Відновлення радянської влади в Україні

Визволення України від нацистських загарбників та її сателітів розпочалось після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 p. Битва за визволення України, що тривала довгих двадцять два місяці, складалася з ряду великих військових операцій. На останній її стадії 28 жовтня 1944 p. було завершено визволення Закарпатської України. Вперше за свою багатовікову історію насе­лення Закарпаття отримало змогу об'єднатися з усім українським народом в єдину державу.

Перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся 26 листопада 1944 р. в Мукачеві, прийняв маніфест, який проголосив об'єднання Закарпатської України з Радянською Украї­ною і включення її до складу УРСР. З'їзд обрав народну Раду, яка стала єдиним центральним органом державної влади в Закарпатсь­кій Україні. Водночас йшов процес формування місцевих органів влади та управління. Возз'єднання Закарпатської України з Украї­нською РСР знаменувало собою завершення історичного процесу об'єднання усіх українських земель в єдиній державі.

Одним з найважливіших питань стало відновлення органів радя­нської влади в Україні, всього державно-правового механізму від вищого республіканського рівня до місцевого.

Тимчасовий відхід Червоної армії з України зумовив евакуацію Президії Верховної Ради Української РСР, Раднаркому УРСР та інших республіканських органів державної влади УРСР спочатку до Саратова, а потім до Москви. Перебуваючи за межами своєї респуб­ліки, вони здійснювали важливі функції, що обумовлювалися кон­кретною воєнно-політичною обстановкою того часу: налагоджува­ли діяльність підприємств і установ, займалися проблемами розмі­щення та матеріального забезпечення населення, евакуйованого з України у східні райони СРСР, провадили значну політичну роботу, здійснювали загальне керівництво радянським рухом опору, неод­норазово виступали зі зверненнями та листами до воїнів Червоної армії, населення тимчасово окупованої ворогами України.

Строк повноважень Верховної Ради Української РСР першого скликання закінчувався у червні 1942 p. Але у зв'язку з обставинами воєнного часу Указами Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1942 p., 29 червня 1943 р. та 26 червня 1944 p. вибори до Верховної Ради УРСР відкладалися і продовжувався строк повноважень Вер­ховної Ради УРСР першого скликання.

Війна призвела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради Української РСР. Так, значно зменшилась кількість депутатів. Багато депутатів загинуло на фронтах, внаслідок терору на тимчасово окупованій території республіки.

На кінець 1943 p. ще багато депутатів Верховної Ради респуб­ліки знаходилось у лавах Червоної армії, у евакуації в східних областях СРСР. Деякі депутати ще перебували на тимчасово окупо­ваній території України, брали участь у партизанській та підпільній боротьбі з агресором. На 1 травня 1945 p. з 390 депутатів у Верхов­ній Раді УРСР було тільки 289 чоловік, або 74% довоєнного складу*.

У зв'язку з війною значно зменшився апарат Президії Верхо­вної Ради УРСР. На початку 1942 p. він налічував лише 16 чоловік. Тільки наприкінці війни вдалося відновити майже повністю штат апарату Президії Верховної Ради УРСР. Він налічував 122 чоловіка.

Шоста сесія Верховної Ради Української РСР першого скли­кання відбулася 1—4 березня 1944 р. в Києві. Верховна Рада УРСР схвалила діяльність уряду Української РСР, затвердила державний бюджет Української РСР на 1944 p., утворення союзно-реслубліка-нських народних комісаріатів оборони та закордонних справ УРСР і внесла необхідні зміни до Конституції республіки.

До кінця війни Президія Верховної Ради УРСР в першу чергу зосереджувала увагу на розгляданні питань, пов'язаних з воєнними діями, діяльністю Раднаркому УРСР по забезпеченню Червоної армії всім необхідним для завершення війни.

Верховна Рада Української РСР та її Президія багато уваги приділили удосконаленню державного апарату УРСР, зокрема най­вищих органів державного управління, що знайшло свій прояв в утворенні ряду нових наркоматів, комітетів і управлінь.

В умовах воєнного часу і особливо у відбудовчий період значна увага приділялася діяльності уряду УРСР.

Виходячи з міркувань зовнішньополітичних інтересів керівни­цтва СРСР, згідно з законом, прийнятим на Х сесії Верховної Ради СРСР, союзні республіки отримали право утворювати союзно-рес­публіканські наркомати закордонних справ та оборони.

Українська РСР як республіка, котра зробила значний внесок у розгром загарбників і зазнала разом з тим дуже великих втрат, була в числі тих держав, які були найбільш зацікавлені в охороні своєї безпеки. Тому вже у лютому — березні 1944 p. був утворений наркомат закордонних справ УРСР. Але робота цього наркомату значною мірою була обмежена. А після вирішення питання про вступ України в ООН робота наркомату закордонних справ стала майже фікцією.

Одночасно з наркоматом закордонних справ був утворений наркомат оборони УРСР. Але справжні республіканські наркомати оборони і республіканські військові формування керівництву СРСР були непотрібні. То ж коли остаточно з'ясувалось питання про вступ України а ООН, гру "в розширення прав союзних республік у галузі оборони" було закінчено і наркомат оборони УРСР фактич­но ліквідовано.

У період 1943—1945 pp. значна увага уряду УРСР приділялася оперативному керівництву відбудовою та організацією діяльності народногосподарського комплексу республіки.

В цей період важливого значення набули питання житлового будівництва. У зв'язку з цим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1943 p. був утворений республіканський наркомат житлово-цивільного будівництва. Для затвердження проектів забу­дови міст та інших населених пунктів і здійснення державного архітектурно-будівельного контролю постановою Раднаркому УРСР від 15 грудня 1943 p. було організовано Управління в справах архітектури при Раднаркомі УРСР, а у квітні 1945 p. — Управління в справах сільського і колгоспного будівництва.

Для керівництва культурно-освітньою і видавничою справами в республіці указами Президії Верховної Ради УРСР у вересні 1943 р. при Раднаркомі УРСР було утворено Управління в справах поліграфії і видавництв, а в січні 1945 p. — Управління в справах кінематографії, Комітет у справах мистецтв і Комітет у справах культурно-освітніх установ.

Раднарком УРСР уже з перших днів визволення українських земель розгорнув відбудовні роботи в усіх галузях народного госпо­дарства республіки, приділивши особливу увагу відродженню кам'яновугільної промисловості Донбасу. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У в постановах від 15 лютого 1943 р. "Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу" і від 15 серпня 1944 p. "Про дальші заходи по відбудові вугільної промисловості Донбасу для забезпечення вугіллям чорної металургії, залізничного транс­порту і воєнної промисловості Півдня" накреслили план відбудови промисловості України.

Передбачались невідкладні заходи по відбудові конкретних підприємств, строки введення об'єктів до ладу. Так, в постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від ЗО вересня 1943 р. "Про відбудову Ново-Краматорського заводу і Старо- Краматорського заводу" заз­началось, що відродження цих заводів є головним воєнно-політич­ним і господарським завданням партійних і радянських органів Сталінської області.

Раднарком УРСР вживав заходів до швидкої відбудови енерге­тичного господарства, залізничного транспорту і підприємств зв'я­зку. Уряд також приділяв увагу відбудові промисловості, що виро­бляла предмети споживання.

З метою найскорішого відродження сільського господарства уряд вжив низку заходів по відновленню МТС, радгоспів та елект­рифікації сіл.

Поряд з великою роботою по організації відбудови народного господарства вживалися відповідні заходи щодо відбудови культур­но-освітніх закладів. 27 лютого 1943 p. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про відновлення роботи шкіл в районах Української РСР, визволених від фашистських окупантів".

Приділялась увага відновленню і розвитку господарства захід­них областей України.

Відновлення місцевих органів державної влади — Рад депута­тів трудящих Української РСР відбувалось у надзвичайно важких умовах. Значна кількість депутатів місцевих Ряд, службовців держа­вного апарату перебували в лавах Червоної армії, багато їх загинуло на фронтах та окупованій території. В цілому склад депутатів міс­цевих Рад скоротився в східних областях на 60, а у західних — на 80%. Умови воєнного часу недозволяли проводити нові вибори або довибори депутатів місцевих Рад. Тому на підставі указів Президії Верховної Ради УРСР про відкладення виборів до Ради депутатів трудящих повноваження депутатів, обраних у 1939—1940 pp., було продовжено до кінця війни.

Для оперативного керівництва процесом відновлення місцево­го державного апарату наприкінці 1942 р. Раднарком розпочав формування спеціальних оперативних груп з числа керівних праців­ників партійних, радянських, господарських органів, які знаходи­лись в евакуації, у частинах Червоної армії. Разом з передовими частинами Червоної армії ці групи при підтримці населення відно­влювали місцеві органи влади, налагоджували політичне, суспільне, господарське життя. У відбудовчий період було сформовано 24 обласних, 13 окружних, 77 міських, 825 районних оперативних груп, в яких працювали понад 9 тис. працівників керівного складу. Названі групи фактично були короткочасною формою безпосеред­нього об'єднання партійного і радянського керівництва політичним життям на звільненій території України. Активну участь у віднов­ленні місцевих державних органів брали політоргани Червоної ар­мії, керівники радянського підпільного та партизанського руху. Узагальнюючи практику відновлення місцевих Рад, Політбюро ЦК КП(б)У 1 квітня 1944 p. прийняло постанову "Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих", в якій викладався порядок від­новлення місцевих Рад, їх виконкомів, а також давалися рекомен­дації щодо поліпшення діяльності Рад. У деяких районах Західної України поряд з Радами створювались традиційні органи сільського самоврядування — сільські громади, які виконували функції допо­міжних органів Рад. Взагалі відновлення місцевих Рад депутатів трудящих на всій території України було завершено до кінця 1944 р. На 1 червня 1945 p. відновили свою роботу майже в повному обсязі всі місцеві Ради УРСР: 24 обласних, 253 міських, 824 район­ні, 16005 сільських та 453 селищні Ради депутатів трудящих.

До кінця війни характерною рисою у взаєминах між місцевими органами влади і управління та надзвичайними і військовими орга­нами була їх взаємодія при певному пріоритеті останніх.

Тенденція централізації управління, підвищення ролі вико­навчо-розпорядчих, вузькоколегіальних органів, окремих посадових осіб зберігалась до кінця війни. Через відсутність більшої частини депутатів місцевих Рад — кадрових працівників радянського держав­ного апарату — до роботи у виконавчих комітетах широко залучався партійний актив. На початок 1945 p. склади виконкомів місцевих Рад. Української РСР були укомплектовані на 85%, при цьому кіль­кість депутатів минулого скликання складала близько 30%.

Про роботу виконкомів у відбудовчий період можна судити з діяльності Київського облвиконкому, яким протягом двох місяців після визволення Києва було розглянуто 137 питань: організаційних — 81, про відновлення народного господарства — 38, про забезпе­чення населення товарами першої необхідності — 14, інших — 41

З початком відновлення діяльності місцевих Рад в першу чергу відновлювались управління і відділи, робота яких була безпосеред­ньо пов'язана з забезпеченням населення, відбудовою народного господарства і вирішенням питань оборонного характеру.

Крім того, при виконкомах були відновлені чи утворені спеці­альні відділи, управління та комісії, робота яких була безпосередньо пов'язана з умовами воєнного часу (відділи державного забезпечен­ня, бюро з обліку та розподілу робочої сили, карткові бюро та ряд інших спеціальних органів). Повсюдно при обласних, міських та районних виконавчих комітетах Рад депутатів трудящих були ство­рені комісії, на які покладалися завдання збирання та перевірки документів і матеріалів про злочини гітлерівців та їх посібників.

Відновилась також одна з форм роботи Рад — проведення сесій місцевих Рад депутатів трудящих. Умови воєнного часу безпе­речно суттєво вплинули на організаційно-правові форми сесійної роботи, що було пов'язано як з малою кількістю депутатів, так і необхідністю в умовах війни приймати особливо термінові рішення з питань, пов'язаних із забезпеченням обороноздатності країни. Аж до кінця війни не було можливості дотримуватись встановленої Конституцією УРСР 1937 p. періодичності скликання сесій місце­вих Рад, але все ж активізація цієї роботи у відбудовчий період помітна.

Постійні комісії місцевих Рад відновлювались рішенням ви­конкомів. До складу комісій входили як депутати, так і партійно-радянські активісти. Поряд з вже традиційними створювались нові комісії, появу яких викликав воєнний час. Так, велике значення мала робота оборонних комісій. При всіх місцевих Радах були створені комісії по забезпеченню і побутовому обслуговуванню сімей військовослужбовців та інвалідів війни.

Збереглася практика прийняття спільних постанов партійних та радянських органів, як правило, з найбільш важливих питань воєнного, політичного чи господарського життя республіки. Нап­риклад, тільки з червня 1944 p. по січень 1945 р. бюро Харківського обкому партії та Харківського облвиконкому прийняло 117 спіль­них постанов, що склало 49% загальної кількості прийнятих облви­конкомом рішень. Спільні постанови бюро Запорізького обкому партії та облвиконкому у 1944 p. склали 30% загальної кількості прийнятих, рішень. В той же час у більшості спільних постанов відчувається спроба підміни радянських органів партійними.

Важливою складовою частиною державно-правового механіз­му Української РСР були правоохоронні органи, організація і діяль­ність яких пристосовувались до умов воєнного стану. Разом з функцією охорони державної безпеки і громадського порядку вони здійснювали також репресивні дії, пов'язані як з надзвичайними умовами війни, так і з особливостями тоталітарного режиму, який складався в СРСР ще в 30-ті роки.

Згідно з Указом "Про воєнний стан" у місцевостях, оголоше­них на воєнному стані, всі справи про злочини, що підривали оборону, громадський порядок і державну безпеку, передавались на розгляд військових трибуналів.

Органам військової влади надавалось право передавати на розгляд військових трибуналів справи про спекуляцію, злісне хулі­ганство та інші злочини, передбачені Кримінальним кодексом, якщо командування визнавало це необхідним за обставинами воєн­ного стану.

Штати військових трибуналів затверджувались спільними на­казами наркома юстиції СРСР і наркома оборони чи наркома військово-морського флоту СРСР.

Відразу ж після визволення України від німецьких загарбників обласні і народні суди відновили свою роботу, комплектуючись з реевакуйованих суддів та резерву, створеного наркоматом оборони УРСР шляхом підготовки судових працівників на тримісячних юри­дичних курсах.

В округах Закарпатської України, а також у містах Ужгороді і Мукачеві на зразок судових органів радянської України були ство­рені народні суди, а в центрі краю — Ужгороді — вищий народний суд та спеціальний суд як суд лише першої інстанції для розгляду справ про злочини німецько-угорських окупантів проти народу Закарпатської України. Народні судді призначались Народною ра­дою за поданням уповноваженого в справах юстиції з числа юрис­тів, які заслужили довір'я народної влади, а народні засідателі обирались на загальних зборах робітників, службовців і селян.

Відразу ж після визволення від загарбників території України військові трибунали радянської армії провели відкриті процеси над вищими нацистськими чиновниками та їх посібниками — зрадни­ками Батьківщини, що грабували і знищували радянських людей. У фудні 1943 p. в Харкові, а пізніше в Києві за вироками військових трибуналів гітлерівські кати українського народу були на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 p. при­людно повішані.

Відновлення діяльності органів прокуратури у визволених ра­йонах і містах мало важливе значення для найскорішої ліквідації наслідків тимчасової окупації території України. Відновлення радя­нського правопорядку, посилення боротьби зі злочинними проява­ми — такими були найважливіші завдання органів прокуратури України у звільнених районах.

Багато часу й уваги приділяли прокурори і слідчі роботі над­звичайних державних комісій по виявленню і розслідуванню злочи­нів фашистських загарбників. Зібрані за допомогою прокуратури матеріали згодом фігурували на Нюрнберзькому процесі головних німецьких воєнних злочинців та на інших судових процесах про злочини фашистських окупантів.

В центрі уваги прокурорів і слідчих постійно були охорона соціалістичної власності, виконання законів про зміцнення трудо­вої дисципліни в промисловості та сільському господарстві, вчасне та повне задоволення потреб фронту і тилу в сільськогосподарських продуктах.

У загально наглядовій роботі органів прокуратури з початку звільнення України важливе місце знову посіла охорона прав вій­ськовослужбовців, членів їх сімей, інвалідів Вітчизняної війни.

Важливе значення в умовах звільнення районів мало правиль­не вирішення цивільно-правових спорів, що виникали як наслідок беззаконня та свавілля, які панували на окупованій території (осо­бливо багато було віндикаційних позовів власників майна, яке опинилося в чужому володінні; спорів про право на жилу площу;

позовів про відшкодування збитків тощо).

В умовах воєнного стану на органи міліції України були покладені обов'язки по втіленню в життя наказів військового кома­ндування, що стосувалися підтримки громадського порядку; і нака­зів, пов'язаних з встановленням особливого режиму у місцевостях, оголошених на воєнному стані. Міліція сприяла військовій владі у залученні громадян до трудової повинності для виконання оборон­них робіт, охорони важливих об'єктів, боротьбі з пожежами, прове­денні воєнно-квартирних обов'язків, автогужевій повинності; у вилученні транспортних засобів у державних і громадських органі­зацій та окремих громадян; у нагляді за дотриманням правил роботи підприємств; за правильністю відпуску товарів населенню.

Організаційні форми побудови радянської міліції у звільнених областях Української РСР залишались такими ж, як і в довоєнний час. Управління міліції перебували у складі УНКВС областей, а на місцях районні відділи міліції — у складі райвідділів НКВС. Основ­ними структурними підрозділами управлінь міліції областей були:

політичний, карного розшуку, боротьби з розкраданням соціаліс­тичної власності, оперативний, паспортний, державної автоінспек­ції і секретаріат.

Про характер діяльності міліції у відбудовчий період можна судити на прикладі завдань, поставлених перед Управлінням НКВС Львова у фудні 1944 p. Управління НКВС зобов'язано було негайно приступити до виявлення і ліквідації злочинних і хуліганських груп, до 10 січня 1945 p. провести повну паспортизацію дорослого насе­лення, забезпечити жорсткий паспортний режим, що виключав проживання у місті громадян без паспортної прописки. Були виз­начені заходи щодо організації міліцейського патрулювання, боро­тьби з дитячою безпритульністю. Було поставлено завдання до 1 січня 1945 p. спільно з міським і районними відділами міліції зміцнити і поповнити бригади сприяння міліції до 1200 чол., забе­зпечити через виконкоми організацію цілодобових чергувань жите­лів у всіх будинках міста; разом з органами міліції проводились розширені наради кербудів, комендантів і двірників по боротьбі з хуліганством і підтриманню належного порядку; у всіх домоуправ­ліннях проводились збори жителів з питань дотримання паспортно­го режиму і участі їх у боротьбі з правопорушеннями. До 1 січня 1945 p. начальнику Управління НКВС пропонувалося повністю укомплектувати штати органів міліції. Такі ж заходи по встановлен­ню правопорядку, відновленню діяльності органів міліції вжива­лись радянськими органами в усіх областях України.

Охорона громадського порядку і боротьба з кримінальною злочинністю були пов'язані з великими труднощами і нерідко ускладнювались тим, що злочинці були озброєні, діяли віроломно і підступно. Все це вимагало від працівників міліції, їх багаточислен-них помічників з цивільного населення пильності, мужності і від­ваги, готовності до самопожертви.