Адаптація, дезадаптація і реадаптація людини

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблема адаптації людини визнається однією з основних в систем сучасного психологічного знання. Проте, багато концептуальних положень довгий час розроблялися переважно у фізіологічно орієнтованих дослідженнях акцент робився, перш за все, на фізіологічних і психофізіологічних закономірностях адаптації до окремих чинників зовнішнього середовища, до різних видів професійної діяльност або в цілому до екологічної системи.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства виникли соціальні та соціально-психологічні фактори напруг і перевантажень у життєдіяльності людей. Динаміка соціальних процесів (особливо таких, як зростання соціальної мобільності, урбанізація тощо) характерна не тільки позитивними зрушеннями. Вона не вільна і від негативних проявів. Її прямим і опосередкованим наслідком стають конфлікти, що виникають у формальних і неформальних групах, життєві фрустрації, монотонність життєвих вражень, інтенсифікація психічних та інших перевантажень, що провокують дезадаптацію особистості.

Зауважу, що соціальна адаптація – це інтеграційний показник станів людини, що відображає його можливості виконувати певні біосоціальн функції: адекватне сприйняття навколишньої дійсності власного організму; адекватна система відносин спілкування з оточуючими; здібність до праці, навчання, до організації дозвілля і відпочинку; здібність до самообслуговування, взаємообслуговування в сім'ї і колективі; мінливість поведінки відповідно до рольових очікувань інших [2; 19].

Соціальна адаптація особистості уявляється як процес формування і розвитку її соціальної активності, прояву соціальних, соціально-психологічних, біопсихічних механізмів регуляції життєдіяльності в процесі соціалізації особистості – безперервного процесу її становлення і розвитку. І в цій безперервності значну роль і відіграє соціальна адаптація – необхідний механізм соціалізації, яка, в свою чергу, є передумовою соціально реадаптивного процесу. Соціальна реадаптація постає як специфічна форма соціалізації. Підготовчий етап соціально адаптивної поведінки припускає відповідний рівень соціалізації особистості, на основі чого й стають можливими відносно стійка поведінка і діяльність особистості в різних соціокультурних ситуаціях.

Мета і завдання курсової роботи. Метою роботи є здійснення комплексного аналізу наукової літератури по питанню адаптації, дезадаптації та реадаптації людини. Дослідити; визначення впливу факторів на процес адаптації. Відповідно до мети курсової роботи ставляться такі основні завдання:

- з’ясувати поняття та зміст процесів адаптації, дезадаптації, дисоціалізації та реадаптації людини, виділити характерні особливості;

- визначити роль адаптації людини у процесі її соціалізації;

- визначити основні фактори, що впливають на процеси адаптації, дезадаптації та реадаптації людини;

- виявити взаємозв’язок адаптації і соціалізації, дезадаптації і дисоціалізації.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є процес адаптації, дезадаптації, реадаптації та дисоціалізації людини.

Предметом дослідження є фактори, що впливають на дані процеси.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові методи, зокрема, спостереження, аналізу, порівняльний, узагальнення тощо.

Ступінь наукової розробки теми дослідження. Питання адаптації та дезадаптації розглядалися в роботах Е. Еріксона, Н.В. Гришиної, О.А. Донченко, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєвої, К.О. Абульханової-Славської, Л.І. Анциферової, Ф.Б. Березіна, О.О. Кронік тощо. Біологічні механізми адаптації вивчали П.К. Анохін, І.А. Аршанський та К.М. Биков. Проблеми соціальної реадаптації в різному ступені висвітлені в дослідженнях В.В.Голини, І.М.Даниліна, В.С.Потьомкіна та нших авторів.

У вітчизняній науковій літературі з соціології та соціальної психології проблема протиріч у процесах соціалізації і соціальної адаптації особистості висвітлена мало. Отже управління цими процесами без поглибленого аналізу наявних у них протиріч стає дуже складним, а іноді й неможливим.

РОЗДІЛ І. АДАПТАЦІЯ ЛЮДИНИ, ЇЇ МІСЦЕ

І РОЛЬ У СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

1.1 Основні поняття та зміст адаптації,

реадаптації та соціалізації людини

Адаптація (від латинського слова adaptatio) - приладжування, пристосування) - це властивості організму пристосовуватися до дії факторів навколишнього середовища.

Термін „адаптація” виник у другій половині XVIII ст. Введення його в науковий обіг пов'язують з ім'ям німецького фізіолога Ауберта, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору (або слуху), що виражається в підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника [17].

Проблема адаптації людини може бути розглянута на процесуальному й змістовному рівнях. Адаптація проявляється як механізм вхождення суб'єкта в різні об'єднання, формальні й неформальні групи. Адаптація може бути показником професійного навчання й розвитку людини.

Водночас загальна зацікавленість проблемою адаптації людини дає змогу твердити про багатогранність, навіть універсальність класу адаптивних явищ. Тому важливо з міждисциплінарних позицій поглянути на багаторівневе явище складної біологічної, психічної та соціальної природи, виокремити в ньому соціальну зумовленість як основну в адаптації людини.

Такий підхід відбиває провідний у сучасній літературі з проблем комплексного вивчення людини погляд на людську діяльність, поведінку як такі, що зумовлені взаємозв'язком біологічних, психічних і соціальних закономірностей за головної ролі останніх [17]. Проте для такого інтегрованого, комплексного розгляду адаптації людини потрібно насамперед диференційовано розглянути кожний з елементів, рівнів адаптації — біологічний, психологічний та соціальний (що буде зроблено в наступному підпункті).

Реадаптація - комплекс заходів, спрямований на прилаштування на тім або іншому рівні до умов зовнішнього середовища.

Оскільки функціонування особистості в умовах, які не відповідають її індивідуальним потребам дуже ускладнюють життєдіяльність та загрожують можливою дезадаптацією, необхідне усунення невідповідності між вимогами умов, з одного боку, та очікуваннями і можливостями суб’єкта – з іншого (в цьому полягає реальне значення соціальної адаптації особистості).

Щоб вирішити проблему характеристики змісту макросоціального і мікросоціального середовища, вчені пропонують поділити його на два типи: „реальне” і „потенційне”. Середовище, до якого безпосередньо залучена особистість, можна вважати реальним мікросоціальним середовищем. Соціальне середовище, що перебуває безпосередньо за межами життєдіяльності особистості, можна визначити як потенційне мікросоціальне середовище – в тому сенсі, що воно може перетворитися на реальне мікросоціальне середовище певної особистості [20].

Така диференціація має значення не тільки для теорії, але й для практики управління процесом соціальної адаптації. Адже вона передбачає необхідність:

- цілеспрямованого „конструювання” такого реального мікросоціального середовища, яке стимулювало б формування в особистості певних соціальних якостей, що сприяють її адаптації в потенційних мікросоціальних середовищах (звільнення з роботи, безробіття, невизначеність тощо);

- розробку динамічної моделі особистості з урахуванням особливостей і вимог потенційних соціальних середовищ.

Макросоціальне середовище слід також розглядати як найважливіший структурний компонент сучасного соціального середовища. Адже це середовище глобальних соціальних процесів, і його вплив на стан і поведінку людини в умовах сучасних комунікацій неминуче зростає.

З’ясуємо роль кожного із компонентів соціальної реадаптації особистості: соціальна адаптована ситуація, соціальна адаптивна потреба, психічна адаптивна потреба.

Під соціально реадаптованою ситуацією слід розуміти відносно новий і незвичний для особистості стан соціального середовища, що вимагає певної перебудови її поведінки, зміни попередніх форм і способу життєдіяльності. Процес соціальної реадаптації може здійснюватися двома шляхами: на основі надбаного соціального досвіду особистість порівнює свої дії з реальною ситуацією, або, керуючись засвоєними нормами, стереотипами, принципами тощо, вона перетворює соціальну ситуацію відповідно до своїх життєвих потреб.

Соціальна потреба є основною спонукальною силою у формуванні та розвитку соціальної активності, її спрямованої діяльності й адаптації. Соціальна адаптивна потреба може проявитися у двох найсуттєвіших формах:

- особистість має потребу наблизити свої соціальні цінності, орієнтації, настанови тощо до вимог соціальної ситуації і через цю потребу може адаптуватися до певної ситуації;

- конкретна соціальна ситуація не створює можливостей для задоволення потреб особистості, і тому її соціальна активність спрямовується на зміну ситуації відповідно до своїх потреб.

Значне місце в соціально реадаптивному процесі особистості посідають її психічні потреби. Біопсихічні і соціальнопсихічні адаптивні потреби – це зміст психічної адаптивної потреби особистості. „Немає такої матеріальної практичної діяльності, яка не включала б зовсім психічних компонентів, яка могла б здійснюватися без постійної регуляції психічної діяльності” [20].

Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування і взаємодії. Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості.

Соціалізація (лат. socialis - суспільний) - процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві [12].

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття “Ми” і почуття “Я” серед “Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.

Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

Процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні — це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез — історичний процес розвитку людства), у вузькому — процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов'язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності [9].

Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація тісно пов'язана з адаптацією — пристосуванням організмів до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.

Існують певні взаємозв'язки соціалізації з вихованням — цілеспрямованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості. Однак ці процеси не можуть бути ідентичними, адже соціалізація відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже, соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.

Існують спільні й відмінні ознаки між соціалізацією і розвитком — процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне — в тому, що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.

Соціалізація людини розгортається в конкретних умовах її життєдіяльності. Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури, навчання і виховання, за допомогою яких вона набуває соціальності, спроможності брати участь у соціальному житті. Успішній соціалізації сприяють такі чинники, як зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи та розвиваючи власне “Я”, особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю.

Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації. Сфера соціалізації - середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.

Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення “Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій.

Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості засвоєння нею соціального досвіду.

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації (соціологічний підхід).

1.2 Види процесу адаптації людини

Біологічна адаптація людини відображає спільну з усіма живими організмами її біологічну організацію, а також особливе, специфічно біологічне в людині як такій, що має соціальну сутність.

На відміну від притаманного неживому пасивного відображення — реагування на зовнішні впливи, — жива система навіть у своїй найпростішій, елементарній формі певною мірою здатна до активного вибіркового відображення. Завдяки такій здатності жива система може здійснювати пристосувальну діяльність, спрямовану на збереження цілісності системи в умовах середовища, що постійно змінюється, на встановлення рівноваги із середовищем. Мотивом поведінки живого організму у взаємодії із середовищем розглядається у цьому разі потреба у відновленні рівноваги [2].

До адаптації організму належить лише та активна частина його пристосувальної діяльності, яка у відповідь на нові зміни зовнішнього середовища викликає пристосувальну активність організму і спрямовує останню на перетворення (зміну) як безпосередньо організму, так і навколишнього світу.

Виокремлення з пристосування його активної частини - адаптації - дасть змогу відійти від погляду на активність організму стосовно навколишнього світу як на похідну від закладеного безпосередньо природою живого потягу до рівноваги, до того, щоб утримувати життєдіяльність на одному й тому самому стабільному рівні. Тим самим створюються передумови для пояснення мотивації активності організму на поглибленому теоретичному рівні, що має особливе значення під час розгляду психологічної та соціальної адаптації людини.

Аналіз біологічної адаптації свідчить про те, що більша її частина зумовлена насамперед структурами, притаманними лише людині. Ці структури виявляються в біологічній організації руки, горла, рота та інших органів; у біологічній організації некортексу та закономірностях його функціонування; у функціях другої сигнальної системи та ін. Підпорядковуючись біологічним законам, ці структури воднораз є специфічно біологічними, оскільки визначені соціальними умовами.

Характер праці, трудової функції та соціального середовища став основним у формуванні специфічно людських біологічних утворень. Саме праця як доцільна діяльність людини створила її тілесну організацію. Під впливом праці людина, зберігаючи свою біологічну природу, перетворюється на суспільну істоту. Отже, людська дійсність охоплює не лише природні, а й штучні, "надприродні" соціальні та культурні фактори. Пориваючи певні зв'язки з природою, людина починає виражати свою сутність у створенні "надприроди", що охоплює "другу природу" та культуру. Тим самим вона в основному звільнилася від влади еволюційних механізмів, набула своєї "надбіологічної", соціальної сутності. Це внесло істотні зміни також у взаємодію людини з природою. З цього моменту її адаптація набрала характеру не просто пристосування, а змін цього середовища відповідно до власних потреб. Водночас постала потреба адаптації вже безпосередньо природи та людини як її елемента до створеної нею "другої природи", до продуктів і результатів її культури. Проте це не дає підстав для абсолютизації соціального в людині. З метою правильного розуміння взаємодії соціального та біологічного в процесі адаптації важливо враховувати історію виникнення людини, динаміку змін у домінуванні біологічного та соціального в процесі розвитку людського суспільства.

Такі зміни характерні також для сучасного етапу науково-технічної революції (НТР). Впливаючи на соціальні та природні умови життя людини, НТР сприяє появі у людей нових ознак по-людськи біологічного. Вони свідчать про те, що дедалі менше місця в адаптації людини припадає на "суто" біологічне, тобто спільне з біологічною адаптацією живих організмів. Постала потреба розширити розуміння мотивування адаптаційної діяльності живих систем за межі, зумовлені принципом гомеостазису, за межі уявлень про організм як інертну систему, що виводиться зі стану рівноваги лише під впливом зовнішніх поштовхів [13].

Наукові передумови для поглибленої розробки проблем мотивації біологічної (а також, як буде показано далі, психологічної та соціальної) адаптації виникли у зв'язку з появою нових методик і технічних можливостей вивчення функціонування організму людини.

За результатами досліджень, поряд із потребою зберегти основні фізіологічні константи ("гомеостатична") організму властива й так звана дослідницька потреба — здобути нову інформацію про навколишній світ. Так само, як гомеостатичне пристосування реалізується включенням певних фізіологічних механізмів шляхом збудження відповідних рецепторів, дослідницька поведінка зумовлюється реакцією, що активізує системи вищих нервових центрів. Подразники при цьому виконують дві функції — сигнальну (інформаційну) та активізуючу (енергетичну).

Крім того, реакція активізуючої системи вищих нервових центрів, що зумовлює дослідницьку поведінку, є ні чим іншим, як проявом вищої нервової діяльності мозку, яка належить до сфери психіки. Це свідчить про наявність діалектичного взаємозв'язку біологічної та психологічної адаптації.

Отже, діалектична єдність організму та середовища виявляється в процесі біологічної адаптації через неподільний зв'язок двох домінант поведінки організму при їхній взаємодії, спрямованої, по-перше, на збереження організму як системи і, по-друге, на забезпечення вивчення середовища.

Як бачимо, людині притаманна біологічна форма пристосувальної діяльності щодо зовнішнього світу. Оскільки біологічне в ній є специфічно людським, ця пристосувальна діяльність як на гомеостатичному, так і на дослідницькому рівні має активний характер, тобто є біологічною адаптацією. Але в актуалізації того чи іншого вибору в людини вирішальну роль відіграє так званий свідомий мотив. Мотивація діяльності людини, у тому числі адаптаційної, належить до сфери вивчення науки психології і тому зумовлює потребу вивчення психологічної адаптації.

Проблеми адаптації людини активно розробляються в західній психології в межах спеціального напряму, що виник у 30-40-х роках XX ст. на базі необіхевіоризму (Н. Міллер, Дж. Даллард, Р. Сіре та ін.) і відгалужень психоаналітичної психології, пов'язаних із культурною антропологією (Р.Бенедикт, М. Мід) та психосоматичною медициною (Ф. Александер, Т.Френч). Незважаючи на відмінності між цими психологічними школами та напрямами, всіх їх об'єднує погляд на мотив діяльності індивіда як такий, що виникає й розвивається через порушення гомеостатичної рівноваги між організмом та середовищем як прагнення її відновити. Отже, потреба відновлювати рівновагу із середовищем, що її відчуває організм, розглядалась як основний рушій адаптивної поведінки [2; 17].

Такий погляд на сутність психологічної адаптації, що передбачає як домінанту адаптаційної поведінки людини мотив досягнення рівноваги з навколишнім середовищем у відповідь на зовнішні збурення, тривалий час панував в уявленнях про адаптацію західних психологів і психологів колишнього СРСР. Проте він звужує розуміння ролі психологічної адаптації, зводить її лише до забезпечення цілісності біологічної системи організму людини всупереч руйнівним впливам середовища. Іншими словами, роль психологічної адаптації зводиться до забезпечення перебігу біологічної адаптації.

Розглядаючи психологічну адаптацію як особливий вид психічної діяльності людини у відповідь на зміни зовнішнього середовища, важливо насамперед з'ясувати, чому в цьому разі активізується психіка людини, на що ця активність спрямована, які причини визначають саме адаптивну активність психіки.

Отже, шлях визначення сутності психологічної адаптації лежить через вивчення потреб, що викликають цю адаптацію.

Одну з потреб, що детермінують психологічну адаптацію, вже було розглянуто. Вона має гомеостатичний характер і її вплив обмежений. Спрямована вона переважно на психічне забезпечення біологічної адаптації. Спрямованість же на середовище має, безумовно, рефлекторний характер, первісно притаманний організму і закладений в його конструкцію у процесі природного відбору. Тому при нових змінах зовнішнього середовища дія такого пристосувального механізму малоефективна. Мало того, за різкої відмінності раніше невідомих змін зовнішнього середовища, що виходять за межі "спадкової програми", його мотивації не відбудеться. З огляду на це мотивована під впливом гомеостатичної потреби діяльність має пристосувальний характер.

Серед потреб негомеостатичного характеру з психологічною адаптацією безпосередньо пов'язані так звані орієнтувальні потреби.

Сама назва цих потреб доволі точно відображає їхню роль у процесі саморегулювання поведінки. Базуючись на раніше засвоєній інформації від різних подразників, адекватно реагуючи на різні сигнальні значення, живі організми відповідають на вплив орієнтувальних потреб, що постали в результаті появи новизни в навколишньому (або внутрішньому) середовищі, мотивацією адаптивної поведінки. Тим самим орієнтувальні потреби дають змогу всім живим організмам вибирати такі форми поведінки, які сприяють досягненню корисної мети та уникненню негативних наслідків. Щодо адаптації організму у відповідь на вплив навколишнього середовища орієнтувальні потреби не лише приводять у дію процес адаптивної діяльності, а й допомагають обрати тактику адаптивної поведінки. Зважаючи на те, що за таким самим принципом регулює свої відносини з фізичними середовищами і людина, зазначимо, що завдяки розвиненому інтелекту мотивація адаптивної поведінки в людини усвідомлена. Реалізуючи закладені можливості пізнання, передбачення, планування та організації поведінки, людина забезпечує свою незалежність від навколишнього середовища, надає пристосувальній діяльності адаптивноадаптуючого характеру, що змінює як її поведінку, так і навколишнє середовище. Отже, адаптація людини, що мотивована орієнтувальними потребами, має активний характер, спрямована на усунення її недостатньої орієнтованості, спричиненої появою новизни в навколишньому світі.

Дослідження засвідчують, що орієнтувальні потреби мають структуру, до якої входять пізнавальна потреба, потреба в емоційному контакті, а також потреба в розумінні змісту життя. Кожна з цих потреб зумовлює відповідні види адаптивної поведінки людини. Так, під впливом пізнавальної потреби мотивується прагнення індивіда до пізнання незрозумілих явищ. Потребі в емоційному контакті відповідає регулювання поведінки людини залежно від емоційного ставлення інших людей. А у відповідь на потребу зрозуміти зміст життя формується прагнення співвідносити цінність власної особистості з різними рівнями колективних і загальнолюдських цінностей [18].

Отже, реалізація орієнтувальних потреб мотивує поведінку людини, спрямовану на дослідження й аналіз нової ситуації середовища не лише з урахуванням предметних співвідношень, а й спираючись на емоційне оцінювання людей, а також за допомогою абстрактних понять, співвіднесення із сукупністю суспільних цінностей. У результаті виникає можливість не лише констатувати події, а й передбачати, планувати їх. Завершальним етапом і наслідком мотивації адаптивної поведінки є формування мети діяльності та програми, що включає засоби її реалізації.

Виконаний аналіз сутності психологічної адаптації людини підводить до такого розуміння цього явища: зміни в навколишньому природному чи соціальному середовищі, які стосуються конкретної людини, створюють тим самим елемент новизни ситуації, що є джерелом виникнення в індивіда орієнтувальних потреб. Під впливом останніх здійснюється мотивація поведінки людини (назвемо її адаптивною), спрямованої на задоволення орієнтувальних потреб, формуються у свідомості мета і програма цієї поведінки. Мета поведінки — досягти адекватного оцінювання змін середовища та нової ситуації загалом, визначити значущість цих змін для себе та для ефективної взаємодії із середовищем, а також потреби коригування цієї взаємодії, шляхи її здійснення. Програма поведінки передбачає вивчення й аналіз інформації про зміни, розширення для цього рівня емоційних контактів, співвіднесення особистих інтересів і цінностей із суспільно значущими, а також цінностями змін. Слід підкреслити, що власне психологічна адаптація обмежується тільки усвідомленням мети та програми адаптивної поведінки. Реалізація останньої, тобто сама адаптивна поведінка, лежить поза межами психологічної адаптації.

Отже, психологічна адаптація є процесом мотивації адаптивної поведінки людини, формування мети та програми її реалізації, що виникає у відповідь на значущу новизну навколишнього світу. У кожному конкретному випадку перебіг процесу психологічної адаптації набирає емоційного забарвлення та динаміки згідно з особливостями характеристик психіки індивіда.

Психологічна адаптація безпосередньо пов'язана з іншими рівнями адаптації людини. З одного боку, через психологічну адаптацію підтримується біологічна адаптація на психічному рівні, з другого — безпосередньо психологічна адаптація як продукт функціонування мозку здійснюється на біологічній основі.

Неоднозначною є також взаємозалежність психологічної та соціальної адаптації. Психологічна адаптація як соціально зумовлена суспільним характером змін навколишнього середовища та людської свідомості, психіки, що її викликають, у свою чергу, шляхом формування цілей і програми впливає на ефективність адаптивної діяльності, надає динаміці цієї діяльності індивідуального емоційного забарвлення. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немовби "дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможливою.

Ефективність психічної адаптації напряму залежить від організації мікросоціальної взаємодії. При конфліктних ситуаціях у сімейній або виробничій сфері, утрудненнях у побудові неформального спілкування порушення механічної адаптації відзначалися значно частіше, ніж при ефективній соціальній взаємодії. Також з адаптацією прямо зв'язаний аналіз факторів певного середовища або оточення, Оцінка особистісних якостей навколишніх як фактору приваблюючого в переважній більшості випадків сполучалася з ефективною психічною адаптацією, а оцінка таких же якостей як фактору відразливого - з її порушеннями.

Але не тільки аналіз факторів навколишнього середовища визначає рівень адаптації й емоційної напруженості. Необхідно також брати до уваги індивідуальні якості, стан безпосереднього оточення й особливості групи, у якій здійснюється мікросоціальна взаємодія.

Дослідження соціальної адаптації показують, що в науковій літературі сформувалися різні погляди на сутність цього поняття. Уся сукупність цих поглядів зводиться до двох підходів: широкого, узагальненого розуміння і вузького, специфічного.

Розпочинаючи розгляд власне соціальної адаптації, тобто у вузькому її розумінні, слід насамперед зазначити, що в радянській суспільній літературі існували різні погляди на це питання. Одні автори під соціальною адаптацією розуміли процес освоєння та засвоєння індивідом суспільних відносин, норм поведінки та системи цінностей, що існують у певному суспільстві й відбиті через матеріальні й духовні компоненти середовища. Інші автори вбачали в ній процес засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства загалом і мікросередовища, до якого вона належить. Дослідники ще однієї групи вважали адаптацію процесом поступового переведення суспільних норм та ідеалів в особисті установки й цінності. Окремі автори вбачали в ній практичну діяльність, основним змістом якої є пристосування і звикання особистості (і спільнот) до мінливих умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціального середовища та самих себе згідно з особистими і суспільними потребами [8].

Найзагальнішою ознакою наведених (як і абсолютної більшості інших) визначень є, на наш погляд, визнання соціального характеру цього явища.

Водночас навряд чи виправдано було б абсолютизувати цю ознаку, забуваючи про біологічний та психологічний рівні адаптації людини, на яких базується соціальна адаптація.

Соціальну адаптацію необхідно розглядати як завершальний, підсумковий етап адаптації людини загалом, що ґрунтується на попередніх етапах біологічної та психічної адаптації. Мабуть, такий підхід дасть змогу з'ясувати місце і роль соціальних факторів в адаптаційній діяльності, а також взаємозв язок і взаємозумовленість усіх рівнів адаптації людини.

Адаптивна діяльність, що пов'язана з освоєнням соціальної дійсності, як і будь-яка людська діяльність, "змінила" свою біологічну сутність на соціальну ще з часів створення людиною першого знаряддя праці. Перші прояви соціальної дії - виробництво засобів для задоволення потреб у найнеобхіднішому для життя: їжі, житлі, одязі тощо, виникнення на цій основі нових потреб і "виробництво" інших людей — потрібно також вважати початком і водночас першим результатом соціальної адаптації людини. Причому в процесі освоєння людиною цих нових видів соціальної діяльності вже від самого початку виявляється матеріалістичний зв'язок між людьми, зумовлений потребами та способом виробництва. Такий зв'язок, що виникає в процесі соціальної діяльності, містить причину - "рух" соціальної адаптивної діяльності і є результатом цієї діяльності. Цей зв'язок, такий же давній, як і люди, водночас безперервно і неминуче набирає нових форм завдяки процесові розвитку нових потреб і нових засобів виробництва, що взаємозумовлюються. Тим самим відтворюється потреба в адаптації людини до безперервно мінливої соціальної дійсності.

До характеристик, що безпосередньо випливають із цих методологічних посилань належить насамперед соціальна адаптація, що є безперервним (тобто невичерпним, що ніколи не завершується повністю) процесом. Ця властивість соціальної адаптації зумовлена безперервністю трудової діяльності людини з розвитку засобів виробництва для задоволення наявних і нових потреб, що, у свою чергу, потребують для задоволення нових засобів виробництва. Зміни, що відбуваються в результаті цього, розвиток соціальної дійсності завжди потребують адаптації до них людини.

Проте це не означає, що адаптація весь час має відбуватися з однаковою інтенсивністю. Адже зміни соціальної дійсності, що зумовлюють її, так само мають мінливий характер: моменти стрибкоподібного наростання новизни змінюються періодами поступового, іноді малопомітного кількісного нагромадження нових елементів.

Отже, соціальна адаптація, що триває протягом усього життя людини, має переривчастий характер. Періоди підвищеної інтенсивності адаптації співвідносні з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, їхні змінні періоди невисокої інтенсивності відбивають уповільнення соціального прогресу; при цьому її мінімум відповідає застою в суспільному житті. Соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

При цьому взаємодія суспільних змін і соціальної адаптації неоднозначна. У свою чергу, соціальна адаптація так само може вплинути на ці зміни. Так, адекватні уявлення про сутність і механізми соціальної адаптації й засноване на них наукове управління цим процесом уможливлюють прискорення здійснення інновацій в соціальній дійсності, тоді як за стихійного перебігу соціальної адаптації нові явища торують собі шлях із великими труднощами.

РОЗДІЛ іі. ДЕЗАДАПТАЦІЯ ЛЮДИНИ, ЇЇ ПРИЧИНИ,

ПОПЕРЕДЖЕННЯ І ПОДОЛАННЯ

2.1 сутність поняття „дезадаптація людини”

Дезадаптацію можливо назвати соціальною недостатністю людини, іншими словами – це нездатність людини виконувати звичайну для її становища роль у суспільстві, яка зумовлена обмеженням життєдіяльності з урахуванням віку, статі, місця проживання, освіти тощо, що призвела до нездатності до самостійного проживання, неможливості установлення соціальних зв'язків, потреби в допомозі інших осіб, до підтримки економічної незалежності, занять, властивих людині, включаючи професійну діяльність [11].

Дезадаптація - порушення пристосування організму та психіки людини до змін навколишнього середовища, що виявляється в неадекватних психічних, фізіологічних реакціях.

Як відомо, у звичайних життєвих умовах особистість характеризується відносно стабільними психофізіологічними рисами. Однак під новим цілеспрямованим впливом мікросоціального середовища (виправної колонії, лікарні, дитбудинку, нової школи чи нового місця проживання) під тиском його вимог відбувається поступова адаптивна перебудова психологічної організації особистості. Не рідко причиною вимушеної зміни місця проживання людини є поява інвалідності, що несе в собі неможливість виконувати певну кількість життєво необхідних функцій (переміщення, самообслуговуваня тощо). Адаптація індивіда до нових соціально-психологічних умов, яких неможливо уникнути, відбувається у двох напрямках. В одному психологічна адаптованість особистості проявляється в гармонійній рівновазі, а в іншому - у формі конфлікту. Це відбувається тоді, коли захисні реакції індивіда є недостатніми, про що говориться в працях Е.Еріксона, Н.В. Гришиної, О.А. Донченка, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Н.В.Чепелєвої [9].

Соціальна дезадаптація проявляється в порушенні норм моралі і права, в асоціальних формах поведінки і деформації системи внутрішньої регуляції, референтних і ціннісних орієнтацій, соціальних установок. При соціальній дузадаптації мова йде про порушення процесу соціального розвитку, соціалізації індивіда, коли є порушення як функціональної, так і змістовної сторони соціалізації. При цьому порушення соціалізації можуть бути викликані як прямими десоціалізуючими впливами, коли найближче оточення демонструє приклади асоціального, антисуспільної поведінки, поглядів, установок, виступаючи, таким чином, як інститут десоціалізації, так і прямими десоціалізуючими впливами, коли є зниження референтної значимості провідних інститутів соціалізації, якими для людини є сім ’я, робота [4].

Отже, в тому разі, коли адаптація до інших (незвичних або екстремальних) умов відбувається утруднено, проявляються певні відхилення в поведінці. Ці відхилення протікають нерідко у формі межових психопатологічних явищ, що носять характер неврозів, функціональних порушень, інтрапсихічних конфліктів. За цих умов виникає неадекватна поведінка, яка полягає у порушенні міжособистісних стосунків, а рівень цих порушень перебуває у зв'язку із особливостями особистості (К.О.Абульханова-Славська, Л.І. Анциферова, Ф.Б. Березін, О.О. Кронік).

Слід зазначити, що соціальна дезадатація – процес зворотний. І метою превентивних служб є не тільки попередження відхилень у психосоціальному розвитку людей певних ризикових категорій, але й організація процесу ресоціалізації і соціальної реабілітації дзадаптованих осіб.

Ресоціалізація – організований соціально-педагогічний процес відновлення соціального статусу, втрачених або несформованих соціальних навиків дзадаптованих осіб, переорієнтація їхніх соціальних установок і референтних орієнтацій за допомогою включення в нові позитивно орієнтовані відносини і види діяльності спеціально організованого середовища.

2.2 Приклади випадків дезадаптації людини, їх причини і подолання

Шкільна дезадаптація при депресивних

станах у дітей іпідлітків

Шкільна дезадаптація являє собою неможливість навчання й адекватної взаємодії дитини з оточенням в умовах, які існують в індивідуальному мікросоціальному середовищі. Найбільш часто шкільна дезадаптація проявляється в неможливості навчання дитини по програмі, адекватної його здібностям, а також у порушеннях поведінки, що не відповідає прийнятим дисциплінарним нормам. Шкільна дезадаптація являє собою складне вторинне соціально-особистісне явище, що є результатом порушеної взаємодії особистості школяра й середовища. Роль факторів грають особливості психологічного клімату в педагогічному колективі, особистісні характеристики вчителів, адміністрації й персоналу школи, психогігієнічні фактори навчального процесу, взаємини в родині, психічне здоров'я батьків школяра, міжперсональні відносини в середовищі однолітків і т.п. Будь-який з перерахованих факторів може створювати передумови для виникнення шкільної дезадаптації, але центральне місце в її поведінці все-таки має психічний фактор - особливості особистості дитини у всьому їхньому різноманітті в процесі становлення й взаємодії із середовищем [14].

За досить одноманітними проявами шкільної дезадаптації ховається вкрай різноманітна психічна патологія, переважно граничного рівня. Чимале місце серед психічної патології в дітей і підлітків зі шкільної дезадаптацією займають і ендогенні захворювання - шизофренія й циклотимія. У багатьох випадках вони тривалий час залишаються нерозпізнаними й правильно діагностуються лише при огляді психіатром на фоні глибоких формах соціальної й навчальної декомпенсації. У цих випадках у хворих шизофренією переважними є багаторічні стерті приступи, ремісії з астенічним або психопатоподібним дефектом і "нажитою" циркулярністю; у хворих циклотимією - стерті афективні фази, масковані соматовегетативними порушеннями або поведінковими розладами. Хворі циклотимією й шизофренією значно відрізняються від інших дезадаптованих школярів не тільки за структурою особистісних особливостей, але й відносно механізмів формування шкільної дезадаптації й способів її подолання.

Нажаль, депресія в молодої людини - становить основну, хоча й не єдину, основу шкільної дезадаптації, без якої всі інші фактори значною мірою втрачають свою руйнівну силу. Активні, цілеспрямовані, емоційно врівноважені, товариські особистості в будь-якому віці здатні протистояти негативним впливам і, як правило, при будь-яких обставинах залишаються адаптованими в мікросоціальному середовищі. Амбулаторні форми депресії рідко попадають у поле зору психіатра, що має не тільки клінічні, але й соціально-психологічних корінь: при існуючій системі психіатричної допомоги звернення до диспансеру й постановка на психіатричний облік натрапляють на непереборний психологічний бар'єр як у самого підлітка, так і в його батьків [7].

Депресивні ідеаторні розлади проявляються в сповільненості мислення, труднощах або неможливості осмислення й запам'ятовування навчального матеріалу, відмові від ситуацій з необхідною розумовою напругою. Депресивні школярі усе більше часу витрачають на готування домашніх завдань, зв'язуючи це в основному з ускладненням навчальної програми. Стрімке падіння успішності при збереженні колишнього рівня домагань, у загальному відповідним природним здатностям дитини або підлітка, веде спочатку до тривалого просиджування за уроками, виконання яких уже не приносить задоволення, а, навпроти, супроводжується роздратуванням і люттю. При відсутності успіхів від посилених занять підліток надалі прагне уникнути ситуацій, що контролюють якість досягнень, тайкома пропускає деякі уроки, контрольні, а потім і зовсім припиняє відвідувати школу. Особливо швидка навчальна декомпенсація наступає в підлітка при депресії з "інтелектуальним крахом".

Уражений, незрозумілий, зневірений що-небудь змінити у своєму житті, підліток реагує на всі зауваження у своєї адресу брутальністю, різкістю, словесною, а іноді й фізичною агресією. Він стає конфліктним, забіякуватим, зарозумілим і нетерпимим. У родині він потайливий, ворожий, особливо до того з батьків, хто проявляє більшу жорстокість і прямолінійність. Опозиційність, негативізм, заперечення авторитетів у цих випадках виступають у перебільшеній, гротескній формі. Можливі різного роду істероформні стани, демонстративні спроби самогубства, відходи з будинку й бродяжництво.

Тим часом сімейна ситуація також є істотним чинником, що сприяє дезадаптації дитини або підлітка. Нерідко батьки самі вводять необґрунтований зберігаючий режим для своєї дитини; ставлячи захворювання сина (або дочки) у центр уваги, вони дають панічні реакції на найменші погіршення його самопочуття, не довіряють лікарям, дійсно не здатним полегшити стан хворого, шукають нових фахівців, у тому числі й так званих "нетрадиційних", що часом проповідує середньовічні марновірства.

Таким чином, механізми соціальної дезадаптації, в основі якої лежать депресивні розлади, надзвичайно різноманітні й обумовлені всім спектром соціальних, психічних і соматичних факторів, що перебувають у тісному взаємозв'язку. Виявлення психічних порушень (наприклад, депресивного стану) у дитини або підлітка є першим кроком на шляху профілактики шкільної дезадаптації. Послідовність даної профілактичної роботи складається з декількох етапів: визначення клінічних особливостей, типологічної й нозологічної приналежності патологічного стану; вироблення тактики виховання психічно хворої дитини або підлітка; соціально-педагогічної корекції; динамічного спостереження й контролю; лікування; введення необхідних соціально-реабілітаційних мір.

Тактика виховання дитини, підлітка, що страждає психічним захворюванням, залежить від глибини й структури психічних розладів, ступеня декомпенсації хворого й від тієї мікросоціальної ситуації, у якій він перебуває.

На самому початку лікування дитини або підлітка з депресивними розладами перед психіатром встає найважливіше завдання - вибір антидепресанту й визначення його оптимальної дози, тобто дози, з одного боку, що виключає можливість виникнення важких побічних явищ або ускладнень терапії й що дозволяє продовжувати шкільне навчання, а з іншого боку, досить ефективної, сприятливому максимальному полегшенню стану хворого.

Початок профілактики шкільної дезадаптації й ранньої реабілітації по суті збігається з першим оглядом дитини психіатром, коли після ретельного збору анамнезу, бесіди з дитиною й рішення кваліфікаційних питань лікар проводить роз'яснювальну роботу й раціональну психотерапію з батьками. Основна мета сімейної психотерапії полягає в корекції неправильного відношення до дитини, крайніми проявами якого є жорстокі примусові заходи й покарання або, навпроти, прагнення захистити, ізолювати від однолітків, дати відпочити від занять [5].

Беручи до уваги можливість виникнення в школярів важких форм шкільної дезадаптації, необхідно максимально скоротити в цьому віці перші етапи реабілітації (відбудовну терапію й реадаптацію), сполучаючи їх із властиво реабілітацією. У процесі лікування хворий послідовно проходить стадії полегшеного навчання: індивідуальне навчання вдома, індивідуальне навчання в школі, індивідуальне навчання з вільним відвідуванням класу, індивідуальне навчання по деяких предметах з обов'язковим відвідуванням інших уроків.

Таким чином, реабілітаційно-профілактичний підхід до школярів, хворих ендогенними афективними психозами, завжди індивідуальний, є тривалим, послідовним, спадкоємним процесом, основу якого становить сполучення умов, що щадять, зі своєчасною активізацією хворого для досягнення навчання, що не припиняється, і виховання, що максимально наближається до форми навчання й виховання здорових дітей, з обов'язковим перебуванням у дитячому колективі. Для профілактики й подолання шкільної дезадаптації у хворих ендогенними захворюваннями школярів необхідний комплекс корекційних заходів, що поєднують зусилля різних фахівців: психіатрів, психологів, психотерапевтів, у тому числі сімейних психотерапевтів, дефектологів, соціальних працівників і педагогів, за умови їх обов'язкового тісного контакту з родиною хворого школяра.

Психологічна дезадаптація осіб,

що знаходяться в умовах позбавлення волі

Особистісні зміни, які відбуваються під час адаптації до умов позбавлення волі, мають у своїй основі складний процес взаємодії внутрішніх (біологічні, біопсихічні, психологічні) і зовнішніх (соціальних) чинників. Водночас, як зазначається у відповідній літературі, дієвість зовнішніх впливів залежить від того, наскільки вони відповідають так званим правилам внутрішнього реагування конкретного індивіда. За психологічним законом конвергенції (В. Штрек), принципом детермінізму (С. Рубінштейн), психологічний розвиток є не механічним сприйняттям особистістю зовнішніх впливів, а результатом конвергенцій внутрішніх даних із зовнішніми умовами розвитку [15].

Невід'ємною складовою особистісної динаміки засудженого під час адаптації до нових для нього умов позбавлення волі є постійне відчуття тривоги, що є переважаючим емоційним станом. Почуття тривоги виникає в разі, коли індивід стикається з критичним, негативним ставленням до себе з боку оточуючих, ставлення, яке сприймається як загроза власному «Я», коли він відчуває свою неефективність в щоденному житті (Р. Лозарус, З. Фрейд) [3].

На основі уявлень К. Юнга, О. Шострома, К. Леонгарда, П. Ганушкіна виділяються криміногенні типи особистості, які здійснюють негативний вплив на особистість новоприбулих засуджених, накладають серйозні обмеження на їх психологічну адаптацію в установі виконання покарань.

В зарубіжній пенітенціарній психології прийнятий підхід до типології засуджених, що ґрунтується на чотирьох вимірах: делінквентність, порушення соціалізації; психопатизація, агресивність; пригніченість, тривожність, невротизація; психологічна незрілість, неадекватність сприйняття навколишнього.

Як свідчить статистика, лише четверта частина ув'язнених адаптується. Всі інші протягом усього терміну ув'язнення перебувають в стані хронічного стресу. Тому актуальним є завдання вжиття засобів, які б активізували процеси психологічної адаптації засуджених до умов позбавлення волі і дозволяли долати негативні явища особистісних змін.

Існує ряд корекційних вправ, що є найбільш ефективними при роботі із засудженими з метою подолання стану дезадаптації в умовах позбавлення волі та оптимізації їх особистісної сфери. Дана психологічна корекція негативних особистісних утворень засуджених ґрунтується на інтегративному підході, комплексному застосуванні гуманістично зорієнтованих методик і включає корекцію рівня агресії, мотиваційної сфери, навичок спілкування, сприяє виробленню адекватної самооцінки, підвищенню психологічної стійкості засудженого до впливу негативних індивідуально-особистісних і середовищних факторів [16].

До критеріїв ефективності психокорекційної роботи відносятся:

- бажання засудженого усвідомити свої проблеми і ресурси;

- формування позитивного самоставлення;

- відкритість до взаємодії з оточуючим середовищем;

- готовність до змін;

- здатність самостійно приймати життєво важливі рішення;

- прийняття на себе відповідальності;

- орієнтація на вільний вибір і на майбутнє тощо.

Дана психокорекційна робота передбачає проведення шістьох занять і полягає в корекції рівня агресії, мотиваційної сфери, навичок спілкування, самооцінки, психологічної стійкості засудженого до впливу негативних індивідуально-особистісних і середовищних факторів.

В результаті застосування даного підходу боротьби з присохологічної дезадаптацією засуджених осіб з практики було встановлено, що найбільших змін зазнає мотиваційно-ціннісна сфера, прояви різних форм агресії, почуття вини та певні особистісні утворення.

РОЗДІЛ ІІІ. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК АДАПТАЦІЇ І СОЦІАЛІЗАЦІЇ, ДЕЗАДАПТАЦІЇ І ДИСОЦІАЛІЗАЦІЇ, ЇХ ВРАХУВАННЯ В РОБОТІ З РІЗНИМИ КАТЕГОРІЯМИ ЛЮДЕЙ

3.1 Взаємозвязок адаптації і соціалізації

Соціалізація особистості – безперервний процес її становлення і розвитку. І в цій безперервності значну роль відіграє соціальна адаптація – необхідний механізм соціалізації, яка, в свою чергу, є передумовою соціально реадаптивного процесу. Соціальна реадаптація постає як специфічна форма соціалізації. Підготовчий етап соціально адаптивної поведінки припускає відповідний рівень соціалізації особистості, на основі чого й стають можливими відносно стійка поведінка і діяльність особистості в різних соціокультурних ситуаціях [8].

Завдяки активності людини його життєвий шлях, відображення його соціально-психологічної реальності, перетворюється на складну двосторонню систему взаємодії особи і соціального життя. Складний процес взаємовпливу один на одного і є джерелом розвитку і становлення індивіда.

Вивчення процесів соціалізації у наш час зводиться до широкого і вузького розуміння цього поняття.

Соціалізація в широкому розумінні - це визначення походження і формування родової природи людини. Йдеться про історичний процес розвитку людства, філогенез.

Соціалізація у вузькому сенсі - це процес залучення людини до соціального життя шляхом активного засвоєння його норм, цінностей і ідеалів. Виходячи з тлумачення соціалізації як результату засвоєння людиною умов соціального життя і активного відтворення їм соціального досвіду, її можна розглядати як типовий і одиничний процеси.

Перший визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних і інших відмінностей і пов'язаний з формуванням типових для певного співтовариства стереотипів поведінки.

Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особи, виробленням нею власній лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду і як результат - становленням індивідуальності.

Хоч би яка галузь наукового знання досліджувала феномен соціалізації, в нім постійно розкривають нові якості, що лише підкреслює багатогранність цього поняття, а не означає кожного разу нове його тлумачення. Адже будь-яка наука, яка вивчає цей процес, розкриває тільки ті його сторони, які відносяться до предмета її вивчення.

Сказане дозволяє виділити філософський, соціологічний, психологічний, соціально-психологічний, психолого-педагогичний аспекти соціалізації.

З точки зору соціально-психологічного підходу соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда, яке здійснюється в процесі його взаємодії зі своїм найближчим середовищем і оточенням.

Слід зазначити, що найповнішу і об'єктивну характеристику соціалізації можна отримати лише в результаті міждисциплінарного дослідження цього процесу, проведення якого вимагає дотримання основних методологічних принципів: соціальній детермінації (соціально-економічний розвиток суспільства детермінує умови існування найближчого оточення і впливає на процес соціалізації); само детермінації (індивід в процесі соціалізації розглядається як активний початок в перетворенні матеріальних і духовних цінностей); дієвого опосередкування (основним способом засвоєння індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія зі своїм найближчим оточенням, яке здійснюється в процесі спілкування і діяльності); двостороннього процесу соціалізації - входження індивіда в систему міжособових стосунків і одночасне відтворення цих стосунків, яке реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських і інших зв'язків).

Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації передбачає виділення і розділення в нім двох взаємозв'язаних напрямів: змістовною і функціональною, де перший представлений власними досягами і утвореннями, а другою характеризує те, як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їх формування.

Т. Парсонс в ролі основного механізму соціалізації визначає адаптацію. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як одну з частин соціалізації і як її механізм.

Тому розрізняється два види адаптації - психофізіологічна і соціально-психологічна, що знаходяться у взаємозв'язку. При цьому соціально-психологічна адаптація передбачає оволодінням особою ролі під час входження в нову соціальну ситуацію, це - конкретний процес соціалізації.

Адаптація є чимось „меншим”, якщо можна так сказати, від соціалізації. Це зрозуміло хоча б з того, що адаптація є лише одним з елементів соціалізації, але разом з іншим, не менш важливим, бо в житті людини її активність, її творче вибіркове відношення до середовища, активне відтворення соціального досвіду, перетворення наявних соціальних умов і форм займає важливе місце в повній соціалізації особи.

Отже, соціалізація являється як єдність адаптації і активності особи: засвоєння норм і цінностей соціального середовища відбувається у взаємозалежності і взаємозв'язку з активністю індивіда.

Процеси соціально-психологічної адаптації і соціалізації щільно пов’язані. Соціальна адаптація людини передбачає формування активної особистісної позиції, усвідомлення власного соціального статусу. Умовою і результатом адаптації особистості є сформованість соціально- і професійнозначучих засобів спілкування, поведінки та діяльності, які суспільство визнає і підтримує.

Слід зазначити, що дезадаптація людини може бути прямим наслідком високої міри і повноти його соціалізації. Тому деяким вченим видається не зовсім точним твердження деяких авторів, ніби "соціально-психічна адаптація - один з шляхів повної соціалізації" [8].

Ступінь соціалізації особи, залежно від конкретної групової ситуації, може стати основою як для адаптації, так і для дезадаптації. Якщо в цьому суспільстві моральні норми і принципи, а також інші загальнолюдські цінності служать головним засобом маскування егоїстичних прагнень, тобто якщо домінуючою соціальною орієнтацією людей є дволикість, то цілком природно, що соціалізація особи, здійснена шляхом інтерналізації загальнолюдських цінностей, може стати основною причиною фрустації і дезадаптації особи [17].

Адаптація може здійснюватися на рівнях малих груп і усього суспільства. Адаптація особи в групі - цей такий її стан, який дозволяє їй без тривалих конфліктів і фрустрацій з можливою повнотою проявляти свої творчі, конструктивні можливості, переживати стани самоствердження і власної цінності, значності.

Оскільки особа одночасно є членом декількох груп, то в деяких з них вона може бути добре адаптована, в інших - гірше. Вона може бути членом і таких груп, в яких її положення близьке до повної дезадаптації. Наприклад, при хорошій адаптації в трудовому колективі особа може бути дезадаптована в сім'ї.

3.2 Сфери прояву дезадаптації і дисоціалізації

Разом з поняттям „асоціалізація” особи широко використовується термін „соціальна дезадаптація”, який означає порушення активного пристосування індивіда до умов соціального середовища за наявності помилкового або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв'язки. Соціально-психологічна дезадаптації передбачає збої в процесі оволодіння особою відповідної ролі під час входження в нову соціальну ситуацію. При роботі з соціально дезадаптованими клієнтами слід зважати на те, що процес соціально-психологічної дезадаптації супроводжується зниженням самооцінки особи, розмивання індивідуальності, зростанням незадоволення своїм положенням в соціальному оточенні. Зазвичай в такій особі наявний внутрішній конфлікт між її статусом і домаганнями.

Факт соціально-психологічної дезадаптації вимагає від індивіда реалізації власного комунікативного потенціалу в іншій общині - такій, де б його особливості були прийнятними і, в міру можливості, корисними і цінними. Саме тому людина вливається в особливі групи собі подібних (які не завжди йдуть на користь), де вона проявляє і демонструє свої якості, значимі для тих угрупувань. На основі цього визначаються її статус, роль і позиція і відбувається інтеграція особи в деяку групу, в якій часто підтримку отримують такі якості індивіда, які суспільство з тієї або іншої причини не сприйняло (агресивність, жорстокість і тому подібне). Особа, яка інтегрувалася в такого роду групу, починає діяльність в напрямі, який не відповідає сталим громадським нормам, її поведінка різною мірою відрізняється від загальноприйнятої, а іноді спрямована проти цих норм і стереотипу поведінки [11].

Таку поведінку прийнято називати асоциальною і антисоціальною, де остання вважається небезпечнішою, оскільки має тенденцію до переростання в протиправну і злочинну. Дезадаптації особи супроводжується невдоволенням своїм положенням, причини якого можуть мати прямий і опосередкований характер. У першому випадку незадоволення виникає у зв'язку з несприйняттям індивідом певних умов життя взагалі, в другому - невдоволення виникає внаслідок порівнювання людиною свого соціального положення з положенням представників інших соціальних груп, нехай це будуть громадяни іншої країни або представники вищого шару суспільства. Усе це є причиною виникнення у індивіда завищених вимог до безпосереднього середовища існування з подальшим невдоволенням. Деякі приклади дезадаптації осіб і методи боротьби з даним явищем були приведені мною в другому розділі даної курсової роботи

Вивчаючи проблему дезадаптації, не можна обійти феномена дисоціалізації людини як негативного результату її існування в соціумі.

Дисоціализа́ція (лат. De (відсутність, усунення чого-небудь) + фр. Socialisation (соціалізація)) — втрата індивідом, з яких-небудь причин, соціального досвіду, що відбивається на його життєдіяльності і можливості самореалізації в соціальному середовищі [10].

Процес дисоціалізації передбачає, що на певній стадії нормальної соціалізації особи виддувається її деяка деформація (людина попадає під вплив негативного мікросередовища), результатом якої є руйнування попередніх позитивних норм і цінностей і засвоєння антигромадських зразків поведінки. Отже, дисоціалізація – зворотний до соціалізації процес, який характеризується відчуженням особи (на певному етапі розвитку) від основної маси людей, входженням особи в неформальні групи.

З вищеназваними поняттями тісно пов'язане поняття „дефініції – „негативна соціалізація, яка трактується по-різному: з одного боку, вона ототожнюється з дисоціалізацією у своєму крайньому прояві - як інтеграція особи в особливу підструктуру макросоціуму, яку представляють такі інститути дисоціалізації, як неформальні групи асоціальної або антисоціальної спрямованості (система ціннісних орієнтацій людини в такій групі складається з суміші позитивних і негативних цінностей, де перші набуті в звичному для більшості з нас оточенні, що залишилося від минулого досвіду, другі були придбані на основі досвіду спільної діяльності в новому середовищі неформальної групи); з іншого боку - негативна соціалізація розглядається як псевдоінтеграція індивіда на основі феномену свідомого конформізму - людина формально сприймає і відтворює стосунки свого оточення, створюючи видимість просоціального члена суспільства, проте система її ціннісних орієнтацій не відповідає загальноприйнятому, видхиляючись у бік споживчого, маніпулятивного відношення до матеріальних і духовних цінностей соціуму, в якому вона живе. Таке приховане відношення клієнта до життя, залишившись непоміченим, може бути перешкодою для успішної соціалізації. В такому випадку спеціалісту з соціальної адаптації вкрай необхідно звертати увагу не тільки на видимі та логічні причини дезадаптації, а й відчути всі приховані орієнтації клієнта.

Дисоціалізація особистості має багато причин, які залежать від конкретної особи і ситуації в якій вона опинилася.

Так, наприклад, виникнення дисоціалізації в дітей і підлітків шкільного віку залежить від ряда факторів таких як психологічний клімат в педагогічному колективі, особистісні характеристики вчителів, адміністрації й персоналу школи, психогігієнічні фактори навчального процесу, взаємини в родині, психічне здоров'я батьків школяра, міжперсональні відносини в середовищі однолітків та від особливостей особистості самої дитини.

При роботі з людми похилого віку слід враховувати, що джерелом дисоціалізації у похилому віці в основному є: дефекти сенсорно-перцептивної сфери, дефекти інтелекту, зниження доходів, вихід на пенсію, втрата одного із членів подружжя, нехтування старшого покоління, послаблення комунікабельності тощо.

Дисоціализація може досягати різних рівнів, від легкої дезорієнтації в соціальних ситуаціях, до повної втрати зв'язку з соціальним середовищем. У разі сильної дисоціалізації особа, частенько, вже не може відновити втрачені цінності, норми і ролі в повному об'ємі. Сильна дисоціалізація має місце при попаданні індивіда в екстремальні умови. Саме з такими умовами стикаються ті, хто потрапляє в концентраційні табори, в'язниці і колонії, психіатричні лікарні, психоневрологічні інтернати, а в деяких випадках і що проходять службу у збройних силах [19].

Причини дисоціалізації можуть бути найрізноманітніші: тривала хвороба, відпустка, психічний розлад, ізоляція і тому подібне. На думку сучасних науковців до дисоціалізації можуть призводити надмірне використання сучасних технологій і сучасна культура. Є підозри, що вплив розважальних телекомунікаційних технологій (вікторин, лотерей, реаліті-шоу і тому подібного), Інтернету (веб-форумів, блогів, ігор і іншого) і „глянцових” журналів може призвести до певного ступіню дисоціалізації особи [19].

ВИСНОВКИ

Узагальнено можна сказати, що соціалізація - це процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

Соціалізація, як багатогранний процес, може виконувати різні функції при реалізації соціальної активності особистості. В одних випадках ступінь соціалізованості особистості може сприяти її соціальній адаптації, в інших – перешкоджати входженню в відносно нове для неї середовище. Це зумовлено, перш за все, тим, що соціальні установки, ціннісні орієнтації і соціальні стереотипи особистості не завжди співпадають з вимогами середовища її життєдіяльності. Часто ситуація висуває вимоги, що не відповідають надбаним у процесі соціалізації знанням, здібностям, навикам тощо. Об'єктивна необхідність у соціальній реадаптації спонукає особистість активно набувати якостей, що відповідають певній соціально реадаптованій ситуації.

Цілеспрямований вплив на клієнта (або виховання) в ідеалі припускає максимально управляти процесом соціалізації. Проте повне усунення стихійного початку з процесу соціалізації особи представляється неможливим, а установка на можливість цього - помилковою і ілюзорною, адже розвиток і становлення суспільства і його членів завжди зберігає особливості природно-історичного процесу, який включає складну діалектику свідомого і стихійного.

Соціалізація людини розгортається за конкретними умовами життєдіяльності індивіда.

Цей процес охоплює усі аспекти залучення особи до культури, навчання і виховання, за допомогою яких людина придбаває здатність брати участь в громадському житті.

Успішній соціалізації сприяє дія таких чинників, як очікування, зміна поведінки і прагнення відповідати цим очікуванням. Залучаючись в процес історичної практики, індивід проявляє свою соціальну суть, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи і розвиваючи власне „Я”, людина не може існувати без спілкування і діяльності.

Отже, основними сферами соціалізації можна вважати діяльність, спілкування і самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як громадський індивід, проявляє особові якості, самостійність, ініціативу, творчість і професіоналізм, засвоює нові види прояву власної активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе і інших учасників комунікативного процесу, збагаченню змісту взаємодії і сприйняття людьми один одного. Сфера самосвідомості припускає осмислення свого соціального статусу, освоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації людини.

Під способами соціалізації учені переважно розуміють конкретні види взаємодії індивіда з середовищем, за допомогою яких він активно залучається до громадського життя і засвоює соціальний досвід. Способи залежать як від особливостей самої особи, так і від соціальної ситуації, в якій індивід опиняється.

Вищесказане дозволяє говорити про зовнішній і внутрішній прояв відношення особи до умов життєдіяльності, які не завжди співпадають, тобто зміст соціалізації не буде повним, якщо його оцінювати тільки за зовнішніми ознаками. Йдеться також про зовнішні і внутрішні критерії процесу соціалізації. Серед критеріїв соціалізації особи виділяють: зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картин світу; здатність особи до адаптації, її типова поведінка, спосіб життя; соціальна ідентичність, незалежність особи, упевненість, самостійність.

Адаптація - це властивості організму пристосовуватися до дії факторів навколишнього середовища.

Проблема адаптації притягає останнім часом увагу багатьох дослідників і розглядається у фізіології, соціології, психології, педагогіці.

Це пов'язане з тим, що політична, економічна, соціальна й навіть екологічна ситуація швидко змінюється не тільки в нашій країні, але й у світі викликає в житті сучасної людини велику кількість стресів. І для того, щоб вижити в таких умовах, від кожної людини потрібна максимальна гнучкість у пристосуванні до нових умов життя. Зміни, що супроводжують адаптацію, зачіпають всі рівні: від молекулярного (мобілізація захисних сил організму) до морального (психологічна стійкість до різних впливів) і професійного (професійні навички, уміння, професійна орієнтація). Масштаби, тип і важливість нинішніх змін спричинюють труднощі в пізнанні та оцінюванні особистістю суспільної значущості цих змін, а також у виробленні програми адекватної корекції взаємодії особистості та середовища. Допомогти подолати ці труднощі покликані освіта й виховання, а в разі потреби — соціальна робота.

Існують такі елементи або рівні адаптації - біологічний, психологічний та соціальний.

Безперервний процес становлення і розвитку особистості являє собою процес соціалізації. І в цій безперервності значну роль відіграє соціальна адаптація – необхідний механізм соціалізації, яка, в свою чергу, є передумовою соціально реадаптивного процесу. Соціальна реадаптація постає як специфічна форма соціалізації. Підготовчий етап соціально адаптивної поведінки припускає відповідний рівень соціалізації особистості, на основі чого й стають можливими відносно стійка поведінка і діяльність особистості в різних соціокультурних ситуаціях.

Дезадаптація – це порушення пристосування організму та психіки людини до змін навколишнього середовища, що виявляється в неадекватних психічних, фізіологічних реакціях. Як відомо, у звичайних життєвих умовах особистість характеризується відносно стабільними психофізіологічними рисами.

Адаптація індивіда до нових соціально-психологічних умов, яких неможливо уникнути, відбувається у двох напрямках. В одному психологічна адаптованість особистості проявляється в гармонійній рівновазі, а в іншому - у формі конфлікту. Це відбувається тоді, коли захисні реакції індивіда є недостатніми.

Як стало відомо, соціальна дезадаптація проявляється в порушенні норм моралі і права, в асоціальних формах поведінки і деформації системи внутрішньої регуляції, референтних і ціннісних орієнтацій, соціальних установок. При соціальній дузадаптації мова йде про порушення процесу соціального розвитку, соціалізації індивіда, коли є порушення як функціональної, так і змістовної сторони соціалізації.

Вивчаючи проблему дезадаптації, не можна обійти феномена дисоціалізації людини як негативного результату її існування в соціумі.

Дисоціализація - це втрата індивідом, з яких-небудь причин, соціального досвіду, що відбивається на його життєдіяльності і можливості самореалізації в соціальному середовищі.

Процес дисоціалізації передбачає, що на певній стадії нормальної соціалізації особи виддувається її деяка деформація (людина попадає під вплив негативного мікросередовища), результатом якої є руйнування попередніх позитивних норм і цінностей і засвоєння антигромадських зразків поведінки. Отже, дисоціалізація – зворотний до соціалізації процес, який характеризується відчуженням особи (на певному етапі розвитку) від основної маси людей.

Дисоціалізація особистості має багато причин, які залежать від конкретної особи і ситуації в якій вона опинилася. Причини дисоціалізації можуть бути найрізноманітніші: тривала хвороба, відпустка, психічний розлад, ізоляція, зниження доходів, вікові зміни і тому подібне.

Розкривши питання дезадаптації та дисоціалізації людини, стає зрозумілим те, що всі особи з даними проявами потребують сторонньої допомоги кваліфікованого спеціаліста з адаптації та реадаптації. Звісно кожна особа потребує різну кількість допомоги – одним досить лише консультування для попередження дезадаптації та дисоціалізації, а до інших необхідно приміняти чи не весь набір адаптивних методик. Але чітко зрозуміло одне, що до кожної групи клієнтів (і до кожного особисто) слід підходити індивідуально, щоб якнайточніше виявити шкідливі фактори і причини дезадаптації. Тільки керуючись таким принципом є можливість повернути індивіда до повної соціалізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антонян Ю.М., Верещагин В.А., Калманов Г.Б. Тюремная субкультура и нейтрализация ее негативных проявлений // Государство и право. - 1996. - № 10;

2. Березин Ф.Б.Психическая и физиологическая адаптация человека. Л.: Наука,1988.-268 с.;

3. Блэкборн Р. Психология криминального поведения. – СПб.: „Питер”, 2004. – 496 с.;

4. Бохонкова Ю. Можливості корекції особистісних чинників соціально-психологічної адаптації // Соціальна психологія. -2005. -№ 2. - С. 45-54;

5. Гарбузов В. И. Нервные дети: Советы врача. – Л.: Медицина, 1990. – 176 с.;

6. Дикая Л.Г.Отношение человека к неблагоприятным жизненным событиям и факторы его формирования /Л.Г.Дикая,А.В.Махнач //Психологический журнал.-1996.-Т.17,№ 3.-С.137 -148.;

7. Захаров А. И. Предупреждение отклонений в поведении ребенка: 3-е изд., испр – СПб: Союз, 1997. – 224 с.;

8. Зотова О.И., Кряжева И.К., Деякі аспекти соціально-психологічної адаптації особи. У кн.: Психологічні механізми регуляції соціальної поведінки. М., 1979, с.222.;

9. Капська А.Й. Соціальна педагогіка: Підручник. 4-те вид. виправ. та доп. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 488 с.;

10. Клименко А., Румынина В. «Обществознание: Учеб. пособие для школьников ст. кл. и поступающих в вузы»: Дрофа; Москва; 2004. – 228 c.;

11. Кокун О.М. Психофізіологія. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літе-ратури, 2006. – 184 с.;

12. Кузьменко Т.М. Соціологія. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 320 с.;

13. Маклаков А.Г.Личностный адаптационный потенциал:его мобилизация и прогнозирование в экстремальных условиях /А.Г.Маклаков //Психологический журнал.-2001.-Т.22,№ 1.-С.23-29;

14. Максименко С.О. Адаптація дитини до школи: [Збірник]. – К.: Мікрос-СВС, 2003. – 110 с.;

15. Питлюк-Смеречинська О.Д. Особливості ціннісної сфери злочинців в умовах пенітенціарного впливу / Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. - Київ, 2003. - Т. 5, ч. 7. - С. 121-124;

16. Питлюк-Смеречинська О.Д. Особистісна динаміка та репрезентація в свідомості переживання реалізованості в процесі адаптації в умовах позбавлення волі / Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. - Київ, 2004. - Т. 6, ч. 5. - С. 261-269;

17. Реан А. А. Психология адаптации личности: Анализ. Теория. Практика. -СПб.: Прайм-Еврознак, 2006. -479 с.;

18. Торчинская Е.Е.Ценностно-смысловые образования личности в адаптации к хроническому стрессу /Е.Е. Торчинская //Психологический журнал.-2001.-Т.22, № 2. - C.23-35;

19. Тхостов О. Ш., Сурнов К. Г. Вплив сучасних технологій на розвиток особистості і формування патологічних форм адаптації : зворотна сторона соціалізації (рус.) // Психологічний журнал. — М.: Видавництво Інституту Психології, 2005. — Т. 26. — № 6;

20. Чаплигін А. Соціальна реадаптація у життєвій перспективі // соціальна психологія. – 2004. - №5 (7) – с. 20-24.

03.10.2011 р. Литвиненко Юлія _