Загальні риси права Київської Русі

З М І С Т

Вступ

1. Державний лад Київської Русі

2. Основні джерела права Київської Русі

3. Право Київської Русі

1) Право власності

2) Зобов¢язальне право

3) Спадкове право

4) Шлюбно-сімейне право

5) Кримінальне право

6) Процес

Заключення

Література

В С Т У П

Формування світогляду людини залежить від багатьох факторів: соціальних, психологічних, політичних, індівідуальних якостей характеру та мислення особи, його культурного розвитку та культурного оточення, - перелік можна подовжати. Але дуже значну роль в цьому процесі вдіграє знання своїх коренів, історії свого народу, своєї держави. За відомим присловом російського поета О.С.Пушкіна, пошана до минулого є тою рисою, що відрізняє освіченість від дикунства.

Тому й для формування особистого та професійного світогляду правознавця так необхідне вивчення не тільки загальної історії своєї країни, але - історії у зрізі еволюції становлення державності. В процесі розвитку держави як наслідок суспільних взаємовідносин, які потребують універсального врегулювання, виникає право. Держава і право невід¢ємні одне від одного, вони розвиваються у тісній залежності між собою, тому історія розвитку держави містить у собі й історію розвитку державного права.

В процесі вивчення історії держави та права виявляються певні закономірності, визначаються причинно-наслідкові зв¢язки тих чи інших явищ правової сфери чи державного розвитку; все це дає змогу усвідомити на глибинному рівні весь процес історичного розвитку, певною мірою відчути себе частиною своєї землі, свого народу, свого світу. А крім того, це стимулює такі необхідні в роботі правознавця навички, як логіка, вміння аналізувати та створювати висновки, кваліфіковано обгрунтовувати власну точку зору та ін.

Історія Української держави, як і багатьох інших держав світу, походить з далеких глибин минулого. Первісно-общинний лад змінився родо-племінним, потім племена об¢єднувалися між собою, створюючи подобу єдиного суспільства. З поширенням в усі суспільно-економічні сфери елементів феодального ладу та змінами в керуванні племінами, союзи перетворилися у князівства. Найсільнішим був розвиток племінного союзу полян, які оселяли територію середнього Придніпров¢я, з центром у Києві, де згодом створилася перша східнослов¢янська держава, Київська Русь. Поступово вона зміцнювалась, зростала, розвивалася й перетворилася в могутнішу в регіоні феодальну державу.

На розвиток політичної та правової думки Київської держави значний вплив мали різні течії суспільно-політичної думки Візантії, ортодоксальна і синтетична, що поєднувала у собі античну культуру й християнство.

Залишивши по собі багату культурну, історичну, правову спадщину, Київська Русь створила міцний фундамент для розвитку сучасної Української держави, а пам¢ятки правової системи з часів давньокиївської держави в значній мірі вплинули на створення та формування української правознавчої науки.

1. Державний лад Київської Русі

Різні історичні джерела не завжди мають єдину думку стосовно визначення форми державного устрою Київської Русі, але найбільш популярне з них - ранньофеодальна держава, суспільна та політична організація якої грунтувалася на владі правителя, “князя”, та народних зборів, “віча”.

На ранніх етапах становлення Київської держави, коли вона складалася з об¢єднаного союзу племін, в кожному з племін існував свій власний князь, - тобто, влада була децентралізованою, не було створено монолітної структури держави, а отже неможливо було ефективне керування державою. Процес об¢єднання всіх давньоруських земель в одній державі затягнувся на сто років і відбувався протягом усього Х століття. Цей історичний період ще іноді називають “періодом феодальної роздрібленості”. У 988 р. при князюванні київського князя Володимира Великого була проведена адміністративна реформа, яка ліквідувала місцеві княжіння і замість цього ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь почав призначати своїх намісників, насамперед своїх синів, що породило дінастичний принцип правління.

Князі Київської Русі належали до роду Рюриковичів й мали варязьке походження. Князі спиралися на силу своїх дружин та підтримували авторітет влади за допомогою зброї; а з впровадженням Володимиром Великим християнської релігії поширювався погляд на божественне походження князівської влади.

Династія Рюриковичів володіла ексклюзивним правом на княжіння. Порядок переходу княжої влади у спадщину не регламентувався жодними нормами. Не визначив цей порядок і Ярослав Мудрий, після смерті якого почалася боротьба за престол. Перші київські князі мали необмежену владу. Джерелом їхної могутності була одноосібна влада та військова сила. Сильної князівської влади бажали широкі кола громадськості: літописці з особливою пошаною і гордістю згадують імена могутніх князів Святослава, Володимира; їх називали Великими Князями, але це не був офіційний титул, як згодом у Литві.

При князях у Київській Русі існувала боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва громадськості з князем. Спочатку дума складалася з представників княжої дружини, які допомогали князеві керувати державою. Потім до ради увійшли “кращі представникі” боярських родів. Але жодних постанов, які б регулювали правила та вимоги входження у раду, не було. В основному це визначалося місцем особи у громаді та волею князя. Проте боярська дума не стала постійним дорадчим органом, хоча князі розуміли, що ігнорування ради може призвести до кризи в суспільстві, що неодноразово й траплялося.

Хоча князі Київської Русі сприймали всю державу як свою власність, вони мусили зважати на думку громади, яка була представлена вічем. Як орган суверенної влади, віче виникло раніше за князівство. Це була всенародна рада, у який брали участь не тільки бояри, а й усе населення. Інколи керівну роль у вічі грали соціальні низи, але частіше на віче впливали визначні бояри або міщани, які використовували народні зібрання у своїх інтересах. Постійного складу віче не мало, сходилися на нього люди, які були поблизу, тому й збиралося воно, як правило, на заклик випадкових провідників. Проте у виняткових випадках віче скликалося за наказом князя – тоді, коли виникала потреба у підтримці народних мас або для повідомлення народові про визначну новину. Впорядкованого голосування на вічі не було: свою думку учасники висловлювали окриками.

Справи, які вирішувало віче, були дуже різноманітними: обирання нового князя (у додинастичний період князювання), складання з князем угоди (ряду), схвалення рішень князя, зокрема, про воєнний похід; воно також висловлювало свої думки щодо управління, суду тощо. Із зміцненням княжої влади наприкінці Х-першій половині ХІ ст. віче занепало, але відновилося у другій половині ХІ ст., коли почалася боротьба за владу.

Княжий двір мав велике значення для держави того часу, оскільки був не тільки господарською управою, але й державним органом. З літописів відомо, що очолював двір дворецький, згадувалися також печатники (канцер) та покладник (спальник); княже господарство вели ключники і тіуни. Інколи вони виконували функції княжіх суддів та намісників.

З розквитом держави князь більше не міг особисто виконувати усі функції адміністративної та військової влади, тому мусив спиратися на допомогу призначених військових начальників, адміністраторів і суддів. Тепер для походів і оборони княжої дружини було замало, постала потреба у створенні народного війська. На чолі народного ополчення став так званий тисяцький, який з виборного начальника надалі призначався князем. Тисяцький часто мав титул воєводи і був начальником певної військової округи. Тисяча поділялася на сотні і десятки, які очолювали соцьки й десяцьки.

Княжа дружина й урядовці Київської Русі складали невелику кількість населення. Основну ж масу становила так звана земська людність, громада у широкому розумінні цього слова. До її верхівки входили земськи бояри, родова аристократія.

Решта людності розпадалася на родових міщан і селянство. Міщани, прості люди, або “граждане”, у правовому і політичному відношеннях були рівноправні з боярами, брали участь у вічах. Але різниця в економічному відношенні була дуже помітною. Заможні бояри експлуатували бідне міщанство, дрібних торговців та ремісників, що призводило до протистояння між ними і навіть до повстань, наприклад у 1068 р. та 1113 р.

Селяни називалися смердами. Це були вільні хлібороби, що жили на власних дворах. Але поруч з вільними селянами-смердами у Київській Русі існувала категорія безземельних і залежних селян, яких називали закупами. Хоча юридично вони були вільними, але, не маючи власного господарства і обробляючи чужу землю за певну частину врожаю, вони могли легко втратити свободу, потрапивши у залежність до тих, у кого позичали знаряддя праці або продукти.

Крім цього, існували ще невільні люди – холопи, або раби. Основним джерелом рабства була війна, але можна було стати холопом, не сплативши боргів або одружившись з невільницею. Холопа купували чи продавали, він не мав жодних прав.

Певні зміни в суспільно-політичний лад Київської русі принесла християнська релігія. Статус державної релігії християнству надав князь Володимир Великий, здійснивши 988 р. хрещення в Києві, а потім у всій державі.

На рішення князя Володимира охрестити Русь, поряд з особистими мотивами, вплинули також політичні мотиви: бо лише з визнанням християнства можна було досягти визнання у Європі, яка на той час вже була християнською і зневажливо ставилася до язицьких держав. Крім того, враховуючи внутрішньополітичний фактор, християнство як державна релігія зміцнювала єдність держави та підіймало авторитет князя. Володимир також розумів культурне значення нової релігії, що приносила з собою вищу цивілізацію та нові звичаї.

Із введенням християнства з¢явилися верстви людей церковних. Це не тільки саме духовенство та прислужники церковних, а й усі так звані задушні люди, записані на церкву за помін душі, люди безпритульні, каліки, старці, що шукали у церкві опеки та захисту.

Характерною рисою державності Київської Русі була наявність власного законодавства. Воно існувало ще за часів Олега: у договорі з греками 911 р. уже містилися згадки про приписи руського закону. За князювання Ярослава з¢явився перший кодекс – “Руська правда”, який доповнили новими законами сини Ярослава, Володимир Мономах та інші князі.

Треба також зазначити, що на формування законодавства Київської Русі значною мірою вплинуло іноземне право, насамперед візантійське, принесене разом із введенням християнства.

2. Джерела права Київської Русі

Джерела походження права різноманітні; по-перше, слід відмітити, що існує загальна категорія – звичаєве право. Воно має історично-еволюційний генезіс, адже, виникло воно як результат возведення державою до рангу обов¢язкового виконання певних звичаїв, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли у свідомість та побут суспільства в цілому або групи людей. Звичай став основним засобом регулювання біхевіористичних проявів у первісній громаді, а поява держави стимулювала розшарення суспільства і допомогала панівним класам пристосовувати деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонувала та забезпечувала використання цих звичаїв примусовою силою держави. На звичаєвому праві грунтуються правові системи рабовласницьких та феодальних держав. Норми звичаєвого права Київської Русі доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових вироків.

У Київський державі, як вже зазначалося вище, законодавство вперше з¢явилося з Х ст. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Згадана також вище “Руська правда” має важливе значення не тільки як видатна пам¢ятка законодавства, але і як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства.

Всього “Руська правда” мала чотири редакції. В історичній науці доси існують суперечки стосовно міста і часу її походження, та авторства; однак більшисть сучасних дослідників поєднують “Руську правду” з ім¢ям князя Ярослава Мудрого. Зараз відомо 106 списків “Руської правди”, складених у XIII-XVII ст., які прийнято поділяти на три редакції – Коротку, Розширену та Скорочену.

Первісний, найкоротший, текст “Руської правди”, який також зветься “Правдою Ярослава”, не дійшов до нашого часу, але вважають, він був складений десь у 30-х роках ХІ ст. Норми цієї найдавнішої “Правди” відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значними обмеженнями, інститут помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

У Коротку редакцію входять “Правда Ярославичів”, “Покону вірного” та “Статуту мостникам”. “Правду Ярославичів” складено у 50-60-х роках ХІ ст. синами Ярослава Мудрого. В ній вже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права як права-привилею, тобто, неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних гшруп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф у 5 гривень, а за князівського дружинника – 80.

Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції, яка являє собою перероблені та доповнені норми Короткої редакції (додалися частини “Суд Ярослава Володимировича” та “Статут Володимира Мономаха”), тут також існує декілька версій в сучасних історичних колах. Розширена редакція всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ¢я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально-залежного населення.

Скорочену редакцію “Руської правди” прийнято вважати найпізнішою, створену на основі Розширеної у XV чи навіть у XVІІ ст.

Також необхідно зазначити найважливу роль, яку відіграв у формування державності та законоствоернні Володимир Мономах. Він прийняв низку дуже важливих соціально-економічних законів для держави. Наприклад, закон про холопів, котрий передбачав три випадки, коли людина становилася холопом, але забороняв віддавати в холопи за борги. Він відмінив введений Ярославом принцип сеньйорату, згідно з яким право спадкування переходило до найстаршого з синів, а молодші втрачали усі права на власність батька. Також було встановлено юридичну рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром “Поучення дітям”, в якому викладено поради до управління державою.

Не можна обійти й той історичний факт, що на розвиток правової системи Київської держави значною мірою вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку. Найдавнішими пам¢ятками церковного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини та церковних людей, та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. В основі цих статутів лежать установлення відповідно Володимира та Ярослава, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі юрисдікції стосовно столічної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава приймав участь київський митрополіт Іларіон, зумовило чинність цих документів на теріторії всієї Русі. Водночас до їх текстів вносилися нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції державного ладу і самій церковній організації.

Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Вони закріплювали привілеї служителів церкви на десятину – десяту частину доходів, що залежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятинної церкви, яка була першою у Києві кам¢яною церковю, побудованою у 989-996 р.р., а пізніше набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні установи.

3. Право Київської Русі

Система норм цивільного права у Київській Русі була достатньо розвиненою. До речі, інколи дослідники давньоруського права називають “Руську правду” “кодексом торгівельного права”, оскільки в ній приділялося багато уваги економічним відносинам.

1) Право власності

У статтях “Руської правди” йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно – худобу, знаряддя праці тощо (в цьому відчутний вплив римського права, де існували такі ж принципи). Право власності відрізнялося від права володіння, пердбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи (аналогічно віндікаційному позову в римському праві): власник обгрунтовував неправомірне володіння, вимагаюче не тільки повернення свого майна, але ще й компенсації за користування ним.

“Руська правда” охорняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12 гривень. Великий штраф означав передусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції “Руської правди”.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція “Руської правди”, тм більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала до себе палаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.

2) Зобов¢язальне право

В правовій системі Київської Русі фігурували такі види договорів: договір купівлі-продажу, договір позики, договір зберігання речей (поклажа), договір про наймання тощо. Найбільш повно був врегульований договір позики. Значною мірою це сталося внаслідок повстання низів київського суспільства проти лихварів, яке трапилося у 1113 р. Тоді бояри покликали Володимира Мономаха до розробки заходів, які були б спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів. Циє право дещо обмежило свавілля лихварів. Стягення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати високі відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об¢єктом позики були не тільки гроші, а й продукти харчування, побутові речі, знаряддя праці тощо.

Переважав простий порядок укладання договорів – усна форма із застосуванням деяких символічних дій – рукостискання, зв¢язування рук та ін. Іноді вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору про нерухомість.

3) Спадкове право

Спадкове право характеризувалося відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутності синів майно вважалося вимороченим і переходило до князя.

Тривалий час залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як свідчать законодавство та практика, воно існувало насправді. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців покладався тільки обов¢язок видати заміж сестер. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молодший син мав перевагу – він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.

4) Шлюбно-сімейне право

До прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство, наложництво. З прийняттям християнства з Візантії прийшли нові принципи сімейного права: моногамія, затрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв¢язки.

За візантійським правом існував низький шлюбний поріг: 12-13 років для нареченої та 14-15 для нареченого, обов¢язково було отримати згоду батьків і саміх наречених, не допускалося близьке крівне споріднення. Не допускався третій шлюб. Розірванням шлюбу займалася церква, яка практично ніколи не давала дозволу на розлучення.

5) Кримінальне право

За “Руською правдою” поняття злочину трактувалося як “обида”, незалежно від того, чи то було нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусів.

Суб¢єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповіав його пан. Система покарань була проста і м¢яка. Найсерйознішими покараннями вважалися потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були грошові покарання – віра і продажа. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривен, а друга – за інші злочини у розмірі від 3 до 12 гривен. За заподіяне важке каліцтво, за вбивство невірної жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра, яку сплачувала верв, на теріторії якої знаходили вбитого, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання за злочини у “Руській правді” не записана, але літописи свідчуть, що вона застосовувалася за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70 осіб) були страчені через повішання князем Ізяславом у 1068 р. За злочини, що належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носу, вух), тюремне ув¢язнення.

Вікового обмеження для кримінальної відповідальності не зафіксовано у “Руській правді”, не існувало поняття осудності, але було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті вирішувалася доволі просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

6) Процес

Староруське право не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії (гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за цивільними справами застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони у процесі називалися позивачами.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинців за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, вважалося, що він і є злочинцем. Якщо слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на відоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто – випробування залізом і водою, а також присяга (рота), яка застосовувалася у випадках, коли інших доказів не було. Іноді мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення викраденого.

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, крім змагального, інквізіційний (слідчий) процес з усіма його атрибутами, в тому числі й з тортурами.

У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації , куди входив і сам князь. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивство). Судові функції виконувалі й церковні органи (митрополіт, єпископи, ігумени). Існував також вотчинний суд – право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала становили невід¢ємну частину його імунітетних (від лат. іmmunitas – звільнення, свобода) прав. Одна з статей Короткої редакції “Руської правди”, на думку дослідників, вказує на існування, окрім княжого, ще й общинного суду.

Такий у загальних рисах огляд правової системи Київської держави.

З А К Л Ю Ч Е Н Н Я

Формування української державності тісно пов¢язане з розвитком цілого комплексу чинників, насамперед державних структур самої Київської Русі, спільної релігії, економічних, культурних зв¢язків тощо. Можна виділити декілька найголовніших з них.

Першим, очевидно, буде становлення державних структур. Другим важливим фактором, що сприяв як об¢єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було введення христянства на Русі, яке принесло не тільки нову релігійну систему, яка дозволила зміцнити етнічну єдність населення держави, але й встановила нові культурні звичаї, принесла багатий зарубіжний досвід з питань державності, політики й права, бо візантийська правова система є нічим іншим, як вдосконалене римське право. Крім того, на розвиток слов¢янської державності значно вплинула політична діяльність видатних князів – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, та ін.

Законодавство у Київській Русі з¢явилося дуже давно, ще з часів ранньофеодальної держави. За князювання Ярослава Мудрого був створений перший збірник законів “Руська правда”, який згодом доповнювався іншими князями; таким чином, всього склалися чотири редакції “Руської правди”.

Головним джерелом “Руської правди” було звичаєве право, що своїми початками сягало родоплемінних часів. Норми звичаєвого права в окремих випадках доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових вироків.

Правові поняття того часу були вже досить високо розвинені. Завжди визначався публічний характер злочину: винуватець повинен був компенсувати завдану шкоду скривдженому, а також нести покарання за зневагу права. Оцінювати провину можна було, беручі до уваги не тільки розмір шкоди, а й особистість винного і його наміри. Тодішнє законодавство мало яскраво виражений соціальний характер: панівні класи забезпечувалися правовою охоронною значно краще, ніж інші верстви населення (за вбивство княжого боярина кара була вдвічі вищою, ніж за вбивство простої особи). Незначні зміни на користь соціальних низів відбулися тільки після повстання в Києві у 1113 р. У системі передбачених покарань на першому місці стояли грошові, навіть, за вбивство можна було б відкупитися грішми. Також “Руська правда” значну увагу приділяла економічним відносинам, зокрема торгівлі.

З еволюцією держави еволюціонувала й правова система, що поступово відображено у пізніших редакціях “Руської правди”, які розширювали та доповняли, а іноді й відозмінювали первісні закони. Так, наприклад, якщо в цілому Коротка редакція “Руської правди” присвячена судовій владі, визначенню норм карного, цивільного і процесуального права, то у Розширеній редакції вже деталізуються права приватної власності, зокрема, права власності у сім¢ї, право спадкування та інші; піддаються більш конкретному висвітленню та формулюванню норми карного та цивільного права.

І напевно, помилково було б бачити у цих пам¢ятках тільки правові документи, що регулювали майнові відносини, карний кодекс. Вони також доносять до нас і певну картину політичного розкладу сил у Київській державі, певні норми ієрархії підпорядкування, матеріальні основи людських свобод у ранньофеодальному суспільстві.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Львів, “Світ”, 1995

2. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. Текст лекцій: Навчальний посібник. – Київ, “Генеза”, 1994

3. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, “Світ”, 1996