Гегель про громадянське суспільство

План

1. Вступ.

2. Основні ступені діалектичного розвитку духу.

3. Поняття «право» для суспільства.

4. Мораль є оцінкою поведінки людини.

5. Держава, як один з образів волі.

6. Висновок.

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель наро­дився 28 серпня 1770 року в м.Штутгардт у родині фінансового чиновника. В 1778—1793 рр. навчався на богослов­ському факультеті Тюбінгенського уні­верситету, після закінчення якого відмо­вився від кар'єри пастора і присвятив себе вивченню філософії. У 1790 р. про­живав в одній кімнаті з майбутнім пое­том Фрідріхом Гольдерліном і майбутнім філософом Фрідріхом Шелінгом. З-поміж студентів вирізнявся схильністю до сис­теми і порядку, намаганням вникнути в суть предмета. Схвалював антифеодаль­ну і антидеспотичну спрямованість Вели-намагання побудувати суспільство на ра­ціональних засадах. Засуджуючи якобінську диктатуру, симпатизував наполеонівському режиму.

Працював домашнім вчителем.

У 1798 р. опублікував «Довірчі листи про формальні державно-правові відносини кантону Ваадт (Во) і міста Берн». Того ж року написав перший політичний твір "Про найостанніші внутрішні відноси­ни Вюртемберга, особливо про порушення конституції магістрату», який не був опублікований.

У1804 р. стає приват-доцентом, а в 1805 р. — екстраординарним професором (без оплати) Енського університету. Цю кар'єру перерва­ло вторгнення Наполеона в 1806 р., яким Гегель захоплювався, нази­вав «світовою душею». У Єні він написав знаменитий твір «Феномено­логія духу», який побачив світ у 1807 р.

У 1808 р. очолив гімназію в Нюрнбергу, де викладав філософію та основи законодавства. У1816 р. опублікував «Науку логіки», яка при­несла йому популярність, професорську кафедру. У1818 р. перебрав­ся до Берліна, де прожив до смерті.

Був одружений (1811) з Марією фон Тауер, з якою мав двох синів. У 1821 р. вийшов друком головний його політичний твір «Нариси філософії права. Природне право і наука про державу в нарисах». У 1830 р. став ректором Берлінського університету. Помер у Берліні 14 листопада 1831 року від холери.

Політична філософія Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля є вершиною німецької класичної філософії. Він вперше знайшов для філософії нову реальність – саму філософію у своїй історії. Гегель описує і спостерігає ту діалектику розвитку суспільства, яка існувала в історії. Проблеми політичної філософії перебували в центрі уваги Гегеля на всіх етапах його творчості. Їм присвячено такі праці, як «Конституція Німеччини», «Філософія історії», «Філософія права» та інші. В історії суспільно-політичних учень філософську систему Гегеля справедливо вважають однією з вершин філософії Нового часу.

Геніальний мислитель, діалектик. Величезний вплив на формування поглядів молодого Гегеля й всього подальшого його духовного розвитку завдала французька революція, що символізувала появу нового розумного миру. Гегель визнав основну ідею французької революції, поділяючи на ранніх етапах своєї творчої еволюції погляди про необхідну антифеодальну, антидеспотичну буржуазну революцію, але разом з тим відкидав якобінський терор і різко критикував прихильників Робеспьера.

Проблеми держави й права перебували в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його поглядів. Ця тематика докладно висвітлюється в багатьох його добутках, у тому числі таких як: "Конституція Німеччини", "Про наукові способи дослідження природного права, його місці в практичній філософії і його відношення до науки про позитивне право", " філософія права", "філософія духу", "філософія історії" й ін.

У "Філософії права" найбільш чільно викладене навчання про державу й право, ця праця Гегеля є однією із визначних добутків в історії політичних і правових навчань. Основне завдання філософії права - це наукове пізнання держави й права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути "Наш добуток - пише Гегель - оскільки в ньому існує наука про державу й право буде спробою осягнути й зобразити державу як щось розумне усередині себе. Як філософський твір воно повинне бути далі від всього того, щоб конструювати державу якою вона повинна бути". "Наука про право, - підкреслює він, - є частина філософії. Тому вона повинна розвити ідею, що являє собою розуміння предмету з поняття або, що теж саме спостерігати власний, іманентний розвиток самого предмета". Право, по Гегелю, полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі, діалектика, що збігається з філософським конструюванням системи права, як царство реалізованої волі.

Гегель був об'єктивним ідеалістом. Основною категорі­єю його філософії є «абсолютна ідея» — первинна реаль­ність, те, що не має початку, основа всього сущого. Розви­ток її охоплює такі фази (етапи):

1. Розкриття абсолютної ідеї — розвиток понять від найзагальніших, абстрактних до конкретних, різноманітних.

2. Саморух абсолютної ідеї — втілення її в природі, розкриття в природі свого сутнісного змісту.

3. Розкриття абсолютної ідеї — повернення її до самої себе через природу. Природа, розпочинається. від нижчих форм до інших, сходить до духу і знову залишається з аб­солютною ідеєю.

Трьома основними ступенями діалектичного розвитку духу, за Гегелем, є суб’єктивний дух (індивідуальна душа, антропологія — душа як чуттєва субстанція тіла; феноме­нологія — перетворення душі на свідомість; психологія — теоретичні і практичні здібності душі), об’єктивний дух (право мораль, моральність), абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

Визначальна для гегелівської філософії ідея тотожнос­ті мислення і буття переходить у його філософії держави і права в тезу про тотожність розумного і дійсного (дійсним він вважає не все існуюче, а лише необхідне та істотне в ньому). Сенс знаменитої гегелівської формули такий: «Що розумне, то дійсне, що дійсне, те розумне». Вона виражає органічну єдність духу і природи, свідомості й буття.

Гегелівське навчання про діалектику мислення, про взаємозв'язок і рух понять побічно вказує на зміст і закономірності розвитку тих реальних матеріальних процесів, які всупереч навчанню Гегеля існують незалежно від пізнання, від мислення. Звичайно, Гегель не міг “видумати” діалектикові поняття: її дійсним джерелом була реальна діалектика речей у природі й суспільстві.

Отже, розвиток долає три стадії: тезу, антитезу і синтез, названі «гегелівською тріадою». Розвиток через супереч­ність відбувається в природі, людській історії, свідомості.

З огляду на це гегелівську формулу «все розумне дій­сне, все дійсне розумне» можна тлумачити і як консервативну, і як революційну. З одного боку, вона проголошує, що все суще закономірне, тобто є втіленням розуму. Але за законами діалектики ця «розумність» не вічна, на змі­ну їй повинна прийти нова дійсність, яка для свого часу стане також «розумною». Історія — закономірний шлях розвитку світового духу, який є втіленням її сутності. При цьому «розумний» характер історії далеко не очевид­ний і виявляється не прямолінійно, а через зіткнення і бо­ротьбу людських пристрастей, через страждання і жертви людей, які плекають свої цілі. Гегель називає це «хитріс­тю розуму».

На відміну від позитивної юриспруденції, яка вивчає юридичні закони (позитивне право), філософська наука про державу і право покликана, за Гегелем, до осягнення думок, що є основою права. «Наука про право, — наголо­шує він, — є складовою філософії. Тому вона повинна розвинути із поняття ідею, яка являє собою розум пред­мета, чи, що те ж саме, спостерігати іманентний розвиток самого предмета».

Отже, зробимо висновок що таке є діалектична логіка. За Гегелем діалектична логіка розкриває закономір­ності мислення і буття. Суть діалектичного методу полягає в тому, що мислення і дійсність перебувають у постійному безперервному русі, а рушієм їх розвитку є суперечність. Кожне поняття спершу відкидається, спростовується, по­роджує свою протилежність, а в єдності і боротьбі проти­лежностей виникає нова єдність. Також виділимо три основні ступені діалектичного розвитку духу, це є суб’єктивний дух (індивідуальна душа, антропологія — душа як чуттєва субстанція тіла; феноме­нологія — перетворення душі на свідомість; психологія — теоретичні і практичні здібності душі), об’єктивний дух (право мораль, моральність), абсолютний дух(мистецтво, релігія, філософія).

Гегель передбачав виокремлення правової науки із фі­лософії, намагався розглядати право як спеціальну га­лузь філософії. Тому не випадково дав своїй праці «Ос­новні напрями філософії права» другу назву — «Природ­не право та наука про державу в нарисах». Якщо перша назва відображає взаємозв'язок права і розуму, то друга позначає проблему цього взаємозв'язку. Природне право виростає не з природного ґрунту. Основу права становить духовне; творення його потребує значних зусиль. Най­важливішим чинником права є воля, те, що людина віль­но визначається в праві та завдяки праву. Право є сфор­мульованою і реалізованою в правових законах свободою. «Правова система (є) царством здійсненої свободи». Пра­во, що походить із воління духу та свободи, стає «другою природою людини».

Гегель розрізняв природні закони і правові закони. Ос­танні є «законами, що походять від людини». Розбудова правових законів здійснюється і завершується в державі, яка є достеменним місцем права і завдяки цьому право­вою державою.

Поняття «право» Гегель використовує в таких значеннях:

і. Право як свобода (ідея права). Суть його полягає в тому, що на ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, поняття «свобода» і «право» відображають єдиний сенс. В такому аспекті гегелівську філософію права можна трактувати як філософію свободи.

2. Право як закон (позитивне право). Його Гегель вважав одним із основних прав. Те, чим є право в собі, закла­дено в його об'єктивному бутті, тобто визначено для свідо­мості думкою, і відоме, як те, що є і визнано правом. Пос­таючи як закон, воно реалізується як позитивне право.

3. Право як новий ступінь і форма свободи («особливе право»). Система права як царство реалізованої свободи є ієрархією «особливих прав» (від абстрактних його форм до конкретних). Кожний ступінь ідеї свободи — це певне бут­тя свободи, а отже, і «особливе право». На вершині ієрар­хії «особливих прав» перебуває право держави. Оскільки «особливі права» всіх ступенів (особи, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства, держави) дані одночасно, перебувають у реальній чи потенційній колізії, то істинним с лише право вищеозначеного ступеня.

У гегелівському вченні головними формоутвореннями вільної волі і відповідно основними ступенями розвитку поняття права с абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право. На думку Гегеля, воно охоплює проблематику власності, договору і правопорушення. Це право є сферою можливого вияву свободної волі людини. Його основою є особа. Свободна воля, за Гегелем, виявля­ється через єдність таких взаємопов'язаних елементів, як власність, договір і правопорушення. У власності право реа­лізується волелюбністю особи; у договорі — узгодженою во­лею двох або кількох осіб; у правопорушенні співвідносять­ся різні особи, між якими існує протиріччя.

Гегелівське розуміння права відрізняється від тлума­чень, які існували до нього і розгорталися в координатах абстрактного права. Абстрактність права полягає в тому, що воно приносить лише зовнішню свободу. Найвиразніше це виявляється в праві на власність, яке є основним пра­вом людини на свободу, але недостатнім. Воно гарантує «зовнішню сферу свободи», оскільки власність є «зовніш­ньою справою». Це — свобода у справах. Громадянське право за своєю суттю є правом власності, а громадянське суспільство — суспільством власників. Якщо немає сус­пільства власників, то немає і держави.

Розглядаючи взаємозалежність власності, абстрактно­го права, зовнішньої свободи, Гегель запровадив поняття «приватна власність». За його висловлюванням, право ро­бить із володіння власність. Тобто наявність чогось у зов­нішньому розпорядженні утворює володіння так само, як особливий аспект того, що людина робить щось зі своєї природної потреби, спонукання чи волі, становить особли­вим інтерес володіння. При «володінні, яке є власністю», долучається до природного моменту те, що спонукає люди­ну до володіння, то власне політичне, завдяки якому воло­діння перетворюється на власність. При установленні права власності людина прагне, щоб її володіння визнавалось ін­шими. Це визнання можливо лише за умови визнання лю­диною кожного іншого в його володінні. Володіння стає власністю завдяки взаємному визнанню. Воно ґрунтується на акті установлення права. Цей акт є актом політичним, або, за Гегелем, актом моральнісним. Власність існує лише завдяки моральності, спільності, політичному взаємозв'яз­ку. Це є підґрунтям духовного, яке він розглядає у філосо­фії права і яке, за його твердженням, варто культивувати в моральнісному (політичному) розумінні.

Розрізняючи право й закон, Гегель, у той же час, прагне виключити їхнє протиставлення. Як велике непорозуміння розцінює він "припинення відмінності природного або філософського права від позитивного в протилежне й протиріччя між ними". Гегель визнає, що зміст права може бути перекрученим в процесі законотворення; але не все дане у формі закону є право, оскільки лише закономірне в позитивному праві законно й правомірно.

Він також розрізняє й громадянське суспільство. Під громадянським суспільством, власне кажучи, мається на увазі буржуазне суспільство. Гегель зображує громадянське суспільство розщеплене суперечливими інтересами, антагоністичне суспільство як війну всіх проти всіх. Трьома основними моментами громадянського суспільства є: система потреб, правлення правосуддя, поліції й корпорації. У структурі громадянського суспільства, Гегель виділяє три стани:

1) субстанціальне (землевласники - дворяни, селяни);

2) промислове (фабриканти, торговці, ремісники);

3) загальне (чиновники).

Висвітлюючи соціально-економічну проблематику, Гегель визнає, що навіть при надмірному багатстві, громадянське суспільство не в змозі боротися з надмірною бідністю й виникненням чорни. Гегелівський аналіз показує, що громадянське суспільство не в змозі, виходячи лише зі своїх внутрішніх можливостей, вирішити проблему бідності й діалектика внутрішніх протиріч змушує його (суспільство) вийти за свої межі - у пошуках нових можливостей у міжнародній торгівлі й колонізації.

У розділі про громадянське суспільство, Гегель висвітлює також питання позитивного права, правосуддя й діяльності поліції, хоча ця тематика повинна була розглядатися в тій частині Філософії права, де мова йде про державу. Гегель виходить із того, що в сфері громадянського суспільства має місце реальне функціонування власності, сила якої повинна знайти своє підтвердження в захисті її з боку закону, суда й поліції. Ці інститути покликані, у стихії приватних цілей, відстоювати загальні інтереси даного ладу.

Громадянське суспільство у висвітленні Гегеля - це опосередкована працею система потреб, що спочиває на пануванні приватної власності й загальній формальній рівності людей. Формування такого суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язане із твердженням буржуазного ладу.

По теоретичних заслугах Гегеля ставиться також чітка принципова постановка питання про взаємозв'язок і співвідношення соціально-екологічних і політичних сфер, громадянського суспільства й політичної держави, про необхідний, закономірний діалектичний характер цих зв'язків і відносин.

Отже, зробимо висновки щодо поняття «права» і що воно означає для громадян. Гегель розглядав поняття «право» і «свобода» як єдине ціле, тому ще по-іншому в цьому аспекті право трактується як філософія свободи. Але воно повинно бути нерозривне з законом, і в законі як позитивне. Абстрактність права полягає в його зовнішній свободі, найвиразніше це проявляється в праві на власність, яке є основним правом на свободу, але тільки зовнішнім. Розглядаючи взаємозалежність власності, абстрактно­го права, зовнішньої свободи, Гегель запровадив поняття «приватна власність». Говорячи про громадянське суспільство, Гегель саме вбачав буржуазію. Він не приховував суперечностей, притаманних буржуазному суспільству. Він твердив, що громадянське суспільство є полем боротьби «всіх проти всіх». Трьома основними моментами громадянського суспільства є: система потреб, правлення правосуддя, поліції й корпорації

Мораль Гегель розглядав як другу ланку об'єктивно­го духу. Вона обмежує абсолютну свободу суб'єкта абс­трактного права. Мораль контролює сферу належного, а не можливого, вона є оцінкою поведінки людини, ставлення до своїх учинків. Гегель розглядав її через розгортання принципу суб'єктивності. Що є морально добрим або пога­ним, визначається людиною, «в її серці, умонастрої, совіс­ті, благорозумності і т.д.» Гегель наголошував на величі, «вищій основі» суб'єктивності в моралі, яка певною мі­рою становить і небезпеку. Одночасно він стверджував, що поступ в усвідомленні свободи уповільнюється, коли людина хоче піднятися від зовнішніх благ (власність) до внутрішнього блага (добра воля як вища основа моралі). Досягнення цього залежить від реалізації добра: «В цій сфері «мораль» є те, що залежить від мого бачення наміру і моєї мети, завдяки чому зовнішність постає байдужою. Але добро, що тут є загальною метою, не має бути суто моїм внутрішнім, а має реалізуватися. Саме суб'єктивна воля вимагає, щоб підтримувалося внутрішнє, себто її мета, щоб, таким чином, здійснювати добро в зовнішньому існу­ванні». Коли власність гарантує зовнішню свободу, а мо­раль гарантує внутрішню свободу, досягається «єдність та істинність» обох цих абстрактних моментів у моральності: «Моральність є . живим благом, що має в самосвідомості своє знання, волю, а завдяки їх дії — свою дійсність».

Отже, моральність, за Гегелем, є єдністю абстрактного права і моралі. При цьому він розрізняє мораль і мораль­ність, а його розуміння їх суті не відповідає сьогоднішнім значенням. За Гегелем, мораль має індивідуальний, суб'єктивний, а тому і нефіксований характер, а мораль­ність належить до суспільної сфери, в якій людина є части­ною спільноти, об'єднання, взаємодії з іншими людьми. Моральність має в собі соціальний зміст, вищий від суб’єктивної думки або бажання. Таких об'єднань (систем), до яких належить людина, є три: сім'я, громадянське суспільство і держава. Вони і становлять тріаду, яка розкриває сутність моральності. Сім'я — природне об'єднання, засноване на взаємній любові й допомозі, їй протистоїть громадянське суспільство, в якому не вистачає прив'язаності, підтримки, доброзичливості. Воно є царством приватних інтересів і всезагального відчуження. Об'єднати і примирити різно­манітні елементи, синтезуючи принципи сім'ї і громадян­ського суспільства, створити належні умови для реалізації права і моралі здатна лише держава — вища форма мо­ральності. Громадянське суспільство неспроможне завдя­ки своїм внутрішнім можливостям розв'язати проблему бідності. Діалектика внутрішніх суперечностей змушує його (суспільство) вийти за власні межі в пошуках нових можливостей (міжнародна торгівля, колонізація).

Громадянське суспільство Гегель розумів як систему потреб, що ґрунтується на приватній власності і загальній формальній рівності людей. Формування такого суспільс­тва пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Цей сут­тєвий факт новітнього соціально-економічного розвитку Гегель проаналізував у контексті проблем держави, пра­ва, політики. Його теоретичними заслугами є і порушення питання про взаємозв'язок і співвідношення соціально-економічної та політичної сфер громадянського суспільс­тва та політичної держави, про необхідний, закономір­ний, діалектичний характер цих зв'язків і співвідношень.

Отже, моральність, за Гегелем, є єдністю абстрактного права і моралі. При цьому поняття «мораль» та «моральність» є різними. Мораль це є індивідуальне, в той час як моральність це суспільна сфера, в якій людина є нерозривною частиною і взаємодіє з іншими. Тріада, що розкриває сутність моральності: сім'я, громадянське суспільство та держава.

Розвиток громадянського суспільства вже припускає наявність держави як його підстави. "У дійсності тому, - підкреслює Гегель, держава є взагалі скоріше перше, лише в бокових вівтарях якої родина розвивається в громадянське суспільство, і сама ідея держави розколює себе на ці два моменти."

Головне завдання філософії права він уба­чав у науковому пізнанні держави і права, а не у вказів­ках, якими вони повинні бути. «Ця праця, — писав Ге­гель, — оскільки в ній міститься наука про державу, буде тому спробою осягнути і відобразити державу як дещо ро­зумне в собі. Як філософській твір вона мас бути далі від того, щоб конструювати державу такою, якою вона по­винна бути .».

Держава, за Гегелем, — це ідея розуму, свободи і пра­ва, оскільки ідея є здійсненність поняття у формах зовніш­нього буття: «Держави — це хід Бога у світі; його основою служить влада розуму, яка здійснює себе як волю». Хоч Гегель і визнавав можливість існування поганої держави, яка не є внутрішньою необхідністю, однак її він залишав за межами своєї філософії, що виходила з ідеї держави, тобто розумної держави. Ідея держави, за Гегелем, виявля­ється:

а) як безпосередня дійсність у формі індивідуальної держави (про державний лад, внутрішнє державне право);

б) у відносинах між державами як зовнішнє державне пра­во;

в) у всесвітній історії.

Держава як дійсність конкретної свободи є індиві­дуальною державою. Така держава заснована на розподілі влад, як правило, це — конституційна монархія.

Політична влада, на думку Гегеля, поділяється на за­конодавчу, урядову і владу господаря. Належний розпо­діл влади він вважав у державі «гарантією публічної сво­боди ».

Гегель критикував демократичну ідею народного суве­ренітету, обґрунтував спадкоємність конституційного монарха, оскільки у добре влаштованій конституційній монархії об'єктивність державної справи визначається за­конами, а монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне «Я хочу ». В філософії держави Гегеля мо­нарх постає реальною вершиною розуму та свободи: «Мо­нарх об'єднує їх в собі і моментом остаточного рішення як самовизначення, в якому все інше є другорядним, а з цьо­го [моменту] починається дійсність». Монархія «як дійсна індивідуальність є волею індивіда, що ухвалює рішення». У монаршій владі наявна «всеутримувальна, ухвалювальна воля держави, вищу вершину якої становить всепроникна єдність». Конкретна єдність держави, в яку включе­ний кожний її громадянин, має в монархові «вершину» і «початок цілого», він є «міцним, безпосереднім вузлом ці­лого». В його рішення з позиції розуму як самовизначення вільно повертається все інше і звідси бере початок дійс­ність. Оскільки в монархії розум і свобода зливаються, то для Гегеля «монархічний устрій . є устроєм розвинутого розуму. Всі інші устрої належать нижчим ступеням роз­витку та реалізації розуму».

Урядова влада, до якої Гегель відносив і судову владу, визначається ним як «влада підводити особливі сфери і окре­мі випадки під загальне». Завдання урядової влади — вико­нання рішень монарха, дотримання існуючих законів. Чле­нів уряду і державну бюрократію Гегель вважав головною складовою середнього стану, в якому зосереджена свідомість і освіченість. Чиновництво, за його словами, — головна опо­ра держави «Щодо законності та інтелігентності».

Отже, ядром політичної теорії Гегеля є концепція дер­жави. Саме державу як цілісність, вищу форму моральнос­ті він проголошував істинним носієм світового духу. Дер­жава — це «дійсність моральної ідеї», «здійсненний ро­зум », « реалізована свобода ».

Аналізуючи концепції минулих і сучасних йому мис­лителів про походження держави, Гегель зазначав, що держава не може бути створена, як це може мислитися, наприклад, у суспільному договорі. Держава не виростає також із природи, не виникає із «соціальності потягу». «Держава є дійсністю моральної ідеї», вперше згаданої Платоном. У державі політична дійсність цілковито і пов­ністю пронизана моральнісною ідеєю. Розум держави, ро­зум з огляду на політичну відносність окремого до держа­ви полягає «в єдності об'єктивної свободи, себто загальної субстанціальної волі та суб'єктивної свободи як індивіду­ального знання та його волі, що шукає особливу мету». Ос­кільки ця «єдність загальної, сутнісної волі та суб'єктив­ної» здійснюється державою, то вона становить «моральне ціле», «дійсність моральної ідеї».

Мета держави — здійснювати розум. У загальному сен­сі вона с держаною розуму. Тому «держава існує не задля громадян». З огляду на мету дійсності розуму, у відноси­нах держави і громадян не йдеться про проблему, чи існує громадянин задля держави. Це «відношення мети та цілі сюди не підходять. Бо держава не є абстрактом, що протис­тоїть громадянам; а вона є моментом, як це має місце в ор­ганічному житті, де жоден член не є метою, жоден не є за­собом». Держава і громадяни утворюють органічну єд­ність. Людина має стати органічним членом або моментом держави, щоб таким чином досягти можливого для неї ро­зуму. Оскільки в державі об'єднується суб'єктивна воля із волею спільності, держава унеможливлює «моральнісне життя», а її «сутність є моральнісною життєвістю».

Для Гегеля «кращою державою» є та, «в якій най­більш панує свобода». Найбільшу свободу він трактує не як можливість брати цю свободу, приходити до величез­ної індивідуальної свободи. Найбільша свобода досягаєть­ся лише тоді, коли кожен відмовляє своїй волі в її «особ­ливості». Така відмова робить можливою державу, ос­кільки кожен вирішує на користь об'єктивної і загальної волі, в якій полягає природа держави. Найбільша свобода можлива завдяки тому, що людина досягає ідентичності «розумного, себто політичного стану». «Всім, чим є люди­на, вона завдячує державі; в цьому вона має свою сут­ність. Всю цінність, що мас людина, всю духовну дій­сність вона має тільки через державу». Гегель розглядав людину в державі як частину в цілому.

Подібно до того, як Арістотель вбачав у полісі існуван­ня, в якому людина може здійснювати свою певну визначе­ну нусом сутність, Гегель вбачай у державі «завершену реальність» духу, в якій «лише . людина [досягає] розумно­го існування».

Законодавча влада, за Гегелем, — це влада визначати і встановлювати всезагальне. Законодавчі зібрання ма­ють складатися з двох палат. Палата перів (вище дво­рянство) формується за принципом спадковості й склада­ється з власників майоратних (спадкове право, за яким власність передається старшому в роді, сім'ї) маєтків. Палата депутатів формується з усіх інших частин грома­дянського суспільства, причому депутатів висувають корпорації, общини, товариства, а не обирають індивіду­альним голосуванням.

Отже, держава – це система опосередкованостей та всезагальність, в котрій знаходять своє вираження інтереси усіх класів, соціальних груп, всього народу, і в такій державі суперечності примирюються.

Держава – це ідея розуму, свободи і права. Політична влада, на думку Гегеля, поділяється на за­конодавчу, урядову і владу господаря. Належний розпо­діл влади він вважав у державі «гарантією публічної сво­боди ».

Гегель критикував демократичну ідею народного суве­ренітету, обґрунтував спадкоємність конституційного монарха.

Для Гегеля найкраща держава, в якій панує свобода. А свобода досягаєть­ся лише тоді, коли кожен відмовляє своїй волі в її «особ­ливості». Гегель розглядав людину в державі як частину в цілому.

Гегель обстоював публічність дебатів у палатах стано­вих зборів, свободу друку і публічних повідомлень. Свій політичний ідеал — конституційну монархію — він конс­труював, орієнтуючись на компроміс між дворянством і буржуазією, на можливість поступової мирної заміни іс­нуючого на той час у Німеччині напівфеодального ладу буржуазним.

Загалом політичні погляди Гегеля були на той час істо­рично прогресивними: він обґрунтовував необхідність бур­жуазних перетворень, розвивав помірковані буржуазні погляди, був прибічником конституційної монархії і за­конності, буржуазних прав і свобод, приватної власності та свободи договорів, буржуазної реформи судів тощо. Його політичне вчення справило суттєвий вплив на історію по­літичної думки, відкривало широкий простір для обґрун­тування як консервативних, реакційних, так і радикально прогресивних поглядів.

У гегелівському баченні суспільства слід виділити такі основні моменти:

1. Держава для громадян являється конституційною монархією, наділена міцною бюрократичною виконавчою владою.

2. Політичну владу Гегель поділив на за­конодавчу, урядову і владу господаря.

3. Ввів поняття громадянське суспільство, громадянське суспільство це прополітичне об’єднання, а саме представники буржуазії. Громадянське суспільство – це сукупність різних індивідуумів, які між собою знаходяться в залежності. Воно диференційоване – власники, селяни, фабриканти.

4. Людина в державі це частина цілого. Оплотом свободи для людини виступає держава.

5. Політичне життя кожної епохи формується і визначене домінуючими духовними і матеріальними силами даної епохи, всією її культурою та цивілізацією. Тобто світова історія людства це усвідомлення людиною свободи.

6. Людина - природний історичний шлях розвитку.

Список літератури

1. «Політологія», посібник для студентів вузів за редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. Київ «Видавничий центр «Академія». 1998.

2. «История политических и правових учений», В.С. Нерсесянца. Инфра М, Москва 1996.

3. «Політологія Нової доби», Ф.М. Кирилюк. Посібник. Київ. Видавничий центр «Академія». 2003.

4. Конспект лекцій з предмету «Основи політології».