Поняття про психіку та її еволюція

Поняття про психіку та її еволюція

Психіка – функція мозку, що полягає у відбитку об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється життєдіяльність організму.

Вивченням мозку займаються різні науки. Його будову досліджує анатомія, а його складну діяльність із різних боків вивчають нейрофізіологія, медицина, біофізика, біохімія, нейрокібернетика.

Психологія вивчає ту властивість мозку, що полягає в психічному відбитку матеріальної дійсності, в результаті якого формуються ідеальні образи реальної дійсності, необхідні для регуляції взаємодії організму з навколишнім середовищем.

Основним поняттям психології є поняття психічного образу.

Психічний образ – цілісний, інтегративний відбиток самостійної, дискретної частини дійсності; це інформаційна модель дійсності, використовувана вищими тваринними і людиною для регуляції своєї життєдіяльності.

Психічні образи забезпечують досягнення визначених цілей, і їхній зміст обумовлюється цими цілями. Найбільш загальною властивістю психічних образів є їхня адекватність дійсності, а загальною функцією - регуляція діяльності.

Психіка є продуктом діяльності кори великих півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю.

1. Психіка як властивість високоорганічної живої матерії.

Предмет психологічної науки - це психіка людини і тварин, що включає в себе різні суб'єктивні (або психічні) явища. Одні з них людина використовує, щоб пізнати світ і самого себе в ньому. Тому їх називають пізнавальними процесами. До них належать наступні:

v відчуття;

v сприйняття;

v увага;

v пам'ять;

v уява;

v мислення;

v мова.

Інші явища визначають спрямованість активності людини, її ставлення до світу й людей, управляють учинками й діями людини. Їх називають мотиваційними процесами. До них належать:

Ø потреби:

Ø мотиви;

Ø цілі;

Ø інтереси.

Є такий клас явищ, які визначають процес протікання діяльності людини, задають її виконавський репертуар. Це вміння, навички, звички, стиль («індивідуальний почерк») діяльності, темперамент. Всі разом ці процеси становлять інструментальну сферу людини.

Існують також такі інтегральні явища (характеристики), які мають справу із цілісною людиною, її індивідуальними особливостями і які виражаються в її взаєминах з світом, регулюють її спілкування з людьми. Їх називають психічними властивостями й станами. До них відносять:

ü волю;

ü почуття;

ü емоції;

ü схильності;

ü здібності;

ü знання;

ü свідомість;

ü особистість;

ü індивідуальність, характер.

Психіка є продуктом діяльності кори великих півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю. Відкриті І.М.Сєченовим і І.П.Павловим і їхніми послідовниками принципи і закони вищої нервової діяльності є природничою основою сучасної психології. Познайомимося з будовою і функцією нервової системи.

Уся нервова система ділиться на центральну і периферичну. До центральної нервової системи відноситься головний і спинний мозок. Від них по всьому тілу розходяться нервові волокна - периферична нервова система. Вона з'єднує мозок з органами почуттів і з виконавчими органами – м'язами і залозами.

Всі живі організми мають здатність реагувати на фізичні і хімічні зміни в навколишньому середовищі.

Стимули зовнішнього середовища (світло, звук, запах, доторкання і т.п.) перетворяться спеціальними клітинами (рецепторами) у нервові імпульси - серію електричних і хімічних змін у нервовому волокні. Нервові імпульси передаються аферентними нервовими волокнами у спинний і головний мозок. Тут виробляються відповідні командні імпульси, що передаються моторними (еферентними) нервовими волокнами до виконавчих органів (м'язів, залоз). Ці виконавчі органи називаються ефекторами.

Основна функція нервової системи - інтеграція зовнішнього впливу з відповідною пристосувальною реакцією організму.

Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина – нейрон. Він складається з тіла клітки, ядра, розгалужених відростків - дендритів - по ним нервові імпульси йдуть до тіла клітини - і одного довгих відростків - аксону - по ньому нервовий імпульс проходить від тіла клітини до інших клітин або ефекторів.

Відростки двох сусідніх нейронів з'єднуються особливим утворенням - сінапсом. Він відіграє істотну роль у фільтрації нервових імпульсів: пропускає одні імпульси і затримує інші. Нейрони зв'язані один з одним і здійснюють об'єднану діяльність.

Центральна нервова система складається з головного і спинного мозку. Головний мозок підрозділяється на стовбур мозку і передній мозок. Стовбур мозку складається з довгастого мозку і середнього мозку. Передній мозок підрозділяється на проміжний і кінцевий.

Усі відділи мозку мають свої функції. Так, проміжний мозок складається з гіпоталамусу - центру емоцій і вітальних потреб (голоду, спраги, лібідо), лімбічної системи (що відає емоційно-імпульсивною поведінкою) і таламуса (здійснює фільтрацію і первинну обробку почуттєвої інформації).

У людини особливо розвинута кора великих півкуль - орган вищих психічних функцій. Вона має товщину 3-4 мм, а загальна площа її в середньому дорівнює 0,25 кв. м.

Кора складається із шести шарів. Клітки кори мозку зв'язані між собою. Їх нараховується біля 15 мільярдів. Різні нейрони кори мають свою специфічну функцію. Одна група нейронів виконує функцію аналізу (дроблення, розчленовування нервового імпульсу), інша група здійснює синтез, об'єднує імпульси, що йдуть від різних органів почуттів і відділів мозку (асоціативні нейрони). Існує система нейронів, що утримує сліди від колишніх впливів і здійснює зіставлення нових впливів із наявними слідами.

По особливостях мікроскопічної будівлі всю кору мозку поділяють на декілька десятків структурних одиниць - полів, а по розташуванню його частин - на чотири частки: потиличну, скроневу, тім'яну і лобову.

Кора головного мозку людини є цілісно працюючим органом, хоча окремі її частини (області) функціонально спеціалізовані (наприклад, потилична область кори здійснює складні зорові функції, лобово-скронева – мовні, скронева - слухові). Найбільша частина рухової зони кори головного мозку людини зв'язана з регуляцією руху органу праці (руки) і органів мови.

Усі відділи кори мозку взаємозалежні; вони з'єднані і з відділами мозку, що лежать нижче, які здійснюють найважливіші життєві функції. Підкіркові утворення, регулюючи уроджену безумовну-рефлекторну діяльність, є областю тих процесів, що суб'єктивно відчуваються у вигляді емоцій (вони, за виразом І.П.Павлова, є "джерелом сили для клітин кори").

У мозку людини є всі ті структури, що виникали на різних етапах еволюції живих організмів. Вони містять у собі "досвід", накопичений у процесі всього еволюційного розвитку. Це свідчить про загальне походження людини і тварин.

Проблема розвитку психіки. Ця проблема розглядається у двох аспектах: на якому рівні розвитку матерії могла виникнути психіка, у якій первісній формі проявляється психічне або що вважати критерієм психічного.

Рівень розвитку матерії. Існує кілька точок зору:

Панпсихізм: психікою володіють усі.

Антропопсихізм: психіка є тільки у людини.

Біопсихізм: психікою володіє вся жива матерія.

Фітопсихізм: психіка є в рослин і у всього живого.

Нейропсихізм: психіка є в тих, хто має нервову систему.

Анімалпсихізм: всі тварини мають психіку.

Критерії психіки у рослин: електричні явища в зростанні й здатність рухатися. Виділяють наступні типи рухів рослин:

тропізм - рух рослини, які звернені убік дії на неї (рух листя до світла);

настія - рух рослини не збігається з дією на неї фактора.

Розрізняють термонастію (тюльпан розкривається в теплі), сейсмонастію (від ударів, вібрації мімоза складає листя), хемонастію (росичка реагує на білкову природу).

2. Основні функції психіки.

Етимологічно слово "психіка" (грец. душа) має двоїсте значення. Одне значення несе значеннєве навантаження сутності якої-небудь речі. Психіка - це сутність, де "позаположність" і різноманіття природи збирається до своєї єдності, цей віртуальний стиск природи, це відбиття об'єктивного світу в його зв'язках і відносинах.

Психіка складна й різноманітна по своїх проявах. Зазвичай виділяють три великі групи психічних явищ, а саме:

1) психічні процеси,

2) психічні стани,

3) психічні властивості.

Психічні процеси – динамічне відбиття дійсності в різних формах психічних явищ.

Психічний процес - це перебіг психічного явища, що має початок, розвиток і кінець, що проявляється у вигляді реакції. При цьому потрібно мати на увазі, що кінець психічного процесу тісно пов'язаний з початком нового процесу. Звідси безперервність психічної діяльності в стані пильнування людини.

Психічні процеси викликаються як зовнішніми впливами, так і подразненнями нервової системи, що йдуть від внутрішнього середовища організму.

Всі психічні процеси підрозділяються на пізнавальні – до них належать відчуття й сприйняття, уявлення й пам'ять, мислення й уява; емоційні – активні й пасивні переживання; вольові – рішення, виконання, вольове зусилля; і т.д.

Психічні процеси забезпечують формування знань і первинну регуляцію поведінки й діяльності людини.

У складній психічній діяльності різні процеси пов'язані й становлять єдиний потік свідомості, що забезпечує адекватне відбиття дійсності й здійснення різних видів діяльності. Психічні процеси протікають із різною швидкістю й інтенсивністю залежно від особливостей зовнішніх впливів і станів особистості.

Психічний відбиток світу людиною пов'язаний з його суспільною природою, він опосередковується суспільно виробленими знаннями. Психіка, як відбивна здатність є й у тварин. Але вищою формою психіки є свідомість людини, що виникла в процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривно пов'язана з мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює свою поведінку.

Свідомість не фотографічно відбиває явища дійсності. Вона розкриває об'єктивні внутрішні зв'язки між явищами.

Змістом психіки є ідеальні відображення об'єктивно існуючих явищ. Але ці відображення виникають у різних людей своєрідно.

Вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану і т.д. Інакше кажучи, психіка - це суб'єктивний відбиток об'єктивного світу. Однак суб'єктивний характер відбитка не означає, що цей відбиток неправильний; перевірка суспільно-історичною й особистою практикою забезпечує об'єктивний відбиток навколишнього світу.

Отже, психіка - це суб'єктивний відбиток об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини з зовнішнім середовищем.

Психіка містить у собі не тільки психічні образи, але і позаобразні компоненти - загальні ціннісні орієнтації особистості, змісти і значення явищ, розумової дії.

Психіка властива людині і тваринам. Однак, психіка людини, як вища форма психіки, позначається ще і поняттям "свідомість". Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка містить у собі сферу підсвідомості і надсвідомості ("Над-Я").

Психічне відбиття не є дзеркальним, механічно пасивним копіюванням світу (як дзеркало або фотоапарат), воно сполучено з пошуком, вибором, у психічному відбитті вхідна інформація піддається специфічній обробці, тобто психічне відбиття – це активне відбиття світу у зв'язку з якоюсь необхідністю, з потребами, це суб'єктивне вибірне відбиття об'єктивного світу, тому що належить завжди суб'єктові, поза суб'єктом не існує, залежить від суб'єктивних особливостей. Психіка – це "суб'єктивний образ об'єктивного світу".

Психіку не можна звести просто до нервової системи. Психічні властивості є результатом нейрофізіологічною діяльності мозку, однак містять у собі характеристики зовнішніх об'єктів, а не внутрішніх фізіологічних процесів, за допомогою яких психічне виникає. Перетворення сигналів, що відбуваються в мозку, сприймаються людиною як події, що розігруються поза ним, у зовнішньому просторі й світі. Мозок виділяє психіку, думку подібно тому, як печінка виділяє жовч. Недолік цієї теорії в тому, що ототожнюють психіку з нервовими процесами, не бачать якісних відмінностей між ними.

Психічні явища співвідносяться не з окремим нейрофізіологічним процесом, а з організованими сукупностями таких процесів, тобто психіка – це системна якість мозку, реалізована через багаторівневі функціональні системи мозку, які формуються у людини в процесі життя й оволодіння нею історично сформованими формами діяльності й досвіду людства через власну активну діяльність. Таким чином, специфічно людські якості (свідомість, мова, праця та ін.), людська психіка формуються в людини тільки при житті, у процесі засвоєння нею культури, створеної попередніми поколіннями. Таким чином, психіка людини містить у собі щонайменше три складові: зовнішній світ, природу, її відбиття - повноцінну діяльність мозку – взаємодія з людьми, активну передачу новим поколінням людської культури, людських здібностей.

Психічне відбиття характеризується рядом особливостей:

· воно дає можливість правильно відбивати навколишню дійсність, причому правильність відбиття підтверджується практикою;

· сам психічний образ формується в процесі активної діяльності людини;

· психічне відбиття заглиблюється й удосконалюється;

· забезпечує доцільність поведінки й діяльності;

· переломлюється через індивідуальність людини;

· носить випереджальний характер.

Під психічним станом варто розуміти відносно стійкий рівень психічної діяльності, що визначився в даний час, що проявляється в підвищеній або зниженій активності особистості.

Кожна людина щодня зазнає різні психічні стани. При одному психічному стані розумова або фізична робота протікає легко й продуктивно, при іншому - важко й неефективно.

Психічні стани мають рефлекторну природу: вони виникають під впливом обстановки, фізіологічних факторів, ходу роботи, часу й словесних впливів (похвала, осудження й т.п.).

Найбільш вивченими є:

1) загальний психічний стан, наприклад увага, що проявляється на рівні активної зосередженості або неуважності,

2) емоційні стани, або настрої (життєрадісне, захоплене, смутне, сумне, гнівне, дратівливе й т.д.).

Цікаві дослідження є про особливий, творчий стан особистості, що називають натхненням.

Вищими й стійкими регуляторами психічної діяльності є властивості особистості.

Під психічними властивостями людини варто розуміти стійкі утворення, що забезпечують певний якісно-кількісний рівень діяльності й поведінки, типовий для даної людини.

Кожна психічна властивість формується поступово в процесі відбиття й закріплюється в практиці. Вона, отже, є результатом відбивної й практичної діяльності.

Властивості особистості різноманітні, і їх потрібно класифікувати відповідно до групування психічних процесів, на основі яких вони формуються. А виходить, можна виділити властивості інтелектуальної, або пізнавальної, вольової й емоційної діяльності людини. Для прикладу приведемо деякі інтелектуальні властивості - спостережливість, гнучкість розуму; вольові - рішучість, наполегливість; емоційні - чуйність, ніжність, пристрасність, афективність і т.п.

Психічні властивості не існують разом, вони синтезуються й утворюють складні структурні утворення особистості, до яких необхідно віднести:

1) життєву позицію особистості (систему потреб, інтересів, переконань, ідеалів, визначну вибірковість і рівень активності людини);

2) темперамент (систему природних властивостей особистості - рухливість, урівноваженість поводження й тонус активності, - характерну динамічну сторону поводження);

3) здібності (систему інтелектуально-вольових і емоційних властивостей, що обумовлює творчі можливості особистості);

4) характер як систему відносин і способів поведінки.

Адаптацію (adjustment) визначають подвійно:

а) як стан, у якому потреби індивіда, з одного боку, і вимоги середовища – з іншого повністю задоволені. Це стан гармонії між індивідом і природним або соціальним середовищем;

б) процес, за допомогою якого цей гармонічний стан досягається. Адаптація як процес приймає форму зміни середовища й змін в організмі шляхом застосування дій (реакцій, відповідей), що відповідають даної ситуації. Ці зміни є біологічними.

Про зміни психіки й використанні власне психічних механізмів адаптації в цьому сугубо біхевіористському визначенні немає мови.

Соціальну адаптацію розуміють як процес (або стан, що досягається як результат цього процесу) фізичних, соціально-економічних або організаційних змін у специфічно-груповому поводженні, соціальних відносинах або в культурі. У функціональному відношенні зміст або ціль такого процесу залежить від перспектив поліпшення здатності виживання груп або індивідів або від способу досягнення значимих цілей.

У даному визначенні соціальної адаптації мова йде переважно про адаптацію груп, а не індивіда. "Соціальна адаптація" використовується також для позначення процесу, за допомогою якого індивід або група досягають становища соціальної рівноваги в значенні відсутності переживання конфлікту із середовищем.

Отже, можна зробити деякі висновки.

Психіка – це суб'єктивне відображення об'єктивного світу.

Психіка – це системна властивість високоорганізованої матерії, що полягає в активному відбитку суб'єктом об'єктивного світу, побудові і використанні його в поведінці і діяльності.

Давно помічено, що психічні явища тісно пов'язані з роботою мозку людини. Ця думка була сформульована ще в першому тисячоріччі до нової ери Алкмеоном Кротонським (VI ст. до н.е.) і підтримувалася Гіппократом (близько 460 – 377 р. до н.е.). Протягом більш ніж двотисячирічної історії розвитку психологічних знань вона залишалася безсумнівною, розвиваючись і заглиблюючись у міру одержання нових даних про роботу мозку і нових результатів психологічних досліджень.

Психіка є продуктом діяльності кори великих півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю. Відкриті І.М.Сєченовим і І.П.Павловим та їхніми послідовниками принципи і закони вищої нервової діяльності є природничою основою сучасної психології.

Список використаної літератури

1. Общая психология //Под ред. В.В.Богословского. –М.: Просвещение, 1981.

2. Общая психология //Под ред. А.В.Петровского. –М.: Просвещение, 1976.

3. Кон И.С. Открытие «Я», М.: Политиздат, 1978. – 267 с.

4. Немов Р.С. Психология. Книга 1. -М.: Просвещение, 1998. –304 с.

5. Орлов Ю.М. Восхождение к индивидуальности, Москва,1991.

6. Панферов В.Н. Психология человека. Душа и тело. Организм и психика. Функции психики. Структура психики: Учебное пособие. 2-е изд. СПб. издание Михайлова В.А. 2002. 253 с.