Судові процедури в господарських судах: проблеми удосконалення

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Загальні засади здійснення правосуддя у господарських справах

1.1.Господарське судочинство в системі господарського права України

1.2. Господарський спір: сутність, види, правова характеристика

1.3. Проблеми правового врегулювання господарських спорів

1.4. Підвідомчість та підсудність спорів господарським судам

Розділ ІІ. Порядок здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів

2.1. Порушення провадження по справі в господарському процесі

2.2. Підготовка справи до розгляду в засіданні господарського суду

2.3. Вирішення спорів в господарському суді

2.4. Перегляд рішень господарського суду в апеляційному і касаційному порядку та в силу нововиявлених обставин

2.5. Судове рішення в господарському суді першої інстанції

2.6. Виконання рішень господарського суду

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

З проголошенням незалежності в Україні розпочався процес демократизації всіх сфер життя, у тому числі і економічних підвалин функціонування народного господарства. Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42), остаточно цим раз і на завжди зламавши державну монополію на господарювання, що здійснюється задля отримання прибутку. Це закономірно призвело до значного зростання підприємницької активності громадян і як наслідок - включення у царину госпрозрахункових відносин все нових і нових верств населення. Згідно ст. 55 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання визнаються господарські організації - юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності).

І тому зараз, на порозі третього тисячоліття, коли вільна можливість самостійного господарювання в Україні вже нікого не дивує, а підприємництво як його складова склалося і стійко утвердилося, на перше місце виходять питання забезпечення стабільних і цивілізованих умов господарювання на українському ринку як для національних, так і для іноземних суб’єктів.

Щоб закріплені в нашому законодавстві демократичні норми не залишилися лише продекларованими гаслами, а показники національної економіки продовжували зростати, держава має створити якомога сприятливіший правовий клімат для здіснення господарської діяльності. А це в першу передбачає необхідність перегляду форм та методів здійснення господарського судочинства по вирішенню численних спорів та конфліктів, які не можуть не виникати в процесі підприємницької діяльності.

На даний момент порушення прав та законних інтересів підприємців стало звичним для України. Тисячі підприємців виявилися на сьогодні “кинутими” численними аферистами, постраждали від сваволі багатоликої армії чиновництва, постійно сплачують “данину” корумпованим представникам державних структур, потерпають від бюрократичної тяганини чи просто від типово слов’янської неорганізованості та розгільдяйства контрагентів. Це веде до зросту криміналізації суспільства (звичайною практикою стали “вибивання боргів”, продаж своїх прав вимоги за безнадійною заборгованістю кримінальним структурам, тощо), до соціальної напруженості, до зневіри в державу і закон.

При цьому криза української правової системи в тому, що більшість з підприємців вважає більш прийнятним для себе “шукати правди” не цивілізовано у суді, а шляхом знаходження заступництва (т.з. “даху”) впливових чиновників, чи кримінальних авторитетів. А тому одним з пріоритетних завдань державної політики у сфері регулювання господарської діяльності має стати утвердження авторитету суду як єдиного максимально компетентного і ефективного органу, що може і повинен забезпечити від імені держави ефективне вирішення спорів, що виникають в процесі здійснення господарської діяльності. Це поряд з іншим стане важливим чинником не лише становлення України як правової держави, але і входження її до Європейських та світових економічних структур.

З огляду на вищезазначене, тема дипломної роботи не викликає сумнівів у своїй актуальності та потребі вивчення.

Об’єктом дослідження єсукупність правових норм, що регулюють судові процедури в господарських спорах, проблеми, пов’язані з вирішенням господарських спорів та шляхи їх вдосконалення.

Предметом дослідження єсуспільні відносини стосовно здійснення судових процедур у вирішенні господарських спорів.

Метою даної роботи єрозгляд правових основ здійснення судових процедур в господарських спорах, висвітлення накопиченого досвіду, роз’яснення нормативно-правової бази і практичного досвіду здійснення господарського судочинства в Україні та шляхи його вдосконалення з оглядом на реалії української економіки.

Конкретними завданнями дипломної роботи, що були зумовлені поставленою метою є:

1) опрацювавши відповідні джерела, дати визначення господарського спору та дослідити, які існують види господарських спорів, визначити їх правову характеристику;

2) проаналізувати теоретичні та практичні аспекти здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів;

3) дослідити недоліки та протиріччя господарського процесуального законодавства, запропонувати шляхи його вдосконалення.

Методологічну основу роботи складають у сукупності загальнонаукові (діалектичний, комплексного та системного аналізу) та господарсько-правові (формально-логічний, порівняльно-правовий та ін.) методи дослідження.

Теоретичну основу роботи будуть складати праці вітчизняних і зарубіжних науковців-юристів, таких як Т.Є. Абова, О. Бринцев, І. Побірченко, Д. Притика, В. Тадевосян, Н.О. Саніахметова, В.Яров та інші.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що робота має теоретичну та практичну користь в професійній діяльності юрисконсультів підприємств, установ, організацій. Ряд положень роботи можуть знайти застосування при поглибленій підготовці до семінарських занять, а також можуть бути корисні під час готування доповідей за відповідною тематикою для студентів вищих навчальних закладів правового фаху.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ

1.1. Господарське судочинство в системі господарського права України

У сфері регулювання сучасних економічних відносин важливе місце посідає захист прав та охоронюваних Законом інтересів суб’єктів господарювання (ст. 22 Закону України “Про судоустрій”від 07.02.2002 р.).

Загальновизнаною в правовій літературі є теза, що, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб'єктивні права, господарське законодавство надає управомоченій особі і право на їх захист. Це природно, оскільки право, надане суб'єкту господарювання, але не забезпечене від порушення необхідними засобами захисту, є лише “декларацією”. Хоча воно і проголошено в законі, але, не будучи забезпечене державними правоохоронними заходами, воно може бути розраховане лише на добровільну повагу з боку неуправомочених (чи прямо зобов’язаних) суб’єктів. У силу цього воно набуває характеру лише морально забезпеченого права, що базується на свідомості членів суспільства й авторитеті державної влади [42, 218].

У ст. 1 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства, установи, організації і громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи й у встановленому порядку одержали статус суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду відповідно до встановленої підсудності господарських справ за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Закон України “Про арбітражний суд” започаткував здійснення правосуддя в господарських справах спеціалізованими установами в нашій країні. До жовтня 1917 року на терені України існували комерційні суди, які вирішували спори між підприємцями з торгових угод [39, 8]. Але досвід їх роботи показав, що торгові справи в повні мірі можуть вирішуватись і загальним судами. За свідченням російського вченого Є.В. Васьковського, шкода, нанесена подвійністю судів, була обумовлена тим, що комерційні суди були відокремлені, одні й ті самі закони тлумачились не завжди однаково і однорідні справи вирішувались по-різному. Такі протиріччя в судовій практиці підривали єдність правопорядку та порушували принцип рівності громадян перед законом. Згодом розбіжності, що виникали між підприємствами та організаціями вирішувались в адміністративному порядку вищестоячими органами управління.

В 20-х роках в період нової економічної політики в рамках загальної судової системи діяли арбітражні комісії, до підсудності яких відносились справи за спорами між державними підприємствами та установами.

В зв’язку з переходом на переважно адміністративне регулювання господарських правовідносин, на зміну арбітражним комісіям прийшов державний арбітраж.

Глибокі зміни, що відбувались в житті суспільства, необхідність відповідності законодавства про арбітражні суди нормам діючої Конституції призвели до створення арбітражного суду та прийняття Арбітражного процесуального кодексу України [39, 9].

Створення арбітражного суду було не просто зміною вивіски органів держарбітражу, а перетворення їх в принципово нову юрисдикційну систему, котра має інституційні ознаки судового закладу, оскільки арбітражний суд був наділений всіма повноваженнями і атрибутами незалежної судової влади. Принципи його організації і діяльності отримали закріплення в ст. 4 Закону України “Про арбітражний суд” від 21. 04. 1999 року.

Діюча система господарських судів України прийшла на зміну системі державного та відомчого арбітражу в результаті прийняття Закону “Про господарські суди”, що вступив у дію з 4 липня 1991 р.

Поняття “господарський арбітраж”, що застосовувався в нашій правовій системі тривалий час, не співпадає із прийнятим в інших системах права поняттям “арбітраж”. Під арбітражем в практиці інших держав розуміється процес вирішення вирішення спорів судами, яким сторони за досягненням згоди передають свої правові спори та отримують зобов’язання добровільно підкорюватися рішенню арбітрів, тобто третейських судів.

Господарський суд в Україні здійснює судову владу при вирішенні спорів, що виникають в процесі підприємницької діяльності спорів, що випливають з цивільних правовідносин або з правовідносин в сфері управління. Господарські суди вирішують спори, якщо вони випливають з відносин організацій та громадян з державними та іншими органами.

Таким чином, перетворення органів державного арбітражу в систему господарських судів відображає процес становлення в Україні незалежної та ефективної судової влади.

Поряд з загальним завданням здійснення правосуддя в господарських правовідносинах, як про це зазначено в ст. 1 Закону України “Про господарські суди”, ст. 3 зазначеного Закону вказує на завдання, спрямоване на захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин. Це завдання вирішується за допомогою функції розгляду конкретних справ в судових засіданнях. Розглядаючи справи та встановлюючи невиконання зобов’язання або виконання його неналежним чином по відношенню до кількісних, якісних показників, строків і т.п., суд відшкодовує збитки стороні, яка постраждала, стягує штрафні санкції з порушника. За договірними спорами суд коригує умови договору відповідно до закону і з врахуванням бажань та можливостей сторін. По справам з визнання недійсними актів суд захищає права та інтереси господарюючих суб’єктів від неправомірних дій тих чи інших органів [29, 44].

Господарський процес – це встановлена нормами господарського процесуального права форма діяльності господарських судів, спрямована на захист оспорюваних або порушених прав юридичних осіб та громадян-підприємців[30, 12].

Питання про галузеву належність норм, що визначають організацію та порядок діяльності господарських судів, на протязі років було дискусійним. Немає єдиної думки з даного питання й сьогодні. Так, Т.Є. Абова відносить норми, що визначають порядок діяльності господарських (арбітражних) судів, до цивільного процесу [30,13]. Інші автори, навпаки, говорять про самостійне місце господарського процесу в системі права [31, 6]. Є правильною позиція тих авторів, які вважають безпідставним включення до господарського права і розглядають господарський процес як самостійну процесуальну систему.

Аналіз діючого законодавства показує, що господарський суд істотно відрізняється від судів загальної юрисдикції з організаційної побудови у сфері діяльності і компетенції, порядку, формам діяльності та в ряді інших відносин. Це проявляється в наступному:

1) господарські суди, як і суди загальної юрисдикції, мають свою замкнену систему нормативних актів, що детально регламентують їх організацію та структуру, компетенцію та порядок діяльності;

2) відповідно до даного законодавства господарський суд як і дві інші гілки судової влади (Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції), займає особливе положення серед владних державних структур України. Він повністю самостійний, незалежний та непідвладний в своїй діяльності іншим гілкам влади;

3) подібно загальним судам та поряд з ними господарський суд виконує важливу державну функцію – здійснює правосуддя. Однак, на відміну від загальних судів, діє в особливій сфері відносин – в галузі господарських та пов’язаних з ними управлінських правовідносин, громадянами-підприємцями в процесі здійснення ними підприємницької або іншої економічної діяльності;

4) предметом розгляду господарських судів є господарські спори, що мають певну специфіку.

Діяльність господарських судів з розгляду та вирішення господарських спорів має впорядкований характер, тобто приймає специфічну процесуальну форму. Роль та значення процесуальної форми полягає в тому, щоб забезпечити захист дійсно істотних прав суб’єктів господарювання і гарантувати винесені законні та обгрунтовані рішення. Закон встановлює процесуальний порядок діяльності суду з розгляду та вирішення справ не заради форми, а для того, щоб винести законне та обгрунтоване рішення по справі. Процесуальна форма виступає в якості інструменту досягнення законності в правозастосовувальній діяльності господарських судів [29,18].

Можна виділити основні риси господарської процесуальної форми:

1) закон конкретно визначає процесуальну діяльність як суду, так і інших учасників процесу. Як правило, в господарському процесі можливі лише такі дії, які передбачені або припустимі законом;

2) постановлене по справ рішення повинно грунтуватися лише на фактах, доведених та встановлених судом передбаченими законом способами та засобами;

3) відношення між господарським судом та учасниками процесу не можуть мати характер фактичних відносин, вони мають характер лише правовідносин;

4) все провадження по справі повинно здійснюватися на підставі змагальності та рівноправності сторін.

Слід погодитися з думкою К.І. Комісарова, який відмічає, що процесуальній формі притаманні наступні ознаки: нормативність, системність, універсальність, які виступають у поєднанні при правовому регулюванні правовій реалізації [31, 11].

Нормативність господарської процесуальної форми полягає в тому, що вона встановлюється в законодавстві, причому лише певного рівня.

Системність господарської правової форми відображає необхідність структурувати господарський процесуальний регламент, пов’язаний в єдине ціле.

Універсальність господарської процесуальної форми відображає її правоприємність до рогляду сами різноманітних справ, підвідомчих господарським судам без якої небудь істотної диференціації.

Господарське судочинство як і кожен процес, є послідовний поступовий рух, що складається з низки стадій. Стадія господарського процесу – сукупність процесуальних дій з конкретної справи, об’єднаних одною метою.

Господарський процес складається з шести стадій: 1) провадження в господарському суді першої інстанції; 2) провадження в апеляційні інстанції; 3) провадження в касаційні інстанції; 4) провадження в порядку нагляду; 5) перегляд за поновленими обставинами судових актів господарського суду, що вступили в законну силу; 6) виконання судових актів.

Кожна стадія господарського процесу має свій зміст, охоплює собою певну сусукупність процесуальних дій, спрямована на досягнення самостійної мети: розв’язати спір по суті, перевірити правильність перевіреного рішення, привести його до виконання.

Таким чином, господарське судочинство в системі господарського права України здійснюється господарськими судами, що покликані вирішувати спори, що виникають між суб’єктами господарювання, адже саме тут підприємці можуть врегулювати свої конфлікти, захистити порушені права та інтереси.

1.2. Господарські спори: поняття, види, правова характеристика

Порушення прав та законних інтересів осіб є підставою для виникнення у сторін спору та необхідності його вирішення.

Спір як суспільне явище є протиріччям, різними думками двох або декількох осіб щодо певного явища чи предмету. Спори можуть бути різними: політичними, суспільними, сімейними, трудовими. Але серед усіх спорів особливе місце займають правові, предметом яких є права та обов’язки суб’єктів правовідносин [43,16].

Господарські спори – це різновид правових спорів, вони виникають в процесі здійснення господарської діяльності.

Вперше в законодавчих актах України зазначений термін було використано у ст. 1 Закону України “Про арбітражний суд”. Проте зміни змісту цього поняття були неминучими внаслідок принципової трансформації економіки та права України. Водночас чинне законодавство України визначення поняття цього терміну не містить. І сучасна доктрина, як і раніше, не містить єдиної думки з цього приводу.

Свого часу в радянській літературі велась масштабна дискусія з приводу визначення поняття спору про право. Одна група авторів, грунтуючись на етимологічному розумінні спору, визначала його як “розбіжність”, “суперечність”. Крім того, існували концепції спору і як “перешкоди в здійсненні права”, і як “правопорушення”.

Докладну критику свого часу було надано І. Зайцевим [43,16], який пропонував розуміти під правовим спором конфлікт між особами з приводу прав та обов’язків у матеріальних відносинах. З огляду на чинне законодавство, ця точка зору найбільшою мірою відповідає сутності взаємин сторін, що вступають у спори.

В юридичній конфліктології під конфліктом прийнято розуміти протиборство двох або кількох суб’єктів, спричинене протилежністю (несумісністю) інтересів, потреб, систем цінностей або знань. При цьому для визнання конфлікту юридичним досить, щоб правовими ознаками володів хоча б один елемент [46,17].

Слід зазначити, що категорія “конфлікт” дає змогу розглянути спір як комклексне значення, яке може мати в підгрунті для своєї появи розбіжності, суперечності сторін з приводу певних матеріальних прав та обов’язків, та водоночас, не зводиться до них (на відміну від концепції “протиріччя”); може мати основою порушення права, але не зумовлене ним безпосередньо; може охоплювати всі прояви поведінки сторін у спорі – як активне сперечання, так і ухилення від виконання обов’язків, але не ототожнюється з ними; і врешті-решт, конфлікт може мати місце і за реальної наявності правовідносин сторін, якщо вони є лише правопорушенням.

З урахуванням цього, спір про право визначається як конфлікт осіб, що вступили в нього з метою впливу на матеріальні права та обов’язки учасників. Господарський спір також є юридичним конфліктом, різновидом спору про право. Питання полягає в тому, чи притаманні господарському спору специфічні ознаки, що відмежовують його від інших правових спорів та які ці ознаки [29,50].

Такі науковці, як Т. Абова, В. Тадевосян та І. Побірченко вважають конституційною ознакою господарського спору його господарську сутність.

Д. Притика, наголошуючи на потребі поширення в ході судово-правової реформи юрисдикції арбітражних судів на усі конфлікти за участю юридичних осіб та громадян-підприємців, на спори про визнання недійсними усіх актів державної виконавчої влади та інших органів, справи про банкрутство та встановлення фактів, що мають юридичне значення, також обмежує її (юрисдикцію господарських судів) господарською сферою.

Висновок про нерозривність понять “господарські відносини” та “господарські спори” випливає і з тексту ст. 1 Закону України “Про арбітражний суд”.

Однак, сутність господарського спору обумовлюється сутністю господарської діяльності. Згідно із Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяьності”від 13. 09. 2000 р. господарська діяльність - це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт [29,52].

Отже, основний критерій визначення полягає у функціональній спрямованості діяльності. Раніше законодавець при визначенні господарської діяльності використовував критерій характеру діяльності (Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”). Господарською визнавалася діяльність, яка мала товарний характер. Нині діяльність, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт, що, однак, не виключає можливості виступати об’єктами таких відносин різні матеріальні та нематеріальні блага.

До таких відносин насамперед можна віднести відносини юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язані із здійсненням благодійності, безоплатної фінансової допомоги, відносини з соціальних, екологічних питань, деяких аспектів природокористування та ін., які не підлягають під поняття виробництва (виготовлення) продукції, торгівлі, надання послуг, виконання робіт, а разом з ними і відносини з оподаткування суб’єктів з цих питань.

Як суспільне явище спір є протиріччям, викликає різні думки про декілька або одне явище, предмет. Спори можуть бути самими різноманітними: політичними, суспільними, сімейними, трудовими і т.п. Серед усіх спорів особливе місце займають правові, предметом яких є права та обов’язки суб'єктів правовідносин [29, 52].

Цілком зрозуміло, що в ході реалізації таких правовідносин виникають правові спори. На думку О. Бринцева назвати такі спори господарськими, виходячи з нормативного визначення господарської діяльності, не можна, оскільки вони виникають під час діяльності, що не є господарською. Це означає, що такі спори згідно з чинним законодавством, не можуть бути підвідомчими господарським судам, оскільки останнім підвідомчі лише господарські спори. Крім того, внаслідок свого суб’єктного складу, вони не підвідомчі і судам загальної юрисдикції [31, 65]. Це зводить дилему або до конструювання ще одного поняття для визначення таких спорів з подальшим визначенням їх підвідомчості, або до визнання недоцільності включення господарської сутності спору у визначення поняття господарського спору. При цьому слід зауважити, що річ не у визначенні дефініції господарської діяльності, адже і раніше існувало широке коло відносин відповідних суб’єктів, які не охоплювались господарськими відносинами та в ході реалізації яких виникали спори.

Перший варіант вирішення дилеми не може бути визнаний доцільним, оскільки в разі його прийняття слід було б визначити окрему категорію спорів для кожної окремої категорії відносин суб’єктів залежно від сутності прав та обов’язків сторін у таких відносинах – господарські, благодійні, екологічні та ін [35, 78]. Одним з ідеалів правової держави, до якого слід прямувати, є універсальність регулювання суспільних відносин.

До того ж в окремих випадках правовідносини господарського та іншого характеру, які спричинили конфлікт, можуть бути пов’язані так тісно, що однозначно визначити, які саме відносини становлять сутність спору, неможливо.

На думку В. Яркова, правильним є другий варіант вирішення цієї дилеми. Господарську сутність не слід включати до ознак спору. Взагалі, визначати окремі категорії правових спорів через сутність діяльності, під час якої вони виникають, з подальшим визначенням особливого порядку вирішення їх неправомірно. Сутність прав та обов’язків учасників спору не повинна бути підставою для встановлення будь-яких особливостей у захисті цих прав. Сумнівним є твердження авторів про те, що спрощення та прискорення процедури розгляду господарських спорів, порівняно зі спорами, що розглядаються судами загальної юрисдикції, зумовлене потребою у захисті інтересів цивільного обігу під час господарської діяльності. З рівності прав усіх людей, проголошеної ст. 21 Конституції України, випливає недопустимість встновлення будь-яких привілеїв та обмежень у засобах захисту прав.

Отже, в правовій державі слід взагалі відмовитись від категорії господарський спір, визнати існування лише спорів про право та гарантувати кожному право на вирішення їх судовою владою держави в однаковому для всіх порядку.

Визначаючи господарську сутність спору, слід звернути увагу на позитивні та негативні сторони його виникнення. Так, вчені І. Побирченко та В. Тадевосян відмічають в ньому позитивний момент, вказуючи, що правовий спір сприяє встановленню чіткості і визначеності у взаємовідносинах спірних сторін. З іншого боку він свідчить про неврегульованість взаємовідносин контрагентів. Для того, щоб усунути її, необхідно розв’язати виниклий спір. Тому завдання господарників та юристів сьогодні полягає в тому, щоб попередити спори, а при виникненні – оперативно вирішувати, самими сторонами, без звернення до господарського суду.

Незважаючи на різноманітність думок щодо визначення сутності господарського спору, більшість науковців додержуються давно встановленої класичної позиції з цього приводу. А саме, господарські спори є різновидом правових спорів, що виникають в процесі здійснення господарської діяльності, самостійним інститутом господарського права або іншими словами протиріччям двох або декількох осіб про права та обов’язки в господарських правовідносинах [29, 54].

Спори з приводу господарських правовідносин частіше всього виникають в результаті правопорушень по укладеним договорам. Але вони можуть породжуватись у випадку заподіяння позадоговірної шкоди, незаконного привласнення чужого майна, розходжень при укладанні договорів, порушеннях прав суб’єктів підприємницької діяльності неправомірними рішеннями органів влади і управління, при заборгованості підприємств та організацій.

В залежності від змісту, сутності господарських спорів їх можна розділити на кілька категорій. Раніше, в умовах Радянського Союзу, вони розмежовувались на три групи:

1) переддоговірні, до яких відносились спори, пов’язані з примушуванням укладати договір, про умови договору, про зміни та його розірвання;

2) майнові, що випливають з відшкодування збитків, сплати неустойки, віндикації речі і т.п.;

3) немайнові.

Слід відмітити, що термін “переддоговірні спори” на цей час залишився в Декреті Кабінету Міністрів України від 23.01.1993 р. ” Про державне мито”, але судова практика відмовилась від нього. Всі вказані види спорів в статистичній звітності господарських судів є спорами про укладання, зміну, розірвання договорів та визнання їх недійсними. Тобто вся група спорів характеризується по окремим видовим характеристикам [48, 12].

Виходячи з цього, всі господарські спори можна розділити на три великі групи, категорії:

1) договірні;

2) майнові;

3) немайнові.

Поряд з цим розмежуванням спори за загальним предметом розподіляються і на більш мілкі групи за спеціальними ознаками.

Так, договірні спори поділяються на:

а) спори про укладання договорів, їх умовах;

б) зміну договорів;

в) розірвання договорів;

г) визнання договорів недійсними.

Ще більш розгалуженою є категорія майнових спорів за видовими ознаками, а саме:

а) про віндикацію майна;

б) про стягнення збитків;

в) про постачання недоброякісної, некомплектної продукції, товарів;

г) за розрахунками і т.п.

Немайнові спори однорідні. Серед них займають важливе місце справи про недійсність актів відповідних органів, про порушення антимонопольного законодавства і т.п.

Розмежування спорів за категоріями та видами має важливе значення для правильного визначення держмита, надання належних доказів, здійснення певних процесуальних дій. Крім того, статистичні дані по категоріям та видам спорів дають можливість мати явну уяву про характер господарських правопорушень, розповсюдженості деяких з них, про стан укладання договорів і договірної дисципліни. Це дозволяє приймати відповідні заходи по усуненню правопорушень та інших недоліків в господарській діяльності.

1.3. Проблеми правового врегулювання господарських спорів в Україні

Гарантом захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності має бути чинне законодавство.

Правила вирішення господарських спорів в Україні передбачені, переважно, Господарським процесуальним кодексом України. Згідно ст. 4 ГПК України господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Закону України “Про господарський суд”, господарського процесуального кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. До цих актів слід додати укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств та відомств, прийняті відповідно до їх компетенції та зареєстровані у встановленому порядку [].

Отже, юридичною основою норм, що регулюють порядок здійснення господарського процесу, є Конституція України, в якій закріплений ряд принципових положень щодо правового регулювання вирішення господарських спорів, а саме в ст. 121 визначені завдання Прокуратури України щодо винесення та виконання судових рішень та делегування функцій судів. Конституцією України передбачена також система судів загальної юрисдикції, принципи здійснення судочинства, статус суддів (ст. 124-131).

В Законі України “Про господарські суди” визначені, в свою чергу, завдання господарських судів, основні принципи їх діяльності, порядок призначення суддів, повноваження, порядок створення та діяльності господарських судів різного рівня, та ін [].

Господарський процесуальний кодекс зберігає сукупність норм, що регулюють господарський процес, а саме передбачає собою досудове врегулювання господарських спорів; підвідомчість та підсудність спорів господарським судам; учасники судового процесу; докази; судові витрати; процесальні строки; подання позову; порушення провадження по справі та підготовка матеріалів для розгляду в першій нстанції; забезпечення позову; вирішення господарських спорів в першій інстанції; перегляд судових рішень в касаційному порядку; перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України; перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за поновленими обставинами; виконання рішень, ухвал, постанов; провадження у справах за участю іноземних підприємств, організацій.

Аналізуючи проблеми правового регулювання вирішення господарських спорів в Україні, слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку ринкових відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого саморядування та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню цих відносин, що призводить до порушення прав та охоронюваних законом інтресів суб’єктів господарювання [].

Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають цілковито узгоджені з практикою їх застосування. Саме практика коригує правові відносини та об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства. Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.

Так, ст. 5 нині діючого Господарського кодексу України, визначає, що спори, які виникають з договору перевезення та договору про надання послуг зв’язку, можуть бути передані на вирішення Господарського суду лише за умов додержання встановленого порядку їх досудового врегулювання. Цілком обгрунтованою є вимога щодо договору, заснованого на державному замовленні. У цьому пріоритетному випадку захищаються державні інтереси, і деталізація можливого вирішення спору в досудовому порядку очевидна. Але яку особливість законодавці знайшли в договірних відносинах про надання послуг з перевезення чи надання послуг зв’язку, крім втрати оперативності вирішення спору Господарським судом [].

Вбачається також певна невиваженість при внесенні змін до ст. 8 ГПК України.

Раніше правова норма передбачала, що у разі визнання боржником претензії і неперахування ним коштів заявник через 20 днів з дня отримання претензії боржником міг звернутися з платіжною вимогою до банку боржника про безспірне списання боргу. Такий порядок був доцільним, оскільки на поточному рахунку могли знаходитись грошові кошти і це давало можливість задовольнити вимоги кредитора. Цей порядок лише у виняткових випадках спонукав кредиторів звертатися до Господарського суду про зміну способу задоволення вимог, передбачену ст. 121 ГПК, що в подальшому покладалося на державну виконавчу службу [].

На перший погляд, у цьому є логіка: виконавча служба покликана діяти згідно із Законом України “Про виконавче провадження”. Проте, якщо звернутися до аналізу практики, то він засвідчить, що державні виконавці, враховуючи їхні обмежені штати, перевантаженість, відсутність транспортних засобів, нерідко порушують строки виконавчого провадження, необгрунтовано ухвалюють постанови про неможливість виконання рішень, щов подальшому стає цілком достатньою підставою для судового оскарження. Все це спостерігалося ще до внесення змін до ст. 8 ГПК. Можна лише уявити, якою може бути якість виконавчого провадження, коли на виконавців додатково лягла велика кількість визнаних претензій. Та, крім цього, треба мати на увазі, що тепер усі рішення Господарського суду також виконуються державними виконавцями [].

Слід звернути увагу й на статтю 59 ГПК України. Арбітражний процесуальний кодекс безальтернативно вимагав від відповідача не пізніше ніж через три дні після отримання ухвали господарського суду про порушення провадженні по справі надати відзив на позовну заяву. Ст. 59 ГПК визначає, що відповідач має право після одержання ухвали надіслати відзив. Отже, по-перше, за змістом правової норми відповідач може надати відзив, а може і не надати. По-друге, ГПК не встановлює строку надання відзиву, оскільки це випливає з альтернативного права; отже, відповідача може погоджуватись чи не погоджуватись з позовними вимогами іншими законним засобами. Однак, річ у тому, що консерватизм суддів у застосуванні правових норм дається взнаки і вони постійно ухвалою вимагають від відповідачів надсилати відзив на позовну заяву, посилаючись формально на обов’язковість виконання вимог суду з можливим подальшим застосуванням санкцій. Вищому господарському суду України слід звернути увагу на таку практику й надати відповідні роз’яснення.

Потребує певного доопрацювання ч. 2 ст. 74 ГПК, де йдеться про порядок ведення засідання. У правовій нормі підкреслено, що суддя оголошує склад суду та роз’яснює учасникам судового процесу їхні права та обов’язки. Але ж при цьому, якщо йти за змістом статті, порушуються вимоги інших правових норм ГПК. Адже цілком логічно, що спочатку суддя (колегія суддів) має впевнитися, чи є учасники процесу, чи мають вони стосунок до конкретної справи, чи наділені вони повноваженнями представників сторін або інших учасників судового процесу, і лише після такої процедури оголосити склад суду та роз’яснити учасникам процесу їхні права та обов’язки [].

Незрозумілим є визначення, передбачене п. 6 ст. 81 ГПК, як одна з підстав залишення позову без розгляду, якщо громадянин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокурором.

За змістом статті невідомо, у якому статусі виступає громадянин як учасник судового процесу при вирішенні господарського спору.

У розумінні статті 1 ГПК право на звернення до суду має лише фізична особа, яка набула статусу суб’єкта підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Якщо ж це громадянин як фізична особа, то за положеннями, передбаченими ГКП, вона позбавлена права на звернення з позовом до господарського суду і може звертатись лише до місцевого суду загальної юрисдикції. Можливо, мова йде про громадянина як кредитора у справах про банкрутство: тоді це має бути конкретизовано у правовій нормі.

Цілу низку питань викликає внесена до ГПК стаття 81-1. У частині першій правової норми записано, що у судовому засіданні, а також при огляді та дослідженні письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. Тобто правова норма мала б визначати вимоги до змісту будь-яких видів протоколів як процесуальних документів. І разом з тим за подальшими текстом визначені лише вимоги до змісту протоколу судового засідання.

Водночас зазначена стаття ГПК надає Господарському суду право на здійснення аудіо-чи відеозапису судового засідання. Сам факт такого дозволу є позитивним моментом судочинства на сучасному етапі розвитку технологій, але правова норма констатує таке право, не пердбачивши процесуального порядку застосування технічних засобів, але за певних умов може спровокувати зазначених засобів (посилання на відеозапис, монтаж і т.п.). Щоб не допустити подібного, необхідно ці вимоги виписати на зразок тих, що закладені у Кримінальному процесуальному кодексі України і апробовані багаторічною практикою досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ [].

Чинним процесуальним кодексом (ст. 78) передбачено укладання мирової угоди сторін. Саме судова практика підтвердила необхідність застосування при вирішенні господарських спорів мирової угоди, оскільки АПК не передбачав цього, хоча фактично під різними назвами господарські суди не застососували таку форму вирішення спорів. І знову ж таки законодавець не подає вимог щодо змісту мирової угоди, а це на практиці призводить до невизначеності: сторони укладають мирову угоду, як кому заманеться, а суд звертає увагу тільки на те, чи не обмежені права сторін судового процесу.

За результатами розгляду справи важливого значення набуває прийняте судом рішення про вирішення господарського спору по суті. При цьому ст. 82 ГПК наголошує, що у разі розгляду справи трьома суддями, суддя не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка згодом приєднується до справи [].

Як свідчить судова практика, ця вимога була внесена до АПК ще 13.05.97 і за аналогічним змістом перенесена до ГПК. Однак ні у 1997, ні у 2001 році не внесені уточнення, які б узгоджувалися із ст. 22 ГПК про право сторін на ознайомлення з матеріалами справи. Але за відсутністю посилань у правовій нормі необхідно розуміти, що окрема думка не оголошується з прийняттям рішення по суті спору, а це обмежує права сторін, передбачені ст. 22 та 81-1 ГПК.

Потребує також уточнень ст. 85 ГПК щодо оголошення рішення набрання ним законної сили.

Відповідно до оголошеної правової норми рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку: в одному випадку – з дня його прийняття, тобто після оголошення судом рішення у повному обсязі після закінчення розгляду; в іншому, якщо за згодою сторін оголошені тільки вступна та резолютивна частини рішення, - з дня його підписання; іншими словами з дня підписання повного тексту рішення.

Якщо взяти до уваги, що судді надається ще п’ять днів на підготовку судового рішення після дня вирішення спору, то постає питання: як визначити день його підписання (сторона, яка може бути незгодна з рішенням і хоче звернутись зі скаргою до Апеляційного суду, повинна чекати, телефонувати, приїжджати та брати копію рішення під розписку). Не всі сторони перебувають за місцезнаходженням Господарського суду; вони мають повертатися за юридичною адресою, готувати апеляційну скаргу, обгрунтовуючи її додатковими доказами, що також потребує часу, після чого знову їхати до місцевого Господарського суду зі скаргою, аби він переслав матеріали. На все це потрібен додатковий час, якого може не вистачити для вчасного заернення до Апеляційного суду [].

Є особливе питання, яке потребує уточнення та приведення його у відповідність з цілою низкою правових норм ГКП. Йдеться про види підсудності справ господарським судам залежно від наведених у кодексі підстав. Якщо виходити з положень статей 15 та 16 ГКП, ними передбачені територіальна та виключна підсудності. Однак зазначений перелік не узгоджується з іншими правовими нормами кодексу, які передбачають не тільки таке поняття, як предмет спору, а й такий вид підсудності, як предметна підсудність.Звернімося хоча б до статей 26, 27, 80, 104, 111-7, 111-10, у яких визначено предметну підсудність. Сам факт наявності таких неодноразових законодавчих визначень спонукає до внесення до інституту підсудності також предметної підсудності.

Слід звернути особливу увагу на передбачений ст. 111-17 ГПК порядок перегляду постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом України у касаційному порядку, який визначає, що перегляд має місце при згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України. Це не що інше, як пряме порушення конституційного права суб’єктів господарських правовідносин на судовий захист. Чому, власне, вирішення питання, порушити чи не порушити розгляд скарги (подання), має залежати не від закону, а від згоди чиновника, хай навіть найвищого рангу, тоді як ст. 8 Конституції України – це найвища судова інстанція, рішення якої є остаточним і оскарженню не підлягає. То ж як у державі в цьому випадку мають бути захищені порушені права та охоронювані законом інтереси, якщо законодавчо закріплена чиновницька воля [].

Викладене торкається лише невеликої частки тих положень Господарського процесуального кодексу України, які можуть і повинні стати предметом широкого обговорення з метою подальшого вдосконалення його норм.

1.4. Підвідомчість та підсудність спорів господарським судам

Підвідомчість – усталена законом сукупність повноважень господарських судів з розгляду та вирішенню справ, віднесених до їх компетенції [30, 156].

Підвідомчість справ господарським судам встановлюється ст. 12 Господарсько-процесуального кодексу України. Її норми базуються на положеннях ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України “Про господарські суди”, відповідно з якими до ведення господарських судів відноситься розгляд всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Тим самим розмежовується компетенція господарських судів та інших органів, у тому числі судів загальної юрисдикції. Саме необхідністю такого розмежовування і обумовлена у першу чергу важливість проблеми визначення підвідомчості справ.

Спроба визначити критерії розмежування компетенції господарських судів та судів загальної юрисдикції була розпочата в роз’ясненнях Вищого Господарського Суду України № 02-5/62 від 08.02.1996 р. “Про деякі питання підвідомчості та підсудності справ арбітражним судам” [ ]. А саме коли в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або говориться про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, які визначені Законом України “Про господарські суди” та Господарським процесуальним кодексом України. При цьому слід мати на увазі, що відповідно ст. 26 Цивільного процесуального кодексу при з’єднанні кількох пов’язаних між собою вимог, одні з яких підвідомчі суду, а інші – господарському суду, всі вимоги належать розгляду в суді, незалежно від статусу учасників спору [ ].

Таким чином, критеріями, що визначають підвідомчість справ господарському суду, є:

1) характер спірного правовідношення;

2) суб’єктний склад учасників спору.

Характер спірного правовідношення є важливим критерієм віднесення справ до господарського суду []. Господарському спору, переважно, підвідомчі економічні спори, що виникають з цивільних правовідносин. В даному випадку маються на увазі відносини, що регулюються цивільним законодавством. Коло цих відносин визначено в ст. 2 ЦК України.

Економічні спори, що виникають з адміністративних правовідносин, тобто відносин, заснованих на адміністративному чи іншому владному підпорядкуванню одної сторони іншій, також підвідомчі господарському суду. Учасниками адміністративних правовідносин можуть бути державні органи та органи місцевого самоврядування, що виконують по відношенню до інших осіб управлінські, контрольні або засновані на іншому владному підпорядкуванні функції.

Суб’єктний склад учасників спору дозволяє більш точно розмежувати підвідомчість між двома органами судової влади: судами загальної юрисдикції і господарськими судами []. До кола суб’єктів спорів, які розглядаються господарськими судами відносяться:

1) юридичні особи, тобто організації, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами у суді (ст. 23 ЦК);

2) громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності;

3) у випадках, передбачених законодавчими актами України, в господарський суд мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності;

4) держава України, коли вона виступає в якості учасника відносин господарського обігу;

5) державні органи, органи місцевого самоврядування, прокурор, коли їм надано право приймати участь в господарському процесі з метою захисту майнових інтересів держави;

6) іноземні організації, організації з іноземними інвестиціями, міжнародні організації, іноземці, особи без громадянства, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Види підвідомчості справ господарським судам. В залежності від того, чи відносить закон вирішення певної категорії справ до ведення виключно яких – небудь одних органів чи кількох різних органів, підвідомчість підрозділяється на виключну та множинну. Так, справи про банкрутство віднесені до виключної підвідомчості господарських спорів. Майнові спори між громадянами та між організаціями, а також між громадянами та організаціями мають множинну підвідомчість, так як можуть вирішуватися як державними (загальної юрисдикції, господарськими), так і третейськими судами. Множинна підвідомчість в залежності від засобу вибору з декількох юрисдикційних органів, яким справа підвідомча по закону, можуть підрозділятися на договірну, імперативну та альтернативну [].

Договірною є підвідомчість, що визначається взаємною згодою сторін.

Імперативною є підвідомчість, при якій справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Наприклад, встановлений законом для окремих категорій спорів порядок досудового врегулювання.

Альтернативною є підвідомчість за вибором особи, що захищає свої права. У відповідності з традиційним трактуванням правил альтернативної підвідомчості зацікавлена у вирішенні спору особа має право за власним бажанням звернутися до будь-якого з органів, зазначених в законі.

Основні категорії справ, підвідомчих господарським судам. В ст. 12 Гоподарського процесуального кодексу зберігається перелік справ, підвідомчих господарському суду: 1) справи по спорам, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, а також по спорам про визнання недійсними актів за вимогами, зазначеними в законодавстві; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, рахункової палати – з питань, віднесених законодавством до їх компетенції.

Даний перелік не є вичерпним, так як господарському суду підвідомчі і інші господарські спори, що задовольняють загальними критеріям підвідомчості []. Наприклад:

- у відповідності із ст. 37 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р. органам прокуратури надається право звертатися в господарський суд з заявами про припинення екологічної небезпечної діяльності суб’єктів господарювання;

- у відповідності до ст. 30 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20. 12. 1991 р. господарським судам підвідомчі спори, пов’язані з наданням додаткових земельних ділянок селянському (фермерському) господарству, після його створення; про припинення діяльності селянського (фермерського) господарства; про викуп для державних та суспільних потреб земель селянського (фермерського) господарства;

- спори, пов’язані з примусовим розпуском (ліквідацією) об’єднань громадян, накладанням стягнень на об’єднання громадян, вирішуються господарським судом на загальних підставах за заявою легалізуючого органу чи прокурора (ст.ст. 28 – 31 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16. 06. 1992 р.;

- спори про визнання недійсними рішення обласних, Киівської та Севастопольської міських державних адміністрацій про повернення у власність релігійним організаціям культурних будівель або майна підвідомчі Вищому господарському суду України (Роз’яснення від 29.02.96 № 02-5/109 “Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України “Про свободу совісті та релігійних організацій”).

Виключенням із загальних правил підвідомчості спорів господарським судам складають наступні категорії спорів:

- господарським судам не підвідомчі спори, що виникають за згодою стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни та тарифи у відповідності з законодавством не можуть бути встановлені за згодою сторін (ст. 12 ГПК);

- не можуть оскаржуватися у господарському суді акти ревізій, документальних перевірок, дії посадових осі, здійснені в процесі або в результаті перевірок (п.2.2. Роз’яснень Вищого господарського суду України № 02-5/62 від 08ю02.96);

- у випадках, коли спір за участю громадянина-підприємця виник не у зв’язку з підприємницькою діяльністю, він розглядається у загальному суді;

- на підставі ст. 67 Закону України “Про охорону навколишнього середовища” від 25.09. 1991 р. не підлягають розгляду господарськими судами справи в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо одна із сторін знаходиться за межами України;

- спори про припинення випуску друкованих засобів масової інформації, вилучення тиражу або окремої її частини; оскарження відмови у державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення випуску; заміна засновника (складу засновників); вимог громадян, юридичних осіб та державних органів про спростування опублікованої інформації підвідомчі загальним судам (ст.ст. 18, 19, 20, 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”) від 16. 11. 1992 р.;

- у відповідності з ч.1 ст. 26 Закону України “Про режим іноземного інвестування” від 19. 03. 1996 р. спори між іноземними інвесторами та державою з питань державного регулювання іноземних інвестиції і діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підвіжомчі судам загальної юрисдикції, а не господарським судам, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

- у відповідності з ч. 4 ст. 32 Закону України “Про об’єднання громадян” рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України.

Підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейським судом (арбітражем), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК).

Підсудність справ господарським судам. Підсудність – відношення підвідомчої господарським судам юридичної справи до ведення певного господарського суду [].

На відміну від підвідомчості, за допомогою якої розмежовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію у тій же галузі, але між різними судами. В залежності від роду належних вирішенню справ та від території, на якій діє той чи інший суд, розрізняють підсудність родову, або предметну, та територіальну, або місцеву.

Родова підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня системи господарських судів повинен прийняти конкретну справу до свого провадження в якості суду першої інстанції в залежності від предмету спору. Всі справи, підвідомчі господарським судам, підсудні місцевим господарським судам (ст. 13 ГПК).

Територіальною є підсудність справи суду в залежності від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. За її допомогою розмежовується компенсація однорідних судів. Як правило, територіальна підсудність підрозділяється на загальну, альтернативну (за вибором позивача), договірну, виключну та підсудність за зв’язком справ [].

Загальна підсудність визначається місцезнаходженням відповідача. Так, згідно ст. 15 ГПК справи по спорам, що виникають при укладанні, зміні чи розірванні господарських договорів, справи по спорам про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснювати на користь іншої сторони певні дії, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти і т.п.

Справи по спорам, що виникають при виконанні господарських договорів і з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника [].

Альтернативною є підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних в законі судів за вибором позивача.

Справи по спорам за участю декількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Виключною є підсудність, що припускає розгляд певних категорій справ лише судами, вказаними в законі:

- віднесені до підсудності господарського суду справи по спорам, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу;

- справи по спорам про право власності на майно, або про витребування майна з чужого незаконного володіння, або про усунення перешкод в користуванні майном розглядаються господарським судом за місцем знаходження майна;

- справи по спорам, в яких відповідачем є вищий або центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких зберігають державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва (ст. 16 ГПК).

Договірною є підсудність, що встановлюється за згодою сторін. Мається на увазі, що сторони по справі можуть укласти письмову згоду, в якій визначають той господарський суд, в якому визначать той господарський суд, якому вони нададуть на розгляд та вирішення господарський спір. При цьому сторони не можуть змінити як родову, так і виключно територіальну підсудність.

Незважаючи на відсутність прямої вказівки в господарському процесуальному законі, в якості особливого виду територіальної підсудності може бути виділена підсудність за зв’язком справ. Підсудність за зв’язком справ припустима, наприклад, у випадку вступу у справу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору. За змістом ст. 26 ГПК позови третіх осіб , що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, підсудні суду, який вирішує справу, в яку ступає третя особа [].

Справа, прийнята господарським судом до свого провадження із збереженням правил підсудності, повинна бути ним розглянута за суттю і втому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду ( ст. 17 ГПК).

Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи направляються господарським судам за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви чи винесення ухвали про передачу справи. В цьому випадку, якщо після відводу суддів неможливо розглядати справу в господарському суді, до підсудності якої відноситься справа, Голова Вищого господарського суду України чи його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є в провадженні місцевого господарського суду, і передати його на розгляд в інший місцевий господарський суд.

Таким чином, загальними засадами правосуддя у господарських спорах Закон визначає підвідомчість та підсудність справ господарським судам, здійснення судами господарського процесу при вирішенні господарських спорів, визначає його процесуальні форми та стадії. Особливої уваги при розгляді проблеми господарського судочинства заслуговують господарські спори або спори з господарських правовідносин, їх сутність, правова характеристика та категорії, що знайшли своє відображення в наукових працях відомих вчених. Але, незважаючи на юридичне закріплення в законодавчих нормах, дані складники господарського процесу мають в собі ряд неврегульованих елементів, що перешкоджають ефективному здійсненню правосуддя у господарських справах.

РОЗДІЛ ІІ. ІІРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУДОВИХ ПРОЦЕДУР У ВИРІШЕННІ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

2.1. Порушення провадження по справі в господарському процесі

Відповідно до законодавства України правосуддя в господарських відносинах здійснюється судами.

Господарський суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також при розгляді прав про банкрутство.

Оскільки згідно ст. 5 Закону України “Про господарський суд” господарські суди складають єдину трьохланкову систему спеціалізованих судів (місцеві суди; апеляційні господарські суди; Вищий господарський суд України), початковою стадією відповідного провадження по справі в господарському процесі є порушення справи в суді першої інстанції, тобто в місцевому господарському суді, яка має свої специфічні цілі та завдання. Суспільною метою даної судової процедури слід вважати реалізацію права на звернення за судовим захистом, оскільки на це спрямовані норми зазначеного інституту, дії суб’єктів процесу та відношення між ними [].

Мета реалізації права на звернення за судовим захистом досягається виконанням завдання за своєчасним і правильним порушенням справи.

Особа, що вважає себе володарем осопорюваного чи порушеного права звертається в суд з позовною заявою, де просить суд розглянути виниклий спір.

Позовне провадження має певні специфічні ознаки. Для нього характерно:

1) наявність матеріально-правової вимоги, що випливає з порушеного чи оспорюваного права;

2) розгляд чи вирішення даної вимоги у встановленому законом процесуальному порядку;

3) наявності спору про право;

4) наявність двох наділених законом рівними процесуальними правами сторін з протилежними матеріально-правовими інтересами.

До позовної форми захисту відноситься не лише форма звернення до суду, але й порядок розгляду спору. В цьому полягають процесуальні гарантії права на судовий захист.

Для позитивного вирішення питання про порушення конкретної справи в господарському суді необхідна наявність у зацікавленої особи права на подання позову та реалізація цього права в належному порядку. В даному випадку мова йде про передумови права на подання позову – обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує виникнення суб’єктивного права певної особи на надання позову за конкретною справою. Якщо яка-небудь з передумов відсутня, відсутнє й право звернення до суду. Так, до загальних передумов права на подання позову відносяться наступні обставини: 1) підвідомчість справи суду; 2) процесуальна правоздатність сторін; 3) відсутність судового рішення, раніше винесеного за даною справою; 4) відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на розгляд третейського суду [].

Виходячи із змісту нині діючого господарського законодавства, порядок звернення до господарського суду зберігає в собі вичерпний перелік вимог. На відміну від випадків недодержання передумов права на подання позову, недодержання порядку реалізації права на подання позову хоча і тягне неможливість порушення провадження по справі в суді, однак не є неусуваним. Позивач може виправити допущені помилки та повторно звернутися до суду з тотожнім позовом [].

До порядку реалізації права на подання позову відносяться:

1. Підсудність справи даному суду.

2. Наявність належно оформлених повноважень на підписання або подання позовної заявої.

3. Сплата державного мита.

4. Додержання реквізитів позовної заяви.

Відповідно до ст. 54 ГПК України позовна заява подається в господарський суд в письмовій формі і підписується уповноваженою посадовою особою позивача або його представником, прокурором або його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником.

Поза закріплення правил про додержання встановленої форми позовної заяви, в ст. 54 ГПК України закріплені вимоги відносно її змісту. Зміст позовної заяви складають свідчення, необхідні для розгляду та вирішення позову в господарському суді [].

Позовна заява може зберігати:

1) найменування господарського суду, в який подається заява;

2) найменування сторін; їх поштові адреси; найменування і номери рахунків сторін в банківських установах;

3) документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;

4) вказівка ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (за спорами, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);

5) зберігання позовних вимог; якщо позов подається до декількох відповідачів – зміст позовних вимог по відношенню до кожного з них;

6) переказування обставин, на яких грунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обумовлений розрахунок сум, що стягуються та оскаржуються; законодавство, на підставі якого надається позов;

7) свідчення про прийняття заходів досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених ГПК України;

8) перелік пропонуємих до заяви документів та інших доказів.

В позовній заяві можуть бути зазначені і інші свідчення, якщо вони необхідні для належного вирішення спору [].

Позивач, прокурор або його заступник зобов’язані при наданні позову направити сторонам копії позовної заяви та додатків до неї. Таке зобов’язання покладається на позивача у випадку притягнення господарським судом до участі у справі іншого відповідача, заміна господарським судом неналежного відповідача ( ст. 56 ГПК України).

До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається доручення або інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача (ст. 57 ГПК України).

В одній позовній заяві можуть бути поєднані кілька позовних вимог. З’єднання кількох позовних вимог може мати місце, коли вони пов’язані між собою на підставах виникнення або наданим доказам.

Суддя має право об’єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, в яких приймають участь одні й ті самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні (ст. 58 ГПК).

Господарське процесуальне законодавство передбачає право особи, що приймає участь у справі, направити до господарського суду відзив на позовну заяву [].

Згідно ст. 59 ГПК України відповідач має право після отримання ухвали про порушення справи направити:

1) до господарського суду – відзив на позовну заяву та усі документи, що підтверджують заперечення проти позову;

2) позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, що приймає участь в судовому процесі, - копію відзиву.

Відзив підписується уповноваженою особою відповідача або його представником. Відзив повинен зберігати: найменування та номер справи; мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обумовлюють відхилення позовної вимоги; перелік наданих до відзиву документів та інших доказів. До відзиву, підписаному представником відповідача, додається доручення або інший документ, що підтверджує повноваження представника відповідача [].

Про прийняття позовної заяви згідно ст. 61 ГПК України суддя одноособово вирішує питання про прийняття позовної заяви.

Закон зберігає вичерпний перелік і не підлягає розширеному тлумаченню перелік підстав до відмови в прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК).

Суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви, якщо: 1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України; 2) у провадженні господарського суду або іншого органу, що вирішує господарський спір у межах своєї компетенції, знаходиться справа по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах або мається рішення цих органів за даним спором; 3) позов направлений до ліквідованого підприємства, організації.

Наявність вказаних підстав свідчить про відсутність у позивача права на подання позову [].

Про відмову в прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка направляється сторонам, прокурору або його заступнику, якщо вони є свідками, не пізніше п’яти днів від дня отримання заяви.

Ухвала про відмову в прийнятті позовної заяви може бути оскаржена. У випадку відміни цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день першочергового звернення до господарського суду [].

В господарському законодавстві закріплена ще одна група правил, при недодержанні якої суддя теж повертає позов без розгляду. А саме, згідно ст. 63 ГПК України суддя повертає позовну заяву без розгляду, якщо:

1) позовну заяву підписано особою, що не має права її підписувати;

2) в позовній заяві не вказане повне найменування сторін, їх поштові адреси;

3) в позовній заяві не вказані обставини, на які не покладаються позовні вимоги, докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, обумовлений розрахунок стягуємої або оскаржуємої суми;

4) не надані докази сплати державного мита у встановленому порядку та розмірі;

5) порушені правила поєднання вимог або поєднані в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів, і спільний розгляд цих вимог буде перешкоджати вирішенню спору;

6) не надані докази направлення відповідачу копії позовної заяви та наданих до неї документів;

7) не надані докази прийняття заходів досудового врегулювання спору в умовах, передбачених законодавством;

8) до винесення ухвали про порушення провадження по справі від позивача поступила заява про врегулювання спору;

9) не надані докази сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Суддя повертає позовну заяву не пізніше п’яти днів після її надходження, про що виносить ухвалу. Перелік підстав для повернення позовної заяви є вичерпним та поширеному тлумаченню не підлягає. Ухвала про повернення позовної заяви може бути оскаржена [].

Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню до господарського суду в загальному порядку після усунення порушень. Слід мати на увазі, що за час звернення з позовом буде рахуватися дата звернення з належно оформленою позовною заявою.

Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносе і направляє сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження по справі, в якій зазначається про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час та місце його проведення, необхідні дії при підготовці справи до розгляду в засіданні.

2.2. Підготовка справи до розгляду в засіданні господарського суду

Судове провадження в господарському суді для досягнення його мети повинно здійснюватись таким чином, щоб забезпечити його правильний та своєчасний розгляд і вирішення, яке багато в чому залежить від проведення належної підготовки його до судового розгляду. Стадія підготовки безпосередньо настає після прийняття заяви, тобто порушення по справі, і є обов’язковою по кожній справі, яка б проста вона не здавалась [].

Таким чином, підготовка справи до суду – самостійна обов’язкова стадія господарського процесу, що проводиться судом по кожній справі після її порушення з метою правильного розгляду та вирішення спору у встановлені процесуальним законом строки.

Мета даного етапу судочинства – створення умов, спрямованих на забезпечення правильного і своєчасного вирішення спору.

Завданнями підготовки справи до судового розгляду є: а) уточнення позовних вимог і обставин, що знаходяться в основі позову; б) визначення характеру правовідносин сторін і, відповідно, потенційного кола нормативних актів, які повинні будуть застосовуватись при порушенні спору; в) визначення можливого кола осіб, що приймають участь у справі; г)визначення кола доказів, необхідних для порушення спору по суті, і забезпечення їх подання до моменту початку розгляду; д) сповіщення зацікавлених осіб про час та місце розгляду [].

Стадія підготовки має виключно важливо значення для успішного здійснення судового розгляду і, відповідно, досягнення кінцевого результату судочинства – прийняття обгрунтованого, законного і правильного рішення. Як показує практика вирішення справ господарськими судами, саме недостатня підготовка справи у більшості випадків і є причиною неодноразової відміни її розгляду, дає законну можливість затягування процесу особам, закікавленим в цьому, нерідко призводить до прийняття незаконного та необгрунтованого рішення, що, зменшує в свою чергу авторитет правосуддя і держави в цілому, від імені якої здійснюється правосуддя.

Особи, що приймають участь у справі, покликані сприяти ефективній підготовці справи до судового розгляду. Це випливає з принципу змагання, з прав та обов’язків сторін та інших осіб, що приймають участь у справі надавати докази або зазначити місце їх знаходження, із зобов’язання сумлінно користуватися всіми наданими їм процесуальними правами. Звернення громадян, особливо якщо вони носять процесуальний характер (наприклад, клопотання), повинні бути достатньо вмотивованими [].

До підготовки справи суддя приступає з моменту її надходження до господарського суду. При цьому головною особливістю господарського процесу є те, що всі питання, пов’язані з порушенням справи, підготовкою її до розгляду, визначенням часу та місця розгляду справи, оформляються в одному акті – ухвалі про порушення провадження по справі (ст. 64 ГПК України). Дна ухвала повинна бути винесена не пізніше п’яти днів з моменту надходження заяви. Встановлення таких стислих строків для вирішення вказаних питань відповідає загальним цілям господарського процессу: забезпечити правильне і своєчасне вирішення спорів при мінімальній витраті засобів та часу як господарським судом, так і учасниками справи.

Об’єм підготовки і характер здійснюваних процесуальних дій залежать від обставин і складності конкретної справи. Кожен спір має свою специфіку, свої індивідуальні риси та особливості [].

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя згідно ст. 65 ГПК України здійснює в необхідних випадках наступні дії з підготовки справи до розгляду:

1) вирішує питання про притягнення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;

2) виключає з числа відповідачів підприємства та організації, яким не була надіслана пропозиція про досудове врегулювання спору;

3) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться в тому ж населеному пункті, що і господарський суд), для уточнення обставин справи;

4) зобов’язує сторони, інші підпримства, установи, організації, державні або інші органи та їх уповноважені особи виконувати певні дії( звіряти розрахунки, здійснювати огляд доказів у місці їх знаходження і т.п.); витребовує від них документи, свідчення, заключення, необхідні для розгляду спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;

5) вирішує питання про призначення експертизи;

6) здійснювати огляд і дослідження письмових та речових доказівв місці їх знаходження;

7) вирішує питання про призначення прибуття представників сторін в засідання господарського суду обов’язковим;

8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для подання пояснень по суті справи;

9) вирішує питання про розгляд питання безпосередньо на підприємстві, в організації;

10) вирішує питання про прийняття заходів з забезпечення позову;

11) здійснює інші дії, спрямовані на забезпечення правильного та своєчасного розгляду справи.

В ст. 65 ГПК України лише визначений перелік підготовчих дій судді, до того ж більш організаційного, ніж процесуального характеру []. Слід відмітити, що ця стадія господарського процесу ще не має концептуального рішення, яке б враховувало значення принципу змагальності та рівноправність сторін. Між тим підготовка справи до судового розгляду і її основа – збір доказів – у стані сьогодні забезпечити рівновагу сил між змагальністю процесу та активністю суду, сгладжувати їх протиріччя [].

Перед усім підготовка справи до слухання повинна розглядатися як стадія збору доказів, в якій суд і може, і повинен проявити активність. Це обумовлено характером пізнання об’єктивної істини в господарськомупроцесі, в силу чого формування бази доказів не може бути передано виключно сторонам.

У відповідності з основними завданнями підготовки справи до розгляду та особливостями, належними кожній конкретнійсправі, визначається і коло тих процесуальних дій, які повинні бути здійснені суддею при його підготовці. За своїм характером та напрямком всі ці дії можуть бути розділені на наступні групи:

1. Уточнення обставин, що мають значення для правильного та своєчасного вирішення усіх спірних питань для розгляду справи.

Для виконання даного завдання суддя здійснює ряд дій.

По-перше, він опитує позивача по суті заявлених ним вимог, з’ясовує у нього можливі заперечення з боку відповідача. При цьому суддя з’ясовує наявність інших пов’язаних між собою вимог дого чи іншого відповідача, щоб вирішити питання про поєднання справ для їх спільного розгляду. Або навпаки, суддя може роз’єднати вимоги, заявлені в одному позові, якщо їх роз’єднаний розгляд є більш доцільним [].

По-друге, в необхідних випадках суддя викликає відповідача, опитує його по обставинам справи, з’ясовує його заперечення проти позову. Опитування відповідача також є джерелом формування предмету доказування. Суддя роз’яснює відповідачу його право заявити зустрічний позов.

По-третє, суддя вправі викликати позивача та відповідача разом, щоб з’ясувати їх взаємні вимоги, виробити умови мирової згоди.

В-четверте, суддя роз’яснює сторонам їх процесуальні права та обов’язки.

2. З’ясування всіх зацікавлених у вирішенні спору осіб та вирішення питання про притягнення або допущення їх в тій чи іншій ролі до участі в процесі. Як правило, це питання повинно бути з’ясовано суддею при прийнятті заяви. Однак іноді суддя знову звертається до нього і після прийняття справи і вносе необхідні уточнення з урахуванням всіх матеріалів, що потрапили до цього моменту в його розпорядження. Так, суддя повинен перевірити:

- чи належні сторони приймають участь у справі;

- наявність співучасті по справі (обов’язкової та факультативної);

- притягнення третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору;

- сповіщення потенційних третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору;

- у випадку виникнення процесуального правоприємництва суддя вирішує дане питання.

3. Визначення та уточнення предмету доказування, виявлення та витребування необхідних для розгляду справи доказів.

Щоб виконати це завдання, суддя шляхом вивчення належних до застосування правових норм, ознайомлення з матеріалами позову, опитування позивача, відповідача, третіх осіб про обставини справи виявляє докази, які необхідні для розгляду справи, і приймає заходи до їх збору [].

Якщо дії по збору доказів необхідно здійснити в іншому населеному пункті, суддя дає відповідні доручення суду до місця, де ці дії повинні бути здійснені.

В процесі підготовки справи суддя може запропонувати сторонам здійснити вивірку взаємних розрахунків. Необхідність вивірки розрахунків особливо виникає в тих випадках, коли в документах, наданих сторонами є різні дані, а розрахунки між сторонами заплутані настільки, що без їх вивірки спір розглянути неможливо. Результати вивірки розрахунків фіксуються у спільно складеному акті, який повинен бути підписаний представниками сторін. Цей акт підлягає дослідженню й оцінці поряд з іншими доказами. Вивірка розрахунків повинна здійснюватись як шляхом обміну документами, що підлягають перевірці без звернення представників одної сторони до іншої, так і представниками сторін, що прибули для участі у розгляді справи [].

В необхідних випадках суддя застосовує зходи по забезпеченню доказів. Коло доказів, які можуть бути забезпечені, не обмежене. В заяві про забезпечення доказів повинно бути вказано: доказ, про забезпечення якого клопоче особа; обставини, які можуть бути підтверджені даним доказом; причини, що спонукають особу звернутися із заявою про забезпечення доказів.

Суддя відмовляє в прийнятті або витребуванні доказів, якщо вони не відносяться до справи і не мають значення для встановлення фактів. В цьому знаходить себе правило відношення доказів.

4. Вживання заходів з забезпечення позову.

Забезпечення позову є важливим і передусім дієвим засобом унеможливлення уникнення недобросовісним контрагентом цивільної відповідальності, а також ефективним засобом забезпечення реального виконання судового рішення [].

Згідно ст. 66 ГПК України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, що подав позов, або за своєю власною ініціативою вправі вживати заходи з забезпечення позову. Забезпечення позову допускається, якщо неприйняття таких заходів може перешкодити або зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Ефективність прийняття заходів по забезпеченню позову в стадії підготовки справи до судового розгляду особливо велика, коли є дані про наміри відповідача або іншої особи, у якої знаходиться майно, що є о’бєктом спору, приховати його. В стадії підготовки можливо здійснити заміну одного виду забезпечення позову іншим [].

Українське процесуальне законодавство передбачає низку заходів, що можуть вживатися з метою забезпечення позовних вимог. Зокрема, ст. 67 ГПК України визначає, що позов може бути забезпечено: накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосцються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документу, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Ухвала про застосування заходів до забезпечення позову може скасовуватися господарським судом, що розглядає справу. Але господарський суд не має права скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших підстав відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову (п. 10 Роз’яснення ВСУ від 23 серпня 1994 року № 02-5/611). В іншому випадку ухвала про забезпечення позову може оскаржуватись, причому подання скарги не зупиняє виконання ухвали. Доволі часто підставою для скасування заходів до забезпечення позову стає невідповідність таких заходів обсягу позовних вимог .

Деякі конкретизовані акти України передбачають більш конкретизовані заходи до забезпечення позову, що відображають специфіку відповідної сфери діяльності. Зокрема, ст. 53 Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р. № 3792-XII передбачає такі заходи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав: заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, передача в майновий найом, прокат, вивезення на митну територію України та інше, передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, зокрема, комп’ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними [].

Новелою українського господарського законодавства стала поява процесуального інституту “запобіжних заходів”. Підстави вжиття запобіжних заходів передбачені ст. 43-1 ГПК України і полягають в тому, що особа, яка має підстави побоюватись, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або ускладненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза, має право звернутися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову []. Запобіжні заходи включають: витребування доказів, огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні заходи.

Слід відмітити, що згідно ст. 66 ГПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, а відповідно до п. 3 Роз’яснення ВАСУ від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 “найдоцільніше вирішувати питання забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду”.

Таким чином, проблема забезпечення позову полягає в тому, що єдиною умовою застосування заходів до забезпечення позову виявляється достатньо обгрунтоване припущення, що майно (грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред’явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. До того ж законодавець надає суду можливість оперувати категорією “достатньо обгрунтоване припущення”, не зазначаючи критерії такої обгрунтованості. І, що найголовніше, ГПК України не передбачає жодної відповідальності за збитки, завдані забезпечення позову відповідачеві, за умови необгрунтованості чи безпідставності позовних вимог [].

Таким чином поряд з позитивним нововведеннями до господарського законодавства залишився поза увагою інститут забезпечення позову. Встановлюючи відповідальність за безпідставне застосування запобіжних та тимчасових заходів, законодавець оминув увагою можливість відшкодування збитків за безпідставне забезпечення позову, невирішеним лишилося і питання зустрічного забезпечення позову.

2.3. Вирішення спорів в господарському суді

Судовий розгляд – одна з основних стадій в господарському процесу, в ході якої відбувається розгляд та вирішення справи по суті, тобто перевіряється законність та обгрунтованість взаємних вимог сторін та третіх осіб на підставі дослідження наданих доказів [ ].

Значення даної стадії полягає перед усім в тому, що своє найважливіше завдання - захист майнових та інших прав та законних інтересів організацій і громадян – підприємців і активний всебічний вплив на поліпшення їх господарської діяльності -–господарські суди виконують головним чином при розгляді і вирішенні виникнувших між ними правових спорів. Під час розгляду справи перевіряється обгрунтованість взаємних вимог та заперечень сторін; на основі всебічного, повного та об’єктивного дослідження зібраних доказів встановлюються їх дійсні права та взаємні обов’язки, визначаються умови та причини, що породили спір. Справа отримує своє остаточне, законне і обгрунтоване рішення. Саме в цій стадії більш повно виявляється початок господарського процесу. Значення зазначеної стадії полягає і в тому, що на основі аналізу та узагальнення досліджених на засіданні матеріалів та вірогідно встановлених обставин справи господарським судом розробляються пропозиції, спрямовані на вдосконалення господарських відносин, поліпшення господарського законодавства та усунення недоліків в діяльності організацій.

Одним з найважливіших факторів ефективності судового розгляду є оперативність розгляду справи [ ].

Говорячи про цільову установку на своєчасний розгляд та вирішення спору по суті в стадії судового розгляду, слід враховувати, що в нормах господарського процесуального права на суб’єктів процесу накладається зобов’язання здійснювати процесуальну діяльність у встановлені законом та судом строки. При чому вимоги законодавства сформульовані таким чином, щоб розгляд справи було завершено, як правило, в першому судовому засіданні. Лише аномальний розвиток процессу може призвести до відкладання вирішення справи, але і в цьому випадку строк повторного судового засідання повинен призначатися з додержанням встановлених законом процесуальних строків. Слід також враховувати, що порушення процесуальних строків, встановлених законом для суду, не звільняє його від здійснення необхідних процесуальних дій, спрямованих на правильний і оперативний розгляд та вирішення справи [ ].

Згідно ст. 69 ГПК України спір повинен бути розглянутий господарським судом в строк не більше двох місяців з дня отримання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості з опротестування векселю повинен вирішений господарським судом в строк не більше одного місяця з дня отримання позовної заяви. У виключних випадках голова господарського суду або заступник голови господарського суду має повноваження збільшити строк вирішення спору, але не більше ніж на один місяць. За клопотанням обох сторін або клопотання з одної сторони, погодженого з іншого боку, спір може бути вирішений в більш подовжений строк, ніж встановлений законом.

Суд розглядає справи, як правило, у відкритому судовому засіданні в усній формі, при незмінному складі та при забезпеченні гласності. Закрите судове засідання можливе лише в тих випадках, коли необхідна охорона господарської чи комерційної таємниці.

Відповідно до ст. 74 ГПК України порядок ведення засідання визначається суддею, а у випадку розгляду справи трьома суддями – суддею, що головує на засіданні.

Порядок розгляду справи. Засідання господарського суду можна розділити на три частини: підготовчу, розгляд спору по суті (дослідження та оцінка доказів) і прийняття рішення по справі.

Підготовча частина судового розгляду є системою процесуальних дій, спрямованих на те, щоб виявити можливість розгляду справи по суті [].

В даній, допоміжній по відношенню до розгляду справи по суті, частині судового засідання необхідно виділити два самостійні процесуальні завдання:

1) з’ясування наявності чи відсутності умов, необхідних для забезпечення правильного розгляду справи в даному судовому засіданні. Саме на це спрямовані вимоги закону, що передбачають здійснення процесуальних дій: з перевірки з’явлення учасників процессу і вирішення питання про розгляд справи при нез’явленні будь-кого з них; із з’ясування наявності згоди на розгляд справи суддею одноособово; з розгляду питання про відводи; про відкладення розгляду справи та правилах такого відкладення;

2) створення необхідних умов для всебічного, повного і об’єктивного дослідження доказів по справі в даному судовому засіданні, для здійснення судочинства на підставі змагальності і рівноправності сторін. На це перед усім спрямовані вимоги закону, що регламентують процесуальні дії: з роз’яснення учасникам розгляду справи їх процесуальних прав та обов’язків; з розгляду судом заяв і клопотання осіб, що приймають участь у справі.

Невиконання буль-якого з цих завдань може призвести до порушення прав та законних інтересів суб’єктів процессу, вплинути на результат вирішення спору, відстрочити винесення законного та обгрунтованого рішення. Тобто виконання вказаних завдань необхідно для забезпечення правильного і своєчасного вирішення справи. Саме в цьому полягає мета всієї сукупності процесуальних норм та сутність сформульованих в них вимог, що встановлюють права та обов’язки учасників розгляду та вирішення справи в підготовчій частині судового засідання [].

Можна виділити основні процесуальні дії, які припустимі в підготовчій частині судового розгляду:

- головуючий відкриває судове засідання та оголошує, яка справа підлягає розгляду;

- суд (суддя) встановлює особистість осіб, що з’явились;

- перекладачу, якщо він притягається до розгляду справи, оголошуються його права; крім того, його попереджають про кримінальну відповідальність за завідомо невірний переклад;

- головуючий оголошує склад суду, хто приймає участь у розгляді в якості прокурора, експерта, перекладача, секретаря. Одночасно головуючий пояснює особам, що приймають участь у справі, їх права заявляти відводи;

- головуючий пояснює особам, що приймають участь у справі, їх представникам права та обов’язки, їх право звернутися до третейського суду для розгляду справи, наслідки такої дії;

- вирішення судом заяв осіб, що приймають участь у справі;

- при наявності підстав розглядається питання про невідкладність розгляду справи;

- роз’яснення прав та обов’язків експерту; експерт попереджається про кримінальну відповідальність за надання завчасно неправильного висновку.

Таким чином, із сукупності послідовних дій суд вирішує, чи може справа бути розглянута, та переходить до іншої стадії – розгляду справи по суті.

В стадії розгляду справи по суті велике значення має дослідження фактичних обставин справи, перевірка та оцінка зібраних доказів [ ].

Ця частина судового розгляду, безсумнівно, є основною, оскільки саме тут за участю всіх суб’єктів процессу в умовах змагальності та рівноправності сторін досліджуються й аналізуються фактичні обставини справи.

При розгляді справи по суті суд викрнує три основні завдання:

1) визначення об’єму та межі дослідження обставин справи в судовому засіданні. Так, головуючий здійснює дії з визначення даних про те, в якому об’ємі позивач підтримує свої вимоги, чи не бажає він використати своє право на зміну позову та чи визнає відповідач вимоги позову;

2) виявлення наявності або відсутності підстав для припинення провадження по справі в стадії судового розгляду, пов’язаних з диспозитивними розпоряджувальними діями суб’єктів спірних правовідносин. Наприклад, головуючий здійснює процесуальні дії із з’ясування, чи не має намір позивач відмовитися від своїх вимог і чи не бажають сторони завершити справу мировою угодою;

3) дослідження доказів по справі, яка входить до структури господарського процесуального доказування. Його структура також зберігає дії з визначення предмету доказування, збору, надання, оцінки доказів.

Всі зазначені елементи знаходяться в тісній взаємодії і характеризуються внутрішньою єдністю, оскільки вся діяльність з судового доказування спрямована на досягнення одної процесуальної мети. Такою метою є правильне встановлення фактичних обставин справи. Саме на це спрямовані всі процесуальні дії та правовідносини , що складаються при судовому доказуванні в стадії підготовки справи до судового розгляду та при вирішенні і розгляді справи по суті [ ].

Розгляд справи по суті може складатися з наступних послідовно здійснюваних процесуальних дій:

- розгляд починається доповіддю головуючого. Далі головуючий запитує, чи додержується позивач своєї вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача, чи не бажають сторони закінчити справу мировою згодою;

- суд встановлює порядок дослідження доказів. Господарський процесуальний кодекс не зберігає нор, що регламентують порядок дослідження доказів, томк при вирішенні даного питання господарські суди керуються в основному порядком, виробленим судовою практикою;

- суд заслуховує пояснення осіб, що приймають участь у справі;

- досліджуються письмові докази;

- досліджуються речові докази;

- досліджуються висновки експерту і т.п.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши всі докази, господарський суд може зробити відповідний висновок за суттю спору. Якщо у підсумку дослідження й оцінки всіх матеріалів справи сторони дійдуть згоди за спором, вона оформлюється рішенням. В інших випадках рішення приймається судом із врахуванням встановлених ним фактичних обставин справи.

Тимчасова зупинка судового розгляду. Суд зобов’язаний прагнути до того, щоб справа була вирішена під час одного засідання. Однак нормальна течія провадження в господарському суді іноді порушується внаслідок причин, що перешкоджають взагалі винесенню рішення з даної справи, так і з обставин, що створює неможливим подальший розгляд справи в даному засіданні [ ].

Існує три форми тимчасової зупинки процессу: перерва, відкладення розгляду та призупинення провадження за справою. Зазначені форми відрізняються за підставами, строками зупинки та наслідками.

Згідно ч. 3 ст. 77 ГПК України суддя має право оголосити перерву в засіданні у межах встановленого строку розгляду спору з наступною вказівкою про це в рішенні та ухвалі [ ].

Перерва – це відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час, що спричиняється головним чином необхідністю відпочинку суддів чи виникненням таких обставин, які перешкоджають продовженню процесу, але можуть бути усунені порівняно швидко та просто. Після закінчення перерви судове засідання продовжується з тої стадії, на якій була оголошена перерва.

Відкладення розгляду справи – це перенесення засідання господарського суду на інший час в зв’язку з виявленням обставин, що перешкоджають вирішенню справи по суті в даному засіданні.

Підставами відкладення розгляду справи, переважно, є:

1) нез’явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу;

2) ненадання витребуваних доказів;

3) необхідність витребування нових доказів;

4) притягнення до участі у справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача;

5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерту;

Таким чином, питання про відкладення слухання справи, вирішується у більшості випадків на погляд суду виходячи з конкретних обставин справи. Однак справа відкладається з метою необхідності здійснення яких-небудь процесуальних дій.

Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій вказується час та місце проведення наступного засідання (ст. 77 ГПК України).

Призупинення провадження по справі – тимчасове зупинення здійснення процесуальних дій по справі з незалежних від суду та сторін обставин, перешкоджаючим подальшому розгляду справи [].

Призупинення провадження по справі істотно відрізняється від відкладення розгляду справи. Слухання справи відкладається на певний строк для здійснення судом або особами, що приймають участь у справі, певних процесуальних дій. При призупиненні провадження по справі здійснення процесуальних дій припиняється за виключенням дій за забезпеченням доказівабо позову та дій, пов’язаних з самим призупиненням провадження або його поновленням. Строк призупинення провадження по справі не вказується: воно поновлюється лише при настанні певних, передбачених в законі умов [].

Господарський суд вправі призупинити провадження по справі за клопотанням сторін, прокурора, що приймає участь в судовому засіданні, або за власною ініціативою у випадках:

1) призначення господарським судом судовоїекспертизи;

2) спрямування господарським судом матеріалів до слідчих органів.

Вирішення цього питання судом відбувається при умові надання одній із сторін по справі вмотивованого письмового клопотання з наданням копій документів, що підтверджують наявність порушення кримінальної справи, де об’єкт злочинного посягання повязаний з предметом судового розгляду. У випадку задоволення клопотання або його відхилення господарським судом приймається відповідна вмотивована ухвала (Роз’яснення ВАСУ від 18.09.1997 р. № 02-5/289 “Про деякі питання практики застосування арбітражного процесуального кодексу України” п.3.8);

3) заміни одної із сторін її правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації.

Усунення причин, що перешкоджають розгляду справи в даному засіданні, як правило, потребує тривалого часу. Строки розгляду господарських спорів обмежені. Тому час, необхідний для усунення причин, що перешкоджають розгляду, повинен бути виключений з часу, відведеного для розгляду спору. Однак здійснення окремих заходів повинно бути виконано в межах загальних строків для розгляду господарських спорів. В таких випадках питання про призупинення розгляду справи виноситься на розгляд суду, який може не призупинити , а відкласти розгляд справи [].

Господарський суд поновлює провадження по справі після усунення обставин, що призвели до його призупинення.

Про призупинення провадження по справі та його поновлення виноситься ухвала. Ухвала про призупинення провадження може бути оскаржена.

Закінчення провадження по справі без винесення рішення. За загальним правилом, розгляд справи закінчується винесенням рішення. Однак за наявності визначених в законі підстав можливе закінчення провадження по справі без винесення рішення [].

За характером підстав та процесуальними наслідками є дві форми закінчення справи без винесення рішення: 1) закінчення провадження по справі; 2) залишення заяви без розгляду.

Закінчення провадження по справі – це закінчення розгляду справи без винесення рішення по суті спору внаслідок виявлення обставин, при яких в подальшому розгляд спору в господарському суді є неможливим або безцільним.

Згідно ст. 80 ГПК України господарський суд закінчує провадження по справі, якщо:

1) спір не належить розгляду в господарських судах України. Мається на увазі непідвідомчість спору суду та помилкове порушення справи за позовом організації, що не є юридичною особою, а тому не володіє процесуальною правоздатністю;

2) відсутній предмет спору.

Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/612 від 23.08.94 р. “Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 АПК України” закріпили, що господарський суд закінчує провадження по справі в зв’язку з відсутністю предмету спору у таких випадках: 1) закінчення існування предмету спору (наприклад, здійснення у встановленому порядку відміни оспорюваного акту), якщо між сторонами в зв’язку з цим не залишилось неврегульованих питань; 2) спір врегульований самими сторонами шляхом перерозподілу боргу (передачі майна або усунення перешкод в користуванні ним) після звернення кредитора з позовом за умовою надання доказів такого врегулювання; визнання претензії боржником;

3) є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той самий предмет і за тими самими підставами.

В даному випадку мова йде про тотожність позову. Якщо у судді є сумніви в тотожності позову на момент прийняття заяви, то він приймає заяву та питання про тотожність вирішується в ході судового розгляду, приймаючи відповідне рішення;

4) заявник не прийняв заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених законом, і можливість такого врегулювання втрачена.

Так названий претензійний порядок позасудового врегулювання спору обмежений спеціальними строками, що не підлягають поновленню, тому його пропуск веде до втрати можливості реалізації обов’язкового попереднього порядку вирішення спору, а тому, і до повної втрати права на судовий захист;

5) позивач відмовився від позову, і відмова прийнята господарським судом.

Відмова позивача від позову не є підставою до безумовного закінчення провадження. Все залежить від конкретних обставин []. Суд приймає відмову позивача від позову лише утому випадку, коли воля позивача не протирічить закону, не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси. в іншому випадку закінчення провадження по справі було б протиправним;

6) сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейським судом;

7) підприємство або організація, що є сторонами, ліквідовані;

8) сторони уклали мирову угоду, і вона затверджена господарським судом.

Мирова угода – розпорядча дія сторін за взаємним врегулюванням виниклого матеріально-правового спору на взаємоприйнятих умовах та закінченням порушеної судом справи []. Судова мирова угода може бути укладена тільки між сторонами і не може бути здійснена іншими особами, що приймають участь у справі.

Можливість мирового врегулювання господарських спорів – важлива передумова рівноважного стану господарських відносин. А саме, цей процесуальний інститут: а) сприяє економії часу, сил та засобів суду та учасників процесу; б) засновує вирішення спору на соціально-економічних факторах, які всебічно враховують інтереси сторін, а не лише на формалізованих встановленнях; в) усуває конфліктний стан господарських відносин, так як сторони за спором, мирно вирішивши господарський спір, в більшій мірі, ніж при розгляді судом спору, схильні до продовження господарського співробітництва [].

Згідно ст. 78 ГПК України умови мирової угоди сторін викладаються в адресованій господарському суду письмовій заяві, яка залучається до справи. Ця заява підписується власне позивачем, відповідачем або обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд тлумачить сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на здійснення цих дій у представників сторін. Мирова угода може торкатися лише прав та обов’язків сторін відносно предмету позову.

Однак діючим господарським процесуальним законодавством сьогодні не в повній мірі врегульовані такі питання як порядок примирення сторін, вмотивування відмови господарського суду затвердити мирову угоду, розмежування мирової угоду та інститутів визнання боргу або відмови від позову, істотні умови мирової угоди, категорія справ, за якими мирова угода не припускається, та ін.

Передбачений ст. 80 ГПК України перелік підстав закінчення провадження по справі є вичерпним та поширеному тлумаченню не підлягає.

У випадку закінчення провадження по справі виноситься ухвала, в якій повинні бути вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також можуть бути вирішені питання про стягнення штрафів, передбачених Господарським процесуальним кодексом України [].

Ухвала про закінчення провадження по справі може бути оскаржена.

Розпочата в господарському суді справа не може закінчити винесенням рішення також і в тому випадку, коли при її розгляді виявиться недодержання порядку пред’явлення позову або порушення позивачем деяких обов’язків в процесі. В таких випадках позов залишається без розгляду .

Залишення заяви без розгляду – закінчення провадження по справі без винесення рішення, що не перешкоджає можливості повторного звернення до суду з тотожною заявою [].

Господарський суд залишає позов без розгляду, якщо:

1) позовна заява підписана особою, що не має права її підписувати, або особою, посадове положення якої не зазначено;

2) у провадженні господарського суду або іншого органу, що діє у межах своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав;

3) позивач не прийняв заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених законом, і можливість такого врегулювання не втрачена;

4) позивач не звертався в установу банку за отриманням з відповідача заборгованості, коли вона у відповідності з законодавством повинна бути отримана через банк;

5) позивач без поважних причин не надав витребуваних господарським судом матеріалів, необхідних для вирішення спору, або представник позивача не з’явився за позовом на засідання господарського суду, і його нез’явлення перешкоджає вирішенню спору.

Застосування даної умови можливо лише у наступних випадках: 1) додаткові документи є витребуваними лише, коли про це зазначено у відповідному процесуальному документі; 2) витребувані документи або з’явлення представника позивача дійсно необхідні для розгляду спору; 3) позивач не надав витребувані документи або не направив свого представника на засідання господарського суду без поважних причин (Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02 – 5/612 від 23.08.94 р. “Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 АПК України) [];

6) громадянин відмовився від позову, наданого в його інтересах прокурором.

Таким чином, у складі підстав залишення позову без розгляду в господарському процесі чітко виділяються випадки, коли позов повинен бути залишений без розгляду, а також випадки, коли це питання вирішується на розсуд суду.

Із врахуванням обставин кожного конкретного випадку суд може і не залишати позов без розгляду, а відкласти слухання справи на певний строк. Обставини, що слугують підставою для залишення позову без розгляду, - це завжди недоліки процесу, які можна усунути. Відповідно з цим визначаються процесуальні наслідки застосування даного інституту: позивач має право пред’явити позов на загальних підставах, якщо умови, що слугували підставою для пред’явлення позову без розгляду, будуть усунені ( ст. 81 ГПК України). Залишення справи без розгляду свідчить про неправомірне виникнення процесу внаслідок припущених позивачем порушень. Тому пред’явлення позову, за яким провадження закінчилося без винесення рішення, не впливає на хід строків позовної давності. Сторони повертаються до процесуального стану, і хід строку позовної давності продовжується [].

Про залишення заяви без розгляду виноситься ухвала, в якій можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також про стягнення штрафів, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Ухвала про залишення позову без розгляду може бути оскаржена.

2.4. Судове рішення в господарському суді першої інстанції

Підсумком судового вирішення будь-якого господарського спору є судове рішення — владний акт, що пов'язує правову норму з конкретним юридичним фактом і поширює дію норми на даний факт, установлює права й обов'язки конкретних суб'єктів права. Як акт застосування норм права, судове рішення ухвалюється ім'ям України і являє собою категоричне й обов'язкове до виконання веління, у якому реалізуються авторитет і сила судової влади [].

У залежності від підстав суд виносить рішення, ухвали і постанови.

Рішення приймається господарським судом при вирішенні спору по суті, тобто при повному чи частковому задоволенні позову або при відмові в позові. В інших випадках господарський суд виносить ухвали, а по справах про банкрутство — постанови про визнання боржника банкрутом. Постанови також виносяться апеляційною і касаційною інстанціями за підсумками перегляду винесених судом попередніх інстанцій рішень, ухвал і постанов [].

Судове рішення в господарському суді першої інстанції приймається в засіданні за результатами вивчення всіх обставин справи і відповідно до норм матеріального і процесуального права.

Прийняте рішення викладається в письмовій формі, підписується всіма суддями, що брали участь у засіданні, і оголошується суддею (головуючим) у судовому засіданні по закінченні розгляду справи. При колегіальному розгляді суддя, не згодний з рішенням, також його підписує, однак має право викласти в письмовій формі свою особливу думку, що приєднується до справи, але не оголошується (статті 4 і 82 ГПК).

При згоді сторін суддя може оголосити тільки вступну і резолютивну частини рішення, про що робиться відмітка в протоколі судового засідання (ч. 2 ст. 85 ГПК).

Рішення господарського суду набуває законної сили по закінченні 10-денного терміну з дня його прийняття, а у випадку, якщо в судовому засіданні були оголошені тільки вступна і резолютивна частини рішення, воно набирає сили по закінченні 10-денного терміну з дня підписання рішення, оформленого відповідно до вимог ст. 4 ГПК України.

У випадку подачі апеляційної скарги чи внесення прокурором апеляційного протесту рішення, якщо воно не скасовано, набуває законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією [].

Зміст і структура судового рішення повинні відповідати вимогам ст. 84 ГПК України. Судове рішення складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.

У вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер справи, дата ухвалення рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора й інших осіб, що приймали участь у засіданні, посади цих осіб. Якщо справа розглядається у виїзному засіданні на підприємстві, в установі, організації, це також зазначається у вступній частині рішення [].

Описова частина повинна містити короткий виклад вимог позивача, короткий виклад відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін і їхніх представників, інших учасників господарського процесу, опис дій виконаних арбітражним судом (огляд і дослідження доказів, ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їхнього перебування).

При наявності в справі третіх осіб у вступній і описовій частинах рішення у відповідності зі статтями 26 і 27 ГПК України точно визначається їхній правовий статус: із самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких. У залежності від цього формулюються мотивувальна і резолютивна частини.

У мотивувальній частині вказуються: обставини справи, установлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийняте рішення; зміст письмової згоди сторін, якщо вона досягнута; доводи, на підставі яких господарський суд відхилив клопотання, докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору чи угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався приймаючи рішення, а також обґрунтування надання чи відмови в наданні чи відстрочки розстрочки виконання рішення [].

Резолютивна частина повинна містити висновок про задоволення чи про відмову в позові цілком чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок суду не може залежати від настання чи ненастання яких-небудь обставин (умовне рішення).

Резолютивна частина рішення не повинна викладатися альтернативно (наприклад стягнути з відповідача визначену суму чи, у випадку відсутності коштів на його рахунку, звернути стягнення на належне йому майно). Коли такі альтернативні вимоги містяться в позовній заяві, господарський суд визначає предмет позову і вирішує спір в залежності від характеру зобов'язань відповідача [].

При задоволенні позову в резолютивній частині рішення вказуються:

— найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум чи яка зобов'язана виконати відповідні дії;

— термін виконання цих дій, а також термін сплати грошових сум при відстрочці чи розстрочці виконання рішення;

— розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи і надані послуги, неустойки (штрафу, пені) і збитків, а також штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 ч. 2 ст. 83 ГПК);

— найменування і номер рахунка, з якого підлягають стягненню грошові суми;

— найменування майна, що підлягає передачі, вартість цього майна, місце його перебування;

— найменування, номер і дата виконавчого чи іншого документа про стягнення коштів у беззаперечному порядку (у спорі про визнання цього документа, не підлягаючим виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.

По спорах, що виникли при укладенні чи зміні договору, у резолютивній частині вказується рішення по кожній спірній умові договору, а за позовами про примушення укласти договір — умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на представлений позивачем проект договору [].

У резолютивній частині рішення вказується про визнання договору недійсним у випадках, передбачених п. 1 ст. 83 ГПК.

При задоволенні позовної заяви про визнання акта недійсним у резолютивній частині вказуються найменування акта й органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним, цілком чи частково (і в якій саме частині).

У резолютивній частині рішення вказується також про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення державного збору з бюджету. Якщо в справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. При розгляді первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів [].

Рішення, ухвала, постанова арбітражного суду аналізується відповідним структурним підрозділом та юридичною службою. По результатам цього аналізу керівнику підприємства або його заступнику вносяться пропозиції:

- подання до арбітражного суду заяви про перегляд рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду;

- про відшкодування збитків за рахунок винних осіб.

2.5. Перегляд рішень господарського суду в апеляційному і касаційному порядку та в силу нововиявлених обставин

Надійний захист прав і охоронюваних інтересів господарюючих суб'єктів, забезпечує встановлений законодавством порядок перегляду судових рішень в апеляційному і касаційному порядку, у ході яких перевіряється законність і обґрунтованість прийнятих господарськими судами попередніх інстанцій рішень, ухвал і постанов.

На першому етапі перегляд рішень, що не вступили в законну силу, ухвал, а також постанов (у справах про банкрутство) у порядку апеляційного провадження здійснюють апеляційні господарські суди регіонів по апеляційним скаргам сторін у справі чи апеляційних поданнях прокурора [].

Апеляційна скарга чи подання подається через місцевий господарський суд, що розглянув справу. Місцевий господарський суд у 5-денний термін направляє отриману апеляційну скаргу чи подання разом зі справою апеляційному господарському суду, повноваження якого поширюються на територію перебування відповідного місцевого господарського суду (статті 91 і 92 ГПК).

Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься протягом десяти днів із дня ухвалення рішення місцевим господарським судом, а у випадку якщо в судовому засіданні були оголошені тільки вступна і резолютивна частини рішення — із дня підписання рішення, оформленого у відповідності зі ст. 84 ГПК України. Відновлення пропущеного процесуального терміну подачі апеляційної скарги можливе протягом трьох місяців із дня прийняття рішення місцевим господарським судом (ст. 93 ГПК).

Апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі і повинна містити найменування апеляційного господарського суду, у який подається скарга (подання), і місцевого господарського суду, що прийняв рішення, вимоги особи, що подає апеляційну скаргу (подання), а також підстави, з яких ставиться питання про перегляд рішення, і перелік прикладених до скарги (подання) документів. До апеляційної скарги додаються докази сплати державного мита і направлення копії скарги іншій стороні у справі.

Про прийняття до провадження апеляційної скарги апеляційним господарським судом виноситься ухвала, а сама справа переглядається за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з деякими обмеженнями, установленими ст. 101 ГПК України. Відповідно до положень названої статті апеляційний господарський суд позбавлений права приймати додаткові докази, за винятком тих випадків, коли заявник обґрунтував неможливість їхньої подачі суду першої інстанції причинами, що не залежать від нього. Крім того, в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції [].

Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється колегіями в складі трьох суддів.

Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається протягом 2-місячного терміну з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію.

За підсумками розгляду апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову, що набуває законної сили з дня його прийняття.

На другому етапі перегляд рішень місцевих судів, що вступили в законну силу і постанов апеляційних судів регіонів у порядку касаційного провадження здійснюється Вищим господарським судом України [].

Право ініціювання касаційного провадження надано, крім сторін у справі і прокурора, також особам, що не були притягнуті до участі в справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їхніх прав і обов'язків.

Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України (колегіями суддів у складі трьох чи більшого непарного числа суддів).

Порядок подачі і зміст касаційної скарги аналогічний порядку подачі і змісту апеляційної скарги з тими відмінностями, що, по-перше, касаційна скарга може бути подана протягом одного місяця з дня набуття законної сили рішення місцевого господарського чи суду апеляційного господарського суду, а по-друге, у касаційній скарзі не допускаються посилання на недоведеність тих чи інших обставин справи (статті 109, 110 і 111 ГПК).

У касаційній інстанції скарга (подання) розглядається за правилами розгляду справ у судах першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних зі встановленням обставин справи і їхнім доведенням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції винятково для перевірки юридичної оцінки обставин справи і повноти їхнього встановлення в рішенні чи постанові господарського суду [].

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі установлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права установлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про вірогідність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів перед іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Касаційна скарга (подання) розглядається протягом 2-місячного терміну з дня надходження справи разом з касаційною скаргою (поданням) у Вищий господарський суд України. За підсумками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову, що набуває законної сили з дня його прийняття [].

Одне з основних відмінностей перегляду справи в касаційній інстанції від перегляду справи в апеляційній інстанції полягає в тому, що касаційній інстанції надане право скасування рішень чи постанов попередніх інстанцій і передачі справи на новий розгляд у суд першої інстанції. Вказівки, що містяться в постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи. У той же час постанова не може містити вказівок на вірогідність чи невірогідність того чи іншого доказу, на перевагу одних доказів перед іншими, а також про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення повинне бути прийняте за результатами нового розгляду справи (ст. 111 ГПК).

На третьому етапі перегляд постанови Вищого господарського суду України, прийнятої за результатами перегляду рішення місцевого господарського суду, що вступило в законну силу, чи постанови апеляційного господарського суду з ініціативи сторони чи Генерального прокурора України, здійснюється Верховним Судом України [].

Оскарження постанов Вищого господарського суду України у Верховний Суд України можливе по дуже обмеженому колу найбільш вагомих підстав, ігнорування яких може дестабілізувати судову систему в цілому. До числа таких підстав відносяться:

- застосування Вищим господарським судом нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;

- його невідповідність рішенням Верховного Суду чи вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;

- виявлення різного застосування Вищим господарським судом того самого положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах;

- визнання їх міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, котрі порушують міжнародні зобов'язання України (ст. 111 ГПК).

Касаційна скарга чи подання на постанову Вищого господарського суду можуть бути подані не пізніше одного місяця з дня її прийняття, однак у випадку виникнення підстав для оскарження постанови Вищого господарського суду по закінченні встановленого терміну, незважаючи на закінчення цього терміну, Верховний Суд України зобов'язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження [].

Касаційна скарга (подання) подається через Вищий господарський суд, а провадження у Верховному Суді по ній порушується за згодою не менш п'яти суддів Верховного Суду України. Тривалість провадження по касаційній скарзі на постанову Вищого господарського суду не може перевищувати одного місяця, а сам перегляд здійснюється на загальному засіданні відповідних колегій суддів Верховного Суду України відповідно до процедури розгляду справи в господарському суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних зі встановленням обставин справи і їхнім доведенням [].

За результатами розгляду касаційної скарги (подання) більшістю голосів суддів, що брали участь у перегляді постанови Вищого господарського суду, виноситься постанова Верховного Суду України. Вона є остаточною і оскарженню не підлягає.

Додатковою гарантією прав суб'єктів господарювання, служить те, що рішення, ухвали, постанови господарського суду можуть бути переглянуті по нововиявленим обставинам [].

Господарський суд може переглянути прийняте ним рішення, що вступило в законну силу, по нововиявленим обставинам, що мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявнику (ст. 112 ГПК).

Право ініціювання перегляду справи по нововиявленим обставинам надано стороні і прокурору, що можуть протягом двох місяців із дня встановлення обставин, що є, на їхню думку, підставами для перегляду судового рішення, звернутися в суд, що виніс судове рішення, із заявою (поданням) про його перегляд.

Суд розглядає заяву (подання) про перегляд судового рішення (постанови, ухвали) протягом одного місяця і по його результатах виносить:

- рішення — у випадку зміни чи скасування рішення;

- постанову — у випадку зміни чи скасування постанови;

- ухвалу — у випадку зміни чи скасування ухвали чи залишення рішення, постанови, ухвали без змін.

ГПК України не дає переліку конкретних підстав перегляду рішення, ухвали, постанови по нововиявленим обставинам. Однак практика господарських судів показує, що ними переважно є:

- представлення експертом неправильного висновку, що був покладений в основу судового рішення,

- неправильний переклад документів чи пояснень учасників процесу;

- надання недостовірних чи фальсифікованих документів;

- скасування рішення чи вироку суду, що відповідно до частин 3 і 4 ст. 35 ГПК мали преюдиційне значення для господарського суду і покладені ним в основу судового акта;

- встановлені вироком суду злочинні дії учасників господарського процесу чи їхніх представників, якщо ці дії безпосередньо пов'язані з прийняттям господарським судом судового рішення.

Нововиявлені обставини варто відрізняти від нових доказів, що не були вчасно представлені господарському суду учасниками процесу. Нові докази, виявлені після прийняття рішення, ухвали чи постанови, можуть свідчити лише про те, що обставини справи з'ясовані не повно, висновки господарського суду не відповідають обставинам справи і є підстави для перегляду справи [].

Нововиявлені обставини необхідно також відрізняти від нових обставин, який не було при розгляді справи, що з'явилися після ухвалення рішення, ухвали чи постанови господарського суду. Виникнення нових обставин, як і зміна обставин, може бути підставою для пред'явлення нового позову, а не для перегляду судового рішення.

2.6. Виконання рішень господарського суду

Найважливішим елементом захисту прав підприємств і підприємців є ефективна робота правового механізму виконання судових рішень. В зв'язку з цим велике значення для всіх судів, у тому числі і господарських, має виконавче провадження — остання, завершальна стадія судового процессу [].

Основні положення про порядок виконання рішень господарських судів, ухвал і постанов регламентуються розділом XIV ГПК України (статті 115—122). Документом, що видається господарським судом на виконання рішення, визначення, постанови, є наказ суду, що видається чи висилається стягувачу після вступу судового рішення в законну силу. Наказ може бути пред'явлений до виконання не пізніше трьох місяців із дня прийняття рішення, ухвали чи постанови.

Стаття 116 ГПК України визначає порядок виконання судового рішення і установлює виключне коло суб'єктів, яким видаються чи направляються накази господарського суду, обмежуючи його стягувачами і місцевими органами податкової служби [].

При цьому накази про стягнення грошових сум виконуються стягувачами чи місцевими органами податкової служби самостійно — через установи банків, а інші накази — державними виконавцями.

Організація діяльності державної виконавчої служби визначена Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. У систему органів виконавчої служби входять територіальні підрозділи Державної виконавчої служби, підлеглі Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Правовою основою діяльності Державної виконавчої служби є Конституція України, Закон України «Про державну виконавчу службу», інші закони і підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до них.

Процедура виконання судових рішень регламентована положеннями розділу XIV ГПК України, а також Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.

Відповідно до Закону України «Про власність» від 07. 02. 1991 р. (ст. 7) власник відповідає по своїм боргах усім майном, на яке може бути звернене стягнення. Відповідно Закон України «Про виконавче провадження» встановлює, що у випадку відсутності в боржника коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше належне йому майно, за винятком майна, на яке за законом не може бути накладене стягнення (ст. 50). Що стосується боржників — юридичних осіб, то ст. 64 цього Закону передбачає черговість реалізації майна, на яке звертається стягнення у випадку відсутності коштів, достатніх для покриття заборгованості []. Стягнення звертається на майно, що належить боржнику на праві власності чи закріплене за ним на праві повного господарського відання чи оперативного управління незалежно від того, хто фактично використовує це майно.

На зазначене майно накладається арешт і воно реалізується в такій черговості: у першу чергу звертається стягнення на майно, що безпосередньо не використовується у виробництві, але має високу ліквідність (цінні папери, кошти на депозитних рахунках, валютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів і т.п.), у другу — на готову продукцію (товари) та інші матеріальні цінності, що теж безпосередньо не використовуються у виробництві, і лише у третю чергу — на об'єкти нерухомого майна, верстати, устаткування, інші основні фонди, а також сировина і матеріали, призначені для виробництва. Така черговість гарантує баланс інтересів окремо узятого кредитора і господарського обороту в цілому [].

У випадку накладення арешту на майно третьої черги, що належить боржнику — юридичній особі, державний виконавець у 3-денний строк сповіщає про це чи власнику чи уповноваженому ним органу, до сфери управління якого відноситься майно, а в разі потреби — і Фонду державного майна України, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладений арешт, і про розмір вимог стягувача. Копія зазначеного повідомлення направляється податковому органу, який контролює здійснення боржником — юридичною особою платежів у бюджети всіх рівнів.

За пропозицією відповідного органа управління чи Фонду державного майна України державний виконавець за рахунок коштів, що виділяються на фінансування Державної виконавчої служби, публікує в пресі повідомлення про звернення стягнення на майно боржника — юридичної особи.

У випадку порушення судом провадження в справі про банкрутство цього боржника — юридичної особи державний виконавець виносить постанову про призупинення виконавчого провадження [].

При виконанні дій по зверненню стягнення на нерухоме майно боржника закон насамперед гарантує забезпечення інтересів власника майна. Свідченням цього є обов'язок державного виконавця у випадку накладення арешту на майно третьої черги в 3-денний термін повідомити для відповідного реагування власнику чи уповноваженому ним органу, до сфери управління якого відноситься майно. У необхідних випадках інформується також і Фонд державного майна України, але перелік таких випадків законом не визначений. Виходячи з цього варто вважати, що саме державний виконавець визначає необхідність (доцільність) направлення такого повідомлення.

Вищезгаданий порядок розгляду господарських спорів і виконання рішень господарських судів у достатній мері гарантує захист прав і охоронюваних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності.

Таким чином, судові процедури розгляду господарських спорів складаються з наступних стадій:

· провадження по справі в суді першої інстанції, яка передбачає порядок прийняття позовної заяви та випадки відмови у її прийнятті, умови повернення позовної заяви, порушення провадження по справі, дії судді з підготовки справи до розгляду, підстави забезпечення позову, порядок вирішення господарських спорів в суді першої інстанції;

· перегляд судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та в силу нововиявлених обставин;

· виконання рішень судів.

ВИСНОВКИ

Моніторинг українського законодавства, що регулює порядок здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів, дозволяє зробити висновок про те, що забезпечення позовних вимог, спрямованих на захист прав та охоронюваних Законом інтересів суб’єктів господарювання є запорукою стабільності національної економіки, адже наявність протиріч у сфері господарської діяльності свідчить про неврегульованість взаємовідносин контрагентів.

Держава у ринковій економіці має сприяти захисту і навіть створенню суб’єктів підприємництва, а також забезпеченню їх прав. Але на сучасному етапі розвитку ринкових відносин діяльність державних органів та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню господарських відносин, що призводить до порушення їх прав та охоронюваних законом інтересів. Так, наприклад, ст. 29 чинного господарського процесуального кодексу України передбачено, що прокурор може звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина, залишивши поза увагою юридичних осіб. Це не зовсім правильно. Адже, прокурор, не маючи права пред’являти позов в господарському суді в інтересах одної юридичної особи недержавного сектора економіки проти іншого, цим самим наносе шкоду і державі, і громадянам: державі – тому, що через невиконання умов договору, наприклад, до державного та місцевого бюджету не надійшла відповідна сума податків, а громадянам – тому, що через неотримання податків в бюджет затримується сплата заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.

Говорячи про недосконалення господарського законодавства України, слід звернути увагу на і на проблеми застосування зустрічного позову в господарському процесі, його забезпечення, оскільки діюче законодавство України не передбачає можливості оскарження відмови в прийнятті зустрічного позову з причин відсутності його взаємозв’язку з попереднім позовом. Тим самим законодавець порушує право відповідача на судовий захист, оскільки він зацікавлений в захисті своїх прав саме в межах вже розпочатого господарського процесу, а не в якомусь абстрактному плані, не пов’язаному з даним спором. Щодо процедури забезпечення позову, то в умовах ринкової економіки питання забезпечення позову зачіпляє інтереси як боржника, так і його кредиторів, права яких можуть порушуватися у зв’язку з застосуванням заходів щодо забезпечення позову. Адже господарська діяльність будь-якого підприємства вимагає постійну експлуатацію засобів виробництва. Товар та гроші забезпечують їх власникові необхідний прибуток. Позбавлення підприємства можливості користуватися та розпоряджатися власними засобами виробництва призводить до збитків, які іноді можуть бути безповоротними.

Чинним господарським процесуальним кодексом (ст. 78) передбачено укладення мирової угоди. І знову ж таки законодавець допускає помилку: не подає вимог щодо змісту мирової угоди, звертаючи увагу лише на те, чи не обмежені права сторін судового процесу.

За результатами розгляду справи важливого значення набуває прийняте судом рішення при вирішенні господарського спору по суті. При цьому ст. 82 ГПК України наголошує, що в разі розгляду справи трьома суддями, суддя, не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі особисту письмову думку, але на практиці під час обговорення рішення, цього не відбувається, що говорить про відсутність неупередженості вирішення господарських спорів.

Отже, забезпечити належний захист прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності зобов’язане чинне законодавство. Саме застосування чітких, виважених норм позитивно впливає на якість вирішення господарських спорів.

Таким чином, робота над даною темою дозволила сформулювати наступні підсумкові положення, що у якості висновків виносяться на захист дипломної роботи.

1. Підприємства, установи, організації і громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи й у встановленому порядку одержали статус суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду відповідно до встановленої підсудності господарських справ за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

2. Здійснення правосуддя в господарських правовідносинах спрямоване на захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин.

3. Порушення прав та законних інтересів осіб є підставою для виникнення у сторін спору та необхідності його вирішення.

4. Господарським спором є протиріччя двох чи декількох осіб про права та обов’язки в господарських правовідносинах.

5. Право на захист полягає за своїм змістом як у можливості суб’єкта господарювання через своїх уповноважених представників звернутися до компетентних державних чи громадських органів (в т.ч. до господарського суду) з вимогою захисту порушеного чи оспорюваного права, так і самостійно здійснити певні незаборонені законом дії, спрямовані на захист свого права (тобто може здійснюватися у юрисдикційній та неюрисдикційній формах).

6. Правовою підставою виникнення у суб’єкта господарювання права звернення до господарського суду є факт порушення чи оспорювання його реального суб’єктивного господарського права (матеріальне право на позов), та належне виконання процедурних формальностей, необхідних для прийняття і розгляду вимог суб’єкта (процесуальне право на позов).

7. Діяльність системи господарських судів з вирішення господарських спорів суб’єктів господарювання є на сьогодні не достатньо дієвим видом врегулювання конфліктів господарських правовідносин, але в силу зосередженості в них професійних кадрів відповідної спеціалізації, підвідомчості фактично переважної більшості господарських відносин та забезпеченості виконання ухвалених рішень примусовою силою державних органів (виконавчої служби) має значні перспективи удосконалення і закріплення за собою центральної ролі в системі органів, що є гарантом стабільного господарювання.

В зв’язку з цим держава повинна створити умови для стимулювання менш формалізованих способів врегулювання правових конфліктів. Необхідно створити більш достатні правові і організаційні умови для діяльності арбітражів, які б обиралися сторонами і вирішували спори на основі угоди сторін про обов’язковість рішень цих арбітражів. Наукового обгрунтування і практичного втілення потребує медіація – діяльність професійних посередників, які спрямовують учасників правового конфлікту до компромісу і самостійного врегулювання спору. Громадськість повинна бути проінформована про переваги цих способів над судовим механізмом захисту прав. ЇЇ потрібно зацікавити у використанні для захисту своїх прав насамперед цих способів. А звернення до суду бажано використовувати як винятковий спосіб вирішення господарського спору.

Обов’язковість досудового розгляду спорів – важлива передумова досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами.

Загалом своєчасне та повне вирішення спорів є важливим елементом реалізації їх правосуб’єктності та є необхідним для забезпечення стабільної безперебійної роботи як конкретних суб’єктів так і народно-господарського комплексу в цілому. Хочеться вірити, що господарсько-правова реформа, що запроваджена зараз, зробить більш реальними права вітчизняних господарників та наблизить стандарти регулювання відносин за їх участю до світових.

У галузі виконання судових рішень перспективними кроками є заохочення державних виконавців у забезпеченні ефективного виконання рішень судів, а також посилення відповідальності боржників за невиконання судових рішень. Боржник повинен розуміти, що добровільне виконання судового рішення є для нього набагато вигіднішим, ніж його виконання у примусовомупорядку. Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України. Прийнята на п¢ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Право, 1996. – 128 с.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. - 14 березня 2003 р.

3. Господарський процесуальний кодекс України. – К., 2002.

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Голос України. - 12, 13 березня 2003 р.

5. Закон України Про авторські права і суміжні права від 23.12.1993 р. № 3792 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

6. Закон України Про виконавче провадження від 21.04.1999 р. № 606 – ІV // “ЛІГА – ЗАКОН”.

7. Закон України Про господарський суд від 04.06.1991 р. № 1142 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

8. Закон України Про державну виконавчу службу від 24.03.1998 р. № 202/98 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

9. Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні від 16.11.1992 р. № 2782 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

10. Закон України Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 13.09.2000 р. № 01 – 8/493 // “ЛІГА – ЗАКОН”.

11. Закон України Про обєднання громадян від 16.06.1992 р. № 2460 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

12. Закон України Про охорону навколишнього середовища від 25.06.1991 р. № 1264 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

13. Закон України Про підприємства в Україні від 27.03.1991 р. зі змінами і доповн. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

14. Закон України Про режим іноземного інвестування від 19.03.1996 р. № 93/96 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

15.Закон України Про свободу совісті та релігійні організації від 23.04.1991 р. № 987 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

16. Закон України Про селянське (фермерське) господарство від 20.12.1991 р. № 2009 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.Закон України Про судоустрій від 07.02.2002 р. № 3018 – ІІІ // www.rada.kiev.ua

17. Декрет Кабінету Міністрів України Про державне мито від 12 січня 1993 р. зі змінами та доповненнями // “ЛІГА – ЗАКОН”.

18. Рекомендації про порядок ведення претензійної та позовної роботи на підприємстві, в установі, організації, Затверджені наказом Міністерства юстиції України N 2 від 15.01.96 р. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

19. Роз’яснення Президії вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди” // Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. – К., 1998.

20. Роз’яснення Верховного Суду України № 02 –5 /611 від 23.08.94 р. “Про застосування заходів запобіжного позову” // “ЛІГА – ЗАКОН”.Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від 10.12.96 р. “Про судове рішення зі змінами і доповненнями” // www.rada.kiev.ua

22. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/62 від 08.02.1996 р. “Про деякі питання підвідомчості та підсудності справ арбітражним судам” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

23. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/109 від 29.02.1996 р. «Про деякі питання, що виконуються при застосуванні запобіжних заходів» // «ЛІГА – ЗАКОН».

24. Роз’яснення Вищого апеляційного суду України № 02 – 5/612 від 23.08.1994 р. “Про деякі питання практики застосування ст. 80 та 81 АПК України” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

25. Постанова Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.76 р. “Про судове рішення ”зі змінами і доп. // www.rada.kiev.ua

26. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України і Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражно-процесуального кодексу України від 08.04.1999 // ОВУ. – 1999. - № 15. – С. 614.

27. Витяг з Постанови Верховного суду України 24.12.2002 “Перегляд рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим судом першої інстанції, який прийняв це судове рішення, незалежно від того, що воно було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку // “Бухгалтерія”. – 2003. - № 26 (545). – С. 28.

28. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 10.05.2000 р. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства // www.rada.kiev.ua

29. Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Украины: Учебное пособие. – Х., 2002. – 255 с.

30. Васильев С.А. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учебное пособие. – Х., 2002. – 367 с.

31. Вирішення господарських спорів. Застосування норм матеріального права в роз’ясненнях і листах Вищого господарського суду України. Укл. В.Е. Беляневич. / За заг. Ред. Д.М. Притики – К.: Юстініан, 2002. – 640 с.

32. Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого.—М.: ПРОСПЕКТ, 1998. — 632 с.

33. Добровольский А. А. Исковая форма защиты права / Изд-во ЛГУ, 1965, - С. 10

34. Кораблева М.С. Защита гражданских прав: новые аспекты // Актуальные вопросы гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права. – М.: Издательство «Статут», 1998. - 464 с.

35. Кройтор В. А. Защита прав и интересов в суде. – Х.: “Еспада”, 2000. – 526 с.

36. Кузнецова Н.В. Гражданское право (Общая часть): Учебное пособие в схемах. - М.: ИМПЭ им. А.С. Грибоедова, 2001. - 76 с.

37. Предпринимательское право Украины. Учебник / Под ред. к.ю.н. Р.Б. Шышки - Харьков, 2001. - 759 с.

38. Притика Д.М., Титов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. – ч.1 і 2.- Харків, 1999. – 395 с.

39. Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посібник. – Х., 2001. – 426 с.

40. Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та практика застосування. – Х., 1999. – 541 с.

41. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Навч. Посібник. – К.: АСК., 2001. - 838 с.

42. Хозяйственное право. Учебник / Под ред. д-ра юрид. наук В.К. Мамутова - Донецк, 2003. - С. –217 –244.

43. Бринцев О. Господарська сутність правового спору. Кваліфікуюча ознака чи данина минулому? // Господарське право. – 2001. – 3. – С. 16-18.

44. Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних заходів //Вісник господарського судочинства. – 2003. – 4. – С. 209-213.

45. Грек Б. Застосування у господарському процесі запобіжних заходів // Юридичний журнал. – 2003. – 9. – С. 122-125.

46. Новицкий В. Проблемы применения встречного иска в хозяйственном процессе // Господарський процес. – 2003. – 10. – С. 44-47.

47. Осадчій І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. – 2003. – 12. – С. 120-123.

48. Степанова Т. Проблеми подання позовних заяв та участі прокурорів у господарському судочинстві // Господарський процес. – 2003. – 12. – С. 12-15.

49. Шеремет О. Господарське законодавство: формування та зарубіжний досвід // Господарське право. – 2003. - № 4. – С. 41-46.