Політична система суспільства

План:

Вступ

1. Сутність, структура та функції політичної

системи суспільства

2. Основні політичні системи сучасності. Сут-

ність і особливості політичної системи в сучасній

Україні

3. Громадянське суспільство і шляхи його

становлення та розвитку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Різноманітні політичні явища в суспільстві є само­достатньою цілісністю. Ця їхня властивість втілена в понятті «політична система» суспільства, її за­вдання — забезпечення неперервності, взаємопов'язаності й координації діяльності різних політичних суб'єк­тів для досягнення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соці­альних конфліктів і запобігання кризовим явищам. Те­орія політичної системи важлива для розуміння полі­тичного життя будь-якого суспільства, а надто для пе­редбачення напрямів і перспектив розвитку вітчизня­ної реальності.

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття «політична система» суспільства, так і на сутність цього феномена. Прихильни-ки соціоло­гічної теорії обміну вважають політичну систему інститу­том, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з кон-фліктологічними концепці­ями, політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв'язання соціальних конфліктів.

Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді йо­го абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики аме­риканські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаю­чи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взає­мопов'язаних елементів, дотичних до вироблення полі­тичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всі­єї системи.

Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює спосо­би реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні краї­ни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-полі­тичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демокра­тичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'яз-ку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство — це не тільки школа і церква, а й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів, антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може впоратися лише держава. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при роз-гляді цього суспільства у співвідношенні з державою.

Сутність, структура та функції політичної системи суспільства

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер): виробничої, соціаль-ної, духовної, політичної, до якої на­лежать інститути держави і влади. Усі ці підсистеми на­ділені властивими лише їм структурою, функціями, цін­ностями, нормами, цілями тощо: виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства; соціальна і духов­на сприяють нормальному функціонуванню різних соці­альних інститутів; політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації інтересів усіх членів суспільства. Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші функціонува­тимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відно­син влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціаль­них інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за­хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча сис­теми, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представ­ництва та організації. Від інших систем політичну систе­му відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; винайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечно­стей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досяг­ненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Ана­ліз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державне організованого суспільства вона все більше ускладнюва­лася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний ха­рактер, зумовлені рівнем економічного, соціального, ду­ховного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Політичну систему суспільства досліджували протя­гом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але ва­гомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу систем-ного аналізу («Політична система», «Системний аналіз політичного життя»). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної те­орії, позаяк окремі факти значущі лише в межах загаль­них моделей, які спри-яють чіткішому уявленню про функціонування політичних систем.

На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Дослід-жуючи її, за Істоном, необхідно застосовувати два підходи: соціально-психоло-гічний, спрямований на вивчення поведінки особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу аналізувати активність груп під впливом соціаль-ного оточення. Політичне життя є неврівноваженою системою, у якій весь час відбуваються порушення та встановлення рівноваги. Тому й політичні системи бувають стійкими та нестійкими. Цілковита стійкість політичної системи недо-сяжна. Але вона постійно перебуває в пошуку стійкості. На цей процес впливає людина. Саме тому Д. Істон визначає політику як процес винесення обов'яз-кових рішень і дій не лише щодо реалізації цінностей та ідеалів, а й щодо від-новлення порушеної рівноваги в суспільній чи політичній системах. На його думку, кожна конкретна політична система має свої межі, у яких її політичні рішення обов'язкові та реально виконуються. Вплив довкілля на політичну сис-тему Д. Істон називає введенням інформації у вигляді вимог та підтримки, що стимулюють систему. Введена інформація стає частиною системи. Вплив полі-тичної системи на оточення відбувається через вихід інформації у формі рішень та політичних дій, що є результатом функціонування системи. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог Г. Алмонд («По-рівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структу-ру. Його погляди зведені до таких принципів: будь-яка політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють однакові функції; кожна політична система багатофункціональна (врівноваженість влад); всі політичні системи змішані в культурному значенні (відсутність «чистого» правлячого режиму). Введення інформації, за Г. Алмондом, це політична соціалізація насе-лення як важливого чинника політичної культури та аналіз інтересів, політич-них комунікацій (зв'язків різних політичних сил). Функції виходу інформації: встановлення правил (законодавча діяльність), застосування правил (виконавча діяльність), формалізація правил (надання їм юридичного оформлення), без по-середній вихід інформації (практична діяльність у сфері внутрішньої та зовні-ньої політики). Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з'ясу-вання особливостей ситуації. Модель Г. Алмонда отримала назву мікрострукту-ралістського функціоналізму, тому що головне її завдання — фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація, зіткнення та гармонізація.

Моделі функціонування політичної системи розробля­ли Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її стру­ктуру, тобто внутрі-шню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосеред-жена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання кон-фліктів політичними засобами і регламентація пове­дінки людини, тобто можли-вість впливати на неї з допо­могою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функ-ціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: полі­тичні відносини; політична організація суспільства (дер­жавно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це — міжкласові, внутрікласові, міжнаціональ-ні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, ін-ститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоп-люючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють полі-тичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, проф-спілки); неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політич-ної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодав-чою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи голов-ним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспіль-ством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянсь-ким суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розши-рюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства.

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задово-лення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіж-них, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони вплива-ють на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. За-соби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політич-ного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси пев-них соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань полі-тичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють полі­тичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму. Полі-тична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політич-ної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних доку ментах, правових нормах, як частина суспіль-ної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколиш-нього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає спри-яння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Функції політичних систем. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

— вироблення політичного курсу держави та визна­чення цілей і завдань роз-витку суспільства;

— організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і прог-рам;

— координація окремих елементів суспільства;

— легітимізація (діяльність, спрямована на узаконен­ня політичної системи, на досягнення в її межах взаєм­ної відповідності політичного життя, офіційної по-літики і правових норм);

— політична соціалізація (залучення людини до полі­тичної діяльності суспіль-ства);

— артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політи-ку);

— агрегування інтересів (узагальнення та впорядку­вання інтересів і потреб соціальних верств населення);

— стабілізація (забезпечення стабільності та стійкос­ті розвитку суспільної системи загалом).

Основні політичні системи сучасності. Сутність і особливості політичної системи в сучасній Україні

Функціонування політичної системи зумовлене наяв­ністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розши­рив класифікацію форм правління Аристо-тель, запропо­нувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, ари­стократія — олігархія, політія — демократія. Значно піз­ніше, коли політична система почала набувати структур­них рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспі­льства: рабовласниць-ка, феодальна, буржуазна й соціалі­стична системи. У сучасній західній політич-ній науці роз­різняють такі типи політичних систем: військові та гро­мадянські; консервативні й ті, що трансформуються; за­криті й відкриті (в основу покладе-но ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (ос-новний критерій — наявність усіх складових); мікро­скопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й моде­рнізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який ви-різняє п'ять типів політичних си­стем: ліберальні демократії, радикально-автори-тарні (ко­муністичні) системи, традиційні (збереження наявних со­ціальних від-носин), популістські (властиві країнам тре­тього світу), авторитарно-консерва-тивні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціона­лізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуа­лізм, добробут, безпека); континентально-євро-пейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустрі­альну, (передбачає поєднання різних політичних куль­тур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тота-літарну (концентрація влади в руках бюрократич­ного апарату, монополія прав-лячої партії, заідеологізо­ваність). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В осно­ву типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, харак-тер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталіта­ризм); форми дер-жавно-адміністративного устрою (уні­тарна держава, федерація, конфедерація); співвідно­шення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди.

Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж полі­тична система суспільства — своєрідне утворення, особ­ливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

В Україні, як і в інших пострадянських державах, пе­рехід від автори-тарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспіль-ства і соціально-право­вої держави розпочався зі створення нової політичної си­стеми.

На перших порах Україна прагнула створити соціаль­но-політичні ін-ти-туції за цивілізованим європейським зразком. Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, запроваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено кон-цепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності-владних структур, неуз-годженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представниць-ких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.

Такий стан значною мірою був зумовлений дефіцитом професійно підго-товлених кадрів. Більшість із політич­них лідерів виявилася нездатною до кон-структивної уп­равлінської діяльності. Кадровий голод багато в чому посилю-вався клановими принципами добору і розстановки управлінців.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції Ук-раїни.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демо-кратичною, соціальною, правовою дер­жавою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи дер-жавної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структу­рам і контролює їх. Україна є президентсько-парламент­ською респуб-лікою. Державна влада здійснюється на за­садах її поділу на законодавчу, вико-навчу і судову. Кон­ституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямо­го виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційни­ми формами парламентської діяльності є робота коміте­тів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань, партійних фракцій у парла­менті, а також позафракційних груп.

До повноважень Верховної Ради України належать:

— внесення змін до Конституції України;

— визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

— призначення виборів Президента України;

— усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

— розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Про­грами діяльності Кабінету Міністрів України;

— затвердження бюджету і внесення змін до нього;

— оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

— прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших війсь-кових формувань у разі збройної агре­сії проти України;

— надання згоди на призначення Президентом Пре­м'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Кон-ституції України входять до її компетенції. Серед них — затвердження загаль-ної струк­тури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпе­ки України, інших військових формувань, а також Міні­стерства внутрішніх справ. Вона та-кож ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших дер­жав на територію України.

Поширюються її повноваження на призначення і зві­льнення з посад Голо-ви та інших членів Рахункової па­лати України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного Банку України, половини складу Національної ради з питань телебачен­ня і радіомовлення; обрання тре-тини складу Конститу­ційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за по-данням Президента України; надан­ня згоди на призначення на посаду та звіль-нення з поса­ди Президентом України Голови антимонопольного комітету Укра-їни, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення; на­дання згоди на призначення Президентом України на по­саду Генерального прокурора України, висловлення недо­віри йому, що має наслід-ком його відставку з посади.

Згідно з Конституцією, главою держави з правом ви­ступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, до­держання Конституції України, прав і свобод людини і громадя-нина.

Посаду Президента було запроваджено Законом Укра­їни «Про створення посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний За­кон) Української РСР» від 5 липня 1991 р. Обирається він грома-дянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права шля-хом таємного голосування терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти державною мовою. Одна й та сама особа може обіймати посаду Президента України не більше двох термінів під­ряд, а бути обраною на третій термін тільки після того, як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади в державних або громадських органах, займатися підприєм-ницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з мо-менту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приво-дить на урочистому засіданні Верховної Ради Голо­ва Конституційного Суду України.

Президент України:

— забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонас-тупництво держави;

— представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівниц-тво зовнішньополітичною діяльністю держави;

— призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні за­сідання не можуть розпочатися;

— за згодою Верховної Ради України призначає Пре­м'єр-міністра Украї-ни, а також припиняє повноваження та приймає рішення про його відставку;

— призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

— є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верхо­вній Раді України. Кабінет Міністрів України забезпечує:

— державний суверенітет і економічну самостійність України;

— здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики;

— виконання Конституції і законів, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійс-нюють місцеві державні адміністра­ції. Якщо голові районної чи обласної дер-жавної адміні­страції висловили недовіру дві третини депутатів від складу від-повідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Владні структури, насамперед законодавчі органи, формують за участю політичних партій. Така модель передбачає чіткий розподіл функцій та повно-важень зако­нодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховен-ство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну, соці-альну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Украї-ні до такої моделі ще далеко.

Серед найскладніших проблем сучасного державотво­рення — форму-вання механізму стримувань і противаг у діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. Згідно з новою Конституцією України відбувся перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради і Кабі­нету Міністрів України. Звузилося коло повноважень Президента і особливо його адміністрації, на яку покла­дено аналітичні та прогностичні функції, обов'язки щодо підготовки документів для глави держави.

Конституційний Суд України як єдиний орган конс­титуційної юрисдикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх фун-кцій і пов­новажень. До нього входять 18 суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.

До повноважень Конституційного Суду України належать:

— вирішення питань про відповідність Конституції України (консти-туційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента Украї­ни, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Вер-ховної Ради Автономної Республіки Крим;

— офіційне тлумачення Конституції України та зако­нів України.

З цих питань Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обо-в'язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції Укра-їни чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процеду­ри розслідування і розгляду справи про усунення Прези­дента України з поста в порядку імпічменту.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Як відомо, з середини XIX ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стали називати «місцевим самоврядуванням». Ця форма сус-пільного устрою відображена в прийнятих 1985 року міжнародних правових документах — Всесвітній де­кларації місцевого самоврядування та Європей-ській хар­тії місцевого самоврядування, згідно з якими важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Місцеве самоврядування — право територіальної громади (жи­телів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Здійснюється воно територіальною громадою як безпо­середньо, так і че-рез органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх вико-навчі органи. Ор­ганами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються зако­ном. Держава підтримує місцеве самоврядування фінан­сово.

Винятково важливу роль у процесі формування влад­них структур відіг-рають політичні партії як добровільні об'єднання громадян, що виражають інте-реси певних со­ціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобут­тя, утри-мання державної влади і впливу на неї. За нинішніх умов політичні партії Укра-їни ще не вико­нують достатньою мірою системотворчого призначення. Сього-дні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізовано-го розмаїття з великою кіль­кістю нечисленних, маловпливових партій поступо-во трансформується в партійну систему в її класичному роз­межуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає ін­шого інституту, крім політичних партій, який би успіш­ніше справлявся з трьома найважливішими функціями — передачі вла-ди, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

Громадянське суспільство і шляхи його

становлення та розвитку

В основі ідеї громадянського суспіль­ства лежить проблема відносин лю-дини з політичною владою, суспільства з державою. Ця проблема завжди пере­бувала в центрі філософської і полі­тичної думки. Так, ще Платон і Арістотель, хоча й ототожнювали суспільство з державою, але водночас роз­глядали питан-ня взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного правління. Саме ж по­няття «громадянське суспільство» з'явилося лише у XVIII ст., зокрема у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка. Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий зміст.

Концептуального оформлення ідея громадянського суспільства набула у творчості Т. Гоббса. Він одним із перших почав протиставляти природне й сус-пільно-політичне в людині. Природне в людині є некерованим і тому неполі-тичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а політичне — владі, державі Вважаючи свободу природним станом, Т. Гоббс водночас обгрунтовував необхідність підпорядкування владі держави нічим не обмеже-ної свободи, яка веде до загальної ворожнечі й насильства. Так природному суспільству (societas naturalis) було протиставлене громадянське суспільство (societas civilis) як сукупність членів суспільства, співгромадян, підпорядкова-них владі держави. За Т. Гоббсом, громадянське суспільство — це одержавлене суспільство, яке є результатом переходу від природного до сус­пільно-політич-ного стану. Держава творить громадянське суспільство, закладаючи його осно-ви, встановлюючи порядок, цивілізуючи суспільство та його членів.

Дж. Локк підтримав і розвинув ідею Т. Гоббса про одержавлене суспіль-ство як суспільство громадянське. Він, зокрема, писав: «Ті, хто об'єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову установу, куди можна звер-татися і яка наділена владою вирішувати спори між ними й карати злочинців, ті перебувають у громадянському суспільстві; але ті, хто не мають такого спіль-ного судилища, я маю на увазі — на землі, вони все ще перебувають у природ-ному стані, за якого кожний, коли немає нікого іншого, сам є суддею і катом .».

Хоча Т. Гоббс і Дж. Локк виходили з договірної теорії походження дер-жави, вони зробили з неї різні висновки. Як апологет абсолютної монархічної влади Т. Гоббс стверджував, що, уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди повинні в усьому підкорятися державі й не можуть чинити їй спротив. Дж. Локк, навпаки, обґрунтовував право народу на опір державі в тому разі, якщо вона нехтує його права та інте-реси. Він доводив, що, уклавши суспільний договір, держава отримує від лю-дей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі й кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, і не може зазіхати на природ-

Локк Дж. О государственном правлений // Избр. филос. произведения: В 2 т. М, 1960. Т. 2. С. 320.

ні права людей — на життя, свободу, власність тощо. Хоча Дж. Локк іще не розмежовував суспільство й державу, розріз­нення ним прав особи й дер-жави мало велике значення для становлення концепції громадянського суспільства.

Принципово важливий унесок у розвиток концепції громадян­ського сус-пільства зробив Г. В. Ф. Гегель. На відміну від своїх поперед­ників, котрі не роз-межовували суспільство й державу, він розглядав їх як окремі утворення. На його думку, громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд з нею. У Гегеля громадянське суспільство є сферою матеріальних умов життя, в якій індивіди пов'язані інтересами. Це суспільство філософ розглядав як сукуп-ність індивідів, котрі за допомогою праці задовольняють власні потреби й пот-реби інших. Фундаментом громадянського суспільства є приватна власність. Перехід від громадянського суспільства до держави відбувається тоді, коли окремі члени суспільства об'єднуються в органічну цілісність, тобто в державу. У взаємовідносинах суспільства й держави Гегель віддавав перевагу останній, вважаючи, що в ній представлена загальна воля громадян, тоді як громадянське суспільство є сферою реалізації часткових, приватних інтересів окремих осіб.

К. Маркс, як і Гегель, також вважав, що громадянське суспільство існує поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як су-купність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, вза-галі всіх форм і способів позадержавного існування та функціонування суспіль-ства. Однак на відміну від Гегеля К. Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського суспільства, а в кінцевому підсумку — стосовно його економічної-структури. На його думку, громадянське суспільство, в якому при-ватній власності належить вирішальна роль, породжує державу. Таке суспіль­ство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям класо-вого панування. Історичний розвиток, за К. Марксом, веде до звільнення грома-дянського суспільства від держави. Не держава підпорядковує собі суспільство, а суспільство з його базисними еконо­мічними відносинами підпорядковує собі державу і в кінцевому підсумку розчиняє її в самоврядних структурах, держава в комуні­стичному суспільстві відмирає.

Так поступово склалася концепція громадянського сус­пільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так чи інакше співвідноситься і взаємо-діє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і державним.

Таким чином, громадянське суспільство — це сфера недержавних сус-пільних інститутів і відносин.

Концепція громадянського суспільства має сенс лише в межах дихотомії «громадянське суспільство — держава». Полягає він у тому, щоб шляхом роз-межування громадян­ського суспільства і держави робити їх соціальними парт-не­рами, заперечувати вивищення держави над суспільством, доводити, що дер-жава є похідною від громадянського суспільства й повинна слугувати йому, а не навпаки, як це нерідко трапляється.

Становлення громадянського суспільства як історичної реальності розпо-чалося з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсо-лютистського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового фео-даль­ного ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і свободи, де-мократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспіль-ства пов'язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невід-чужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Пере-ломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція XVIII ст., а в політико-правовому відношенні — прийнята під час її здійснення «Декларація прав людини і громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканність при-родних прав людини і прав громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.

Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регу-лює всі суспільні відно­сини — від сімейних до політичних, однак це регулю-вання може здійснюватись як на основі закону, котрий у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Громадянське суспільство перебуває поза межами такої довільної регламентації з боку держави. Воно повинно мати певну автономію щодо держави як політичного інституту.

Конкретизації уявлень про громадянське суспільство сприятиме з'ясуван-ня його структури.

Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. Її складають багатоманітні суспільні від­носини — економічні, соціаль-ні, полі­тичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком держави.

Економічною основою, фундаментом громадянського сус­пільства є не-державна власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індиві-дуальній і колективній формах. Суб'єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є Влас-ність акціонерних товариств, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо. Наяв-ність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне одержавлення влас-ності, наприклад за соціалізму, ліквідує економічну основу громадянського сус-пільства, ставить гро­мадян у повну залежність від держави як роботодавця.

Поряд з правом приватної власності важливе значення для громадянсь-кого суспільства має гарантована державою свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності.

Соціальну структуру громадянського суспільства скла­дають різноманіт-ні соціальні спільності — класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Такі спільності є в будь-якому суспільстві. Особливість громадян­ського суспільства полягає в наявності у ньому класів власників засо-бів виробництва, економічною основою існу­вання яких є недержавна, перед-усім приватна, власність. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу як прошарку людей з відносно високим рівнем мате-ріального достатку.

Первинний соціальний осередок громадянського суспіль­ства — сім'я. Це — заснована на шлюбі або кровній спорід­неності мала група, члени якої пов'я-зані спільністю побуту, взаємною відповідальністю і взаємодопомогою. Як со-ціаль­ний інститут сім'я характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують взаємовідносини подружжя, батьків, дітей та інших родичів. Сім'я є найбільш сталим інститутом громадянського суспіль­ства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть у тотально одер-жавлених суспільствах.

Елементами політичної структури громадянського сус­пільства виступа-ють недержавні політичні інститути, основ­ними з яких є політичні партії, гро-мадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У політологічній літературі нерідко висловлюється думка про неполітичний характер громадян­ського суспільства, тобто про відсутність у ньому політичних інститутів і відносин. Така позиція необгрунтовано залишає поза межами громадянського суспільства, зокрема, політичні партії, громадсь-ко-політичні організації, засоби масової інформації, які є найважливішими засо-бами впливу грома­дянського суспільства на державу.

Політичні відносини як відносини з приводу влади притаманні і грома-дянському суспільству, однак у ньому вони не є державно-політичними і висту-пають як відносини між недержавними політичними інститутами. Найважливі­шим політичним інститутом громадянського суспільства є політичні партії. Це — добровільні об'єднання громадян, що виконують у громадянському суспіль-стві низку важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічну, по-лі­тичної соціалізації, формування громадської думки тощо. Водночас політичні партії є найважливішою ланкою, яка з'єднує громадянське суспільство з держа-вою; передусім саме завдяки їм здійснюється представництво багатоманітних соціальних інтересів на державному рівні. У разі оволодіння державною вла-дою та чи інша партія стає суб'єктом дер­жавно-політичних відносин і в такій якості не виступає інститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх інших тією мірою, якою вони є носіями держав-ної влади.

Інституціональними елементами структури громадян­ського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто висту-пають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім громадсько-політичні організації — професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо. Інші громадські організації як групи інтересів виявляють себе лише ситуативно — у разі без по-середньої чи опосередкованої взаємодії з політичними інститутами.

Управлінська діяльність в адміністративно-територіальних одиницях дер-жави — областях, районах, містах тощо — поділяється на місцеве управління і місцеве самоврядування. Місцеве управління є державним управлінням, що здійсню­ється центральною владою або адміністрацією вищестоящого тери-торіального рівня управління, як правило, через призна­чувані вищестоящою владою адміністративні органи. Місцеве самоврядування — це діяльність самого населення терито­ріальної одиниці — територіальної громади — та її виборних органів з управління місцевими справами. Місцеве самовря­дування є не управлінською діяльністю взагалі, а лише діяльністю самого населення з управління власними спра­вами. Лише в цьому значенні місцеве самоврядуван-ня є інститутом громадянського суспільства.

На органи місцевого самоврядування можливе покладення завдань дер-жавного управління. Під час виконання цих завдань відповідні органи діють уже не як місцеве само­врядування — інститут громадянського суспільства, а як органи державного управління.

Важливим політичним інститутом, за допомогою якого громадянське суспільство справляє істотний вплив на державу, є засоби масової інформації. Інститутом громадян­ського суспільства можуть бути лише недержавні засоби масової інформації, а саме політичним інститутом вони виступають тоді, коли виконують політичну функцію, взає­модіючи з політичною владою, державою.

Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соці-окультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади — тією мірою, якою вони виступають як недержавні утво-рення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологіч-ною багатоманітністю. Воно несумісне з пануванням єдиної ідеології, з так званою державною ідеологією, насад­жуваною ідеологізованою державою.

Існують й інші аспекти та елементи структури громадян­ського суспіль-ства. У кожному разі йдеться про все те, що перебуває поза межами держави як політичного інституту, що не є державним.

Процес становлення в Україні громадянського суспільства є багатоас-пектними, динамічними й багатоманітними за їхніми конкретними виявами. Цей процес проходить у всіх сферах суспільного життя, оскільки за соціалізму осталося всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, громадянське суспільство існувало лише в зародковому стані.

Економічною основою становлення громадянського суспільства в Україні є формування недержавних форм власності. Відбувається це шляхом роздер-жавлення і приватизації, які не є тотожними. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринко-вого середовища і відбувається як у межах державної власності, так і поза ни-ми. Приватизація є найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приват-ной. Вона передбачає придбання громадянами власність усіх або частину акцій чи паїв акціонерних та інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності.

Цілями роздержавлення і приватизації були проголошені пошук ефектив-ного власника як наслідок – підвищення ефективності виробництва, перство-рення громадян на власників засобів виробництва, становлення підприємниц-тва, ринкової економіки в цілому. Далеко не всі з проголошених цілей було досягнуто. В результаті сертифікатної приватизації, яка передбачала наділення кожного громадянина певною часткою власності, колишня державна власність фактично була зосереджена в руках незначної частини населення України – ке-рівників приватизовуваних підприємств ( котрим законодавство про приватиза-цію надає значні пільги щодо придбання акцій ), політиків та чиновників вищої та середньої ланки ( які використали наявні у них повноваження й можливості у власних інтересах ), спритних ділків і кримінальних елементів.

Не вдалося досягти й головної офіційної мети приватизації – знайти справжнього власника-господаря і завдяки йому підвищити ефективність ви-робництва. Одні новоявлені власники виявилися або фінансово неспроможними оновити виробництво, або нездатними керувати ним у ринкових умовах. Інші вигідно перепродали придбанні за безцінь підприємства або зосередилися на витискуванні з них максимальних прибутків, складаючи останні не в оновлення самого виробництва, а у власний добробут ( вілли, дорогі імпортні автомобілі, відпочинок на фешенебельних зарубіжних курортах, розваги у нічних клубах тощо ) та вивозячи за кордон.

За роки економічних перетворень в Україні було створено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств. Однак їхній унесок у розвиток економіки незначний. Більш як 80% таких підприємств ведуть в основному торговельно-посередницьку діяльність, і їхня головна роль в економіці виявляється в „накручуванні” цін на товари на шляху від виробника до споживача. Що вони не без успіху роблять, нарікаючи на високі податки й викачуючи гроші у працівників бюджетної сфери, утримуваних за рахунок тих же податків.

За цих умов до державної підтримки малого й середнього бізнесу – через зниження податків, надання пільгових кредитів, спрощення бухгалтерського обліку тощо, які лунають з підприємницьких та наближених до них політичних структур, безпідставні, бо підтримувати потрібно не бізнес узагалі, не перекуп-ника, а виробника.

Торговельно-посередницька діяльність домінує й у сфері великого бізне-су. Щоправда, торгують тут не „снікерсами” чи жувальною гумкою, а нафтою, газом, електроенергією, металом, зерном тощо, а також розробляють всілякі „теми” і „схеми” з перерозподілу й використання бюджетних коштів, інозем-них кредитів, цінних паперів та ін.

Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетворення й у сфері сільського господарства. У разі непродуманих і поспішних дій влади „народна приватизація” тут матиме такі ж наслідки, як і в промисловості та сфері послуг, ― власність на засоби виробництва, передусім на землю, в кінцевому підсумку зосередиться в руках незначної частини населення.

Першепочаткове нагромадження капіталу в Україні, як і в інших колиш-ніх радянських республіках, відбувається головним чином шляхом перероз-поділу колишньої загальнонародної власності та зосередженні її в руках незнач-ної частини населення. Дрібний капітал має, як правило, трудове походження: він добувається за рахунок різноманітних торговельних операцій і зрідка – ви-робничої діяльності.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-кла-совій структурі українського суспільства. Суть цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва. Внаслідок не виваженості й непослідовності у проведенні економічних реформ спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні ( бездумна лібералізація цін, „шокова тера-пія”, несправедлива приватизація, непродумана податкова і соціальна політика тощо ) процес становлення нової соціально-класової структури виявився, зокре-ма, у різкій соціальній поляризації суспільства, тобто розшаруванні його, з од-ного боку, на купку багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби ви-робництва, а з другого – на решту із злиденним життєвим рівнем. У часи еконо-мічних перетворень і розбудови державності в Україні незначна частина її насе-лення зуміла казково розбагатіти, при чому не завдяки розвитку виробництва, вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу власності, викорис-тання бюджетних коштів, наданих державі іноземних кредитів, викачування грошей із співвітчизників. Формування середнього класу, як однієї з основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти не вдалося.

Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів – політичних партій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової ін-формації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого впливу громадянсь-кого суспільства на державу.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 політичних партій. Однак лише кілька з них як масові об’єднання з чітко вираженою ідейно-полі-тичною орієнтацією і розгалуженою територіальною структурою відповідають своєму призначенню – бути виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з державою. Абсолютна більшість партій обслуго-вують не суспільні, а вузькогрупові чи навіть персональні інтереси, наочним підтвердженням чого є наявність багатьох партій однакової ідейно політичної орієнтації, невідповідність між декларованою ідейною та фактичною соціаль-ною і політичною орієнтацією партій, побудова партій навколо лідерів, числен-ні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві. Навіть ті партії, які представленні у Верховній Раді, поки що не справляють визначального впливу не державну політику через неузгодженість дій, відсутність фракційної дисцип-ліни та відстороненість від формування уряду.

В Україні нині налічується більш як тисяча офіційно зареєстрованих гро-мадських організацій. Провідне місце серед них належить тим які виражають інтереси суспільних класів. Це об’єднання найманих працівників ( профспілки ) і підприємці. Головне завдання профспілок – захист інтересів найманих праців-ників у відносинах з підприємцями і державою. За соціалізму профспілки вис-тупали інструментом державної політики, діяли під керівництвом комуністич-ної партії, тоді як у демократичному суспільстві вони покликані бути не залеж-ним і рівноправним партнером у відносинах з державою. В Україні єдине у минулому й поки що найчисленніше міжгалузеве профспілкове об’єднання – Федерація профспілок України – все ще значною мірою продовжує залишатися інструментом державної політики і є далеким від назрілих за нових соціально-економічних умов потреб захисту інтересів трудящих.

У процесі розвитку підприємництва, формування класів власників засобів виробництва в Україні з’являються численні об’єднання підприємців. Як і профспілки, вони прагнуть до представництва відповідних інтересів на держав-ному рівні. Основними формами такого представництва є лобіз і зв’язки з політичними партіями.

Ще одним напрямом становлення громадянського суспільства в Україні є виникнення численних недержавних засобів масової інформації – періодичних друкованих видань, радіо-, теле-, відео програм та інших форм поширення ма-сової інформації. Однак ситуація з недержавними засобами масової інформації склалася так само, як і з політичними партіями – вони стали обслуговувати вузькогрупові і навіть персональні інтереси орієнтуватися на підтримку окре-мих політиків, замість того щоб бути „четвертою владою”, виражати інтереси громадянського суспільства у його взаємодії з державою.

Головний зміст процесу становлення громадянського суспільства у сфері духовного життя складає формування духовної культури на основі принципів ідейного й політичного плюралізму, національних і світових культурних над-бань. Особливе значення при цьому має формування громадянської політичної культури як культури активної політичної участі.

Нерозвиненість політичних інститутів і відсутність розвиненої демокра-тичної політичної культури громадянського суспільства в Україні поки що не дають йому можливості контролювати державу. Нинішній стан взаємодії гро-мадянського суспільства й держави характерний більшою мірою для авторитар-ного, ніж для демократичного, політичного режиму. Зміна співвідношення між державою і громадянським суспільством на користь останнього в подальшому залежатиме як від розвиненості самого громадянського суспільства, особливо його політичних інститутів, так і від становлення держави як правової і демо-кратичної. Провідною стороною в нерозривній єдності держави і громадянсь-кого суспільства є останнє. У кінцевому підсумку держава завжди є такою, яким її робить суспільство.

Висновки

Україна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократи­чних процесів, політичного та економічного облаштуван­ня, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають кон-тури сучасної, по­вноцінної та цивілізованої країни з політичною та економіч-ною визначеністю. Але цей процес відбувається скла­дно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політич­ній, економічній, соціальній та духовній сфері.

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні три-ває пошук ефективної моделі розви­тку економіки. Очевидно, що нова економ-мічна система не може бути «чистим» капіталізмом, який переважав усе­редині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соці­ального законодавства.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення цілеспрямованої, науково обґрунто­ваної програми виходу з кризи шляхом поєд-нання регу­люючого впливу державних органів на економіку і запро­вадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні економічної сфери, спри-ятливої для підприєм­ницької діяльності, є держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств, управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через відпо­відні юридичні важелі — програми оподатку-вання, моне­тарну політику. Держава покликана дбати про поєднан­ня приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до ува-ги, що перехід суспільства від тота­літарного устрою до демократичного не від-бувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, а це неможливо без формування меха­нізму відтворення цілісної націо-нальної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). То­му потрібні всебічно обґрунтована концепція економіч­них реформ, відповідні управлінські структури, профе­сійно підготовлені кадри, які б досконало воло-діли меха­нізмами перетворення сучасної економіки. У ситуації, коли першочер-говим завданням є розв'язання проблем модернізації економіки і прискорення темпів розвитку країни, існує спокуса встановити авторитарний режим.

Та застосування авторитарних методів управління мати­ме лише тимчасо-вий успіх. А формування соціально орі­єнтованої економіки неможливе без ут-вердження демо­кратичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні, становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі параметри:

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх рів-нях його соціаль­но-політичної організації;

— побудова справді демократичної, соціальної, право­вої держави з ефек-тивно діючим парламентом, професій­ним висококваліфікованим урядом, неза-лежними судо­вими органами;

— формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їх самодіяльних орга­нізацій, політичних партій, рухів, профспі-лок, коопера­тивів, асоціацій;

— розвиток політичної свідомості та політичної куль­тури суспільства й особистості як на загальнодержавно­му, так і на побутовому рівні;

— забезпечення необхідних умов для вільного розви­тку нації загалом і кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості й самосвідомості, національної культури;

— удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі в регулюванні полі-тичних відносин, управлінні суспільс­твом, формуванні політичної свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

— своєчасне самооновлення політичної системи з ура­хуванням внутріш-нього та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з ефек-тивними економічними перетво­реннями покликані забезпечити політичну та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.

Список використаної літератури

1. Політологія. Підручник. За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенко. Київ, видавничий центр „Академія”. 2001.

2. Політологія. Підручник. П.П. Шляхтун. Київ, „Либідь”. 2002.

3. О государственном правлений. Локк Дж. Избр. филос. произведения: В 2 т. М, 1960. Т. 2.

4. Світова комп’ютерна мережа „Інтернет”.