Перебудова державного механізму на початку війни

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни віроломно напала на Радянсь­кий Союз. Розпочався новий етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої жорстокості. Бойові дії на радянсь-ко-німецькому фронті значно змінили увесь хід цієї війни.

Плануючи і здійснюючи агресію, німецьке командування на чолі з Гітлером ставило за мету втілення в життя віковічної мрії пангерманістів — захоплення безмежних і багатющих східних те­риторій, часткове знищення їх населення, перетворення у рабів решти, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з так званим планом "Барбароса" війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж всього Східного фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км., Німеччина та її союзники — Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія — зосередили 70% своїх збройних сил, з яких були утворені три групи армій. Значна частина військових сил — група армій "Південь" — мала захопити Україну. Їм протистояли війська Київського та Одеського військо­вих округів.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були таки­ми серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони. На кінець 1941 p. загарбникам вдалося окупувати майже всю Украї­ну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і залишення у липні 1942 p. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді лихозвісного "ново­го порядку".

Ще ніколи за всю свою історію країна не була у такій небез­пеці. Для наших народів це була війна проти агресора, по захисту своєї Вітчизни, де вирішувалось питання життя і смерті, тому для нас війна була справедливою, визвольною.

Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові і надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимча­сово окупованих територій, ліквідувати наслідки окупації, допомог­ти народам Європи у їх боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість недопущення нової сві­тової війни.

Першочергові завдання Радянської держави були сформульо­вані у постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 p. та у директиві ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. "До українського народу".

Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до війни адміністративно-командною системою уп­равління радянської держави.

Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р. на переважно більшій частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності.

Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдино­го воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Рад­наркому СРСР від ЗО червня 1941 p. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські орга­ни, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у партій­них і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях.

Для вивчення і вирішення окремих, найневідкладніших проб­лем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені і міські комітети оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 p. штаб оборони Києва, до якого увійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 p. під час оборони Одеси були створені міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 p. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом було прийняте рішення про утворення міських комітетів оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути ро­боту зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони.

Завдання воєнного часу викликали необхідність внесення струк­турних змін і в систему радянських конституційних органів влади та управління, перебудову їх діяльності. Зміни у державному механізмі УРСР здійснювались у відповідності зі змінами у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

З настанням війни більшість депутатів Рад всіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота на початку війни була майже припинена, продовжу­вали свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Умови війни вимагали внести певні корективи у діяльність Раднаркомів СРСР і УРСР. За ними, в основному, залишилися повноваження, закріплені у Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Однак через відсутність правового регулювання організації і діяльності ДКО, повноваження ДКО і Раднаркому не були розме­жовані. Аналіз практичної роботи цих органів дозволяє зробити висновок, що ДКО приймав переважно найбільш важливі, принци­пові для оборони країни рішення, а Раднарком згодом розробляв постанови, що забезпечували виконання цих рішень.

З метою посилення оперативності у вирішенні господарських питань було суттєво розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18 липня 1941 p. було розширено права наркомів УРСР.

ЗО червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро по обліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони країни.

Разом з надзвичайними і конституційними органами створю­вались і органи спеціального призначення, що виконували окремі функції органів державної влади з надзвичайними повноваження­ми. 26 червня 1941 р. ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР утворили республіканську комісію з евакуації на чолі з заступником голови Раднаркому республіки Д.Жилою. 18 серпня 1941 р. за рішенням Ради з евакуації, утвореної при Раднаркомі СРСР, була створена оперативна група по керівництву евакуацією промислових підпри­ємств Лівобережної України. До кінця 1941 p. з території України було евакуйовано більше 550 підприємств, 427 МТС, величезна кількість сільгосппродукції, близько 4 млн. громадян. У листопаді 1941 р, при військових радах фронтів і армій південно-західного напряму були створені оперативні групи з функціями органів дер­жавного управління і широкими повноваженнями по організації тилового забезпечення армій. Керівництво групами здійснювалось заступниками голови Раднаркому, наркомами УРСР.

З початком війни змінилися напрям діяльності і організація системи місцевих Рад України. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Значного поширення одержало розгляд питань на спільних засіданнях виконкомів та бюро партійних комітетів і прийняття спільних постанов.

Поряд із скороченням і спрощенням структури виконкомів, галузевого апарату з'являються нові структурні одиниці, діяльність яких спрямована виключно на забезпечення військових потреб. Військово-організаторська робота стала домінувати у діяльності державного апарату. Найважливішими напрямами цієї роботи були:

забезпечення обов'язкового виконання мобілізаційних заходів, участь у формуванні частин Червоної армії, народного ополчення, знищувальних батальйонів, партизанських загонів, постачання ар­мії, організація будівництва оборонних споруд, перебудова проми­словості на випуск військової продукції, охорона громадського порядку.

23 червня 1941 р. для стратегічного керівництва збройними силами була створена Ставка Головного командування Збройних сил СРСР. 10 липня її перейменовано у Ставку Верховного командуван­ня. 8 серпня вона перетворена в Ставку Верховного головнокоман­дування на чолі зі Сталіним, який 19 липня був призначений народним комісаром оборони. На жаль, фактично надмірна кон­центрація влади в руках однієї людини не могла не призвести і призводила частіше за все до прийняття помилкових рішень, які дорого обходилися країні.

Оперативним органом Ставки став Генеральний штаб. Збройні сили СРСР складалися з сухопутних військ, військово-повітряних сил, військово-морського флоту і військ ППО країни. Керівництво військами в Україні з 10 липня здійснювало Головне командування південно-західного напрямку, якому були підпорядковані півден­но-західний, південний фронти та чорноморський флот.

В умовах воєнного часу особливого значення набули організа­ція і діяльність військових рад фронтів, армій, флотів і флотилій, які були органами воєнного і воєнно-політичного керівництва, але й у відповідності з Указом від 22 червня 1941 р. "Про воєнний стан" користувались всією повнотою влади на території фронтів, армій, в районі базування і дії флотів.

До складу ради входили: командуючий (голова), два члени ради і начальник штабу. Членами ради призначались працівники центрального апарату партійних і радянських органів. Керівництво військовими радами здійснювалось ЦК ВКП(б), ДКО, Ставкою Верховного головнокомандування, НКО СРСР. Рішення військо­вих рад оформлювались наказами командуючого фронтом чи армії.

У перші місяці війни в Україні було мобілізовано до Червоної армії близько 2 млн. чоловік. Поряд з формуванням регулярних військ почалось формування на добровільних засадах дивізій народного ополчення, які направлялись у резерв фронтів, де вони доукомплек­товувались, і по суті ставали звичайними з'єднаннями Червоної армії. В частинах народного ополчення, сформованого в Україні, вели боротьбу 1 млн. 430 тис. чоловік.

Резервом армії ставали і винищувальні батальйони, створені місцевими партійними і радянськими органами. На початок липня 1941 р. в 17 областях України було сформовано 657 винищувальних батальйонів з кількістю понад 150 тис. чоловік, і понад 18 тис. груп сприяння.

Велике значення у підготовці резервів для поповнення частин і з'єднань Червоної армії мала постанова ДКО від 17 вересня 1941 р. "Про загальне обов'язкове навчання військовій справі гро­мадян СРСР". Військове навчання було уведено з 1 жовтня 1941 p. для всіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років.

5 липня 1941 p. Раднарком УРСР прийняв постанову "Про підготовку населення до протиповітряної і протихімічної оборо­ни", у відповідності з якою у всіх містах і селах України були створені групи самозахисту при підрозділах місцевої протиповітря­ної оборони.

Важливою частиною військового будівництва стало формуван­ня партизанських загонів і керівництво опором на окупованій території України. 5 липня 1941 p. постановою ЦК КП(б)У було створено республіканське Управління по організації і керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальни­ми батальйонами на чолі з Т.Строкачем — заступником наркому внутрішніх справ, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР. Управління надавало допомогу місцевим партійним і радянським органам у створенні, озброєнні і матеріально-технічно­му забезпеченні військових формувань, керувало їх бойовою діяль­ністю. 1 листопада 1941 p. постановою військової ради Південно-Західного фронту було створено оперативну групу по керівництву партизанським рухом.

ЗО травня 1942 p. постановою ДКО було створено Централь­ний штаб партизанського руху, а також Український штаб партиза­нського руху (УШПР) при військовій раді південно-західного нап­ряму. 29 червня 1942 р. УШПР був підпорядкований безпосередньо Ставці Верховного головнокомандування.

УШПР до 1 серпня 1942 p. сформував широку мережу опера­тивних груп при військових радах Південно-Західного і Південного фронтів і армій, що розгорнули роботу по формуванню радянського партизанського руху і підпілля.

Надзвичайні умови воєнного часу вимагали перебудови органі­зації і діяльності правоохоронної системи.

В перший же день війни, 22 червня 1941 p., Президія Верхов­ної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і у районах воєнних дій, яким встановлювався порядок організації, комплектування і розгляду справ військовими трибуналами. Військові трибунали Че­рвоної армії і Військово-Морського флоту створювались в округах, флотах, арміях, корпусах і дивізіях.

Лінійні суди залізничного і водного транспорту були також реорганізовані у військові трибунали. Військові трибунали військ НКВС будувались за територіальними ознаками — окружні і облас­ні військові трибунали військ НКВС. Штати військових трибуналів затверджувались спільними наказами НКЮ, НКО чи НК ВМФ СРСР. Діяльність трибуналів мала значною мірою репресивний характер.

Аж до окупації території України функціонувала і загальна судова система УРСР. У її підсудності зберігалась частина криміна­льних справ, а також основна маса цивільних справ.

У перший період війни ряд обласних судів України, які опи­нилися у прифронтовій смузі, діяли і як військові трибунали, і як загальні суди, залишаючись у підпорядкуванні НКЮ УРСР.

Із введенням воєнного стану на території України значно розширилась мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24 червня 1941 p. було встановлено порядок здійснення нагляду прокуратури за діяльністю військових трибуна­лів.

Обласні та районні прокуратури прифронтової смуги були воєнізовані, а згодом на воєнний стан переведено практично всі ланки прокуратури республіки. Прокурори, що працювали у приф­ронтовій смузі, залишались у підпорядкуванні Прокурора УРСР, але здійснювали свою діяльність у тісному взаємозв'язку з військо­вою прокуратурою. Наказом Прокурора СРСР від 27 серпня 1942 p. апарат прокуратури республіки було реорганізовано в оперативну групу Прокуратури УРСР. Надалі частина працівників прокуратури була призвана до лав Червоної армії, евакуйована і продовжувала свою роботу в органах Прокуратури РРФСР та інших республік.

Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої централізації керівництва всіма службами державної безпе­ки і охорони громадського порядку.

Постановою ДКО від 17 липня 1941 p., Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 p. НКВС і НКДБ CPCP були об'єднані у Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. На початку серпня були об'єднані наркомати внутрішніх справ і дер­жавної безпеки УРСР.

Одним з найважливіших завдань органів державної безпеки стала охорона тилу радянських військ. Постановою Раднаркому СРСР від 25 червня 1941 р. "Про начальників охорони військового тилу" вводиться інститут фронтових і армійських начальників охо­рони військового тилу. 26 червня 1941 p. наказом НКВС СРСР були призначені начальники військ по охороні тилу фронтів, в тому числі і на території України. До їх підпорядкування були віднесені прикордонні, оперативні, конвойні війська, війська НКВС по охо­роні залізничних споруд і особливо важливих підприємств промис­ловості, що знаходились на території Української республіки.

Для практичної діяльності по формуванню, озброєнню і нав­чанню винищувальних батальйонів при НКВС УРСР, обласних, міських і районних управліннях та відділах були організовані опе­ративні групи. Організація і напрямки роботи оперативних груп були визначені у розпорядженні наркомату внутрішніх справ УРСР від 16 липня 1941 p.

На органи державної безпеки лягла плямою репресивно-кара­льна функція. Це участь у діяльності загороджувальних загонів, яким, згідно з сумнозвісними наказами міністра оборони СРСР № 160 від 16 серпня 1941 p. і № 227 від 28 липня 1942 p., надавалось право розстрілу "у позасудовому порядку", участі у знищенні знач­ної кількості в'язнів радянських тюрем.

Основні завдання органів НКВС по розгортанню у тилу ворога збройного опору було сформульовано директивою НКВС УРСР від 14 серпня 1941 р. "Про організацію у тилу ворога партизанського руху, диверсійної і розвідувальної роботи".

З липня 1941 p. по червень 1942 p. тільки органами НКВС УРСР було сформовано, підготовлено, озброєно і закинуто у тил ворога 778 партизанських загонів, 662 диверсійні групи, близько ЗО тис. чоловік, а також 505 розвідників, кур'єрів, зв'язкових.

Відповідно до Указу "Про воєнний стан" значно розширились обов'язки органів міліції. Низкою наказів, директив НКВС СРСР і УРСР конкретизовано завдання органів міліції в умовах воєнного часу. З початку війни структура міліції не зазнала особливих змін, змінилась сама організація роботи, з'явились нові напрямки діяль­ності, наприклад боротьба з організованим бандитизмом, дезерти­рами, вилучення зброї у населення. У прифронтових районах всі працівники міліції були переведені на казармений стан.

При наближенні фронту багато представників міліції із зброєю в руках стримували наступ військ противника.