Напрямки вдосконалення державної політики в галузі страхування

Основні засади вдосконалення державної політики в галузі страхування базуються на європейських підходах до контрольної діяльності держави, які формуються міжнародною організацією страхових наглядів та Комітетом зі страхування при Європарламенті. їх можна визначити так:

• подальша інтеграція України в міжнародні страхові струк­тури,

• розвиток законодавчої і нормативної бази;

• розробка стандартів електронного обігу та обліку;

• створення умов для взаємовигідної інтеграції страхової та банківської систем;

• формування об'єднань страховиків з найважливіших проб­лем страхування;

• створення оптимальної структури співвідношення між обов'язковим і добровільним страхуванням;

• залучення страхового ринку до вирішення найважливіших питань соціального страхування;

• створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.

Подальший розвиток законодавчої та нормативної баз перед­бачає розробку й ухвалення низки законодавчих актів, які розвива­ють страхове законодавство України. Насамперед це стосується пе­рестрахування, а також діяльності страхових посередників.

Потребує невідкладного впорядкування нормативна база у сфері обліку, статистичної і бухгалтерської звітності, аудиту. Не вирішено повністю, як саме в системі обліку слід ураховувати передання резервів перестраховикові або резерви в майбутніх виплатах після вирішення спірних питань тощо. Необхідна комплексна система фінансових показників та їх розшифрувань для страхової компанії (окремі форми звітності для податкових і ста­тистичних органів, органів страхового нагляду, а також преси і страхувальників).

Важливо також законодавчо й нормативно вдосконалювати систему страхування життя, медичного та пенсійного страхуван­ня, страхування політичних ризиків, діяльності товариств взаєм­ного страхування і т. ін.

Розвиток страхового ринку потребує вирішення багатьох ак­туальних питань через об'єднання страховиків, що спеціалізую­ться на найважливіших напрямках страхової діяльності.

В Україні набула поширення така форма, як страхові бюро. Членство в таких бюро, що створені відповідно до рішень Уряду України, є обов'язковим для всіх страховиків, котрі отримали лі­цензію на певний вид діяльності. Першим таким бюро стало Мо­торне (транспортне) страхове бюро. Воно об'єднало страховиків, які здійснюють страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Далі згідно із законодавством України створено Морське та Авіаційне страхові бюро — об'єднання страховиків, які страхують морські та авіаційні ризики. Проекта­ми відповідних актів законодавства передбачено також створення Ядерного й Космічного страхових бюро. А за планами найближ­чим часом можуть бути створені бюро страхування фінансових та експортних ризиків.

Особливістю бюро є те, що законодавче регулювання та нагляд з боку держави тут органічно поєднуються із саморегуляцією з боку страхового ринку. Фактично створюється орган, де страховики са­мостійно на демократичних засадах встановлюють загальні «прави­ла гри», затверджують нормативні регуляційні документи щодо розвитку галузі, координують здійснення страхування, погоджуючи умови страхування, страхові тарифи, розмір комісійних і т. ін., а та­кож проводять єдину міжнародну політику.

При цьому ніхто не повинен втручатися в нормальну конку­рентну боротьбу за ринок і клієнтів. Держава здійснює свій на­гляд через наглядові Ради, що є в кожному бюро. Крім того, за­гальні умови функціонування цих бюро також затверджуються державними органами.

У найближчій перспективі державне регулювання через обов'язкові пули — страхові бюро — може стати одним із основ­них напрямків державного впливу в галузі страхування.

Важливе значення має також подальша інтеграція України у світові структури, що визначають міжнародну політику в галузі страхування.

Україна лише з 1992 року почала активно залучатися до між­народної інтеграції. Очевидно, що за час, який минув відтоді,

наша країна ще не ввійшла в усі необхідні структури як на євро­пейському, так і на світовому рівні. Проте вже є певні успіхи в цьому плані. Так, у 1997 році Україна першою з країн СНД стала асоційованим членом системи «Зелена картка».

Подальша інтеграція України в міжнародні структури дозволить вивірити державну політику щодо регулювання страхової діяльнос­ті згідно із застосовуваними у світі формами, методами та важеля­ми. Розвинені країни — члени Європейського Союзу — мають мак­симально ідентифіковані методи державного регулювання, установ­лювані відповідними директивами цього Союзу. Наша країна, ста­ючи поступово повноправним членом найавторитетніших міжнаро­дних організацій, оволодіває методами впливу держави на страхо­вий ринок, що відповідають найвищим світовим стандартам.

Державна політика має також удосконалюватися через сприяння оптимізації співвідношення між обов'язковим та доб­ровільним страхуванням.

Закон України «Про страхування» передбачає запровадження нових видів обов'язкового страхування тільки внесенням змін до цього Закону, тобто можливості запровадження такого страху­вання дуже обмежені і процедура досить складна.

Таке положення цілком виправдане, оскільки введення того чи іншого виду обов'язкового страхування підвищує ступінь відпо­відальності держави. Тобто при розширенні поля обов'язкового страхування держава фактично змушує громадян або юридичних осіб до використання цієї послуги. А оскільки в умовах демокра­тичного суспільства та ринкової економіки примушення з боку держави має бути мінімальним, відповідальність при запрова­дженні обов'язкового страхування набуває великої ваги.

У цьому плані сьогодні постають три головні завдання. Перше — перегляд щодо можливого зменшення діючих видів обов'язко­вого страхування. Друге — упорядкування умов та порядку здій­снення зазначених видів. І третє — введення нових видів тільки в разі реальної потреби в цьому.

Деякі види обов'язкового страхування слід упорядковувати, удосконалюючи умови їх проведення, якомога чіткіше встанов­люючи обов'язки страховика й визначаючи форми типових дого­ворів. Завдання з упорядкування діючих видів обов'язкового страхування стосується насамперед таких його видів, як авіаційні ризики, втрата врожаю, нещасні випадки на транспорті.

У цілому сфера розширення поля обов'язкового страхування уже значною мірою вичерпана, і головне завдання полягає нині не у запровадженні нових видів, а у вдосконаленні діючих.

Зазначене завдання споріднене з таким: залучення страхового ринку до вирішення найважливіших питань соціального страху­вання.

Сьогодні держава не в змозі вирішувати такі важливі соціальні питання, як медичне обслуговування, виплата пенсій, надання допо­моги з безробіття, відшкодування витрат при травматизмі на вироб­ництві і т. ін. лише за рахунок державного бюджету. Отже, потрібно залучати кошти підприємств, роботодавців, працівників. Якщо таке залучення здійснювати напряму, то це фактично означатиме введен­ня нових видів податків. Крім того, кошти, які залучаються, мають деякий час розміщуватися так, щоб приносити додатковий дохід.

Такі завдання може виконати страховий ринок. Відносини, які виникають при залученні страхового ринку до вирішення соці­альних програм, якісно відрізняються від відносин, пов'язаних Із прямим відчуженням коштів. Роботодавці, підприємства та пра­цівники вступають у гарантійні цивільно-правові відносини, де страхова компанія бере зобов'язання отримати додатковий дохід завдяки розміщенню взятих коштів і здійснити ті виплати, під які взято зобов'язання (пенсії, допомога, компенсації тощо).

Тому найближчим часом необхідно законодавчо визначити поле, що його має посідати страховий ринок у соціальних про­грамах, і прийняти необхідні рішення щодо його входження в ці програми. Зауважимо, що страховий ринок не може повністю взяти на себе виконання функцій за соціальними програмами. Держава за рахунок своїх власних коштів має гарантувати міні­мум соціальних благ за всіма напрямками.

Важливе значення для держави має нині створення комплекс­ної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфі­кації кадрів у системі страхування.

Тепер головне завдання державної політики — налагодити дворівневу підготовку. Перший — базовий бакалаврський рівень — має забезпечувати оволодіння фундаментальними знаннями як у галузі страхування, так і в цілому з економіки, фінансів, основ математики і т. ін. Цей рівень повинен охоплювати здебільшого молодь після здобуття середньої освіти, а також молодь, що вже має деякий досвід роботи на страховому ринку.

Другий — рівень спеціаліста та магістра — повинен охоплю­вати передусім тих, хто має освіту бакалавра з економіки, а також тих, хто має досвід роботи на страховому ринку і раніше здобув вищу освіту за іншим профілем, осіб з досвідом керівної роботи на страховому ринку. При цьому слід розвивати базу спеціалізо­ваної підготовки на рівні магістрів та спеціалістів.

Завдання держави — регулювати також систему короткотер­мінової перепідготовки кадрів з дуже вузьких питань, таких як актуарні проблеми, перестрахування тощо.

І, нарешті, серйозного значення набуває сьогодні посилення впливу держави на проведення інвестиційної політики з боку страховиків.