Види права спільної власності

Закон України "Про власність" та інші джерела цивіль­ного права розрізняють два види спільної власності: ча­сткову і сумісну. Законодавством не встановлено вичерп­ного переліку підстав виникнення спільної часткової власності. Такими підставами можна вважати всі відомі законні підстави виникнення права власності. В той же час виникнення права спільної сумісної власності може мати місце тільки у тому разі, якщо це прямо передба­чено законом.

ПРАВОСПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇВЛАСНОСТІ. ПОНЯТТЯСПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇВЛАСНОСТІ

В спільній частковій власності кожному її учаснику на­лежить право на визначену частку ( І/І, 2/3, 3/5 і т.д.). Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою власністю. Кожному співвласнику належить частка в праві на спільне майно. Цим підкрес­люється:

по-перше, що право кожного співвласника не обме­жується якоюсь конкретною часткою спільної речі;

по-друге, що об'єктом цього права власності є річ;

по-третє, що права інших співвласників також роз­повсюджуються на все майно в цілому, що ця власність є багатосуб'єктною;

по-четверте, що кожному співвласнику належить ви­значена частка в праві власності. Саме в цьому виявляє­ться специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.

Суб'єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб'єкти майнових право­відносин — громадяни, юридичні особи, держава.

Спільна часткова власність громадян. Підстави виник­нення спільної часткової власності громадян різноманіт­ні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі ре­чі, отримання спадкового майна кількома спадкоємця­ми. Спільна власність між громадянами може виникнути результат їх спільної праці, наприклад, на відведеній Земельній ділянці кількома громадянами було збудовано будинок. Виникнення спільної часткової власності громадян може відбуватися й на інших підставах.

Після виникнення спільної часткової власності гро­мадян виникає багато питань з приводу володіння, користування і розпорядження спільним майном. Деякі з них питань врегульовані правовими нормами, вирішення інших повинно не протирічити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між гро­мадянами, які є учасниками спільної часткової власнос­ті, безпосередньо присвячені статті 113—116, 118, 119. Названі статті можуть регулювати і відносини між юри­дичними особами як учасниками спільної часткової вла­сності, але за умови, що вони не суперечать статутній діяльності останніх.

Правовий режим спільної часткової власності визна­чається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Воло­діння, користування і розпорядження майном, при спі­льній частковій власності на нього проводиться за зго­дою всіх його співвласників, а при відсутності згоди — спір вирішується судом. Співвласники мають рівне пра­во голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спіль­ної часткової власності стосовно не об'єкта спільної вла­сності, а частки в праві, що належить даному власнику, годі діє не загальна воля співвласників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої пра­ва стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе обов'язки перед третіми особами по зобо­в'язаннях, щодо спільного майна, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у ви­тратах по утриманню і зберіганню спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов'язків.

Учаснику спільної часткової власності надається пра­во на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення дого­ворів купівлі-продажу, дарування, міни. Після смерті співвласника його частка може переходити до спадко­ємців як за законом, так і за заповітом). Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сто­ронні особи,

Як уже зазначалося, право спільної власності по­в'язане з обмеженням права власника, але у законі вста­новлені також і гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній власно­сті стороннім особам. Однією із таких гарантій є право привілеєвої купівлі частки в спільній власності (ст. 114 ЦК України). При продажу одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі решта учас­ників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається, по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку про­дажу з прилюдних торгів.

Право привілеєвої покупки має місце тоді, коли співвласник за своєю волею вирішив продати свою част­ку в праві спільної власності. Але у випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє. Хоча закон згадує лише один випадок такого продажу (не за волею співвласника) — з прилюдних торгів, сюди слід віднести всі форми реалізації прав кредиторів, пов'язаних з примусовим стягненням майна боржника. Застосування в цих випадках права привілеєвої купівлі надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнен­ня, що призвело б до порушення прав кредиторів одного із співвласників.

Право привілеєвої купівлі не застосовується при від­чуженні частки шляхом укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його част­ку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейш­ла безоплатно тим, а не іншим особам, в другому — він передає свою частку взамін на довічне утримання, а при договорі міни він бажає отримати необхідну йому річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання власника було б безпідставним.

Ст. 114 (ч. 2) встановлює також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі, а також на­слідки їх недодержання. Так, співвласник-продавець зо­бов'язаний письмово повідомити решту учасників спіль­ної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких він продає її. Якщо співвласники (співвласник) відмовляються від здійснення права привілеєвої купівлі, або не здійснять цього права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Інколи буває так, що кілька учасників спільної власності виявлять бажання купити частку в спільній власності, тоді продавець має право вибору покупця з числа цих співвласників. Незгода спів­власників із запропонованими продавцем умовами по­винна прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі.

Звернемо увагу на те, що це положення може дати підставу порушити права співвласників на привілеєву купівлю. Змовившись із покупцем, продавець може на­звати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за оформлення угоди може бути встановлена також відповідно завищеної суми, що фактично утруднює змогу виявити правопорушення. Але у разі виявлення цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть звернутися до суду з позовом про пе­ревід на них прав і обов'язків покупця. Такий позов мо­же бути заявлений протягом трьох місяців з дня, коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків скороченого строку позовної давності.

При розгляді цього позову суд повинен перевіряти реальність вимог позивачів.

Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього прав і обов'язків покупця є вне­сення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов'язаний оплатити покупець. Не­виконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові про перевід на нього прав і обов'язків покупця.

Одним із прав співвласника є його право на виділ належної Йому частки із спільного майна (ст. 115 ЦК України). Ніяких мотивів співвласнику не потрібно на­водити при використанні цього права. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то такий спір вирішується в судовому порядку. Пленум Верховного Суду України при розгляді цього питання дійшов висновку, що з виді­лом учаснику спільної власності на будинок (а отже, слід думати, і на інше майно) його частки в натурі спільна власність на цю частку припиняється, що тягне за собою втрату права решти учасників спільної власності на при­вілеєву купівлю цієї частки.

Необхідно розрізняти виділ частки майна в натурі і встановлення порядку користування відособленими при­міщеннями будинку.

При виділі співвласнику передаються у власність окремі приміщення і він може ними користуватися як своїми. Він не має права користуватись іншими части­нами будинку, а Інші колишні співвласники — виділе­ною йому частиною будинку.

При встановленні порядку користування відособле­ними приміщеннями, частина приміщень (кухня, кори­дор тощо) може залишатись у загальному користуванні учасників спільної часткової власності.

Підкреслимо, що хоча Пленум Верховного Суду Ук­раїни і дав роз'яснення про припинення спільної влас­ності щодо виділеної частки будинку в натурі, але цим не вирішив питання по суті. Адже і після такого виді­лення частина конструкцій може залишитися у спільно­му користуванні (дах, фундамент). Якщо буде доведено, що частини будинку залишаються в спільному користу­ванні, слід вважати, що право спільної власності на річ в цілому не припинилося.

Такий висновок може мати практичне значення при вирішенні спорів, пов'язаних з правомочностями влас­ників квартир у будинках ЖБК, а також в державних бу­динках.

Як відомо, відповідно до нового законодавства про власність, у приватній власності громадян можуть бути квартири в будинках ЖБК, державних та інших житлових фондів. Якщо всі квартири будинку перейшли у вла­сність громадян, то виникає спільна власність власників квартир на загальнобудівельні конструкції житлового будинку. Якщо викуплено кілька квартир, то виникає право спільної власності громадян і ЖБК або іншого власника будинку. Проблеми можуть виникати як при користуванні спільним майном, так і при розпорядженні виділеною часткою в спільному майні.

Право спільної власності громадян може виникнути при створенні трудового господарства. У власності тру­дового господарства можуть бути: будь-яке мале підпри­ємство у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, в інших галузях, транспорт­ні засоби, машини, інше майно, необхідне для ведення трудового господарства. Все це може належати на праві спільної приватної власності громадянам, які спільно ведуть трудове господарство.

Учасниками спільної власності трудового господарст­ва можуть бути й члени сім'ї, які спільно ведуть це гос­подарство.

Право громадян на утворення трудових господарств передбачено ст. 6 Закону України "Про підприємницт­во". Безумовно, право спільної власності в трудовому господарстві виникає не у кожного працюючого в цьому господарстві (там можуть працювати робітники на умо­вах трудового договору). Учасниками спільної власності трудового господарства можуть бути тільки його заснов­ники (про це може свідчити установчий договір і статут трудового господарства як юридичної особи).

Право спільної часткової власності з участю юридич­них осіб. ЦК України передбачає в основному дві право­ві форми об'єднання юридичних осіб, які ведуть до ви­никнення спільної власності (ст ст. 430—434).

1. Спільна власність юридичних осіб виникає на під­ставі договору про сумісну діяльність і має на меті вне­сення коштів або трудову участь в сумісній діяльності. Нові юридичні особи при цьому не створюються.

2. Юридичні особи створюють на свої кошти нові юридичні особи, в тому числі шляхом об'єднання. Ними можуть бути підприємства, а також асоціації, спілки та інші об'єднання.

Законом України "Про власність" допускається та­кож об'єднання майна, яке перебуває у власності грома­дян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій ос­нові змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств за участю українських та інозем­них юридичних осіб та громадян. При цьому майно мо­же належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності одночасно кільком особам, незалежно від фор­ми власності (ст. З Закону України "Про власність").