Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.)

Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті класових інтересів великих землевласників і усього паную­чого класу феодалів продовжувало відігравати феодальне право. В 30-ті роки XII — першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і фіксована в нормах Руської Правди. У той жа час внаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається перегляд деяких правових норм. З'являються нові редакції Руської Правди. Однак це було не нове законодавство, а лише часткова кодифікація діючого, творчість переписувачів, які підправляли (або псували) текст закону, прийнятого ще в часи розквіту давньоруської держави.

У період феодальної роздробленості регулятивна роль права посилилася за рахунок збільшення кола конкретних об'єктів фео­дального господарства, які захищалися правом, розширення складу за своїм правовим становищем соціальних груп, перш за все феодальне залежних верств населення, а також зміцнення основ пра­ва-привілею. Для правової системи цього періоду характерне поси­лення місцевих особливостей (партикуляризму) права, хоча в кня­зівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка мала місце в інших державах, наприклад в країнах Центральної та Західної Європи. Особливості у нормах права, що застосовувалися в окремих князі­вствах та землях (наприклад, Галицько-Волинській), не усували їх подібності і наступності з давньоруським правом. Зберігалися зага­льні принципи, інститути та форми цього права на всіх землях Русі.

Говорячи про право українських земель після золотоординсь-кої навали, слід мати на увазі, що навала полчищ кочівників супроводжувалася масовим руйнуванням міст Русі, разом з якими загинули найцінніші давньоруські законодавчі і актові пам'ятки. Цим пояснюється відсутність актових матеріалів з історії Київської, Чернігівської та інших Південно-Східних земель періоду феодаль­ної роздробленості.

Відомості, які дійшли до нас, уривчасті і, як правило, посе­редні, дозволили дослідникам зробити висновок, що в часи феода­льної роздробленості поряд із застосуванням насамперед законода­вчих збірників періоду Київської Русі створювалися нові. У ці часи існувало "багато і надто різноманітних юридичних пам'яток". До того ж зроблено припущення про існування збірника постанов Галицько-волинських князів, а також збірника церковних повчань про правосуддя.

Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях Русі, як і в перший період феодальної роздробленості, після ордин­ської навали продовжували діяти норми Руської Правди. Життє­стійкість Руської Правди визначалася тим, що вона була збірником феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцнен­ню феодального правопорядку, забезпечували правові умови для подальшого закабалення селян. Її норми відображені в пам'ятках права Галицько-волинської Русі, а також Великого князівства Ли­товського.

В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодальної роздробленості діяли норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Але і вони зазнали деяких змін. З'явилися, наприклад, такі редакції церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, що були встановлені на основі принципів феодального права-привілею. Інтереси пануючого класу захищалися в таких збірниках права, як "Кормча" і "Номоканон".

"Кормчі" застосовувалися церковними судами, зокрема, в кін­ці XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішення судових справ використовувалися також збірники, що мали назву "Мерил праведных", які містили витяги з візантійських правових актів, церковних статутів, а також норм Руської Правди.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, які були створені в розглядуваний період, для відображення більш повної картини системи права важливі чотири правові пам'ятки Галицько-волинської Русі, що збереглися. Хоча вони і відмінні одна від одної за часом появи, змістом і характером, однак, містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася грамота князя Івана Ростиславича (середина XII ст.). Будучи пам'яткою історії Дунайсько-дніпровських земель, яка роз­вивала економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими, ця грамота надзвичайно важлива і як па­м'ятка права. Вона регламентувала правове становище деяких іно­земних купців під час приїзду їх на землі Русі. Грамота встановлю­вала пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита, коли привозили товари "на ізклад".

"Рукописання" (заповіт князя Володимира Васильковича, близько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування феодального володіння у Володимире-Волин­ському князівстві, порядок передачі князем права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям. Одночасно "Рукописання" дає можливість вивчити організацію управління селами і містами Південно-Західної Русі. Володимир Василькович залишив заповіт і на ім'я своєї дружини, в якому вказано на право княгині успадкувати "город свои Кобрынь, и с людьми, и с да­нью", село Городіл "и с мытом" та інші села. У зазначеному документі йдеться про куплене землеволодіння: "А село есмь ку­пил Березовиче у (Ю)рьевича у Давыдовича Федорка". Із запові­ту князя Володимира Васильковича випливає, що поруч з успадку­ванням, князівськими даруваннями на Галицько-волинській землі у XIII ст. існував і такий спосіб придбання феодальних землеволо­дінь, як купівля землі.

У Галицько-волинському літописі збереглася також статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича. Вона написана навесні 1289 p. і дає змогу уявити розміри та форми феодальних повинностей з міського населення на користь держав­ної влади. Разом з тим ця грамота відображає соціально-економічні умови Галицько-волинської Русі в XIII ст.

Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, поручительс­тва тощо). У більшості ці документи містять відомості про окремі надто важливі інститути права власності та права зобов'язання. Щодо цього особливий інтерес викликає грамота Олехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю, складена ЗО січня 1347 р, В ній говориться про те, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може і "продатся" і "отдати" (подарувати), і "променити" (обміня­ти), і використати для своєї мети "где будет его воля, никому ничем непенно". Зрозуміло, що для складача цього документа здійснення перелічених у ньому операцій із земельними володіннями в умовах XIV ст. було явищем звичайним. Зміст грамоти свідчить про поши­рення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був і договір купівлі-продажу рухомого майна, що говорить про розвиток товарно-грошових відносин, а також договір обміну. У грамотах згадується і про запоруку рухомого майна.

Часто право власності на майно, придбане за угодою, під­тверджувалося спеціальною князівською грамотою. Поширеним був договір позики, який нерідко ставав кабалою для тих, хто позичав гроші, продукти, бо взяте мало бути повернуте з процента­ми. Вказівок про правові акти, якими керувалися складачі грамот, в самих грамотах немає. Вважаємо, що за основу бралися норми Руської Правди, які діяли в князівствах та землях Південно-Захід-ної (Української) Русі в період феодальної роздробленості.

Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглися в літописах. В них можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князівств та деякі нові моменти в галузі кримінального права. Наприклад, із тексту Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-волинській землі як самостійний став розглядатися такий вид злочину, як змова проти князівської влади. У 1245 р. був засуджений боярин Володислав, як "лихий змовник землі". Поряд з іншими застосовувалися такі покарання, як смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна. Згідно з літописом "за невірність" присудив до вигнання бояр Кормиль-чичів князь Роман Мстиславич. Боярин Жирослав був покараний вигнанням та конфіскацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом наказав кинути його у в'язницю. І якщо суворі покарання застосовувалися до представників пануючого кла­су феодалів, то немає сумніву в тому, що вони з усією силою застосовувалися до селян та міських низів.

Проте, навіть, нечисленні дані писемних джерел дозволяють отримати певні відомості про право українських земель періоду феодальної роздробленості, зображене перш за все системою норм, що містилися в такій універсальній і довготривалій пам'ятці права, як Руська Правда.

У деяких містах Південно-Західної Русі впроваджувалося маг­дебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самовряду­вання. Магдебурзьке право в межах Галицько-волинського князів­ства вперше починає діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитися в містах. Одним із перших в Україні магдебурзьке право одержало місто Санок (1339 р.). В 1356 р. право управління за нормами магдебурзького права одержав Львів, а згодом — й інші міста. Проте самоврядуван­ня українських міст, засноване за нормами магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко не в повному обсязі. До того ж основна маса православного селянства була позбавлена можливості брати участь у діяльності органів місь­кого самоврядування, а також обмежувалася в правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Через це населення міст всіляко чинило опір введенню магдебурзького права.

З 30-х років XII ст. почався новий період історії держави та права Південно-Західної Русі. Перетворення в її суспільно-полі­тичному ладі були викликані переходом від ранньофеодальних форм суспільного життя до початкового етапу розвинутого феода­лізму і характерної для нього феодальної роздробленості.

Поряд з іншими факторами, що обумовили зміни в державно­му устрої, основний і безпосередній вплив на нього здійснили:

повсюдне збільшення класу феодалів і зміцнення економічного значення великих князів-землевласників, боярства, верхівки церко­вно-монастирської організації, їх консолідації, яка в умовах розч­ленованої форми земельної власності знайшла своє відображення в ускладненні васально-ієрархічних зв'язків і створенні в межах кож­ного князівства чи землі власної піраміди сюзеренітету-васалітету;

швидке збільшення феодально залежного населення і посилення його експлуатації, що призводило до загострення класової бороть­би, в тому числі до значних виступів народних мас у Київській, Галицькій, Чернігівській та інших землях.

Все це зміцнювало прагнення місцевих феодалів взяти безпо­середньо у свої руки і всіляко зміцнити державний механізм та правові засоби придушення виступів трудящих мас.

Перехід до феодальної роздробленості виявився у відокрем­ленні із складу Давньоруської держави близько півтора десятка великих князівств і земель, в яких, як правило, закріплювалися власні князівські династії, з'являлися власні розгалужені системи управління, суду, виросли кількісно і зміцнилися власні військові сили.

Разом з тим, для розвитку державного ладу Русі у період феодальної роздробленості характерною була тенденція збереження певних рис її минулої відносної єдності.

Тому за своїм державним устроєм Українська земля на почат­ковому етапі розвинутого феодалізму була напівсамостійним дер­жавним утворенням з рисами відносної єдності. Цьому сприяли загальна форма управління у вигляді колективного сюзеренітету найсильніших і найавторитетніших князів над Києвом, що зберіг номінальне значення столиці Русі, і, отже, над Руссю в цілому, а також періодичне встановлення у Києві співуправління двох най­більш сильних династій (дуумвірату), збереження загальноруських князівських з'їздів тощо.

Форми державного життя Русі, які існували у 30-х pp. XII — 40-х pp. XIII ст., спочатку позитивно впливали на її розвиток. Про це свідчить поширення вотчинного багатогалузевого орно-промис­лового господарства, бурхливе зростання міст, зародження внут­рішніх торговельних зв'язків між селом і містом, повсюдний розквіт культури.

Але на початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився, і на її політичній карті з'явилося вже близько п'ятдесяти окремих кня­зівств і земель. Постійним супутником роздробленості виступали нескінченні міжусобиці, одним з наслідків було роз'єднання війсь­кових сил. У цих умовах нашестя на рубежі ЗО—40-х pp. XI 11 ст. кочових орд Батия і подальше виснажливе золотоординське іго поставили під питання не тільки державну єдність, але й саме існування Русі.

Руйнування виробничих сил, консервація натурального госпо­дарства, політика золотоординських феодалів, спрямована на підтримку міжкняжих чвар і збереження роз'єднання князівств і зе­мель Русі, призвели до подальшого поглиблення феодальної розд­робленості. Однак іноземним феодалам не вдалося ліквідувати дер­жавність Русі.

Політична залежність земель Русі виявилась у тому, що її князі змушені були визнати хана Золотої Орди своїм сюзереном. Орда присвоїла собі право стягувати данину з населення Русі і вимагала від князів служби військовими силами, однак, вона не спромоглася до глибших змін у внутрішньому державному устрої Русі. У межах її окремих князівств і земель діяли усі основні державні інститути, які сформувалися ще в початковий період феодальної роздробленості.

Зберігалася в основних своїх рисах і правова система, яка склалась ще в Давньоруській державі, хоч подальший розвиток феодальних відносин вимагав посилення регулятивної ролі права. Воно здійснювалося насамперед за рахунок збільшення об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, зміцненням привілей, загального посилення покарань за злочини, спрямовані проти економічного і політичного панування феодалів.

Слід відзначити, що у південно-західних князівствах Русі на­мітився процес їх самобутнього розвитку. Саме у цьому регіоні Давньої Русі і сформувалася українська народність та виникла Українська держава.