Суспільний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробни­цтво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало казні. Закладе­ну у 1719 p. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни. В 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. чоловік. У другій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський "Арсенал", луганський ча­вунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було створено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, замо­жним козакам, поміщикам. В останній чверті XVIII ст. на Лівобе­режжі та Слобідській Україні працювало 200 мануфактур.

В матеріальному виробництві України йде спеціалізація, чіткі­ше визначаються окремі галузі. У 1722 p. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті). Зростають і економічно міцніють українські міста, закладаються нові.

Україна була торговою державою. Вона постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експор­туються худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Тради­ційно вона вела торгівлю із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. У 1754 p. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Треба підкреслити, що гетьмани, особливо t. Мазепа, приділяв багато уваги управлінню економікою України, що сприяло її зміц­ненню. Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського народу.

Українське суспільство XVIII ст., як і в усій Європі, ще залишалось феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. оформлюються старшинські династії — Апостолів, Безбородьків, Ґалаґанів, Горленків, Кочубеїв та інші. Верхівку українських феодалів складало бунчукове товариство, яке створив 1. Мазепа (перше згадування про нього відноситься ще до 1685 p.). Спочатку це були особи з близького оточення гетьмана. Вони не мали визначної посади і виконували почесні обов'язки — супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище,як і маєтності, стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана та генера­льного суду. З часом до цієї групи почали входити усі, хто раніше перебував у складі генеральної старшини чи на посаді полковника.

Наступна група — значкове товариство. Його члени займали те ж становище, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву "знатне військове товариство".

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель здобули українські феодали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським — землі України.

Крім цього, українська землевласницька еліта прагнула в усьо­му зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських уря­довців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснуван­ня в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка одночасно мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат під­сумки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Разом з тим, царський уряд надав, як раніше було визначено, права росій­ського дворянства представникам верхівки. Безбородькам, Завадов-ським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 p. комісія по складанню уложення підтвердила вільності українського шля­хетства, рівність його прав з правами російського дворянства. У 1764 та 1783 pp. вийшли укази про включення українського шляхе­тства та козацької старшини до складу дворянського стану Росії. У 1797 р. на них було поширено дію "Грамоты на права, вольности и преимущества росийского дворянства". Наприкінці XVIII ст. вже на всю Украшу була поширена дія Табеля про ранги.

Духовенство. Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а у другій половині XVIII ст. — Духовний регламент та штатний розклад 1764 p. За Указом від 10 квітня 1794 p. митропо­литам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російським.

Селяни-посполиті. Число вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшувалося. У 1731 p. вони складали лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 p. з посполитів, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчим обов'язком селянина було відбування панщини. У 1710 p. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі ця повинність складала 4—6 днів. У подальшому і на Гетьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбували також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову, виконували роботи, пов'язані з будівництвом фортець, риттям ка­налів та ін.

У 1706 p. 1. Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 p. універсал Скоропадського наказав старшині не допускати селянських перехо­дів. У 1739 p. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися у іншу місцевість, але за умов, що виконає усі повинності та одержить дозвіл на це власника і місцевої адміністрації.

Експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою, закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вони час від часу зверталися до царського уряду за захистом своїх прав і привілеїв, наполягали на введенні кріпосного права в Україні. 22 квітня 1760 р. за уніве­рсалом К.Розумовського (його підтвердила у 1763 p. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але у останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 pp. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 p. введений подушний податок в Слобожанщині, а у 1783 p. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 p. Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджував, що з порушниками обійдуться суворо, "по общегосудар-ственым установленням". Очевидно, акт 1783 p. був лише юридич­ною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду.

Селянство повстає проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х pp. XVIII ст. селян Галичини (опришки-винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдама­цький рух, Коліївщина під керуванням М.Залізняка та Ї. Ґонти) була тісно пов'язана із виступами селян Лівобережжя. Багато українців билося в загонах К.Булавіна. Відомо, що О. Пугачев, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм "манівні" листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, декілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу "виборних" тобто повноправних. їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — більшу групу — складали підпомічники чи підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди несли ті ж повинності, що й селяни, тільки у два рази менші. Крім того, вони мусили забезпечувати "виборних" усім необхідним для похо­дів спорядженням і продовольством, кіньми, зброєю, провіантом. У кожного "виборного" налічувалося два-три підпомічника, тобто їх було у п'ять разів більше, ніж самих "виборних".

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (батраки). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах "виборних" козаків і підпомічників. Ті їх одягали та годували. Підсусідки ставали кріпаками у першу чергу. Закон надавав підсусідкам й можливість переходити до другої та навіть першої групи, якщо вони обзаведу­ться майном. За період 1654—1730 pp. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. К 1730 p. їх залишалося 1/3, інші 2/3 перетворилися на феодально залежних. У 1764 p. налічувалося 71604 реєстрових козаків, з них "виборних" — 19750, підпомічни­ків — 41201, тих, які не мали двора, тобто підсусідків — 10 654.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 p., але з 1704 р. до 1714 p. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій в силу того, що Січ користувалася певною самостійністю щодо геть­манського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі прожи­вало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Вони-то й складали власне запорізьке братство, але рідко збиралися усі разом. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість насе­лення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 p. проживало приблизно 200 тис. чоловік, з них козаків-січо­виків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію.

З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи-мівки старшини перетворюються на крупні феодальні господарства, у яких експлуатуються голота та сирома — низи запорізького това­риства. Сам кош, як такий, експлуатував рядових козаків, а також масу посполітих, що утікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, вони ставали "поддаными Войска запорожского". Залежність посполітих від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов'язаннях сплачува­ти "войськовой оклад" — головну грошову подать кошу.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 p. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодворців, з обкладенням подушним податком, їм теж заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву "запорозький козак". Землі Запорізь­кої Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України, а головне, його роль у економіці зростає. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були і юридичне і особисто вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехів, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту, їх головний обов'язок поля­гав у сплаті податків до гетьманської казни. Вони несли ряд повин­ностей, однією з яких була охорона міста. На них поширювалась рекрутська повинність (тому їх називали "казаки городовой служ­бы"). За ревізією 1723 р. в Києві власне міщани складали 71,5% загальної чисельності городян.

Деякі вчені вважають їх становище схожим із становищем державних селян. Однак, у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Тут перелічено лише загальні риси правового статусу міщан, зафіксованого в законі. До цього слід додати, що їх правове стано­вище залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони прожи­вали. У містах, що управлялися за магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували серйозні обмеження їх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей. У приватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста. Існували й інші станові групи одвічних городян — ремісники, об'єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці фупи займали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна із цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та будучи власником господарства по виробленню ремісничих виробів. Становище май­стра посвідчувалось свідоцтвом цехової управи. Майстри мали до­сить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, оби­рати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користували­ся привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Усі ремісники міста складали ремісничий сход. Він обирав на три роки ремісницьку управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. У іншому цеховий устрій в різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (сте­повій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало право­вий статус ремісників, яке складалося з ремісничого положення 1785 p. та статусу про цехи 1799 p.

Приблизно такими ж пільгами, що й ремісники, користували­ся купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 50 крб., міг запи­сатися в купці. Вони об'єднувалися з гільдії. Але правове становище купця не було стабільним. Воно залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але в той же час воно обкладалося рядом феодальних повинностей, від яких багаті купці могли відкупитися. Щоб змінити місце проживання, купцю був потрібен спеціальний дозвіл урядовців та купецького товариства.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісника­ми та купцями тут проживали також козацька старшина, шляхта, духовенство, рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська верхівка та міська адміністрація увінчували соціальну піраміду городян. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записува­лися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVIII ст. суспільний лад України втратив самобутні специфічні риси. Тут фактично і формально запроваджу­ється соціальна структура Російської держави, як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде неповним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей з вчителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. Походженням вони належали до різних верств населення, але головним чином виходили з старшини, шлях­ти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобували в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закла­дах, серед яких була Київське-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б.Хмельниць­кому.