Поняття, походження і розвиток держави і права

Зміст

Вступ

1. Закономірності розвитку держави і права

Походження й розвиток держави

Походження права

2. Взаємовплив держави і права

3. Роль держави і права в організації суспільства

Висновки

Література

Вступ

Вивчення процесу походження держави й права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але й політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави й права, їх особливості й риси, дає можливість проаналізувати причини й умови їхнього виникнення й розвитку. Дозволяє чіткіше визначити всі властиві їм функції - основні напрямки їхньої діяльності, точніше встановити їхнє місце й роль у житті суспільства й політичної системи.

Сучасна дійсність не відособлена від минулого й майбутнього. Вона лише нова, важлива віха в історії. Сьогодення, втілюючи в собі різнобічні, складні, часом суперечливі тенденції минулого, заперечує віджиле, наділяє перспективне іншою якістю, породжує тим самим нові тенденції і явища, що закладають передумови майбутнього. Відповідно, щоб зрозуміти сучасну державу й право потрібно знати як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їхнє утворення, становлення, розвиток, зміну їхньої форми й змісту.

Саме у цьому полягає актуальність обраної теми. Кардинальне перетворення нашого суспільства люди найчастіше зв'язують із правом, із правовою державою, із правосуддям, із правами людини. Але як виникло право? Як з'явилося це суспільне явище, цей незамінний у сучасному цивілізованому суспільстві соціальний регулятор? Це питання цікаве багатьом і тим більше тим, хто вибрав юриспруденцію своєю професією - теперішньою або майбутньою.

Мета курсової роботи, яка має назву "Поняття, походження і розвиток держави і права" полягає у всебічному дослідженні інституту держави і права на його початкових етапах становлення й виникнення, шляхом аналізу науково-історичної літератури та періодичних видань.

Теорія держави й права вивчає розмаїтість першопричин утворення й розвитку держави й права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Кардинально ускладнилося в період розкладання первіснообщинного ладу буття суспільства, погроза його ослаблення, розпаду й навіть загибелі породжує необхідність в особливій, що стоїть над ним, регульованій силі, а звідси в державі, що забезпечує його життєздатність і цілісність. Цей тривалий і складний процес поступово здобував усе більш чітко виражений політичний характер. У міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави усе більше виявлявся у володінні верхів суспільства, що ставлять його на службу в першу чергу своїм інтересам.

Надалі необхідність держави й права обумовлюється всією сукупністю причин всілякого, насамперед, загальнонаціонального порядку. Держава й право виступають як певне вираження цивільної спільності, здобуваючи при цьому той, або інший ступінь відносної самостійності. Вони починають функціонувати, багато в чому підкоряючись своїй внутрішній закономірності розвитку. Кожна країна, маючи свій набір, своє сполучення передумов історичного розвитку, формує неповторний, індивідуальний образ національної державності. Загальні закономірності розвитку держави й права в кожній країні проявляються неоднозначно. Теорія держави й права, опираючись на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності розвитку й функціонування держави й права.

Об'єкт дослідження – інститут держави і права на початкових етапах розвитку суспільства.

Предмет дослідження – процес становлення, походження і розвитку понять та практичного втілення держави і права.

Ціль даної курсової роботи - розгляд питань про поняття, походження й розвиток держави і права. Відразу слід зазначити, що питання про утворення держави і права розділяється на два досить відмінних друг від друга питання: про походження держави і права й про його розвиток. Питання про походження права є питання про те, як утворилося в суспільстві те явище, що йменується правом. Питання про розвиток права є питання про те, які фактори, під впливом яких відбувається перетворення права, надбання ним таких форм, у яких ми можемо бачити право сьогодні.

Згідно з ціллю курсової роботи висунуті наступні завдання:

üрозгляд питання походження держави, фактори, теорії походження та типи держав;

üвідокремлення влади в первіснообщинному суспільстві від державної організації;

üрозгляд понять держави та її ознак;

üаналіз походження права, фактори, поняття права та його ознаки;

üзнайти відмінності права від соціальних норм первісного суспільства;

üвизначити взаємовплив держави і права;

üвизначити роль держави і права в організації суспільства.

1. Закономірності розвитку держави і права

1.1. Походження і розвиток держави.

Серед теоретиків держави й права ніколи не було раніше, та й у цей час немає не тільки єдності, але навіть єдності поглядів відносно процесу походження держави й права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі загальновідомі історичні факти, що, наприклад, першими державно-правовими системами в Древній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава й право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої України, Росії, Польщі, Німеччини й ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держави й право.

Не піддаються сумніву й багато інших історичних фактів, що стосуються походження держави й права. Однак цього не можна сказати про всі ті випадки, коли мова йде про причини, умови, природу й характер походження держави й права. У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення й розвитку держави й права. Це цілком природно й зрозуміло, тому що кожна з них відбиває або різні погляди й судження різних груп, верств, націй і інших соціальних спільнот на даний процес, або - погляди й судження однієї й тієї ж соціальної спільноти на різні аспекти даного процесу виникнення й розвитку держави й права.

Більшість істориків, вчених-юристів розрізняють шість основних теорій походження держави:

1. теологічна теорія;

2. патріархальна теорія;

3. органічна теорія;

4. теорія насильства;

5. психологічна теорія;

6. теорія громадського договору (природного права)

7. історико-матеріалістична теорія.

Теологічна теорія була однією з перших теорій походження держави й права й пояснювала їх виникнення божественною волею. Її представниками були багато релігійних діячів Древнього Сходу, середньовічної Європи (Фома Аквінський - XIII ст.), ідеологія Ісламу й сучасної католицької церкви (Ж.Марітен).[14;78] Теологічна теорія не розкриває конкретних шляхів, способів реалізації цієї божественної волі (а вона може укладатися в будь-яку іншу концепцію). У той же час теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від божественної волі, що проявляється через церкву й інші релігійні організації.

Теологічну теорію не можна довести, як не можна й прямо спростувати: питання про її істинність вирішується разом з питанням про існування Бога, Вищого розуму, тобто це, в остаточному підсумку, питання віри.

Патріархальна теоріятакож як і теологічна теорія виникла в стародавності. Її засновником був Аристотель (III ст. до н.е.), однак подібні ідеї висловлювалися й у порівняно недавні часи (Фільмер, Михайловський і інші).[14;69]

Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає з сім'ї, що розростається з покоління в покоління. Глава цієї сім'ї стає главою держави - монархом. Його влада, у такий спосіб - це продовження влади батька, монарх же є батьком всіх своїх підданих. З патріархальної теорії природно випливає висновок про необхідність всіх людей підкорятися державній владі.

Основні положення патріархальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Немає жодного історичного свідчення подібного способу виникнення держави. Навпроти, установлено, що патріархальна сім'я з'явилася разом з державою в процесі розкладання первіснообщинного ладу. До того ж у суспільстві, у якому існує така сім'я, родинні зв'язки досить швидко руйнуються.

Виникнення органічної теоріїпов'язують із успіхами природознавства в XIX ст., хоча подібні ідеї висловлювалися значно раніше. Так, деякі давньогрецькі мислителі, у їх числі Платон (IV-III ст. до н.е.), порівнювали державу з організмом, а закони держави - із процесами людської психіки.

Поява дарвінізму призвела до того, що багато юристів, соціологів стали поширювати біологічні закономірності (міжвидова й внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний добір і т.п.) на соціальні процеси. Представниками цієї теорії були Блюнчлі, Спенсер, Вормс, Прейс і інші.[2;14]

Відповідно до органічної теорії людство виникло як результат еволюції тваринного світу - від нижчого до вищого. Подальший розвиток призвів до об'єднання людей у процесі природного добору (боротьба із сусідами) у єдиний організм - державу, у якій уряд виконує функції мозку, управляє всім організмом, використовуючи, зокрема, право як імпульси мозку. Нижчі класи реалізують внутрішні функції (забезпечують його життєдіяльність), а панівні класи - зовнішні (оборона, напад).

Теорія насильстватакож виниклау XIX ст. Її представниками були Л.Гумплович, К.Каутсткий, Е.Дюринг і інших. Вони пояснювали виникнення держави й права факторами військово-політичного характеру: завоюванням одним племенем (союзом племен) іншого. Для придушення поневоленого племені й створювався державний апарат, приймалися закони. Виникнення держави, таким чином, розглядається як реалізація закономірності підпорядкування слабкого сильному.

Оцінюючи цю теорію, слід зазначити, для того щоб могла виникнути держава, необхідний такий рівень економічного розвитку суспільства, що дозволив би утримувати державний апарат. Якщо цей рівень досягнути, то ніякі завоювання самі по собі не можуть призвести до виникнення держави. І для того, щоб держава з'явилася в результаті завоювання, до цього часу повинні дозріти внутрішні умови, що мало місце при виникненні німецьких і угорських держав.

Представниками психологічної теорії, щовиникла у XIX ст., були Г.Тард, Л.І.Петражицький і інші. Вони пояснювали появу держави й права проявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, свідомістю залежності від еліти первісного суспільства, усвідомленням справедливості певних варіантів дії і відносин і таке інше.

Природно, що соціальні закономірності реалізуються через людську поведінку й діяльність. Тому властивості людської психіки, що надають певний вплив, не є вирішальною, а з іншого боку - сама людська психіка формується під впливом відповідних економічних, соціальних і інших зовнішніх умов. Саме ці умови повинні враховуватися в першу чергу.

Теорія суспільного договору (природного права)була сформульована в роботах раньобуржуазних мислителів: Г.Гроція, Т.Гобса, Д.Локка, Б.Спінози, Ж.-Ж. Руссо, А.Н.Радищева й інших, тобто у XVII-XIII ст. По цій теорії, до появи держави, люди перебували в «природному стані», що розумілося різними авторами по-різному (необмежена особиста воля, війна всіх проти всіх, загальне благоденство - «золоте століття» і т.п.).

У більшість концепцій входить ідея «природного права», тобто наявності у кожної людини невід'ємних, природних прав, отриманих від Бога або від Природи. Однак у процесі розвитку людства права одних людей входять у суперечність із правами інших, порушується порядок, виникає насильство. Щоб забезпечити нормальне життя, люди укладають між собою договір про державотворення, добровільно передаючи іншому частину своїх прав. Ці положення знайшли своє відбиття в конституціях ряду західних держав.

Характерно, що в роботах багатьох представників зазначеної школи обґрунтовувалося право народу на насильницьку, революційну зміну строю, що порушує природні права (Руссо, Радищев і інші). Це, наприклад, знайшло своє відбиття у Декларації незалежності США.

Відзначаючи прогресивність багатьох положень теорії суспільного договору, що протистояла феодальній становій державі, сваволі, що панує в цьому суспільстві, нерівності людей перед законом, варто вказати все-таки на те, що немає переконливих наукових даних, що підтверджують реальність цієї теорії. Чи можна собі представити можливість того, щоб десятки тисяч людей могли домовитися між собою при наявності гострих соціальних протиріч між ними й при відсутності вже існуючих владних структур? Ігнорує ця теорія й необхідність економічних, матеріальних передумов для того, щоб могла виникнути держава.

Виникнення історико-матеріалістичної теоріїпов'язано не тільки з іменами К. Маркса й Ф. Энгельса, але й з іменами їхніх попередників, таких, як Л. Морган. Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку, насамперед економічного, що не тільки забезпечує матеріальні умови виникнення держави й права, але й визначає соціальні зміни суспільства, які також являють собою важливі причини й умови виникнення держави й права.

Історико-матеріалістична концепція включає два підходи.

Один з них, що панував у радянській науці, що вирішальну роль відводив виникненню класів, антагоністичним протиріччям між ними, класової боротьби: держава виникає як продукт цієї непримиренності, як знаряддя придушення панівним класом інших класів.

Другий підхід походить із того, що в результаті економічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його виробнича й розподільна сфери. Це вимагає вдосконалювання управління, що й приводить до виникнення держави.

Влада в первісному суспільстві та її відмінності від державної організації.

Людство пройшло у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких відрізнявся певним рівнем і характером суспільних відносин: культурних, економічних, релігійних. Самим великим, найбільш тривалим етапом у житті людського суспільства були часи, коли не існувало держави й права в сучасному значенні слова. Цей період охоплює перше тисячоріччя від появи людини на землі, до виникнення класових суспільств і держав. У науці за ним закріплена назва первісного суспільства або общинно-родового ладу.

Сучасна антропологія довела, що людина сучасного, кроманьйонського типу існує близько 40 тис. років. У цей період людський рід робив уже переважно не біологічну, а соціальну еволюцію. Тим часом перші державні утворення з'явилися лише біля п'яти тисяч років тому. Звідси йде, що десятки тисяч років люди сучасного типу існували не знаючи держави. Першою клітинкою людської самоорганізації була громада або її ще називають первісно-родовою громадою - рід, плем'я, їх об'єднання. У більшості народів світу родовий лад проходить два основних етапи - матріархат і патріархат.

Матріархат характерний для періоду становлення й первісного розвитку родового ладу. Жінка займає в цей період чільне положення в родовій громаді, тому що вона, по-перше, відіграє важливу роль у добуванні засобів до життя, а по-друге споріднення визначається тільки по жіночій лінії, і всі члени роду вважаються нащадками однієї жінки. Патріархат, стає основною формою громадської організації пізніше. Він виникає з появою суспільного виробництва - землеробства, скотарства, плавки металів. У цій ситуації чоловіча праця починає переважати над жіночою.

Материнська громада, рід поступається місцем громаді патріархальній, де споріднення ведеться по батьківській лінії.

Первісна родова громада представляє собою об'єднання людей на основі кревного споріднення, спільної колективної праці, загальної власності на знаряддя праці й продукти виробництва. Із цих умов виникали рівність соціального стану, єдність інтересів і згуртованість членів роду. У загальній власності, що не мала ніякої юридичної форми, первісної громади перебували певні території, знаряддя праці, господарське начиння, житло. Виробничі продукти, їжа - розподілялися нарівно всіма членами роду, з урахуванням заслуг кожного. Роди могли переміщатися з однієї території на іншу, але їхня організація при цьому зберігалася. У відомому обсязі існувало особисте володіння, власність на зброю, прикраси, і деякі інші предмети. Виробничі сили й знаряддя праці були вкрай примітивні: полювання, збирання продуктів природи, рибний лов.

Організація суспільної влади й система управління справами роду відповідали первіснокомуністичним відносинам. Органами суспільної влади при суспільному ладі були родові збори: старійшини, вожді, воєначальники які виконували свою функцію під час війни. Влада носила сугубо суспільний характер. Її носієм була вся родова громада в цілому, що також безпосередньо формувала органи самоврядування. Вищою владою були загальні збори /рада/ всіх дорослих членів роду. Рада вирішувала всі важливі питання життя громади, що стосуються виробничої діяльності, релігійних обрядів, вирішення спорів між окремими членами роду й т.д. Спеціального апарата, що займався б тільки управлінням, спільними справами роду, не було. Повсякденне керування справами родової громади здійснював старійшина, що обирається на зборах всіма членами роду, як чоловіками, так і жінками. Влада старійшини, а також влада воєначальника й жерця не була спадкоємною. Вони здійснювали на них повноваження контролем зборів роду, і в будь-який момент вони могли бути замінені іншими членами роду. Старійшини й обирані на час воєнних дій воєначальники - брали участь у виробничій діяльності родової громади нарівні з іншими її членами.

Суспільна влада при первісному ладі була ефективною й авторитетною. Вона опиралася на свідомість всіх членів роду й моральний авторитет старійшин.

Рід був основною, самостійною спільністю. Окремі роди поєднувалися в більш широкі об'єднання - фратії. Фратія була розчленованим на кілька дочірніх родів. Кілька родинних фратій становили плем'я.

Влада у фратії й племені ґрунтувалася на тих же принципах що й у родовій громаді. Рада фратії являла собою загальні збори всіх її членів і в ряді випадків формувалася зі старійшин родин, що входили у фратію. На чолі племені стояла рада, у які входили представники фратій - старійшини, воєначальники, жерці

Природно історична теорія походження держави.

Як показує історичний досвід, головні причини виникнення й розвитку держави й права лежать зовсім не в сфері моралі або релігії. Вони кореняться в галузі економіки й у соціальній сфері життя людей.

Наукові дослідження й висновки свідчать про те, що державна організація приходить на зміну родоплемінній організації, право - на зміну звичаям. І відбувається це не в силу самої по собі зміни суспільних вдач, релігійних поглядів, а в силу корінних змін в економічній сфері й у самому первісному суспільстві. Саме вони призвели до розкладання первіснообщинного ладу й до втрати здатності первісними звичаями регулювати суспільні відносини в нових умовах.

Відомі у всесвітній історії найбільші поділи праці, пов'язані з відділенням скотарства від землеробства, ремесла від землеробства й з появою торгівлі й обміну, призвели до швидкого росту продуктивних сил, до здатності людини робити більше засобів до існування, ніж це було потрібно для підтримки життя. Стає економічно вигідним використовувати чужу працю. Військовополонених, яких раніше вбивали або приймали на рівні у свій рід, стали перетворювати в рабів, змушували працювати на себе. Вироблений ними залишковий (понад необхідний для проживання) продукт привласнювали.

У суспільстві спочатку намітилося, а потім у міру подолу праці швидко підсилилося майнове розшарування. З'явилися багаті й бідні. З метою одержання залишкового продукту стала широко використовуватися не тільки праця військовополонених, але й праця своїх родичів. Майнова нерівність спричинила соціальну нерівність. Суспільство поступово, протягом багатьох тисячоріч, розшаровувалося на різні, зі своїми власними інтересами й своїм власним, далеко не однаковим статусом, стійкі групи, класи, соціальні прошарки.

Розшарування суспільства веде до того, що із загальної маси членів роду виділяється знать - відособлена група вождів, воєначальників, жерців. Використовуючи своє суспільне становище, ці люди привласнювали собі більшу частину військового видобутку, кращі ділянки землі, купували величезну кількість худоби, ремісничих виробів, знарядь праці. Свою владу, що стала згодом спадкоємною, вони використовували не стільки для захисту суспільних інтересів, скільки для особистих, для втримання в покорі рабів і незаможних одноплемінників. З'явилися й інші ознаки розкладання первіснообщинного ладу й відповідної йому родоплемінної організації, що поступово стала витіснятися державною організацією.

У нових суспільно-економічних умовах колишня система організації влади - родоплемінна організація, розрахована на управління суспільством, що не знало майнового поділу й соціальної нерівності, виявилася неспроможною перед зростаючими змінами в сфері економіки й соціального життя, протиріччями що посилюються у суспільному розвитку, перед нерівністю, що заглиблюється. Державні органи й організації з'явилися в результаті переваги органів і організацій, що склалися в рамках первіснообщинного ладу. Частково - шляхом повного витиснення останніх.

Загальні закономірності походження держави й права. Форми.

Найважливішим щаблем людського прогресу з'явилася неолітична революція, що мала місце 10-15 тисяч років тому. У цей період з'явилися досить досконалі шліфовані кам'яні знаряддя, виникли скотарство й землеробство, відбулося помітне підвищення продуктивності праці: людина нарешті стала виробляти більше, ніж споживала, з'явився надлишковий продукт, можливість нагромадження суспільних багатств, створення запасів. Людина стала менше залежати від капризів природи, і це призвело до значного росту населення. Але разом з тим виникла й можливість експлуатації людини людиною, присвоєння багатств, що накопичують. З цього часу з'являється об'єктивна можливість забезпечити утримання великої групи людей, що спеціалізуються на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій, групи, що особистої участі в матеріальному виробництві вже не приймає.

Саме в цей період, в епоху неоліту, почалося розкладання первіснообщинного ладу й поступовий перехід до державно-організованого суспільства. Прогресуючий суспільний поділ праці змінює зміст і форми організації громадського життя в сімейних і родових громадах, у фратріях, куріях і племенах. Родоплемінна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. У цей час поряд з розвитком економіки відбуваються й соціальні зміни. Оскільки все вироблене усуспільнюється, а потім перерозподіляється й цей перерозподіл здійснюється вождями й старійшинами, то саме в їхніх руках осідає й нагромаджується суспільне надбання. Виникають родоплемінна знать і таке соціальне явище, як «влада-власність», суть якого в розпорядженні суспільною власністю в силу перебування на певній посаді (залишаючи посаду, людина втрачає власність). У зв'язку зі спеціалізацією управління й підвищенням його ролі поступово збільшується доля родоплемінної знаті при розподілі суспільного продукту. Управляти стає вигідно. А оскільки поряд із залежністю всіх від вождів і старійшин «за посадою» з'являється й економічна залежність, то існування «виборності» цих осіб стає усе більше формальним. Це приводить до подальшого закріплення посад за певними особами, а потім до появи спадкування посад.

Поступово виникає особлива стадія розвитку суспільства й форма його організації, що отримала назву «протодержава». Для цієї форми характерна: суспільна форма власності, істотний ріст продуктивності праці, осідання накопичених багатств у руках родоплемінної знаті на основі «влади-власності», швидкий ріст населення, його концентрація, поява міст, що стають адміністративними, релігійними й культурними центрами. І хоча інтереси верховного вождя і його оточення в основному збігаються з інтересами всього суспільства, однак, поступово з'являється соціальна нерівність, що приводить до все більшої розбіжності інтересів керуючих і керованих.

Саме в цей період, що у різних народів за часом не збігався, відбувся «поділ» шляхів розвитку людства на «східний» і «західний». Причини таких поділів полягали в тому, що на сході в силу ряду обставин збереглися громади й, відповідно, суспільна власність на землю. На заході ж таких робіт не було потрібно, громади розпалися, і земля виявилася у приватній власності.

Східний шлях виникнення держави.

Самі древні держави виникли близько 5 тисяч років тому в долинах великих рік, наприклад Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи, тобто в зонах поливного землеробства, що дозволило за рахунок підвищення врожайності різко підвищити продуктивність праці. Саме там були вперше створені умови для виникнення державності: з'явилася матеріальна можливість утримувати нічого не виробляючий, але необхідний для успішного розвитку суспільства апарат управління. Поливне землеробство вимагало величезних по обсягу робіт - устрою каналів, дамб, водопідйомників і інших іригаційних споруджень, підтримки їх у робочому стані, розширення іригаційної мережі й т.п. Все це обумовлювало, насамперед, необхідність об'єднання громад під єдиним початком і централізованим управлінням, оскільки обсяг суспільних робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утворень. Однак збереглися сільськогосподарські громади й, відповідно, суспільна форма власності на основний засіб виробництва - землю.

Східний шлях формування державності відрізнявся тим, що політичне панування ґрунтувалося на відправленні якої-небудь суспільної функції, посади.

Отже, однією з головних передумов як державотворення, так і утворення класів по східному типу було використання пануючими шарами й групами сформованого апарата управління, контролю над економічними, політичними й військовими функціями. Знать, що поступово здійснювала ці функції, перетворилася у відособлену соціальну групу (клас, стан, касту), що усе більше відокремлюючись від інших членів суспільства, набула власні інтереси.

Поступово, у міру росту масштабів кооперації колективної трудової діяльності, «зачатки державної влади», що зародилися ще в родоплемінних колективах, перетворюються в органи управління й панування над сумами громад, які залежно від широти економічних цілей складаються в мікро- і макродержави, поєднувані силоміць централізованою владою. У цих регіонах вона прийняла деспотичний характер. Авторитет її був досить високий у силу ряду причин: досягнення в господарській діяльності пояснювалися винятково її здібностями до організації, прагненням і вмінням діяти в загально соціальних цілях; примус також офарблювався ідеологічно: «влада від Бога», правитель є носієм і посланцем «Божої благодаті», посередником між Богом і людьми.[15;148]

В результаті виникає структура, подібна з пірамідою: нагорі (замість вождя) - необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) - його найближчі радники, візири; далі - чиновники більш низького рангу й т.д., а в основі піраміди - сільськогосподарські громади, що поступово втрачали родовий характер. Основний засіб виробництва - земля - формально перебуває у власності громад. Общинники вважаються вільними, однак фактично, реально все стало державною власністю, включаючи особистість і життя всіх підданих, які виявилися в необмеженій владі держави, уособленого в бюрократично-чиновницькому апарату на чолі з абсолютним монархом.

Східні держави мали багато загального. Всі вони були абсолютними монархіями, деспотіями; мали потужний чиновницький апарат; в основі їх економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.

Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.

Основними причинами появи держави тут були:

- потреба в здійсненні масштабних іригаційних робіт у зв'язку з розвитком поливного землеробства;

- необхідність об'єднання в цих цілях значних мас людей і більших територій;

- необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.

Державний апарат виник з апарата управління родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників.

Західний (європейський) шлях виникнення держави.

На відміну від східного шляху, що мав універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало «локомотивом історії», саме європейські держави в короткий історичний строк обігнали значно раніш виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу.

Провідним державоутворюючим фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була «військова демократія», відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва - худобу, рабів.

Уже на ранньому етапі розкладання общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли раби використалися як домашня прислуга й не були основною продуктивною силою, з'являються наймана праця, батрацтво безнадільних общинників. У міру розвитку приватної власності росте вплив економічно сильної групи, що прагне послабити роль народних зборів, базилевсу (що був воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.[14;118]

Тертя між спадкоємною аристократією й масами, що приймали часом досить гострі форми, обтяжувалися боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. В остаточному підсумку, найбільш багаті власники почали займати відповідальні державні посади - панування родової знаті було ліквідовано.

Розглядаючи процес виникнення держав у різних країнах і на різних континентах можна помітити, що при всій розмаїтості форм і шляхів існують деякі загальні закономірності, характерні для всіх суспільних формацій.

Основні причини появи держав були наступні:

- Необхідність удосконалювання управління суспільством, пов'язана з його ускладненням. Це ускладнення, у свою чергу, було пов'язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, відокремленням соціальних структур, їх укрупненням, ростом чисельності населення, що проживає на певній території, і т.п. Старий апарат управління не міг забезпечити успішне керівництво цими процесами.

- Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання в цих цілях більших мас людей. Це особливо проявлялося в тих регіонах, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримки їх у робочому стані й т.п.

- Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розкладанні первісного суспільства, з неминучістю приводять до поділу суспільства, до появи багатих і бідняків, до виникнення експлуатації меншостями більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, що піддається експлуатації.

- Необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, у тому числі й стосовно зовнішнього впливу з боку сусідніх держав або племен. Це забезпечується, зокрема, підтримкою правопорядку, застосуванням різних заходів, у тому числі й примусових, для того, щоб всі члени суспільства дотримувалися норм права, що зароджується, у тому числі й ті, які сприймаються ними як ті що не відповідають їх інтересам.

- Необхідність ведення воєн, як оборонних, так і загарбницьких, нагромадження суспільних багатств, що відбувається в цей період, приводить до того, що стає вигідним жити за рахунок грабежу сусідів, захоплюючи цінності, худобу, рабів, обкладаючи сусідів даниною, поневолюючи їх. У плані підготовки й ведення воєн держава має значно більші можливості, ніж первісне суспільство. Тому поява будь-якої держави неминуче призводить до того, що її сусіди поневолюються або, у свою чергу, організуються як держави.

У більшості випадків зазначені вище причини діяли сукупно, у різних сполученнях. При цьому в різних умовах (історичних, соціальних, географічних, природних, демографічних і інших) головними, вирішальними могли ставати різні із зазначених причин. Так, для більшості східних держав найбільше значення мала необхідність удосконалювання управління й організації великих суспільних робіт. Для виникнення Афінської й Римської держав значно більшу роль зіграли процеси класоутворення й необхідність у цьому зв'язку придушення експлуатованих класів.

Право формується одночасно й паралельно з державою (а в певному змісті й раніше держави). Їх виникнення взаємозалежне й взаємозв'язане. Кожний новий крок у розвитку держави приводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки.

Але всім державам історії й сучасності властиві загальні ознаки. Які ці ознаки?

По-перше, держава являє собою єдину територіальну організацію політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах певної території. Територіальний поділ населення на відміну від кровноспоріднених зв'язків між членами суспільства породжує новий соціальний інститут - громадянство або підданство, чужинців і осіб без громадянства. Територіальна ознака обумовлює характер формування й діяльність апарата держави з урахуванням його просторового розподілу. Здійснення влади по територіальному принципу веде до встановлення її просторових меж - державного кордону. Територіальна ознака пов'язана й з федеративним устроєм держави, у границях якої проживає населення, що належить до різних націй і народностей. Держава має територіальне верховенство в межах своїх границь. Це означає єдність і повноту законодавчої, виконавчої й судової влади держави над населенням. Територія не суспільна, а природна умова існування держави. Територія не породжує держави. Вона утворює простір, у межах якого держава поширює свою владу. Таким чином і населення, і територія є необхідними матеріальними передумовами виникнення і існування держави. Нема держави без території, немає держави без населення.

По-друге, держава - особлива організація політичної влади, що має спеціальний апарат управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності. Механізм держави є матеріальним вираженням державної влади. Через систему своїх органів держава здійснює керівництво суспільством, закріплює й реалізує режим політичної влади, захищає свої границі. До важливих державних органів які були властиві всім історичним типам і різновидам держави, належать законодавчі, виконавчі й судові. Особливе значення в механізмі держави займали органи, що здійснюють примусові, каральні функції.

По-третє, держава організує громадське життя на правових початках. Правові форми організації життя суспільства властиві саме державі. Без права, законодавства, держава не в змозі керувати суспільством, забезпечувати реалізацію прийнятих нею рішень.

По-четверте, держава надає собою суверенну організацію влади. Суверенітет держави - це властивості державної влади, що виражається у верховенстві й незалежній держави стосовно іншої влади усередині країни, а також у сферах міждержавних відносин при строгому дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.

Суверенітет - збірна ознака держави. Він концентрує в собі усі найбільш істотні риси державної організації суспільства. При певних умовах суверенітет держави збігається із суверенітетом народу. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, питання державного й суспільного розвитку, формувати напрямок політики своєї держави, склад її органів.

Поняття державного суверенітету пов'язане з поняттям національного суверенітету. Національний суверенітет означає право націй на самовизначення аж до відділення й утворення самостійної держави.

Такі найбільш загальні ознаки держави, що характеризують її як специфічну організацію суспільства. Самі по собі вони не дають повного подання про сутність і соціальне призначення держави в її історичному розвитку. Далі з удосконалюванням громадського життя, самої людини, з її соціальною політичною зрілістю змінювалася держава. Її загальні ознаки, у принципі залишаючись незмінними, наповнюються новим, більш раціональним змістом.

У сучасній навчальній літературі держава зазвичай визначається як політико-територіальна суверенна організація публічної влади, що має спеціальний апарат, здатна робити свої веління обов'язковими для всієї країни. Дана дефініція синтезує найбільш істотні риси й ознаки держави й у цілому прийнятна, але в ній слабко відбитий зв'язок держави й суспільства. Більше точною буде наступне формулювання:держава — це політична організація суспільства, що забезпечує її єдність і цілісність, що здійснює за допомогою державного механізму управління справами суспільства, суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов'язкове значення, що гарантує права, свободи громадян, законність і правопорядок.[22;34]

Наведене визначення відбиває загальне поняття держави, але більше підходить до сучасної держави. У ньому підкреслюється, що держава є політична організація всього суспільства, всіх його громадян. Вона виконує життєво необхідні для суспільства функції, забезпечує її єдність і цілісність, управляє найважливішими суспільними справами. У той же час держава (особливо правова) покликана всебічно гарантувати права й свободи громадян, підтримувати надійний і гуманний правопорядок у суспільстві.

1.2. Походження права.

Про появу ознак держави в будь-якій країні свідчить, насамперед, виділення із суспільства особливої верстви людей, що не виробляють матеріальних або духовних благ, а зайнятих лише управлінськими справами. Про це ж свідчить наділення даної верстви людей особливими правами й владними повноваженнями; введення різних податків і всіляких податей, позик; підрозділ членів суспільства не по кровноспорідненій ознаці, як це було при первіснообщинному ладі, а по адміністративно-територіальній ознаці; поява на постійній основі особливих загонів збройних людей, дружин, визнаних, з одного боку, захищати територію й суспільство від нападу ззовні, а з іншого боку - вести самим нові територіальні завоювання.

Про появу ознак державної організації суспільства й витисненні нею первіснообщинної організації свідчать і інші фактори. Крім усього іншого вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству ззовні. Вона виникає на її основі природним шляхом. Разом з ним вона розвивається й удосконалюється.

Аналогічні процеси відбуваються з державною (або публічною) владою, що є ознакою держави, і з правом. Будучи нерозривно пов'язаним з державою, право в силу тих же причин, що й держава, з'являється у світі й під впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.

До появи майнового поділу населення й соціальної нерівності суспільство не мало потребу в праві. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що опиралися на владу авторитету рад старійшин і які регулювали всі суспільні відносини. Однак положення докорінно змінилося, коли з'явилися групи, верстви й класи зі своїми власними, суперечними один одному й протиборчими інтересам.

Колишні звичаї, розраховані на повну рівність членів суспільства й на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах - регуляторах суспільних відносин, які б ураховували корінні зміни в суспільстві й забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але й державним примусом. Таким регулятором стало право.

Найважливішими ознаками, що свідчили про його появу, стали, на думку дослідників, наступні: соціальне й майнове розшарування в суспільстві; поява класів-антагоністів - бідних і багатих, пригноблених і гнобителів; поступове зосередження приватної власності й права на неї в одних руках і повна їх відсутність у інших; поява, поряд з майновими, сімейно-шлюбних і інших правовідносин. Соціальне регулювання приходить у людське співтовариство від далеких предків, а його розвиток іде разом з розвитком людського суспільства. При первіснообщинному ладі основним регулятором суспільних відносин були звичаї. Вони закріплювали вироблені століттями найбільш раціональні, корисні для суспільства варіанти поведінки в певних ситуаціях, передавалися з покоління в покоління й відображали рівною мірою інтереси всіх членів суспільства. Звичаї змінювалися дуже повільно, що цілком відповідало темпам зміни самого суспільства, що проходили в той період.

У первісному суспільстві діяли певні правила поведінки - соціальні норми. Соціальні норми первісного суспільства, як існуюча там влада, були продуктом історичних умов, які не знали відносин панування й поневолення. Соціальні норми виражали волю всіх членів роду, у силу чого, як правило, виконувалися добровільно. Ніякого розходження між правами й обов'язками не існувало: право сприймалося як обов'язок, а обов'язок, наприклад, служба в ополченні або участь у народних зборах, як право. І правом, і обов'язком стали також кровна помста або колективна праця, полювання й т.д. Суворе дотримання норм було звичкою. Якщо ж існуючі правила порушувалися окремими особами, то примусові заходи походили від усього роду в цілому, як уже говорилося.

До соціальних норм належали головним чином звичаї - історично сформовані правила поведінки, які стали звичкою в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу й стали природною потребою людей. Звичаї були природним породженням самого первіснообщинного ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали у зв'язку із суспільною потребою охопити загальними правилами щодня повторювані акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, створити такий порядок, при якому окрема людина була б підлегла загальним умовам виробництва. На мою думку, слід зазначити той факт, що деякі, і притому досить важливі звичаї первісного суспільства, не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням відомих процесів. Рівність всіх членів суспільства, включаючи жінок, що представляється таким досягненням зараз, випливало з наявних відносин первіснообщинного ладу, як природно-історичний результат додавання індивідів у первісні форми колективу. Рівність існувала тому, що не було ґрунту для нерівності й останнє не сприймалося як щось можливе, що не виключало авторитету й визнання особливих якостей, висування деяких чим-небудь видатних індивідів. Те ж саме можна сказати й про звичаї загальної земельної власності.

Загальна власність на землю й знаряддя праці, рівність членів суспільства й кревний зв'язок, що лежить в основі родів і племен, тобто тієї всієї суспільної структури, що прийшла на зміну орді, становить у сукупності справжню основу для всієї маси звичаїв, незважаючи на їхню розмаїтість. Можливість закріплення звичаїв, правил, нав'язаних людині в силу взаємної залежності індивідів, між якими поділена праця, породили трудові процеси, сформувавши мову з її здатністю до спілкування, абстракціям.

Багато звичаїв були одночасно нормами первісної моралі й релігії, були пов'язані відправленням укорінених обрядів і ритуалів. Наприклад, природний поділ функцій у трудовому процесі й навіть найпростішому розмежуванні обов'язків між чоловіком і жінкою, дорослим і дитиною розглядається одночасно і як звичай, і як норма моралі, і як веління релігії.

Прийняття існуючих норм поведінки як «своїх», безумовна солідарність з ними була пов'язана з тим, що первісна людина не відокремлювала себе від суспільства, не мислила себе окремо від роду й племені. І оскільки всі норми розцінювалися як послані понад, правильні, справедливі, то, природно, у багатьох народів за змістом цих норм, а нерідко й за самими нормами і їх сукупністю закріпилися такі найменування, як «право», «правда» і т.п. У цьому значенні право з'явилося раніше держави й забезпечення його реалізації, дотримання всіма правових приписань було однієї із причин виникнення права.

Так чи інакше, у будь-якому державно-організованому суспільстві тим чи іншим способом норми права зводяться в закон, освячений понад, підтримуваний і забезпечений державою. Правове регулювання суспільних відносин стає найважливішим методом державного керівництва суспільством. Але в той же час виникає й протиріччя між правом і законом, оскільки останній перестає виражати загальну справедливість, відбиває інтереси тільки частини, і, як правило, меншої частини, суспільства.

Поняття права та його ознаки.

Дуже часто в нашому житті ми зустрічаємося зі словом "право", прекрасно уявляючи собі, коли мова йде про моральне або юридичне право. Юридичні права чітко визначені, записані в законі, сталі, що захищаються особливими державними органами.

Під терміном "право" розуміється обґрунтована, виправдана, воля або можливість поведінки, що визнається в суспільстві.[1;49] Є ще й інші значення цього слова:

1) у значенні звичайних прав - свободи або можливості поведінки, заснованої на звичаях, тобто нормах, що ввійшли у звичку.

2) у значенні моральних прав - свободи або можливості поведінки, заснованої на принципах добра й справедливості.

3) у значенні корпоративних прав - свободи або можливості поведінки, заснованої на статутному й інших положеннях, які діють усередині суспільних, недержавних об'єднаннях, організацій, партіях.

4) у юридичному значенні - свободи або можливості поведінки, називаної суб'єктивним правом, заснованої на законі, інших офіційних джерелах.

Але й у юридичному зміст "право" має два значення:

2. суб'єктивне юридичне право - свобода й можливість суб'єкта, конкретної особи, на юридично забезпечену поведінку.[1;46]

3. об'єктивне право - тут термін "право" близький до термінів "закон", "законодавство", і мається на увазі не свобода й можливості поведінки, а щось "об'єктивне" у суспільстві - юридичні норми, виражені в законах, інших джерелах, або в цілому (Українське право), або як частина (цивільне право).[1;50]

У кожному політично організованому суспільстві поряд із правом у юридичному значенні існує природне право, що охоплює такі права як: право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні.

Права, що належать до природних, існують незалежно від того, закріплені вони десь в законі чи ні, вони безпосередньо випливають з природного порядку речей, з самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних і навіть природно-природних факторів.

На відміну від природного права, право в юридичному значенні з'являється як позитивне право, виражене в законі, в інших джерелах. Як позитивне право воно:

Þ створюється людьми, суспільними утвореннями, - законодавцями, судами, самими суб'єктами права і т.д. є результатом їхньої творчості, цілеспрямованої вольової діяльності.

Þ існує у вигляді закону, інших джерел, тобто особою зовні вираженої реальністю (а не просто у вигляді думки, ідеї).

Існує три способи формування й існування позитивного права: звичайне право, право суддів, право законодавця.

Звичайне право - історично перша, найбільше тісно пов'язана із самим життям форма позитивного права.

Право суддів - судове рішення, присвячене певній особі, конкретній справі, може стати зразком, прикладом (прецедентом) для подібних же життєвих випадків. Таким шляхом формується право суддів, тобто прецедентне право.

Право законодавця (право закону) - формування позитивного права шляхом прямої діяльності державних органів, як правило, вищих, у міру розвитку демократії - представницьких.

Сутність права полягає в регулюванні суспільних відносин в умовах цивілізації, у досягненні на нормативній основі такої стабільної організації, організованості суспільства, при якій регулюється демократія, економічна воля, свобода особи. Вище суспільне призначення права - гарантувати в нормативному порядку свободу в суспільстві, стверджувати справедливість, створювати оптимальні умови для розвитку в суспільстві економічних і духовних факторів, виключаючи сваволі й свавілля в суспільному житті. По своїх вихідних початках право покликане бути стабілізуючим і заспокійливим фактором. Саме в цьому є найважливіша сторона правового регулювання.

Основні функції права відповідно до його призначення такі:

¨ регулятивна - упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення існуючих суспільних зв'язків і порядків, і забезпечення активного поводження тих або інших суб'єктів.

¨ охоронна - встановлення мір юридичного захисту і юридичної відповідальності, порядку їхнього покладання й виконання.

Найбільш загальними ознаками права є:

1. Загальнообов'язкова нормативність - норми права поширюють свою дію на територію всієї країни, на все населення.

2. Вираження норм у законах і інших визнаних державою джерелах - юридичні норми, це строга зовнішня реальність, незалежна від розсуду окремих осіб.

3. Дія через дозвіл через суб'єктивні права - ознака, що розкриває особливості права як "права" виділяє його з інших норм, що діють у суспільстві.

4. Державна забезпеченість - ознака, що свідчить про те, що загальні правила, які визнаються державою в якості правових, мають підтримку самої потужної соціальної сили - державної влади.

Отже, право - це система загальнообов'язкових норм, виражених у законах, інших визнаних державою джерелах і які є загальнообов'язковими критеріями правомірно-дозволеного (а також забороненого) поводження.

2. Взаємовплив держави і права

Методологічні підходи до проблеми.

Традиційно в науці по питанню про взаємовплив, співвідношення держави й права різнилися два підходи. Перший - етатистський, що походив з пріоритету держави над правом. Відповідно до цього підходу право розглядалося як продукт державної діяльності, як його наслідок. Такий підхід мав широке розповсюдження у вітчизняній юридичній літературі. Вважалося, приміром, що право перебуває у підпорядкованому до держави відношенні. Фактичною умовою для даного підходу служила політична практика, схильна вбачати в праві якийсь придаток держави. Теоретичною передумовою було формально-догматичне ставлення до поняття права як сукупності норм, видаваних державою.

Інший погляд на взаємовплив держави й права затвердився в руслі природно-правових поглядів. Прихильники так званої школи природного права, що виводили поняття держави із суспільного договору, виходили з обмеження державою права, що, на їхню думку, випливало з непорушності природного закону й невідчуджованості заснованих на ньому суб'єктивних публічних прав індивіда. З позиції даного підходу праву належить безумовний пріоритет у порівнянні з державою. Право виникає до утворення держави. Воно старше держави, ніяка держава й ніяка влада не є первісне джерело права.

Є й третя точка зору на розглянуту проблему, що дозволяє в певній мірі інтегрувати погляди прихильників відзначених позицій і в той же час уникнути крайностей в оцінці взаємозв'язку держави й права.

Відповідно до цього підходу зв'язок між державою й правом не має настільки однозначного причинно-наслідкового характеру (держава породжує право або з права народжується держава). Він (зв'язок) більш складний й носить характер двосторонньої залежності: держава й право друг без друга не можуть існувати, а виходить, між ними є функціональний зв'язок.

Розглянутий підхід дозволяє тим самим виявити глибинні зв'язки між державою й правом, уникнути однобічності, зрозуміти, що надає право державі, і в той же час з'ясувати справжню роль держави в забезпеченні права. Аналіз такого роду залежностей має принципово важливе значення для всієї суспільної практики.

Визнання двостороннього характеру зв'язку між державою й правом дозволяє виключити інтерпретацію даного питання в дусі вузько-нормативного підходу до розуміння права («право походить від держави» і т.п.). У той же час при даному підході роль держави стосовно права не нівелюється, як це випливає з деяких концепцій так званого широкого правового розуміння. Державний нігілізм у такій же мірі небезпечний, як нігілізм правовий. Зв'язок держави й права представляється інший: держава не породжує право, не виробляє його, а є, з одного боку, залежною, підлеглою йому силою, а з іншого боку - потужними засобом, що підтримує і підсилює міць держави, її потенціал у суспільній системі. Держава використовує право як засіб управління суспільними процесами, але лише в тій мірі, у який саме право їй це дозволяє.

Вплив держави на право. Роль держави в забезпеченні права.

Держава є безпосереднім чинником створення правових установлень і головною силою їх здійснення. Державна влада має конститутивне значення для самого буття права як особливого інституціонального утворення. Вона присутня в праві і як би проникає в саму суть права.

Держава опікує право, використовує його потенціал для досягнення цілей державної політики. У той же час вплив держави на право не треба абсолютизувати і розглядати в дусі етатистських поглядів, що визнають право винятково інструментом держави, її ознакою або атрибутом. Не тільки держава, але й право має відносну самостійність, власними, внутрішньо властивими йому закономірностями формування й функціонування, із чого випливає, що право має стосовно держави самостійне значення. Якщо й припустимо розглядати право як інструмент держави, то лише із застереженням, що й держава тією самою мірою є інструментом стосовно права.

Найбільш відчутний вплив держави на право проявляється у сфері правотворчості й правореалізації. Право формується при неодмінній участі держави. Однак держава не стільки формує право, скільки завершує правостворюючий процес, надаючи праву певні юридичні форми (нормативний юридичний акт, судовий або адміністративний прецедент і ін.). У цьому смислі держава не є його (права) початковою, глибинною причиною. Держава створює право на інституціональному рівні. Причини ж виникнення права кореняться в матеріальному способі виробництва, характері економічного розвитку суспільства, його культури, історичних традицій народу та ін. Недооцінка цього принципово важливого положення веде до того, що єдиним і визначальним джерелом права визнається державна діяльність. Саме в цьому й полягав основний порок юридичного позитивізму. Держава визнавалася засновником права, у буквальному значенні вважалося, що вона творить право.

У сьогоденні держава втручається в право утворюючий процес лише на певних його стадіях. Звідси творча роль держави відносно утворення права полягає в наступному:

1) У здійсненні правотворчої діяльності. Держава відповідно до пізнаних законів суспільного розвитку, закономірностей стихійного правогенезу визначає потребу в юридичній регламентації тих або інших відносин (діяльності), визначає найбільш раціональну юридичну форму (закон, акт виконавчої влади й ін.) і засновує загальні норми, надаючи їм авторитетом державної влади формально юридичний, загальний характер. У буквальному значенні це означає, що держава встановлює норми права.

2) У санкціонуванні державою норм, які не мають прямого державного характеру. Для деяких правових систем такий спосіб «виробництва» права є переважним. Так, утворення мусульманського права характеризувалося саме тим, що держава санкціонувала головним чином ті норми, які вироблені були мусульманською доктриною. З історії права відомі випадки, коли положенням, виробленим правовою доктриною або які з'являлися внаслідок тлумачення застосовуваної норми, держава надавала загальнообов'язкове значення.

3) Держава забезпечує розвиток всієї системи джерел права. Погоджуючись із соціально-економічними потребами, політичною ситуацією в суспільстві, держава значною мірою впливає на вибір типів, методів правового регулювання, державно-юридичних засобів забезпечення правомірного здійснення. У цьому значенні можна сказати, що держава керує правовим середовищем суспільства, забезпечує його відновлення відповідно духу часу.

Досить значимою представляється роль держави в забезпеченні реалізації права. Призначення держави проявляється саме в тому, що вона своєю діяльністю покликана створювати фактичні, організаційні, юридичні передумови для використання громадянами, їх організаціями наданих законом можливостей з метою задоволення найрізноманітніших інтересів і потреб.

Держава, далі, забезпечує охорону права й пануючих правових відносин. Державний примус є постійно існуючою гарантією, якою підкріплюється право. За ним завжди стоять чинність, авторитет держави. Уже сама погроза державного примусу охороняє право. Тим самим усталює правопорядок, створюється режим найбільшого благочинства.

Вплив права на державу. Взаємозалежність держави правом.

Проте, держава має потребу в праві не менш ніж право в державі. Залежність держави від права проявляється: 1) у внутрішній організації держави й 2) у її діяльності.

1) Історичний досвід показує, що для свого існування держава, як організація, має потребу в праві. Право оформляє структуру держави й регулює внутрішні взаємини в державному механізмі, взаємини між її основними ланками. За допомогою права закріплюються форма держави, устрій державного апарата, компетенція державних органів і посадових осіб. Принципово важливе значення права у внутрішній організації держави проявляється в тому, що воно створює юридичні гарантії проти можливої узурпації влади однією з гілок влади. Таким чином, відносини між державними структурами дістають правове врегулювання, перетворюються в правовідносини. За допомогою права визначаються місце, роль, функції частин державного механізму, їхня взаємодія з іншими органами й населенням. Для федеративної держави, наприклад, чітке розмежування компетенції федерації і її суб'єктів, федеральних органів і органів членів Федерації є необхідною умовою існування федерації як єдиної, цілісної держави.

2) Відомі два методи, за допомогою яких держава нав'язує волю суспільству: метод насильства, властивий тоталітарним державам, цивілізоване управління соціальними процесами за допомогою правового інструментарію. Такий метод органічно властивий державам з розвиненим демократичним режимом.

Узагальнено можна відзначити ряд напрямків, що характеризують організуючу роль права відносно держави:

· Право впливає на державу при її взаєминах з населенням, окремою особистістю. Держава впливає на громадян через право й у границях правових вимог; у свою чергу, і громадяни впливають на державу за допомогою права. Звідси цінність права виміряється головним чином тим, якою мірою воно забезпечує й чи забезпечує взагалі гармонічний і прогресивний розвиток особистості.

· Право легалізує державну діяльність, забезпечує дозвіл охоронних і примусових заходів держави.

· За допомогою права визначаються границі діяльності держави, позначаються межі втручання в приватне життя громадян.

· Право закріплює специфічні інтереси націй і народностей і тим самим впливає на державну владу в її взаєминах з націями й народностями.

· Правова форма забезпечує можливість здійснення діючого контролю за діяльністю державного апарата й тим самим створює юридичні гарантії відповідального поводження держави перед населенням.

· Право виступає в сучасних умовах мовою спілкування держави не тільки з населенням, але й з іншими державами, світовим співтовариством у цілому.

· Право є основним засобом легітимації державного примусу. Право визначає підстави, межі й форми державного примусу.

3. Роль держави і права в організації суспільства

Держава й суспільство не тотожні. Їх варто розрізняти.

Держава виділилася із суспільства на відомому щаблі його зрілості. Суспільство - мати держави, і відповідно держава - дитя суспільства, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство - така й держава. Держава виявляє турботу про суспільство або, навпроти, паразитує або навіть розтрощує суспільний організм. У міру того як суспільство переходить у своєму поступальному розвитку від однієї формації до іншої, від нижчого щабля до вищого, змінюється й держава. Вона також стає більш досконалою і цивілізованим.

Питання про державу і право, їх поняття, сутності й ролі в суспільстві віддавна відносяться до числа основних і гостродискусійних у державознавстві. Це пояснюється, щонайменше, трьома причинами. По-перше, названі питання прямо й безпосередньо зачіпають інтереси різних шарів, класів суспільства, політичних партій і рухів. По-друге, ніяка інша організація не може конкурувати з державою в різноманітті виконуваних завдань і функцій, у впливі на долі суспільства. По-третє, держава - дуже складне й внутрішньо суперечливе суспільно-політичне явище.

Породжене суспільством, його протиріччями, держава сама неминуче стає суперечливою, суперечливі її діяльність і соціальна роль. Як форма організації суспільства, покликана забезпечувати його цілісність і керованість, держава виконує функції, обумовлені потребами суспільства, а, отже, служить його інтересам. На думку К. Маркса, держава інтегрує класове суспільство, стає формою цивільного суспільства, виражає й офіційно становить дане суспільство в цілому.[11;218] Крім того, це організація по управлінню справами всього суспільства, що виконує спільні справи, що випливають із природи всякого суспільства. Воно є політичною організацією всього населення країни, його загальним надбанням і справою. Без держави неможливі суспільний прогрес, існування й розвиток цивілізованого суспільства. Однак у класово-антагоністичному суспільстві держава, виконуючи загальсоціальні функції, усе більше підкоряє свою діяльність інтересам самого економічно могутнього класу, перетворюється в знаряддя його класової диктатури, здобуває чітко виражений класовий характер. Саме в цьому найбільше опукло проявляються суперечлива природа й соціальна роль держави.

Виявлення закономірностей співвідношення цивільного суспільства й держави дозволяє правильно проаналізувати весь шлях, пройдений людством, зрозуміти сучасні проблеми державності, побачити перспективи політичних і власне державних форм, у яких розвиваються живі суспільства різних країн. Саме суспільство не є простою сукупністю індивідів. Це складний соціальний організм, продукт взаємодії людей, певна організація їхнього життя, пов'язана насамперед з виробництвом, обміном і споживанням життєвих благ. Суспільство – складна динамічна система зв'язків людей, об'єднаних сімейними узами, груповими, становими, класовими відносинами.[22;42] Це така спільність індивідів, де діють уже не біологічні, а соціальні закони. Глобальні проблеми виживання людського роду сьогодні стають визначальними для нормального суспільного розвитку.

Розгляд суспільства як сукупності суспільних відносин дозволяє, по-перше, підходити до його конкретно історично, по-друге, виявити специфіку головних сфер громадського життя (економічного, духовного), по-третє, назвати суб'єктів соціального спілкування (особистість, родина, нація, держава й ін.).

Політичні форми громадського життя пов'язані з політичною організацією суспільства, його політичною системою, у яку в якості складової частини входить і держава. Політична система – це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й провадяться в життя авторитарно-владні для всіх членів суспільства або для їх частини рішення.

Політична система містить у собі чотири підсистеми:

1. політичні організації;

2. політичні норми;

3. політичні відносини;

4. політичну ідеологію;

Функції політичної системи:

· визначення ланцюгів розвитку суспільства;

· політична інтеграція суспільства;

· регулювання режиму суспільно-політичної діяльності;

· легітимація політичного режиму;

· мобілізація ресурсів.

Держава в правовій надбудові

Поняття «правова надбудова» вживається в даній темі не в тому звичному для марксизму контексті, коли підкреслюється першість і визначальна роль «базису» (матеріальних, економічних відносин) перед будь-якими правовими інститутами й відносинами.

Дане поняття, відображає роль суспільства й держави в правовому будівництві, коли в силу природної необхідності, створених історичних і політичних умов доводиться вживати активні зусилля по формуванню правової реалії, «надбудовуванню» над об'єктивно сформованими суспільними відносинами нових зв'язків, нових форм і нових установ.

Стрижнем правової надбудови є правові процеси, правовий відносини й правові акти. У цивільно-правовій сфері становлення права часто відбувається ще до того, як вступлять у справу компетентні державні органи. Цей процес становлення права супроводжується виникненням правових відносин і процес законотворчості, з його результатом прийняття закону.

Отже, місце держави в правовій надбудові полягає: по-перше, у контролі за здійснення процесів становлення права, в особі своїх органів. По-друге, місце держави в правовій надбудові, - це всеосяжна охоронна діяльність держави стосовно правової реалії, правомірним учинкам, відносинам і актам. Нарешті, третій момент пов'язаний з діяльністю держави по покладанню юридичної відповідальності на всіх тих, хто порушує правові акти, не зважає на правовий відносини.

Але разом з тим первісна роль держави полягає все-таки в тому, щоб у процесі законотворчості відшукати право, належним чином сформулювати й довести до адресатів відповідних норм.

Висновки

Підводячи висновок своїй роботі “Поняття, походження і розвиток держави і права”, можна сказати, що держава й право існували не завжди, а з'явилися на певному етапі розвитку суспільства. Державно-організованому суспільству передував первіснообщинний лад, при якому знаряддя виробництва були недосконалі, а продуктивність праці низька. Щоб забезпечити своє існування люди повинні були поєднувати засоби виробництва й свою працю. У результаті цього в основі життя суспільства лежала суспільна власність на засоби виробництва, а розподіл продуктів праці здійснювався на засадах рівності. Життя цього суспільства на ранніх щаблях його розвитку будувалося на засадах природного самоврядування, що відповідало рівню його економічного, соціального, інтелектуального, культурного й духовного розвитку й зрілості самої людини.

Далі, у процесі довгого, неухильного розвитку продуктивних сил, поступово створюються передумови його розкладання. Першорядну роль у розвитку економіки й у переході до якісно нового способу виробництва зіграв суспільний поділ праці. Причинами, які викликали заснування держави, було розкладання первісного ладу, удосконалювання економіки пов'язане з ростом продуктивності праці, і поява надлишкового продукту, а також зміна в нормативному регулюванні.

Адже право, як особлива система юридичних норм і пов'язаних з ним правових відносин виникло в історії суспільства в силу тих же причин, що й держава. Взагалі, з вище викладеного зрозуміло, що право, як явище громадського життя, як міряло свободи й справедливості в людських взаєминах, сформулювалося раніше, ніж держава. З його виникненням, воно здобуває лише нову якість. Воно стає правом, охоронюваним державою, його примусовою силою.

Право не втрачає при цьому своїх об'єктивних ознак, як регулятора суспільних відносин, але здобуває нові властивості, породжувані його нерозривним зв'язком з державою.

В ідеалі держава повинна служити людині, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона могла б максимально проявляти й розвивати свої здібності й дарування, тому що людина - вище за всі світові цінності, міра всіх речей. У дійсності відносини між людиною й державою куди більш складні й суперечливі. Століттями між людиною й державою складалися відносини відчуження й ворожнечі. Для раба й підданого рабовласницька й феодальна держава виступала як далека й ворожа сила. Вони не мали прав і свобод, а тільки мали обов'язки перед державою й тому не могли стати особистостями. З настанням ери капіталізму відносини між людиною-громадянином і державою круто змінюються. Громадянин стає носієм прав і свобод, які надають йому автономний, незалежний від держави статус. На державу ж покладено обов'язок захищати й гарантувати ці права й свободи.

На розвиток цивільних прав і свобод великий вплив зробила ліберально-демократична доктрина, що акцентувала увагу на особистісному аспекті демократії, на непорушності невідчужуваних прав і свобод людини, на обмеженні втручання держави в особисте життя людини, на можливості людини звернутися зі скаргою на державу і її органи в незалежний суд. Правда, підстав ідеалізувати відносини між громадянином і капіталістичною державою не спостерігається. І тут виникали антидемократичні (фашистські й авторитарні) режими, які перетворювали людину в придаток державної машини; не завжди держава захищає людину від убогості, соціальної й національної дискримінації.

Конституція України закріпила такі взаємини людини й держави, які в цілому відповідають сучасному розумінню демократії. У демократичній державі силові органи влади необхідні для того, щоб будь-яка людина була захищена від сваволі й насильства, відчувала своє достоїнство, виступала як повноправний партнер держави. Інакше кажучи, вся міць держави повинна забезпечувати охорону й захист прав особистості.

У Конституції підкреслюється, що загальновизнані принципи й норми міжнародного права й міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. А тому державні органи, посадові особи зобов'язані будувати свою діяльність відповідно до них.

Використана література

1. Алексеев С.С. Государство и право. М.: Юридическая литература, 1996.

2. Бачило И.Л. Факторы, влияющие на государство // Государство и право. - 1993 г. - № 2

3. Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического госудаpства.- К.: Hаук. думка, 1997.

4. Государство и право в развивающихся странах. Источники права. Сб.ст - М. 1985

5. Димитров Ю. Адміністративна юстиція - атрибут демократичної правової держави - Право України, 1996 р., №4

6. Еллинек Г. Общее учение о государстве - С.Пб. 1998

7. Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

8. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. /отв. ред. Б.А. Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова А.Ш. и др.]; М.: БЕК, 1996

9. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

10. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. - 1995 г.

11. Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.

12. Основы государства и права./Под редакцией проф. Кошарова В.В./-Х., 1994.

13. Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч. посібник для студентів гуманіт. фак. вищ. навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].- К.: ТАHДEМ, 1996.

14. Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу: Hавч. посібник/ Укp. деpж. юpид. акад.- Х., 1994.

15. Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и структура. - Государство и право, 1996 г., №5

16. Теорія держави і права (под ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком. - 1997.

17. Теория государства и права./Под редакцией Алексеева С.С./.- М., 1985 .

18. Хропанюк В.Н. Теория государства и права - М. ЮНИТИ 1993

19. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: введение в теорию. - М.,1993

20. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. -К.: Програма Л, 1995 .

21. Шевченко О.О. Істоpія деpжави і пpава заpубіжних кpаїн: [Хpестоматія для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп. pед. І.Д.Боpис].- К.: Вентуpі, 1995.-

22. Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс лекцій/ Hац. пед. ун-т ім.М. П.Дpагоманова; За заг.pед. Копєйчикова В.В.- К.: Юpінком Інтеp, 1997.