Суспільний лад України в період з початку XX ст. до 1917 р.

На рубежі XIX—XX ст.ст. Росія, до складу якої входила Украї­на, вступила в стадію монополістичного розвитку. Високою була концентрація виробництва в промисловості, особливо важкій. У 1900 р. 6,2% шахт Донбасу з річним видобутком понад 10 млн. пудів кожна давали 57,1% загальної кількості вугілля. В Україні не було жодного металургійного заводу, який би виплавляв менш ніж 1 млн. пудів чавуну на рік. В цілому ж у 1902 р. на великих підприємствах України з чисельністю 500 і більше робітників працювало понад 44% загального їх числа. Значну роль в економіці відігравали віт­чизняні монополії, які перебували в залежності від іноземного капіталу. Іноземцям в Україні належало близько 90% акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість прибу­тків яких опинялася за кордоном. В Києві у 1887 р. одним із перших виник синдикат цукрозаводчиків.

Разом із тим в економіці України значну роль продовжують відігравати докапіталістичні відносини.

Серйозні наслідки для господарства України мала економічна криза 1901—1903 pp. Найбільш гострою вона була у важкій проми­словості. Так, на Криворіжжі в 1902 р. з 79 рудників діяв лише 41.

Початок XX ст. характеризується невпинним зростанням ма­сових виступів трудящого населення. Харківська майовка 1900 p., страйки та демонстрації 1901—1902 pp. в Києві, Харкові, Катерино­славі, Полтаві, Одесі, нарешті загальний політичний страйк на Півдні у 1903 р. — все це свідчило про визрівання революційної ситуації. Одночасно з робітничим рухом і під його впливом висту­пили проти поміщиків і селяни. Найбільшого розмаху селянські виступи набрали навесні 1902 р. в Полтавській та Харківській губерніях. Масова боротьба робітників та селян впливала на акти­візацію руху демократичного студентства. На початку XX ст. пож­вавився і ліберальний рух.

Внаслідок реакційної національної політики царського уряду активізувався національно-визвольний рух пригноблених народів Росії. Якщо в національному русі України в другій половині XIX ст. переважно брала участь інтелігенція, то в нових умовах в ньому зростає роль робітничого класу та селянства.

Національно-визвольний рух в Україні поставив у порядок денний створення українських політичних партій. Першою з них виникла у 1900 р. Революційна українська партія (РУП). Вона була заснована в Харкові на зборах студентських громад. У 1902 р. від РУП відкололася група, яка започаткувала Народну українську партію (НУП). У грудні 1904 р. з РУП вийшла і організувала Український соціал-демократичний союз "Спілка" група, очолюва­на М.Меленевським. "Спілка" не мала власної програми і входила на автономних засадах до РСДРП (меншовиків). Члени РУП у грудні 1905 р. перейменували її на своєму з'їзді в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. назва, і програма партії свідчили про н прихильність до принципів соціал-демократії. УСДРП проголошувала себе виразницею інтересів українського пролетаріату. Спроби об'єднатися з РСДРП виявилися марними. Каменем спотикання виявилося саме національне питання. Росій­ські соціал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не погоджувалися визнати УСДРП єдиним представником українсько­го пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою РСДРП. Для російської соціал-демократії ідеалом була унітарна держава, у якій з вирішенням соціальних завдань зникне національний розбрат. Майбутнє показало, що практичне здійснення цих настанов дорого обійшлося народам.

Революція 1905—1907 pp. стала першою демократичною рево­люцією в Росії, підготовленою всією ходою соціально-економічно­го і політичного розвитку країни.

Революційні події в Україні були складовою частиною рево­люції, яка охопила всю Росію. Кожний страйковий виступ був частиною нової революційної хвилі. У червні 1905 p. спалахнуло повстання на панцернику "Потемкин" біля Одеси. Найвище підне­сення революції припало на жовтень і грудень 1905 p. Воно озна­менувалося загальними страйками, демонстраціями, барикадами, вуличними боями з поліцією та урядовими військами. Незважаючи на жорстокі репресії, робітники і селяни України продовжували революційну боротьбу.

Результатом класової і політичної згуртованості пролетаріату було створення Рад робітничих депутатів, які стали органами ке­рівництва повстанням і, в той же час, органами революційної влади на місцях.

В Україні Ради виникли в жовтні 1905 р, в Катеринославі та Києві, в листопаді — в Луганську, Єнакієвому, Горлівці, Алчевську, Одесі, Миколаєві, Севастополі, Сімферополі, в грудні — в Маріу­полі. Ради утворювалися шляхом обрання депутатів від підпри­ємств. Більшість з них мали свої виконавчі органи — виконкоми. Деякі Ради створили в містах України народну міліцію. Вони прий­мали постанови, розпорядження та накази, якими встановлювалися свобода слова та зборів, 8-годинний робочий день. У Луганську та Катеринославі Ради видали постанови про розпуск міських дум і провели роботу щодо підготовки виборів нового складу цих органів на засадах загального та рівного виборчого права. У ряді міст були ліквідовані поліцейські та жандармські органи. Ради і створена ними народна міліція боролися з погромами, організованими бан­дами чорносотенців.

У період революції дещо поліпшилося економічне становище робітничого класу. Було підвищено заробітну плату, знижено штра­фування робітників. Революція вимусила царат створити у 1905 р. комісію по підготовці проектів робітничого законодавства, яка підготувала проекти законів про обмеження робочого дня 10 годи­нами, державне страхування робітників та службовців, скасування каральних постанов, відповідальності за страйки. На противагу цим проектам, які були незначними за змістом, монополістичні об'єд­нання організували кампанію протесту, і за розпорядженням царя роботу по підготовці законів було припинено.

Царат був змушений прийняти закони, які декларували надан­ня селянам особистих та поземельних прав. Для законодавства про особисті права були характерними половинчастість і підпорядкова­ність їх використання вимогами, які робили ці права нереальними для розореного селянства. Поземельні права регламентувала столи-пінська аграрна реформа, спрямована на формування і розвиток сільської буржуазії.

Революцію було придушено масовими репресіями, після чого царат і монополісти повели наступ на завоювання робітничого класу, ліквідували вирвані у них революцією поступки. Погіршило­ся становище і широких верств трудового селянства. І все ж рево­люційні події 1905—1907 pp. справили серйозний вплив на суспіль­ний лад країни.

Визначальною його рисою було капіталістичне угруповання класів. Друга важлива риса цього ладу полягає у збереженні числен­них залишків старого, докапіталістичного порядку. Хоча капіталізм у Росії на початкуXX ст. був більш розвинутим, ніж в західно-єв­ропейських країнах епохи буржуазних революцій (наприклад, у Німеччині 1848 p.), суто капіталістичні суперечності тут поступали­ся суперечностям феодалізму і кріпосництва.

Явним залишком феодалізму був становий поділ суспільства. Норми про привілеї містилися в законах про стани. Виходячи з кріпосницького розуміння привілей, вони продовжували поділяти все населення імперії за "різницею присвоєних прав", на "природ­них обивателів" і майже безправних "інородців". До залишків середньовіччя належало й закріплене в Зводі законів пригноблення неруських націй та народностей, які складали 57% населення краї­ни. Кожний стан поділявся на групи ("становища"), які мали особливі, тільки їм надані законом, права та обов'язки. Однак розвиток капіталізму і зростання революційного руху поступово руйнували станові підвалини самодержавства.

Царат, будучи найзначнішим рудіментом феодалізму, не міг в умовах монополістичного капіталізму не гальмувати суспільний розвиток. Реальні умови соціального життя породжували неприми­ренні суперечності між самодержавством і різнорідними верствами населення.

Основний розподіл політичних сил у Росії обумовлювався зазначеними вище двома рисами її суспільного ладу. У середині XIX ст. намітився, у 1861—1904 pp. усе більше оформлювався, а під час революції 1905—1907 pp. закріпився розподіл суспільних сил на три головних табори: урядовий, буржуазно-ліберальний, револю­ційно-демократичний. Суперечності між урядовими та ліберально-буржуазним таборами були суперечностями другорядного порядку у порівнянні з головними суперечностями — між цими двома таборами і революційно-демократичним табором. Ці табори були представлені на політичній арені трьома основними групами полі­тичних партій, які склалися напередодні і в полум'ї першої росій­ської революції.

Розстановка класових сил визначалася становищем класів, накалом революційної боротьби і контрреволюційною політикою царського уряду. Становище кожного класу регламентувалося цар­ським законодавством, зміст якого визначався соціально-економіч­ною політикою самодержавства і його боротьбою проти революції.

Дворянство в соціально-економічному плані було неоднорід­ним. Поміщицьке дворянство, яке зберігало у своїх маєтках феода­льні порядки, розкладалося, втрачало панівні економічні позиції. Частина цього класу обуржуазилася, перевела на нові рейки сільсь­когосподарське виробництво і включилася у капіталістичне проми­слове виробництво.

Дворяни-поміщики являли собою очолювану царатом монар­хістсько-чорносотенну класову організацію, до складу якої входили чиновницько-бюрократична та військова верхівки, придворна знать та нечисельна верхівка торговельно-промислової буржуазії.

У 1905 p. утворилися буржуазно-поміщицькі партії.

Основний з них був "Союз 17 октября" (октябристи). В цій партії об'єдналися обуржуазнені поміщики, велика промислова та банківська буржуазія. Октябристи підтримували великодержавни­цьку політику царизму щодо неросіян. Партійна згуртованість дво­рянства з метою придушення революції реалізувалася у створеній загальноросійській становій організації — З'їзді уповноважених дворянських громад з постійнодіючим органом — радою об'єднано­го дворянства.

В Україні урядовий табір був представлений державним адмі­ністративно-поліцейським та військовим апаратом. Його соціаль­но-політичну базу складали реакційні українські поміщики та міс­цеві чорносотенні організації.

Царат зберігав як найважливішу гарантію влади поміщицького класу старий, встановлений ще за часів феодалізму, порядок замі­щення посад у державному апараті. Заснувавши новий державний орган — Державну думу і реорганізувавши Державну раду, царат і тут прагнув забезпечити переважання в них дворянських представ­ників. Шовіністична політика призвела до переважання у вищих колах самодержавної бюрократії дворянства великоруських губер­ній. Разом з тим землевласники України також посіли місця в Державній думі і в Державній раді.

Дворянство складало більшість у земських установах. В цілому по країні в 1903 р. у складі губернських земських управ налічувалося 94% дворян та урядовців. Самодержавство здійснювало політику забезпечення великих землевласників службою в державному апа­раті, в земських органах та керівних дворянських станових органах.

Самодержавство виявляло турботу про економічне благопо­луччя поміщиків. Особливо показовим в цьому відношенні було законодавство про дворянські земельні банки і губернські каси взаємодопомоги.

Буржуазія в Росії, незважаючи на те, що вона посідала в економіці панівні висоти і фінансова залежність царату від неї зростала, на початку періоду, що вивчається, політичних прав не мала і до участі у вищих органах влади і управління допущена не була. Навіть у земських установах представництво буржуазії було незначним. Однак організованість буржуазії сильно зросла, що було ознакою її остаточного формування у клас. Провідною партією буржуазії були кадети. У цей же час сформувалася течія буржуазно­го лібералізму, представники якої виступали з програмною вимо­гою обмеження самодержавства шляхом реформ.

З створенням Державної думи і реорганізацією Державної ради буржуазія вперше одержала право брати участь в органах державної влади. Навіть за умов, що нормотворча діяльність уряду мала звичай­ний, буденний характер, дві третини узаконення, були присвячені безпосередньому задоволенню різних вимог капіталістів. Було введе­но систему державного преміального заохочення акціонерних про­мислових компаній, держава сприяла збуту продукції монополістич­них об'єднань, забезпечуючи їх казенними замовленнями.

Державний апарат у ряді випадків фактично підпорядковував­ся монополіям. Важливу роль в цьому відігравали представницькі організації буржуазії — спілки, комітети, з'їзди. Царат надав буржу­азії право на створення таких організацій, затвердивши в серпні 1906 p. Положення про з'їзди представників промисловості. Най­більш великими. представницькими організаціями на початку XX ст., які охоплювали промисловців України, були з'їзд гірничо­промисловців та з'їзд цукрозаводчиків. З'їзди мали постійні вико­навчі органи: раду та комітет.

Серед селянства тривав процес глибокої класової диференціа­ції, під час якого більшість селян невпинно збіднювалася, а мен­шість з них багатіла, перетворюючись у сільську буржуазію. Скла­даючи 80% населення країни, селянство перебувало у найбільш безправному стані. Однак гострі суперечності між новими умовами

економічного розвитку і напівкріпосницьким становищем селян, яке зумовлювалося їх прив'язаністю до невикуплених земель, кру­говою порукою, збереженням громади, а також революційною си­туацією в країні, вимусили царат внести зміни в правове становище селян. 5 жовтня 1906 р, царем був підписаний указ "Про скасування деяких обмежень у правах сільських обивателів та інших осіб коли­шніх податних станів". У ньому декларувалося надання російським підданим прав щодо державної служби. Віднині селяни не були зобов'язані подавати при вступі на державну службу, в навчальні заклади "увільнительні", які видавалися сільськими громадами. Вони могли вільно обирати місце проживання. Селянам дозволяло­ся користуватися векселями.

Зберігалися волосні суди, але їх діяльність була дещо обмеже­на — вони не могли карати селян за проступки, не передбачені Статутом про покарання, що накладалися мировими суддями. Зна­чною мірою були збережені права земських начальників щодо сільського та волосного управління.

Важливі зміни у правове становище селянства внесла аграрна реформа, що здійснювалася за ініціативою міністра внутрішніх справ Росії, а незабаром — голови Ради міністрів П.Столипіна. Змістом реформи було прискорене зруйнування общини, зміцнен­ня приватної власності на землю, скасування обмежень у відчужен­ні надільних селянських земель.

В умовах України, головним чином у зв'язку з переважанням не громадської, а подвірної форми селянського землеволодіння, ця реформа була проведена скоріше, ніж у центральних районах Росії, і призвела до більш швидкого та глибокого соціального розшару­вання селянства.

Робітничий клас. Розвиток капіталізму в Російській імперії давали його представникам можливість здійснювати жорстоку екс­плуатацію, а царське законодавство і державний апарат закріплю­вали безправ'я робітників. Незважаючи на це, на початку XX ст. політичний розвиток і організація робітничого класу піднялися на новий рівень. Було створено політичну партію — РСДРП, в Україні — УСДРП. У період революції робітничий клас вирвав у царського уряду право на об'єднання у профспілки. Відтепер вони могли створюватися за маніфестом від 17 жовтня 1905 р. Тимчасові пра­вила про товариства та спілки від 4 березня 1906 р. передбачали створення профспілок без дозволу властей. Але цей загальний принцип мав ряд обмежень: статут товариства треба було подавати на затвердження, заборонялися товариства, діяльність яких могла призвести до "порушення громадського спокою і безпеки". Не дозволялося об'єднання кількох товариств в одну спілку. За порушення встановлених правил передбачалася кримінальна відповідальність. Незважаючи на ці обмеження, пролетаріат широко використовував можливість об’єднання у профспілки. Вже наприкінці 1906 р. нараховувалося 652 професійних товариства. У Харкові було створено нелегальне міжспілкове об’єднання – центральне бюро профспілок. У роки реакції частину завоювань робітничого класу було ліквідовано.