Органи захисту більшовицького радянського режиму

У ході революції поряд з іншими владними структурами старого державного апарату було ліквідовано міліцію Тимчасового уряду, старий суд та прокуратуру, правоохоронні органи УНР. Замість них радянська влада організувала робітничо-селянську міліцію, надзви­чайні комісії для боротьби з контрреволюцією, новий суд та інші органи захисту революційного режиму. Значною мірою це були структури тоталітарно-репресивної системи, що вже формувалася.

Судові органи УСРР. Окремі спроби Рад створити власні суди в Україні спостерігалися ще до перемоги жовтневого збройного повстання в Петрограді. У листопаді — грудні 1917 p. будівництво судів за ініціативою більшовиків розгортається в Україні набагато ширше, а суди, що створювалися, отримують більш чітке організа­ційне оформлення. На початку грудня в Одесі комітет охорони міста при виконкомі Ради заснував два революційних трибунали із слідчими комісіями при них. У середині грудня створюються шля­хові дисциплінарні суди при районних комітетах Південно-Західної залізниці та Головний дисциплінарний суд залізниці. Наприкінці грудня тут же, в Одесі, було створено військово-морський револю­ційний трибунал.

Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. В цей період воно не мало змоги спертися на радянське законодавство внаслідок його незадовільного стану. На­віть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця. Хоча 10 січня 1918 p. вже було оприлюднено постанову Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. "Про введення Народного суду", застосування цього законодавчого акта в практи­ці судового будівництва розпочалося пізніше, в багатьох місцях лише у середині лютого. У Києві народний секретар юстиції лише 19 лютого наказав дореволюційним судовим установам припинити свою діяльність.

Ревкоми організовували слідчі комісії для боротьби з політич­ними противниками. Наприкінці січня 1918 p., після встановлення радянської влади в Києві, було створено слідчу комісію при Київ­ському ревкомі з метою переслідування прибічників Центральної Ради. У середині січня було організовано слідчу комісію при Оде­ському ревкомі.

Нерідко слідчі комісії тимчасово (до створення народного суду) виконували функції суду. Іноді такі слідчі комісії створювали­ся для допомоги народному судді, на якого постановою Народного Секретаріату від 4 січня 1918 p. покладався обов'язок здійснювати попереднє слідство. На селі судові функції часто здійснювали сіль­ські та волосні сходи.

До особливостей постанови Народного Секретаріату від 4 січня 1918 p., які не сприяли правосуддю, слід віднести те, що вона відкидала не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень та вироків народного суду і тому не створювала касаційної інстан­ції.

У постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 p. зовсім не було висвітлено питання організації та діяльності революційних трибуналів. У зв'язку з цим народний секретар з судових справ оприлюднив 23 січня 1918 p. Положення про революційні трибуна­ли, в якому коротко розглядалися питання організації та процесуа­льні форми діяльності революційних трибуналів. Впроваджувався ще більш спрощений у порівнянні з постановою від 4 січня 1918 p. порядок судової діяльності.

Для обміну досвідом 26 січня 1918 р. у Харкові був проведений з'їзд судових комісарів, а 15 березня — конференція всіх повітових комісарів юстиції. Норми постанови Народного Секретаріату від 4 січня 1918 p. уточнюються новими постановами народного сек­ретарства з судових справ. Одна з таких постанов від 20 січня вилучає з підсудності народного суду, по-перше, житлові справи, які передаються на розгляд створюваних при Радах житлових камер;

по-друге, земельні справи, які підлягають розгляду в селянських земельних комітетах; по-третє, справи, пов'язані з соціальним стра­хуванням, які повинні розглядатися в лікарняних касах, страхових органах, примирливих камерах. Що стосується трудових спорів, то вони тепер мають розглядатися у відділах праці місцевих Рад.

Наприкінці 1918 р. в процесі утвердження радянської влади відновлювалися радянські судові органи.

19 лютого 1919р. Раднарком УСРР видав декрет про суд, яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманщиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УСРР, яке в основному повторювало положення, сформульовані за рік до цього в постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. "Про введення Народного суда" та Положенні про революційні трибунали, прийнятому народ­ним секретарством з судових справ 23 січня 1918 p. Після видання декрету про суд від 19 лютого 1919 p. діяльність місцевих ревкомів та Рад по скасуванню усіх нерадянських судів і організації нових, радянських судів стала ще активнішою. Таку ж діяльність по віднов­ленню радянської судової системи було знову проведено в Україні після розгрому армій Денікіна наприкінці 1919р.

У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення опору класових противників. Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало револю­ційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. — 3 членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревтрибуналам, здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуналів відносилися справи про "контрреволюційні злочини", державну зраду, шпигунс­тво, злочини за посадою, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 p. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини. Трибунали мали право присуджувати винних до різних мір покарання, аж до розстрілу. Для розгляду скарг на вироки трибуналів був створений Верховний касаційний суд, а нап­рикінці травня 1919 p. — Верховний революційний трибунал Украї­ни, який розглядав справи особливої важливості як суд першої інстанції.

У Червоній армії діяли революційні військові трибунали.

Згідно з Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 p. ану­лювалися повітові та міські суди, передбачені постановою Народ­ного Секретаріату від 4 січня 1918 p., а дільничний суд було перетворено в єдиний народний суд. Число народних судів в кож­ному адміністративному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судова ділянка) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах — повітовими виконкомами.Для вирішення в касаційному порядку справ, підсудних народним судам, створюва­лися ради (з'їзди) народних суддів. Рада народних суддів складалася з усіх народних суддів повіту, який утворював судовий округ.

Відповідно до Положення Раднаркому про народний суд від 26 жовтня 1920 р. в Україні створювалися губернські ради народних суддів. Вони мали постійний склад: голову ради народних суддів, його заступника та від двох до п'яти постійних членів, які обирали­ся з'їздом народних суддів.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді та двох або шести народних засідателів. Послідовно проводилася політика не "заробітничування та заселянствування" судових установ. Народні судді та народні засідателі обиралися. Для суддів був обов'язковим стаж політичної роботи.

Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволю­цією В Україні за прикладом РСФРР був створений спеціальний орган боротьби перш за все з політичними противниками — надз­вичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, саботажем та злочинами за посадою на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р. "Про організацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії". Надзвичайні комісії вияви­лися жорстокими, каральними, репресивними структурами більшо­вицької радянської влади.

ЗО травня 1919 р. ВУЦВК затвердив Положення про Всеукра­їнську та місцеві надзвичайні комісії. ВУНК відповідно до цього Положення була відділом наркомату внутрішніх справ. У процесі формування центрального апарату у складі ВУНК було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та підготовлював справи до передачі в ревтрибунал. У березні 1919 р, був утворений відділ іноземного контролю для боротьби з діяльністю агентів іно­земних держав. Одним із найважливіших вважався оперативний відділ ВУНК. До його завдань входило попередження, припинення та розкриття злочинів перш за все політичних противників. Поло­ження від ЗО травня 1919 р. регулювало також організацію місцевих органів НК, які створювалися при губернських та повітових вико­нкомах Рад. Голова та члени місцевої НК обиралися і відкликалися виконкомом; голова місцевої НК затверджувався ВУНК. Центра­льні органи НК мали право надсилати своїх представників до нижчих органів НК з правом вирішального голосу.

При комплектуванні місцевих НК радянська влада зазнавала гострої нестачі кадрів, і до цих органів нерідко потрапляли сумнівні у моральному відношенні люди, кримінальні елементи. Внаслідок кадрових труднощів довелося ліквідувати багато повітових НК. Навіть Ленін відмічав засміченість кадрів в органах ВУНК. Напри­кінці грудня 1919 р. при Всеукрревкомі було створено Управління надзвичайних комісій та особливих відділів республіки, перетворе­не 17 березня 1920 р. у Центральне управління надзвичайних комі­сій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою (Цупнадком). У процесі його організації було враховано досвід 1919 р. і проведено велику централізацію. За всю роботу НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковувався Радна­ркому УСРР. Структура центрального апарату НК в основному була тією ж самою, що і у 1919 р. Було створено новий відділ Цупнадко­му для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті. Місцевий апарат НК в Україні з 1920 р. складався з губернських відділів та районних транспортних НК. ВУНК були підпорядковані корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення (ЧОП).

Будівництво НК здійснювалося під безпосереднім керівництвом більшовицької партії. Це було вирішальною умовою роботи органів НК, гарантією виконання ними завдань утвердження пролетарської диктатури. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що "НК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії". У ВУНК у ті чи інші періоди працювали направлені ЦК партії більшовики Дзержинський, Лацис, Манцев. Взагалі діяльність Всеукраїнської НК знач­ною мірою спрямовували керівні органи Всеросійської НК.

Важливе значення для організації діяльності НК мало "Звер­нення ЦК РКП(б) до комуністів-робітників всіх надзвичайних комі­сій" від 8 лютого 1919 p., де підтверджувалась думка про партійність органів НК. Звернення ЦК РКП(б) було покладено в основу діяль­ності ВУНК, яка постійно зміцнювала організаційні зв'язки з партій­ними органами. Йшов процес перетворення НК в своєрідну партійну структуру. Апарат НК до кінця 1920 р. уже налічував у своєму складі майже 40% комуністів — на той час це досить велика цифра.

У діяльності НК мали місце грубі порушення законності. Здійснюючи не тільки оперативну роботу, слідство, а й позасудові репресії, органи НК нерідко проводили жорстку лінію на ліквідацію ідеологічних противників. Здійснювався "червоний терор". ВУНК проводила арешти та інтернування деяких категорій населення за класовою ознакою. Існував також інститут заложників.

Радянська міліція створюється наприкінці 1917 p. Тоді ще домінувала більшовицька ідея про загальний міліцейський обов'я­зок для трудящих. На підставі виданого наприкінці 1918 p. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про організа­цію влади на місцях" при військово-революційних комітетах ство­рювалися відділи народної міліції. 5 лютого 1919 p. Тимчасовий робітничо-селянський уряд прийняв декрет про будівництво радя­нської міліції у республіканському масштабі. Здійснювався перехід до штатної державної міліції. Під керівництвом НКВС впроваджу­валася однотипність в структуру та форми діяльності міліції, яка ставала органом місцевих Рад. Поступово складалися спеціалізовані структури міліції: карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська служби міліції.

Органи загальної міліції спостерігали за станом революційно­го порядку в містах та селах, вживали заходів попередження та припинення порушень цього порядку, стежили за дотриманням декретів і постанов радянської влади, сприяли іншим державним органам у здійсненні покладених на них завдань, вживали заходів до своєчасного сповіщення населення про розпорядження Рад. На міліцію покладався обов'язок у випадках вчинення злочинів прово­дити невідкладні слідчі дії та вживати заходів до затримання злочи­нця. Міліція сприяла судовим установам у виконанні вироку. Орга­нізація та діяльність загальної міліції регламентувалася Інструкцією про організацію робітнича-селянської міліції, розробленою НКВС УСРР у середині 1919 р. У міліції могли служити громадяни, які користувалися виборчим правом і яким уже виповнився 21 рік. Посади керівного складу могли займати особи з відповідною "по­літичною" підготовкою, віддані справі пролетарської диктатури.

На початку 1919 p. органи карного розшуку ще не були підпорядковані загальній міліції. У середині квітня 1919 р. Раднарком України видав декрет, згідно з яким усі органи розшуку та судово-кримінальної міліції було повністю підпорядковано НКВС та його місцевим установам.

Відповідно до постанови Раднаркому УСРР від 18 червня 1919 р. "Про організацію залізничної міліції" до відання залізнич­ної міліції відносилися: боротьба із злочинами на транспорті, охо­рона разом з армійськими частинами залізничних споруд, охорона порядку на станціях, нагляд за очищенням шляхів. Залізнична міліція будувалася з урахуванням структури управління залізниця­ми. За аналогічними принципами будувалася також річкова та морська міліція. На спеціальну промислову міліцію покладалася охорона заводів, фабрик та інших промислових об'єктів.

Улітку 1919 р. в зв'язку з ускладненням воєнного становища Радянської республіки було вжито заходів до мілітаризації міліції. ЗО липня Рада оборони України видала постанову "Про мілітариза­цію міліції", згідно з якою 1/3 рядового та 1/5 командного складу міліції по черзі мали перебувати на фронті.

У березні 1920 p. створено Головне управління радянської робітничо-селянської НКВС, начальником якого було призначено О.Чайковського.