Громадянство: поняття, суть, принципи

Зміст

Вступ

1. Поняття громадянства та його принципи

2. Способи набуття громадянства

3. Форми та підстави припинення громадянства

4. Правовий режим іноземців

Заключення

Література

ВСТУП

Зміст конституційного статусу особи як повний об¢єм прав, обов¢язків та свобод, що декларує основний закон держави, виявляється, насамперед, в інституті громадянства. Від того, чи має людина громадянство певної країни, залежить міра повноти використання того об¢єму прав та свобод, якими людина може користуватися на території даної країни, а також - об¢єм обов¢язків, які покладає на людину конституційний устрій даної країни.

Громадянство – це сталий в часі і просторі правовий зв¢язок між особою та державою, який зумовлює взаємні права та обов¢язки громадян та держави у випадках, які вказані в законі. Громадянин находиться під суверенітетом держави, яка може вимагати від нього виконання обов¢язків навіть у тому випадку, коли він перебуває за межами держави. З свого боку держава гарантує своїм громадянам захист на своєї території, захист їхніх прав та інтересів, коли громадяни перебувають за її межами. Таким чином, інститут громадянства має дуже важливе значення не тільки у суспільно-політичному житті, але й в соціальному аспекті існування кожної окремої людини. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг правоздатності людини у сфері відносин владарювання.

Таким чином, громадянство є одним з принципів інституціоналізації принципів взаємовідносин держави та особи.

1. Поняття громадянства та його принципи

Інститут громадянства в історії людської цивілізації з¢явився з виникненням перших держав, ще в період рабовласницької доби існування людства. Його метою було визначити належність людини тому чи іншому місту, державі, та встановити певний обсяг правоздатності для цієї людини. Звісно, що античне право, зокрема Афінської держави, суворо обмежувало у правах чужинців: вони мали право оселитися у Афінах, займатися ремеслами або торгівлею, але не мали жодних громадсько-політичних прав; були обмежені в набутті права власності; діти, народжені в змішаному шлюбі (між іноземцем, тобто, не-громадянином Афін, та громадянином) також були обмежені в правах.

Більш жорсткі правила існували в Римській державі. Громадянин Рима мав повну правоздатність, яка включала в себе чотири компоненти: право вступати в шлюб, який супроводжувався особливими юридичними наслідками; право здійснення майнових операцій і мати майнові права, визнані тодішнім римським правом; право голосу на народних зборах; право виступати кандидатом на магістратські посади. Громадяни латинських держав, що знаходилися у союзі з Римською, мали обмеження своїх прав, перебуваючи на території Риму, - вони користувалися тільки правом шлюбу та правом на майнові операції. Нарешті, іноземці, які не належали ані до латинського громадянства, ані до римського, не мали жодних громадських прав, тобто, були безправними.

З розвитком часу рабовласницький лад змінився феодальним, коли інститут громадянства в більшості був заміщений інститутом підданства, тобто, васальної залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха.

Нині, в конституційному суспільстві інститут громадянства, який прийшов на зміну підданству, став одним з проявів принципу рівноправ’я всіх членів суспільної громади. Сучасне поняття громадянства історично пов¢язане з Великою Французькою Буржуазною революцією. Політико-правова концепція „вільного громадянин” прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних, економічних та соціальних відносин. В наші дні термінологічна категорія підданства ще існує в деяких країнах з монархічними формами правління, але за своїм юридичним значенням вона практично нічим не відрізняється від поняття „громадянство” і, по суті, лише фіксує відповідну форму державного правління.

Найбільшого поширення у зарубіжній юриспруденції набуло визначення поняття „громадянства” як особливого правового зв¢язку між особою та державою, що породжує для них взаємні права і обов¢язки” [1]. В межах конституційної теорії і практики розрізняються дві сторони громадянства – державно-правова та міжнародно-правова. В тому, що входить до сфери міжнародно-правових відносин, зазвичай вживається термін „державна належність”. Він означає, що між особою та державою існує юридичний зв¢язок особливого характеру, але при цьому особа може й не бути громадянином цієї держави. Особа, зв¢язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з боку цієї держави. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов¢язана гарантувати їх права і свободи в повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Зокрема, це характерно для Великобританії щодо населення з її нинішніх та колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв¢язок. Разом з тим держава не створює додаткових прав та обов¢язків для повноправних громадян, - в цьому зміст понять громадянства та державної належності співпадає.

Слід зауважити, що в окремих мовах поняття громадянства позначено двома термінами, один з яких вказує на належність особи даній державі, а інший – на положення цієї особи, так би мовити, со-правителя в державі. В німецькій це, відповідно, слова „Staatsangehorigkeit” (буквально – „державна належність”) и „Burgerschaft” (буквально – „громадянство”), в іспанській, відповідно, слова „nacionalidad” (буквально – „належність до нації”) та „ciudadania” (власне „громадянство”), в сербській – „државланство” та „граhанство”. До речі, ще один приклад: в конституції Сполучених Штатів Мексики стаття 30 встановлює порядок набуття „мексиканської національності”, а у статті 34 говориться, що „громадянами Республіки є чоловіки та жінки, які, будучи мексиканцями, крім того, відповідають таким умовам:

1) досягли вісімнадцятирічного віку;

2) ведуть гідний спосіб життя”[4].

Таким чином, можна дістатися висновку, що поняття „мексиканець” означає насамперед належність не до етносу, а до держави, але ж не всі „мексиканці” є „громадянами”; втрата „національності” тягне за собою втрату „громадянства”, але не навпаки – можливо втратити „громадянство” і залишитися „мексиканцем”. У згаданій вже в цьому аспекті Великій Британії поряд з британцями відповідну „національність” мають громадяни й інших країн Співдружності, а „громадянством” – тільки громадяни Об¢єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Об¢єм прав у цих двох категорій осіб дещо різний.

Громадянство являє собою одночасно і основу правового статусу людини в державі, і об¢єктом одного з найважливіших його прав: саме володіння громадянством надає людині можливість реалізовувати свої різноманітні права і свободи, в тому числі й участь в управлінні державою, і водночас тягне виконання в повній мірі обов¢язків стосовно держави, включаючи її захист. Громадянство привносить ясність та визначеність у статус людини.

Слід також вказати, характеризуючи поняття громадянства, на вже згадану вище сталість відповідного правового зв¢язку, який виникає між особою та державою. Така сталість існує в просторі та часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі її виїзду за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов¢язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Однак, це не означає, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов¢язки особи реалізуються саме під час її перебування за межами держави, громадянином якої він є.

Сталість громадянства в часі виявляється в його безперервності, тобто – наявності з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча самий стан при цьому залишається незмінним. Разом з цим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових обов¢язків, що виникають між державою та іноземцями, які тимчасово або постійно перебувають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно ґрунтується на фактичному зв¢язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв¢язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку існують випадки, коли громадянин втрачає зв¢язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Основні принципи громадянства, як правило, встановлюють конституції держав; більш детальне регулювання здійснюється звичайними законами, що стосуються даної сфери. Проте, існують конституції, які не містять спеціальних норм про громадянство, наприклад, Конституція Італії (громадянство в цій країні регулюється Законом про громадянство від 1912 р. зі змінами та доповненнями, а також Положенням про громадянство від 1983 р.). Навпаки, конституція Куби (від 1976 р., нинішня редакція – 1992 р.) має цілу главу про громадянство, яка містить такі норми, які частіше можна зустріти в звичайних законах.

2. Способи набуття громадянства

Способи та порядок набуття громадянства визначають відповідні закони та деякі конституції. Існує декілька способів набуття громадянства, а саме: набуття по народженню, приймання, відновлення громадянства, вибір громадянства, іноді шляхом зміни сімейного стану (укладання або розривання шлюбу).

Основним і найбільш поширеним у світі способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов¢язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами – „права крові” та „права грунту”. В першому випадку дитина набуває громадянство батьків незалежно від місця народження, а в другому дитина становиться громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження: тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту досягнення повноліття і пов¢язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед, виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип „права крові”, - він походить ще з римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв¢язку підданства. Звідси й виник принцип „права грунту”, який домінував у Європі до кінця XVIII ст. „Право крові” знов набуло значення після його закріплення у кодексі Наполеона - французькому Цивільному кодексі 1804 р.

Вибір або перевага того чи іншого з цих принципів головним чином зумовлене державної політикою в демографічній сфері. Якщо держава зацікавлена в швидкому рості свого населення, вона може ввести обидва правила в повній мірі; наприклад, це ілюструє частина А вже згаданої статті 30 Конституції Мексики, згідно якої „мексиканцями по народженню є: 1) діти, народжені на території Республіки, до який би національності (тобто - громадянства) ні належали їх батьки; 2) діти, народжені за кордоном від батьків-мексиканців, від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; 3) діти, народжені на мексиканському військовому або торгівельному судні або літаку”. Найчастіше, однак, превалює один з принципів, а інший його доповнює. Наприклад, за Федеральним законом про австрійське громадянство 1965 р. діти, народжені у шлюбі, набувають громадянство Австрії, якщо хоча б один з батьків є австрійським громадянином, а позашлюбні діти – якщо таке громадянство має мати. Австрійськими громадянами, доки не доведено зворотне, вважаються діти, котрих було знайдено на території Республіки, у віці до шості місяців. Отже, в даному прикладі бачимо превалювання „права крові”, а „право грунту” доповнює його лише в одному конкретному випадку.

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є „право крові”, що узгоджується з елементами „права грунту”. Так, за „правом грунту” визначається громадянство дітей, чиї батьки невідомі. „Право грунту” зберігає домінуюче або рівне з „правом крові” значення не тільки, як вже було зазначено, в латиноамериканських країнах, а й в країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за народження призводить до явища подвійного громадянства, або біпатризму. Причинами виникнення такого явища можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко головну роль в цьому відіграють саме колізії між „правом крові” та „правом грунту”.

Наприклад, філіація в США, згідно з XIV поправкою до Конституції, відбувається за принципом „права грунту”, хоча цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іноземців. Проте, припускається, що громадянство можна отримати на основі „права крові”: американським громадянином є особа, народжена батьками-американцями за кордоном. Характерно, що в такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням громадян, народжених за кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці біпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за „правом крові”, народившись на території іншої держави, де діє „право грунту”, за звичайних умов буде вважатися і громадянином цієї держави. З іншого боку, особа, народжена на території США у громадян іноземної держави, де домінує „право крові”, також може стати біпатридом.

У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатризму майже у всіх розвинених країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство.

Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто, вибору громадянства. Порядок оптації встановлюється в законодавстві і міжнародних угодах. Найчастіше оптація має місце у зв¢язку з територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних договорів про запобігання подвійному громадянству та усунення його. Зазвичай, мешканцям території, яка переходить від одної держави до іншої, надається право самостійно вибрати громадянство – чи зберегти своє попереднє, чи отримати нове.

Існують, проте, й угоди, що припускають можливість подвійного громадянства, про що прямо зазначається у конституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв¢язки історичного характеру. Прикладами таких угод є договори про подвійне громадянство між Іспанією та рядом латиноамериканських держав. У ст 11 Конституції Іспанії застережено, що „в цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватись без втрати свого громадянства за народженням”. У ст 62 Конституції Росії зазначено, що „громадянин російської Федерації може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до федерального закону або міжнародного договору Російської Федерації”. Подібний підхід до подвійного громадянства є майже винятком, - зазвичай біпатризму розглядається як аномалія не тільки в національному, а й в міжнародному праві.

Міждержавні угоди про подвійне громадянство зобов¢язують сторони враховувати наявність у своїх громадян також й громадянства іншої держави і, зокрема, не вимагати від них виконання певних громадянських обов¢язків, якщо ці обов¢язкі стосуються іншої сторони (наприклад, військова служба).

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв¢язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто чиї батьки мають громадянство різних країн. Законодавство цілого ряду розвинених країн передбачає в цьому випадку філіацію за „принципом крові” батька (Бельгія, Греці, Іспанія, Японія тощо); тобто, дитина стає громадянином той держави, до громадянства якої належить батько. У більшості країн в цьому відношенні визнано рівність статей, і громадянство дітей встановлюється за узгодженням між батьками.

Такий спосіб набуття громадянства, як за волевиявленням особи, називається натуралізацією. Водночас натуралізацією називається процедура, яку здійснює компетентний орган від імені держави, і яка виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання та за її згодою. Зазвичай натуралізація має місце після більш-менш тривалого мешкання іноземця на території даної держави. Нерідко умовами натуралізації держава висуває певний стаж мешкання, володіння державною мовою, наявність коштів для існування та ін.

Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, бажаючої його набуття. Але за певних обставин таке волевиявлення практично відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянстві. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).

Як вже зазначалося вище, індивідуальна натуралізація практично завжди пов¢язана з певними умовами або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості натуралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так зване укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви протягом певного часу проживати на її території. Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливість інтегруватися у нове для нього суспільне середовище і проявити себе належним чином.

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п¢ятирічний термін, хоча в деяких країнах він сягає десять років (Іспанія, Бельгія). У країнах Скандинавії строк укорінення становить сім років, а в країнах Латинської Америки – всього два роки. З іншого боку, у більшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення: наприклад, в Іспанії він може бути скорочений до п¢яти і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили „значні послуги” цій державі; у Франції п¢ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цього періоду провчився у французькому вищому навчальному закладі, „зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями”; в Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення до двох років для громадян інших скандинавських держав та Фінляндії.

Законодавство та адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Звичайно вимагається також знання державної мови.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто, поновлення в громадянстві. Власне, зазвичай його розглядають як окремий з засобів набуття громадянства. У деяких країнах полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної національності (Ізраїль, Болгарія, ФРН та ін.). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність державі.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація за характером є дозвільною процедурою, яка пов¢язана з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи; звичайно, відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до компетенції судових органів або до глави держави.

Необхідно сказати ще декілька слів щодо натуралізації. Іноді коло прав натуралізованих громадян стає дещо вужчим, порівняно з громадянами за народженням. Наприклад, згідно розділу 1 ст.II Конституції США, на посаду Президента країни може бути обраний тільки природжений громадянин США, а для обрання до складу палат Конгресу встановлені семи- та дев¢ятирічний цензи громадянства, тобто конгресменом або сенатором може бути обрана особа, як має громадянство США не менш вказаного терміну.

Набути громадянство також можливо при всиновленні іноземця громадянином даної держави.

Крім перелічених способів набуття громадянства існують ще деякі, але найголовнішими та поширенішими з них все ж таки є філіація та натуралізація.

Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді призводить до виникнення такого явища, як відсутність громадянства, або апатризм. Воно з¢являється у випадках, коли особа не може довести наявності у себе громадянства якої-небудь держави. Прикладом тому може стати вже згаданий вище закон Австрії, згідно якого дитина, знайдена на території держави, у віці старше шості місяців, вважається апатридом. Як і подвійне громадянство, апатризм з позицій національного і міжнародного права сприймається негативно.

3. Форми та підстави припинення громадянства

Для характеристики інституту громадянства важливим є питання припинення громадянства, а саме – вихід із громадянства, власне втрата громадянства, та позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. В більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи, які враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв¢язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинених країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У Великій Британії, США та деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства, якій здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де цей принцип існує, для окремих категорій осіб свобода виходу з громадянства обмежена. Наприклад, у ФРН діють обмеження для державних службовців, суддів тощо. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли держава знаходиться у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичне припинення громадянства за певних умов. Найчастіше в ролі таких умов виступають натуралізація в іншій державі або оптація громадянства іншої держави. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства не припускається його автоматична втрата; там же, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою. В країнах, де передбачено автоматичне набуття громадянства іноземними особами в разі укладання шлюбу з громадянами даної держави, розривання цього шлюбу автоматично тягне за собою й втрату громадянства, набутого вказаним чином.

Однією з форм припинення громадянства також є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, має назву денаціоналізації, а позбавлення натуралізованого громадянства – денатуралізація. Денатуралізація є досить звичайною процедурою: вона нерідко пов¢язана з протиправними діями, зокрема, з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція , за якою юридичний зв¢язок між державою та натуралізованою особою вужчий за обсягом встановлених прав та обов¢язків і менш стійкий, ніж зв¢язок між державою та її природженим громадянином.

Щодо денаціоналізації треба зазначити, що її можливість пов¢язується з державним суверенітетом. Зокрема, згідно зі статтею 89 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького громадянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення від обов¢язків, встановлених законом про військову повинність, за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та в деяких інших випадках. Тим самим має місце сполучення кримінально-правової і конституційно-правової відповідальності. Проте законодавство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов¢язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невідчужуваних, природних прав людини. Наприклад, ст 16 Конституції Німеччини стверджує, що „німецьке громадянство не може бути відібрано. Втрата громадянства може відбуватися лише на підставі закону, а проти волевиявлення особи – лише в разі, коли вона тим самим не стане особою без громадянства”; ч.2 ст.11 Конституції Іспанії встановлює, що „жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєї національності”, - таким чином, можна дістатися висновку, що натуралізовані громадяни можуть бути позбавлені громадянства. Австрійський закон, який припускає позбавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це за збігом шості років після натуралізації.

4. Правовий режим іноземців

Перш за все необхідно зазначити відносний характер поняття „іноземець”, оскільки це поняття має сенс тільки тоді, коли йдеться про якусь певну країну, - адже, іноземцям йменуються особи, що знаходяться на території даної держави, але не мають її громадянства, тобто, або є громадянами іншої держави, або не мають громадянства взагалі.

В демократичній державі за своїм правовим станом іноземці загалом прирівняні до громадян цієї держави, за винятком деяких вказаних законом випадків, наприклад, вони не підлягають призову до військової служби, не мають виборчого права, не мають права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, обмежені в праві власності на деякі об¢єкти власності тощо.

Так, в ч.1 ст.13 Конституції Іспанії записано: „Іноземці будуть користуватися в Іспанії публічними свободами, які гарантуються цією частиною, за умов, встановлених угодами та законом”. По суті, тут йдеться про політичні права, які належать лише громадянам, оскільки інші права і свободи – права людини, - належать усім людям, незважаючи на громадянську належність. Відповідно частина 2 цієї статті вказує, що угодами або законом, враховуючи взаємність, іноземці можуть отримати активне виборче право на муніципальних виборах.

Навпаки, ч.2 ст. 33 Конституції Мексики забороняє іноземцям будь-яке втручання в політичні справи країни. А ось ч.1 ст. 32 проголошує: „Мексиканцям надається перевага перед іноземцями за інших рівних умов при отриманні різного роду концесій, займанні будь-яких державних постів, посад і виконанні повноважень, які надаються урядом у випадках, коли мексиканське громадянство не є обов¢язковим”.

Згідно до ч. 2 ст. 26 Конституції Болгарії, „іноземці, що перебувають у Республіці Болгарія, мають усі права і обов¢язки за даною Конституцією, за виключенням прав та обов¢язків, для здійснення яких Конституцією та законами вимагається болгарське громадянство”. Треба зазначити також, що згідно до ч.1 ст.22 цієї ж конституції, „іноземці та іноземні юридичні особи не мають права набувати права власності на землю, окрім спадкування за законом. В цьому випадку їм слід поступитися своєю власністю”.

З інститутом громадянства пов¢язані інститути політичного притулку та екстрадиції (видачі). Вони також співвіднесені з національним та міжнародним правом.

Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регламентації притулку. „Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки”, - записано у ст. 10 Конституції Італії. У ст 27 Конституції Болгарії зазначено, що республіка „надає притулок іноземцям, переслідуваним за їхні переконання або діяльність на захист міжнародно визнаних прав та свобод”. Частина 1 ст.16-а Основного закону Німеччини містить аналогічне формулювання: „Особи, які переслідуються за політичними мотивами, користуються правом притулку”; однак слід зазначити, що послідуючі частини цієї статті передбачають додаткові умови та обмеження при наданні цього права.

Також необхідно відмітити, що надання притулку не тягне автоматичного надання громадянства, - й те, й інше залежать від розсуду держави і здійснюються в різному порядку. Можливо надання особі притулку, але одночасна відмова від надання громадянства.

У деяких конституціях прямо забороняється видача іноземців, які переслідуються за політичними мотивами. Нерідко в основних законах також заборонена видача іноземним державам своїх громадян (експатріація), за виключенням випадків, передбачених міжнародними угодами. Наприклад, в ст 47 Конституції Словенії зазначено: „Громадянин Словенії не може бути виданий іноземній державі. Іноземець може бути виданий тільки у випадках, які передбачені міжнародними угодами, зобов¢язуючими Словенію”. У Конституції Румунії сказано, що постанову про висилання чи екстрадицію видає тільки суд. Частина 3 ст.13 Конституції Іспанії наголошує: „Екстрадиція буде здійснена лише у виконання угоди або закону, приймаючи до уваги принцип взаємності. Не підлягають екстрадиції особи, що скоїли політичні злочини, при тому, що акти тероризму такими не вважаються”. А ось у мексиканській Конституції говориться про те, що федеральна виконавча влада „має виключне право без попередження та передуючого розбирання вислати за межі національної території будь-якого іноземця, чиє перебування в країні є небажаним”.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Інститут громадянства невід¢ємно пов¢язаний зі становищем людини в суспільстві, в державі. Він зародився ще на початку становлення людської цивілізації і з тих часів неодноразово змінювався, набуваючи все більше демократичних рис.

В сучасному суспільстві громадянство становить основу правового статусу індивіда в державі, дозволяє використовувати в найбільш повному обсязі права і свободи, що належать людині. Зі свого боку держава гарантує захист своєму громадянинові в своїх межах та за її кордоном. Одночасно громадянство є об¢єктом одного з найважливіших прав людини.

Як правило, основні принципи громадянства, порядок набуття та припинення його, а також правовий статус іноземців встановлюється конституціями держав, або відповідними законами. Але є й такі конституції, які не містять спеціальних норм про громадянство.

Оскільки в міжнародно-правовому аспекті не завжди є узгодження у регламентації питань громадянства, іноді виникають такі явища, як подвійне громадянство та відсутність громадянства. На сучасному етапі розвитку суспільних та міжнародних відносин ці явища сприймаються негативно, але є певні сподівання, що зняття напруженості в світі, врегулювання політичних конфліктів між державами призведуть до пом¢якшення цього ставлення та ситуації в цілому, адже, провідні держави світу вже спрямовані на глобалізацію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шаповал В.М. Державне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: Вища школа, 1997 р.

2. Новицкий И.Б. Римское право. – М.: ТЕИС, 1996 г.

3. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К: АТІКА, 2000 р.

4. Страшун Б. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М., 2000 г.

5. Арановский К. Государственное право зарубежных стран. – М.: 2000 г.