Основні риси розвитку права в 20 – 30 рр.

Джерела права. Особливістю джерел права в Україні до прий­няття Конституції УРСР 1937 p. було те, що приймати закони мали право Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Рад­нарком УСРР.

Конституція УСРР 1929 p. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад "верховним органом влади" УСРР. В силу цього з'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК було надано право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культур­ного життя УСРР. Одночасно таке ж саме право в галузі законода­вства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР в межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.

Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їх діяльності. Справа в тому, що адміністративно-ко­мандна система управління все більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, в силу чого їх постанови у більшо­сті випадків носили загальний характер. В такому ж напрямку, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законо­давча діяльність ВУЦВК. Завдяки цьому основна робота в галузі законодавства зосереджувалась в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна маса законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднар-кому УСРР.

Посилення керівної ролі Комуністичної партії знайшло своє відбиття у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що цю практику було поширено і на Україну. Хоча про таку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, торкались, як правило, найважливіших галузей життя України, а їх кількість невпинно зростала.

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 39-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республі­канськими. Ця тенденція проявлялася вдвох напрямках: по-перше, в тому, що поширюється пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то в більшості своїй вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 p. і Конституції УРСР 1937 p. відбулись серйозні зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялись на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 p. встановила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою, СРСР. Аналогічну норму було вміщено і в Конституцію УРСР 1937 p. стосовно Верховної Ради УРСР.

Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР.

Слід зазначити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона нібито незалежно від реального життя.

Цивільне право. Форсовані темпи проведения індустріалізації та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що соціалістична власність ставала безроздільно пануючою в усіх галузях народного господарства.

Зміни в соціально-економічній галузі, природно, знайшли відображення і в цивільно-правовому регулюванні суспільних від­носин. Цивільне законодавство цього періоду відігравало активну роль у розвитку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості народного господарства, удосконаленні договірних від­носин між соціалістичними підприємствами.

Одним з найважливіших актів, спрямованих на посилення пла­нового керівництва господарством, була постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від ЗО січня 1930 р. про кредитну реформу. Справа в тому, що до цього часу підприємства могли вільно кредитувати одне одно­го: авансувати під товар, який буде доставлений пізніше, або, навпа­ки, відпускати товар в кредит. За таких умов підприємство, що не мало коштів для оплати товару, який воно бажало придбати, сплачу­вало свій борг, виставляючи продавцеві особливе строкове грошове зобов'язання — вексель. Цей вексель дисконтував банк, тобто він відкривав продавцеві під цей вексель кредит на суму вексельного зобов'язання, а потім сам стягував цю суму з покупця, який видавав вексель. При такій системі "комерційного" кредитування планові органи не мали можливості впливати на одержання підприємствами позик, а в підсумку держава була позбавлена можливості здійснювати народне господарство на суворо планових засадах, чого вимагала адміністративно-командна система управління.

Саме тому зазначеною постановою вексельний обіг і "комер­ційне" кредитування було ліквідовано. Підприємства більше не мали права авансувати одне одного, відпускати товар і послуги в кредит. Запроваджувалось пряме банківське кредитування. Банки тепер видавали позики у відповідності з банківським кредитним планом після перевірки виконання підприємством виробничо-фі­нансового плану, зниження собівартості тощо. Розрахунки між господарськими організаціями (оплата товарів та послуг) проводи­лись тільки через банк шляхом перерахування з рахунку на рахунок. Все це вступало у протиріччя з принципами госпрозрахунку, хоча про нього ще довго йшлося в офіційних документах.

Одночасно слід було розширити і закріпити майнову самостій­ність підприємств як юридичну базу і необхідну умову їх діяльності при наявності такого могутнього планового тиску. За постановою Ради праці і оборони від 23 липня 1931 p. підприємствам виділя­лися оборотні кошти, що закріплювалися за ними, причому пере­розподіл цих коштів допускався лише у зв'язку із затвердженням або зміною промфінплану. Оперуючи цими коштами, підприємство повинно було самостійно відповідати за своїми зобов'язаннями.

Забезпечити централізоване планове керівництво промислові­стю при наявності оперативної та майнової самостійності кожного підприємства чи об'єднання можна було шляхом обов'язкового правового оформлення господарських зв'язків підприємств догово­рами. Ці договори укладались в рамках планових завдань і давали можливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, що укладають договір. Передбачались санкції на випадок невико­нання договору.

Ось чому на початку 30-х років законодавство вимагає, щоб підприємства і організації в межах планових завдань встановлювали свої взаємини по поставках товарів, наданню послуг тільки шляхом укладення договорів, досягається зміцнення договірної, а звідси — і планової дисципліни. Так, Раднарком УСРР постановою від 26 чер­вня 1932 р. "Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організаціями республіканського та місцевого значення" категорично заборонив одностороннє розірвання або зміну договорів. Цивільне право того часу не допускало включення до договорів пунктів про звільнення боржника від відповідальності за невиконання договору "з незалежних обставин".

Для договірного оформлення відносин між господарськими організаціями наприкінці кожного року провадилася так звана "до­говірна кампанія", в ході якої укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Постанови Раднаркому СРСР про порядок укладання договорів на 1933 p. і 1934 p. стали важливими джерелами договірного права. Вони встановлювали за­гальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів. Особлива увага зверталась на необхідність чіткого регла­ментування в договорах відповідальності сторін за порушення до­говірних зобов'язань (сплата пені, неустойки, штрафу, стягнення збитків). Раднарком СРСР категорично забороняв одностороннє відмовлення від виконання договору і односторонню зміну його умов. Розірвання і зміна договорів допускалися лише у виняткових випадках: а) за розпорядженням керівника відомства, якщо договір укладений між органами, йому підпорядкованими; б) за постано­вою Ради праці і оборони, якщо хоча б одна із сторін є підприєм­ством чи організацією загальносоюзного значення; в) в порядку, встановлюваному законодавством союзних республік, якщо обидві сторони є установами або підприємствами республіканського чи місцевого значення.

Договірні відносини між господарськими організаціями УРСР розвивалися на підставі загальносоюзних законодавчих актів про договірні кампанії. У відповідності з ними Раднарком УСРР своїми постановами встановлював конкретні строки укладання договорів по окремих господарських системах.

Питанням зміцнення і розвитку договірних відносин між гос­подарськими організаціями та посиленню планового керівництва надавалась велика увага і в подальший час. Так, у другій половині 30-х років основною формою договору поставки стають прямі договори, що укладаються на підставі "протокольних угод" між центрами господарських систем. Протокольні угоди визначали по­рядок укладання договорів підпорядкованими організаціями і ос­новні пункти змісту майбутніх договорів. Проте вони не містили в собі конкретних погоджень щодо прав і обов'язків сторін. Тому, починаючи з 1937 p., протокольні угоди замінюються "основними умовами поставки", які більш докладно визначали найважливіші моменти майбутніх договорів.

Зберігалася і практика постачання деяких видів продукції без укладання договорів, на підставі адміністративних актів. Так, у 1938 p. запроваджується бездоговірний порядок поставки металів і металопродукції, за яким зобов'язання виникали безпосередньо з планових показників і відомчих наказів.

У зв'язку з посиленням планових засад було визнано необхід­ним зміцнити плановий характер договору перевезення. 10 лютого 1935 p. Раднарком СРСР затвердив новий Статут залізниць СРСР, у якому підкреслювалось, що основним обов'язком залізниць є виконання державного плану вантажних і пасажирських переве­зень. Подібний характер мали Статут внутрішнього водного транс­порту 1930 p. і Повітряний кодекс СРСР 1932 p.

Інтереси розвитку соціалістичного господарства вимагали на­ведення порядку в управлінні та розпорядженні державною власні­стю, яка стала безроздільно пануючою в усіх галузях економіки. З цією метою постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 29 квітня 1935 р. "Про передачу державних підприємств, будинків і споруд" заборонялись продаж і придбання державними органами цих ос­новних фондів за гроші, встановлювався суворий порядок перероз­поділу державної власності, який базувався на принципі безплатної передачі.

Крім удосконалення управління і розпоряджень державною власністю, велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і Раднаркому УСРР від 21 серпня 1935 p. забороняла примусово вилучати будь-яке майно (підприємства, споруди, матеріали, кошти тощо) у кооперативних організаціях усіх систем. Питання про вилучення цих коштів і майна належало до виключної компетенції уряду УРСР.

На посилення відповідальності державних органів, колгоспів, кооперативних і громадських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань було спрямовано також прийняту на підставі загальносоюзного акта постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. "Про строки позовної давності". У ній вста­новлювався єдиний півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, під­приємствами і організаціями. Для відносин, в яких хоча б на одній стороні беруть участь приватні особи, зберігався загальний річний строк позовної давності.

Президія Верховної Ради СРСР видала 10 лютого 1941 р. Указ про заборону продажу, обміну і відпустку на сторону устаткування та матеріалів і встановила судову відповідальність за ці незаконні дії. Залишки матеріалів і устаткування мали реалізовуватися у вста­новленому спеціальною постановою Раднаркому СРСР порядку. На доповнення до загальносоюзних положень Раднарком УРСР 23 травня 1941 p. видав постанову про порядок обліку і викорис­тання на підприємствах і будовах республіканської, обласної, місь­кої та районної підпорядкованості і промислової кооперації зайвого устаткування і матеріалів.

Істотні зміни відбулися і в галузі правового регулювання това­рообороту і взагалі торгівлі. У відповідності з загальносоюзними актами ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про внесення змін у республіканське законодавство з питань радянської торгівлі. Приватним торговцям заборонялось відкривати магазини та крамни­ці, було накреслено низку заходів щодо викоренення перекупників.

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фі­зичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незва­жаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСР.Р не були піддані значним змінам. Корінне зрушення у цій галузі циві­льного права зумовлено насамперед тим, що приватногосподарську діяльність скільки-небудь значного масштабу було повністю приду­шено, і пов'язані з нею майнові права, як такі, що здійснюються в суперечності з їх соціально-господарським призначенням, на підс­таві ст. 1 ЦК УСРР не охоронялися законом. Хоча ЦК зберігав для приватних осіб вільний доступ до акціонерних і різних торговель­них і промислових товариств, але норми, що цього стосувалися, вже не мали практичного значення.

Трудове право. Політика форсованої індустріалізації висунула нові завдання в галузі регулювання праці. Величезного значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили.

Згідно з директивами партії і союзного уряду про заходи до планового забезпечення народного господарства робочою силою і ліквідації її плинності ВУЦВК і Раднарком УСРР постановою від 25 лютого 1931 p. внесли відповідні зміни і доповнення до Кодек­су законів про працю УСРР і трудового законодавства.

Наркомпраці було надано широке право переводити кваліфі­кованих робітників і фахівців в інші галузі народного господарства чи в інші місцевості для використання за фахом, а також перероз­поділяти кваліфікованих робітників. Встановлювалось, що всі під­приємства, установи і господарства могли наймати робочу силу тільки через органи праці. КЗпП УСРР був доповнений статтею, згідно з якою розподіл на роботу молодих спеціалістів мав прова­дитися на підставі спеціальних законів. Молоді спеціалісти, які закінчували вищі навчальні заклади і технікуми, повинні були працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів, у віданні яких перебував навчальний заклад. Самовіль­не влаштування на роботу або неприбуття до місця призначення розглядалося як порушення закону. Категорично заборонялось ви­користовувати молодих спеціалістів не за спеціальністю, яку вони опанували в навчальному закладі.

У 1931 p. визначився порядок укладання договорів з колгоспа­ми про виділення для промисловості робітників-відхідників з числа членів артілі. Такі договори мали супроводжуватись укладанням індивідуальних договорів підприємств з колгоспниками-відхідника­ми про умови роботи на підприємстві.

На початку 30-х років завершилося переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ було переведено на безперервний виробни­чий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Але від такого порядку скоро довелося відмовитись.

На роботі промисловості негативно відбивалася зрівняльна система оплати праці, яка існувала в той період. До того ж в галузі організації праці була поширена знеосібка. Введення нових тариф­них сіток, розбитих на певну кількість розрядів, стало початком планового державного нормування заробітної плати робітників з урахуванням різниці між працею кваліфікованою і некваліфікова-ною, між працею важкою і легкою.

Праця робітників різних кваліфікацій оплачувалась тепер або за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості.

Основною формою оплати праці в Україні, як і в інших союзних республіках, була відрядна. Вона ставила розміри оплати в залежність від результатів праці. Поряд з відрядною застосовува­лись почасова і преміальна оплати праці.

З метою зміцнення трудової дисципліни був встановлений новий порядок оплати простоїв та браку. Це знайшло своє вира­ження у прийнятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932 р. про внесення змін до КЗпП УСРР.

Згідно з цією постановою брак на виробництві з вини робіт­ника зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі двох третин ставки почасової оплати праці даного робіт­ника. Оплата за простій з вини робітника не провадилась. За простій не з вини робітника оплата провадилась в розмірі половини тарифної ставки почасової оплати праці робітника відповідної ква­ліфікації.

Особливо суворі заходи вживалися з метою посилення бороть­би із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 p. вказувалось, що за неявку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи.

Зміцненню трудової дисципліни сприяло також видання зага­льносоюзних статутів про дисципліну в окремих галузях народного господарства і державної діяльності: на залізничному транспорті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р.), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 p.) тощо.

Аналогічна робота в республіканському масштабі провадилась і в Україні. Враховуючи велике значення додержання суворої тру­дової дисципліни серед працівників системи енергопостачання, Раднарком УРСР 11 вересня 1935 p. затвердив Статут про дисцип­ліну робітників та службовців комунальних електростанцій і елек­тромереж УСРР.

28 грудня 1938 p. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову "Про заходи щодо впорядкування трудової ди­сципліни, поліпшення практики державного соціального страхуван­ня і боротьби із зловживаннями в цій справі". Постанова провадила різку межу між сумлінними працівниками і прогульниками, ледаря­ми, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціальному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення по хво­робі, диференційовані залежно від стажу роботи. Встановлювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. В той же час постановою Раднаркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, у яких фіксується уся трудова діяльність громадянина.

З метою морального стимулювання Указом Президії Верхов­ної Ради СРСР від 21 грудня 1938 p. встановлений найвищий ступінь відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці, а також запроваджені медалі "За трудову доблесть" і "За трудову відзнаку".

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися наприкін­ці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 p. збільшувалась тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встановлю­вався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства і установи переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне зали­шення робітниками і службовцями підприємств та установ, а також самовільний перехід з одного місця роботи на інше заборонялися, тобто відбувалось прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або прогул тягли за собою кримінальну відповідальність.

З правових актів, що стосувались адміністративно-правового перерозподілу кадрів, слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1940 p., яким відновлювався порядок примусо­вих переведень на інше місце роботи, що застосовувався до деяких категорій кваліфікованих робітників і службовців.

Порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, уже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. "Про державні трудові резерви" створювалися школи фабрично-заводсь­кого навчання, ремісничі та залізничні училища. Щорічний призов (мобілізація) міської та сільської молоді мав становити від 800 тис. до 1 млн. чоловік. Передбачені цим Указом державні резерви робочої сили перебували в безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли бути використані відомствами на свій розсуд.

Колгоспне і земельне право. Найсерйозніші зрушення відбува­лися в даний період в колгоспному і земельному праві. Вони стали наслідком необхідності підготувати правові умови проведення суці­льної колективізації і ліквідації на цій підставі "куркульства" як класу.

Розпочалася суцільна колективізація під проводом більшови­цької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її проведен­ня. Безпосередній перехід до суцільної колективізації, яку Сталін назвав "революцією згори", був проголошений в рішеннях листо­падового (1929 p.) Пленуму ЦК ВКП(б). Особлива роль в цьому відводилась Україні як найважливішому зерновому району. На Пленумі окремо була заслухана доповідь секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". В постанові наголошувалося, що Україна має достатню мате­ріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закін­чити восени 1931 p. або навесні 1932 p.

Темпи колективізації "спускалися згори" у вигляді контроль­них цифр. Але знаходились керівники, які були готові до ще більшого форсування колективізації. ВУЦВК і Раднарком УСРР, наприклад, схвалили заходи щодо завершення під час весняної посівної кампанії 1930 p. суцільної колективізації в семи округах і не менш як у 75 районах республіки. А 24 лютого 1930 p. C.Kociop у інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій уже вимагав: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посів­ної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.". На практиці намагання прискорити темпи колективізації та достроково завер­шити її призводили до порушення принципу добровільності, до грубого адміністрування. Середнякам, які не вступали до колгоспів, загрожували розкуркулюванням і позбавленням виборчих прав, у масовому порядку вимагали повністю усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю, роблячи спроби перестрибувати до комуни.

Внаслідок таких методів проведення колективізації в Україні знищувалися історичні, національні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бю­рократії. Все це викликало серйозне незадоволення трудового селян­ства, призводило до зростання напруження на селі. Партійне керівни­цтво занепокоїлось. 21 лютого 1930 р. в Москві відбулася нарада партійних керівників Росії та України, на якій було намічено заходи щодо виправлення становища. 2 березня в "Правді" було надруковано статтю Сталіна "Запаморочення від успіхів" і нову редакцію примір-ного статуту сільгоспартілі. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі". Все це внесло деяке тимчасове заспокоєння в селянські маси, після чого боротьбу за завершення суцільної колективізації було продовжено.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було вирі­шено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто "куркулі". Питання про місце куркуля в колективізованому селі постало ще у 1929 p., але тільки в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. воно було відверто сформульоване як перехід у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила у січні 1930 p. спеціальна комісія під керівництвом В.Молотова. Результати її роботи були реалізовані в постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися "учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів" (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізо­льовані у в'язницях або таборах); до другої — ті, хто "здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення" (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, котрі не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів).

Визначення категорій за допомогою судових органів не дода­вало правосудності цьому документу, адже в ньому наводилась точна кількість селянських господарств, запланованих до включен­ня в першу (52000) та другу (112000) категорії. Інакше кажучи, заздалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чини­тимуть опір майбутній кампанії розкуркулення. Списки "куркулів" з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвикон­комами.

1 лютого 1930 p. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством". Цією постановою, проведеною через органи радян­ської влади, кампанії розкуркулення, яка була розв'язана більшови­цькою партією, надавалась видимість законності. Зокрема, в ній оголошувалось про заборону оренди землі і використання найманої праці в сільському господарстві, конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Услід за цим 5 квітня 1930 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібник селянських господар­ствах у районах суцільної колективізації". Всі договори про оренду землі в цих районах проголошувалися такими, що втратили силу. Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів та висилати їх за межі окремих районів і округів. Конфіс­ковані у куркулів будівлі, споруди, живий і мертвий реманент передавались у неподільні фонди колгоспів як вступний внесок за батраків та бідняків.

Всього за роки суцільної колективізації в Україні експропрі­йовано близько 200 тис. селянських господарств. Так відбувалось знищення найзаможнішого прошарку селянства, до складу якого входили всі ті селяни, що чинили опір усуспільненню. Статус незаможника не давав ніякої гарантії противникам колективізації — їх оголошували "підкуркульниками" й теж піддавали репресіям.

В таких умовах партійно-державне керівництво велику увагу приділяло будівництву машинно-тракторних станцій. Постанова ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1930 p. оцінювала МТС як "основні опорні пункти суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу".

Спочатку до будівництва МТС залучались кошти селянства, але незабаром був взятий курс на перетворення МТС у підприємства державної власності. Вони будувались за рахунок держави і в них зосереджувалась уся сільськогосподарська техніка. За зразковим до­говором МТС з колгоспом, затвердженим Раднаркомом СРСР 5 лю­того 1933 p., колгосп повинен був продати МТС усі складні сільсько­господарські машини (молотарки, локомобілі), які були у нього. Таким чином, колгосп опинявся у повній залежності від МТС. Взагалі МТС відігравала керівну роль у колгоспному будівництві, яка особливо посилилася після створення політвідділів МТС.

Одночасно з проведенням суцільної колективізації розпоча­лась робота по забезпеченню правового регулювання діяльності колективних господарств, яка знайшла своє відбиття, перш за все, в розробці зразкових статутів сільгоспартілі.

Перший варіант такого Статуту був розроблений 6 лютого 1930 p. Він підкреслював "перехідний до комунізму" характер сіль­госпартілі і не передбачав збереження присадибного господарства колгоспників. До статуту були внесені деякі зміни, і 1 березня 1930 p. ЦВК і Раднарком СРСР затвердили його як Зразковий статут сільськогосподарської артілі.

Статут 1930 p. визначав мету створення сільськогосподарської артілі — побудова великого колективного соціалістичного сільсько­го господарства. Прийняття до артілей куркулів та інших осіб, позбавлених виборчих прав, заборонялось. Виняток з цього прави­ла допускався тільки для членів тих сімей, у складі яких були червоні партизани, червоноармійці, сільські вчителі і агрономи, які ручалися за членів своєї сім'ї.

Встановлювалось, що всі межі знищуються і створюється єди­ний земельний масив колгоспу, причому цей масив ні в якому разі не повинен зменшуватись. Інакше кажучи, наділення землею вибу­лих членів артілі за рахунок земельної площі артілі заборонялося.

Був також визначений правовий режим колгоспного землеко­ристування. В Статуті йшлося про безстрокове користування зем­лею, яке розглядалося як користування без установлених заздале­гідь визначених строків.

Статут, вимагаючи від селян, які вступали до артілі, усуспіль­нення належних їм засобів виробництва, що були в них (робоча і продуктивна худоба, запаси насіння, реманент і господарські будів­лі), в той же час дозволяв залишати в особистій власності колгосп­ного двору одну корову, деяку кількість дрібної худоби і птиці. Присадибні ділянки, що були у селян, які вступають у колгосп, просто "залишалися в одноосібному користуванні". Зміна їх розмі­рів була можливою тільки за рішенням правління колгоспу, затвер­дженим загальними зборами.

Статут 1930 p. виходив з необхідності мати сталу економічну базу громадського господарства і передбачав створення неподільного фонду колгоспу шляхом відрахування від чверті до половини вартості усуспільненого майна членів артілі. Крім того, здійснювалися щоріч­ні відрахування у неподільний фонд від 10 до 30% доходів артілі. Тим самим селянин міцно прив'язувався до колгоспу.

Важливе і складне питання про порядок оплати праці колгосп­ників не дістало задовільного розв'язання. Статут проголошував оплату праці колгоспників з урахуванням її кількості і якості. Але спосіб виділення з доходів колгоспу фонду для оплати праці кол­госпників не був визначений.

У 1931 р. в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах. Ці акти регламенту­вали утворення постійних виробничих бригад, встановлення норм виробітку і розцінок, поліпшення обліку праці та зміцнення трудо­вої дисципліни, посилення ролі бригадирів тощо.

У розвиток Зразкового статуту сільськогосподарської артілі 1930 p. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У спільною постановою від 8 квітня 1933 p. затвердили Тимчасові правила трудового розпоря­дку в колгоспах. Цей акт зобов'язував усіх колгоспників брати участь своєю особистою працею в колгоспному виробництві протя­гом усього року, передбачав дисциплінарну відповідальність колго­спників за невихід на роботу чи відмову від роботи без поважних причин.

Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні, як і в усіх інших республіках, велике значення мав скликаний 11 лютого 1935 p. другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, який схвалив проект нового Зразкового статуту сільськогосподарської артілі. Прийнятий з'їздом Статут був затверджений спільною пос­тановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) 17 лютого 1935 p.

Новий Статут, маючи силу закону, в той же час подібно до Статуту 1930 p. був зразковим, тобто на його основі кожний колгосп приймав свій статут. Разом з тим більшість його норм була обов'я­зковою для всіх колгоспів, завдяки чому значно посилювалося державне керівництво діяльністю колгоспів.

По-новому у Статуті були розв'язані питання колгоспного землекористування. Земля, яка була загальнонародною державною власністю, закріплювалася тепер за колгоспами в безстрокове кори­стування, тобто навічно, і не підлягала ні купівлі, ні продажу, ні здачі в оренду. Зменшення колгоспної землі не допускалося.

У Статуті 1935 p. вперше називались мінімальні та максималь­ні розміри присадибних ділянок для всього СРСР з тим, що конк­ретно вони визначатимуться в залежності від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби (по зонах країни), яку може мати в особистій власності колгоспний двір.

22 травня 1935 p. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли спеціальну постанову, яка визначала порядок вироблення, обгово­рення і затвердження колгоспами статут сільськогосподарської артілі в УСРР, а також встановлювала розміри присадибних ділянок колгоспного двору по кожній області України і кількість голів худоби, яку міг мати колгоспний двір.

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. На­приклад, тільки в Україні у 1935 p. рівень колективізації досяг 91,3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів якомога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На розв'язання цього завдання і був спрямований розвиток колгоспного і земельного законодавства.

Першого удару було завдано присадибному господарству кол­госпників. 28 травня 1939 p. видано постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання", де наводились факти порушень встановлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землеко­ристування, внаслідок чого присадибне господарство ставало дже­релом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і відібрати всі лишки землі. Одночасно встановлювався для кожно­го працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60— 100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи пізніше, у вересні 1939 p. було введено більш важкий прогресивно-прибутко­вий податок з присадибних ділянок колгоспників.

Тепер настала черга колгоспів, права яких були значно обме­жені. Так, щоб примусити колгоспи займатися тільки виробницт­вом сільськогосподарської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 p. їм заборонялося організовувати проми­слові підприємства.

У 1939—1940 pp. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тварин­ництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювались не з плану посіва цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожного гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися взаємини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, яку було видано у лютому 1938 p., належна з колгоспів натуроплата за роботи МТС цілком надходила тепер до бюджету держави і здавалась колгоспами разом з продукцією по обов'язкових поставках.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомо­гою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швид­ко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі з Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадя­нської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної по­літики. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострен­ня класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 p.

Все це призвело до значного посилення у цей час суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які вста­новлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокої постановки захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 p. раніш прийнятого в кримінальному законо­давстві терміна "заходи соціального захисту" терміном "покаран­ня". Закон від 8 серпня 1936 p. запровадив на додаток до раніш встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення.

Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 p. знизив мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притягненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяль­ність особливої наради при НКВС СРСР та численних "трійок".

Вирішальне значення у розвитку кримінального права мало загальносоюзне законодавство, яке ставало зразком для законодав­чої діяльності в Україні. Подальший крок у посиленні ролі загаль­носоюзного законодавства було зроблено в Конституції СРСР 1936 p., яка віднесла все кримінальне законодавство до відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади, пере­дбачивши створення й видання єдиного для всього СРСР Криміна­льного кодексу. Однак через те, що такий кодекс не було видано, в УРСР продовжував діяти Кримінальний кодекс УРСР поряд з ок­ремими загальносоюзними кримінальними законами і указами Президії Верховної Ради СРСР, причому багато з них текстуально або з деякими змінами включалися до Кодексу. Тому всі криміна­льно-правові акти, видані в період 1937—1941 pp., можна поділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-правові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на внесен­ня змін до чинного КК республіки.

Посилення кримінальної репресії знайшло своє відбиття перш за все у визначенні державних злочинів. Так, у постанові ЦВК СРСР від 14 березня 1933 p. роз'яснювалося, що у справах про шкідницькі акти на державних підприємствах і в установах "репре­сії повинні провадитись з особливою суворістю щодо викритих в цих злочинах службовців державних установ і підприємств". Пос­тановою від 8 червня 1934 р. ЦВК СРСР доповнив Положення про злочини державні 1927 p. статтею про зраду Батьківщини, яка визначалась як "дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його державній незалежності чи недоторканості його території". Такі дії, як, наприклад, шпигунст­во, виказування військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися і раніш, але тепер їх було виділено в групу найтяж­чих злочинів, які каралися розстрілом з конфіскацією усього майна, і тільки за обставин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 років. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадни­ком, підлягали позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на 5 років. Тим самим було грубо порушено один з основних принципів кримінального права, що кримінальній відпо­відальності і покаранню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. І треба відзначити, що застосування цього закону призве­ло до тюремного ув'язнення тисяч невинних людей.

На підставі союзного акта ВУЦВК і Радиарком УСРР 20 липня 1934 p. прийняли постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини. Закон від 8 червня 1934 p. був повністю включений до КК УСРР.

У цей же час було розширено перелік злочинів проти порядку управління. Тут насамперед слід відзначити прийняту на підставі союзного закону постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 13 тра­вня 1934 p., яка передбачала кримінальну відповідальність за по­сягання на обороноздатність країни. До особливо небезпечних злочинів відносилось порушення правил міжнародних польотів. 25 лютого 1931 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР відповідно до пос­танови ЦВК і Раднаркому СРСР "Про відповідальність за злочи­ни, що дезорганізують роботу транспорту" доповнили КК УСРР ст. 26, яка передбачала порушення працівниками транспорту трудової дисципліни і встановлювала відповідальність за це у виг­ляді позбавлення волі до 10 років, а у випадках, коли ці злочини носили явно злісний характер, — найвищої міри покарання — розстрілу. До цієї групи можна також віднести такі злочини, як незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної роз­мінної монети, підробка паспортів, порушення правил паспортної системи, щодо яких в УСРР у період 1933—1937 pp. було прийнято низку законодавчих актів.

Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за особливо небезпечні державні злочини — шпигунство, шкідництво, диверсію — строк позбавлен­ня волі було збільшено з 10 до 25 років.

Винятково велику увагу приділяє в цей час кримінальне зако­нодавство боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької колективізації однією з форм протесту селянства ставав забій худоби напередодні вступу до колгоспу. У зв'язку з цим ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 16 січня 1930 р. "Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худо­би". Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до 2 років. Райвиконкомам було надано право позбавляти таких селян права користуватися землею і конфісковувати їхню худобу. Ще одна постанова від 1 листопада 1930 p. взагалі забороняла під загрозою кримінальної відповідальності забій племінної худоби та молодня­ка. Так само постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 грудня 1931 p. встановила відповідальність за незаконний забій і приве­дення в непридатний стан коней. В Україні теж постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 січня 1932 p. встановлювалась кримінальна відповідальність за незаконний забій худоби і коней, а також за інші злісні акти, що спричинили загибель худоби або коней чи призвели їх до непридатного стану.

До найважливіших об'єктів соціалістичної власності відноси­ли в цей час трактори і сільськогосподарську техніку. Тому поста­нова ЦВК і Раднаркому СРСР від 13 лютого 1931 p. запровадила кримінальну відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців чи позбавлення волі на строк до 3 років за злочинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських машин. Слід мати на увазі, що зловмисне пошкодження державного чи суспільного майна призводило, як і будь-яке шкідництво, до най-суворішої кари, аж до страти. Таким же чином КК УСРР було доповнено статтями, що передбачали кару за поломку і псування тракторів і сільськогосподарських машин, а також за витрачання не за прямим призначенням пального для тракторів та ін.

Але всеосяжного характеру охорона соціалістичної власності набула в Законі від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціа­лістичної) власності". Уперше було проголошено, що соціалістич­на власність є священною і недоторканою, і тому люди, які посяга­ють на неї, повинні розглядатися як вороги народу. Закон встано­влював, що: 1) розкрадання соціалістичної (державної і колгоспно-кооперативної) власності спричиняє розстріл з конфіс­кацією всього майна, з заміною за обставин, що пом'якшують провину, позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіс­кацією всього майна; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкрадання соціалістичної власності, не застосовується амністія;

3) розкрадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирівнюється до розкрадання соціалістичної власності.

Надто суворі санкції Закону від 7 серпня 1932 р. не зумовлю­валися ні, розмірами розкраденої соціалістичної власності, ні спо­собами її розкрадання. Цс створювало умови для застосування Закону в дуже широкому масштабі й до порівняно незначних крадіжок державної або коопсративно-колгоспної власності.

На початок 1933 р., тобто за неповні п'ять місяців, за цим Законом було засуджено 54 645 чоловік, з них 2110 — до найвищої міри покарання. В першу чергу на підставі цього Закону до кримі­нальної відповідальності притягались діти, які збирали колоски по полях, та голодні селяни, які стригли хлібні колоски. Цей страшний закон отримав у народі назву закону "про "п'ять колосків". Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети — вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 200 млн. пудів хліба.

Цей Закон встановлював кримінальну відповідальність не ті-.льки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчинення хоча б одного з названих злочинів визначалась міра покарання — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Постано­вою ЦВК СРСР від ЗО січня 1933 p. застосування Закону від 7 серпня 1932 p. було поширене на заподіяння збитків соціалістич­ній власності ("шкідницьке" проведення оранки і сівби, зловмисна поломка тракторів і машин), а також на будь-який обман у справі обліку колгоспної праці і врожаю.

Надалі, у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. "Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство" Президія Верхов­ної Ради УРСР своїм Указом від 16 листопада 1940 p. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, які встановлювали відповідальність за хуліганство і дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тюремного ув'язнення строком на 1 рік.

Значну увагу кримінальне законодавство приділяло боротьбі з господарськими злочинами, приватно-господарською діяльністю та спекуляцією.

Так, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 лютого 1930 р. КК УСРР був доповнений ст. 153-3 про кримінальну відповідальність за масовий або систематичний випуск промисло­вими і торговельними підприємствами недоброякісних виробів та недотримання обов'язкових стандартів. У зв'язку з дальшим широ­ким розвитком торгівлі ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постано­ву від 25 липня 1934 р. "Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача і обдурювання Радянської держави". У відповідному законодавчому акті, прийнятому ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 23 серпня 1934 p., зазначалося, що обважування і обмірювання покуп­ців карається позбавленням волі на строк до 10 років. У відповідності з постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 22 квітня 1932 p. "Про боротьбу зі спекуляцією" ВУЦВК і Раднарком УСРР 25 грудня 1932 p. прийняли постанову "Про зміну ст. 127 Криміналь­ного кодексу УСРР". За новою редакцією цієї статті спекуляція каралась позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіска­цією всього або частини майна.

Низка законодавчих актів поряд з нормами трудового права містила кримінальні санкції. До числа таких законів належать Укази Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службо­вцями підприємств і установ", від 17 липня 1940 р. "Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях", від 19 жовтня 1940 p. "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, май­стрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств і установ до інших".

В умовах масових репресій керівництво держави робило виг­ляд, що воно піклується про захист прав радянських, громадян, зафіксованих в Конституції СРСР, конституціях союзних респуб­лік. Відповідно до цього ЦВК і Раднарком УРСР 2 грудня 1937 p. внесли зміну до ст. 85-1 КК УРСР, яка встановила відповідальність за перешкоджання в здійсненні виборчих прав і доповнила КК ст. 108-1, яка уводила покарання за підробку виборчих документів і неправильний підрахунок результатів голосування.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 p. було встановлено кримінальну відповідальність директорів, голов­них інженерів і начальників відділів технічного контролю промис­лових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і випуск продукції з порушенням обов'язкових стандар­тів. Закон передбачав для винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради УРСР Указом від 15 березня 1940 p. внесла зміни до ст. 135-3 КК УРСР.

Конституції СРСР і УРСР встановлювали, що загальний вій­ськовий обов'язок є законом. На розвиток цього положення Пре­зидія Верховної Ради СРСР ЗО липня 1940 p. видала Указ "Про відповідальність за порушення правил військового обліку". Було внесено відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалась кримінальна відповідальність за порушення правил військового обліку військовозобов'язаних на території УРСР.

Певні зміни відбувалися і в галузі кримінально-процесуального законодавства. Істотне значення для поліпшення попередньої під­готовки кримінальних справ мала постанова ВУЦВК і Раднаркому

УСРР від 19 листопада 1934 р. про впровадження інституту підго­товчих засідань. За цією постановою підготовчі засідання мали розв'язувати спірні питання у складних кримінальних справах судів першої інстанції. Судді надавалося право виносити справу на розг­ляд підготовчого засідання в тих випадках, коли він вважав, що її не можна призначити до слухання через суттєву неповноту попе­реднього розслідування, неправильну кваліфікацію злочину та ін.

Але такі доповнення і зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ставали нікчемними на фоні масових репресій, які здійснювались саме в цей час і яким передувала своєрідна серйозна деформація кримінально-процесуального законодавства. В резуль­таті цього у першій половині 30-х років було скасовано гарантії прав особи в кримінальному судочинстві.

1 грудня 1934 p. прийнято постанову ЦВК СРСР про надзви­чайний порядок судочинства у справах про терористичні акти, у відповідності з якою попереднє слідство в цих справах обмежувало­ся 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався звинувачено­му за добу до розгляду справи. З процесу виключались "сторони"

— прокурор і адвокат. Касаційне обжалування і навіть подання клопотань про помилування у цих справах не допускались, а вирок

— розстріл — виконувався негайно після його винесення. Постано­вою ЦВК СРСР зводилося нанівець у таких справах значення адвокатури. Таку ж негативну роль відігравала Особлива нарада при НКВС, яка розглядала справи без адвоката. 9 грудня 1934 p. Г.Петровський підписав постанову ВУЦВК "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу УСРР", де було враховано усі зазначені положення, що стали підставою беззаконня на пода­льші роки.

Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 p. надзвичайний порядок судочинства у справах про терористичні організації і здій­снення терористичних актів поширювався і на розгляд справ про контрреволюційне шкідництво й диверсії.

30-ті роки в історії держави і права України стали періодом формування і зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного ре­жиму, який, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, здійснює абсолютний контроль над усіма галузями (сферами) суспільного життя, віддаючи перевагу репреси­вним методам та формам забезпечення практичної реалізації своєї політики, у поєднанні з широким використанням соціальної міфо­логії та маніпулятивних методів впливу на маси та особистість. Основними проявами такої організації є: репресивність політичних інститутів, заснованих на моноідеології, монополізації влади та інформації, перманентному підсиленні напруженості, мілітаризації суспільного життя; утвердження та функціонування тоталітарно-ре­пресивного режиму в Україні, що здійснювалось шляхом "більшо­визації" та "сталінізації" України, активністю мігрантів-місіонерів комуністичної ідеї та місцевих політиків-пристосуванців, люмпенізованих осіб, втягнутих в цей процес як загальним плином подій, так і під впливом інтенсивної соціалістичної соціальної демагогії.

В Україні відбувався процес створення могутнього, розгалуже­ного, бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих організацій і засобів масової інформації. З цією метою у складі апаратів ЦК ВКП(б) і ЦК республіканських компа­ртій були утворені управління кадрів з відділами за галузями дер­жавного управління, економіки, суспільного життя і управління пропаганди та агітації, які контролювали усі сфери державного управління, економіку, культуру, мистецтво, освіту і розподіляли та перерозподіляли між ними "номенклатурні кадри". У підсумку в державні структури було інтегровано партійний номенклатурний апарат. Сформувалася система вождізму, при якій державний апа­рат різного рівня було фактично підпорядковано відповідним пар­тійним лідерам і перш за все генсеку-диктатору Сталіну. "Чистки" та періодичні "проціджування" номенклатурних лав були засобом підтримання відданості номенклатури диктатору. Головні важелі влади і опора диктатора — об'єднаний номенклатурний управлінсь­кий апарат, служба безпеки, засоби масової інформації. Усе це значною мірою маскувалося соціальною і політичною демагогією, прийняттям таких демократичних за формою конституцій, як Кон­ституція СРСР 1936 p. та Конституція УРСР 1937 p.

Жорсткість економічного і політичного режиму створила мо­жливість форсованими темпами розв'язувати деякі пріоритетні еко­номічні проблеми, перш за все спрямовані на будівництво "соціа­лізму". Це був сталінський "великий стрибок". Проте це досягалося за рахунок соціальних проблем, низького життєвого рівня народу:

насильницька колективізація на селі, форсування індустріалізації, режим найсуворішої економії, скорочення споживання, масове ви­користання праці ув'язнених.

До вирішення цих завдань було пристосовано законодавство України 30-х років. Право надавало обов'язкової сили партійним рішенням по проблемах "соціалістичного будівництва", котрі, як правило, передували прийняттю того чи іншого правового акта. Широке розповсюдження одержували спільні партійно-державні акти, найчастіше — спільні постанови ЦК більшовицької партії та радянського уряду.