Переписи населення в Україні

Дореволюційне населення України

Сучасні переписи населення мають багатовікову передісторію. У більш спрощеній формі обліки населення, під назвою цензи, проводилися в Давньому Римі. А в Китаї, за даними, які дійшли до нас, один із таких обліків провели 2238 року до нашої ери, тобто понад чотири тисячоліття тому. Тодішня їх мета була досить прагматична — передусім одержати дані, необхідні для стягування податків і визначення «армійських контингентів».

У Росії попередниками нинішніх переписів населення протягом півтора століття були так звані ревізії. Загалом проведено десять ревізій, остання —1857—1860 рр., перед скасуванням кріпосного права.

Точні й надійні дані про населення України в її нинішніх кордонах, і особливо до початку ХХ століття, на жаль, відтворити досить важко. По-перше, в адміністративно-територіальному аспекті велика (центральна та східна) частина сучасної України мала своїми «попередницями» губернії тодішньої Російської імперії. Їхній склад і кордони не були постійними, вони змінювалися, що ускладнює точні перерахування щодо сьогоднішньої території країни. Не слід переоцінювати й повноти зібраних даних, особливо в сільській місцевості, де тоді мешкало 80—90% населення. Про те, як Павлу Івановичу Чичикову вдалося на цьому погріти руки, розповідають «Мертві душі» М.Гоголя .

По-друге, західні регіони сучасної України раніше входили до складу інших держав — Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Одержати щодо них більш-менш надійні дані про чисельність населення, особливо у ХVIII—ХІХ століттях, ще складніше.

Проте можна знайти досить цікаві й у чомусь несподівані факти про зміну чисельності населення найбільших на той час міст України, які входили до складу Російської імперії (табл. 1). Наводимо їх за книжкою А.Рашина «Население России за 100 лет (1811—1913 гг.)», виданою в Москві 1956 року.

У цій таблиці міста зранжовані за темпами зростання населення в 1914 році до 1811-го. Найбільшим містом України у межах Російської імперії в середині ХІХ століття була Одеса. Її населення з середини до кінця позаминулого століття (між 1840 і 1897 рр.) перевищувало населення Києва. Одеса, не будучи навіть губернським центром (вона входила до складу Херсонської губернії), за чисельністю населення посідала третє місце в Російській імперії, поступаючись лише Москві й Петербургу. Можна додати, що, за останнім радянським переписом населення 1989 року, чисельність жителів Одеси становила 1115 тис. чол., але потім її населення стало досить відчутно зменшуватися і в перші місяці 2001-го воно вже становило менш як мільйон чоловік.

До 1914 року Київ випередив Одесу за чисельністю населення і став четвертим за кількістю жителів містом Російської імперії, поступаючись Петербургу (2118 тис.), Москві (1763 тис.) і Ризі (558 тис.). Не можна не звернути увагу на те, що в цій таблиці немає даних про населення таких важливих міст, як Донецьк (до 1924 року Юзівка), Запоріжжя (до 1921 року Олександрівськ), Кривий Ріг, Луганськ. Ці міста почали розвиватися лише наприкінці ХІХ століття. Так, населення Юзівки 1870-го становило лише 164 чоловіки, 1884-го — 5,5 тис., а за переписом 1897-го — 23,1 тис. чол. В сучасних кордонах у першій половині ХІХ століття найбільшим містом України був Львів.

Передвоєнні роки. Репресований перепис 1937-го .

На тій частині території нашої країни, яка свого часу входила до складу Російської імперії, у дореволюційний період було проведено один перепис населення — 1897 року, три переписи в передвоєнні роки —1926-го, 1937-го та 1939-го, й чотири у повоєнний період —1959-го, 1970-го, 1979-го і 1989-го років. Повоєнні переписи охоплювали всю територію сучасної України. Нинішні західні області в передвоєнний період охоплювалися переписами населення Польщі, Чехословаччини й Румунії. У сумній історії початку 30-х років не можна не зупинитися на переписі населення СРСР 1937 року. Між 1913-м і 1926-м, на які припадали роки Першої світової і громадянської воєн, населення України збільшилося на 2,3 млн. чол. За наступні шість років воно зросло ще на 2,4 млн. Прогноз Інституту демографії, яким керував учений зі світовим ім’ям академік М.В.Птуха, припускав, що ще за чотири роки, до початку 1937-го, населення зросте на 2,1 млн. і досягне 34,0 млн. чол. Цей прогноз складено ще до голодомору 1933-го.В одному з виступів Сталін сказав, що 1937 року чисельність населення СРСР становитиме 170 млн. Попередні результати перепису 1937 року (який був призначений на 1933-й, але тричі відкладався), повідомлені керівництву, дали в цілому по СРСР нижчу цифру — 162,0 млн. Вона відповідала чисельності населення Союзу 1932 року (161,9 млн. чол.). Виходило, що за п’ять років соціалістичної індустріалізації, колективізації, культурної революції й побудови основ соціалізму населення країни так і не збільшилося. Політична значимість отриманих цифр цілком зрозуміла, хоча в ті роки жодних нагадувань про голод в Україні, Казахстані, інших районах СРСР, звісно ж, не було. У вересні 1937 року постановою Раднаркому, підписаною Молотовим, організацію січневого перепису визнано незадовільною, а результати — «дефектними». Цією самою постановою наказувалося провести новий перепис населення в січні 1939-го.

У дусі тих часів керівників перепису оголосили ворогами народу й репресували. Приміром, у брошурі А.Ваганова «Перепис населення — всенародна справа» давалася така оцінка перепису 1937 року: «Винуватцями зриву перепису 1937 р. стали вороги народу, підлі троцькістсько-бухарінські агенти фашизму, котрі пробралися в той час у керівництво ЦУНГО (Центрального управління народногосподарського обліку, яке проводило перепис населення. — А.Р.). Вороги народу, які зірвали перепис, жорстоко поплатилися. Славні працівники НКВС розгромили зміїні гнізда шкідників, що засіли в апараті радянської статистики».

Статистики, зокрема, звинувачувались у тому, що по кілька разів враховували смертність! У березні 1937 року заарештовано й невдовзі розстріляно начальника Бюро перепису ЦУНГО О.Квіткіна — учасника трьох дореволюційних з’їздів РСДРП від більшовицької фракції. Було репресовано й інших керівників перепису. У Києві закрили створений ще 1919 року перший у світі Демографічний інститут, а його директор академік М.Птуха майже два роки просидів у Лук’янівській в’язниці. Вісімнадцять років провів у таборах ще один визначний український демограф — Ю.Корчак-Чепурковський.

Довгі роки вважалося, що всі дані перепису 1937 року знищено. І лише 1989-го частину їх вдалося відшукати в архівах і опублікувати. Виходило, що 1937 року чисельність населення СРСР становила 162,0 млн. чол. Ця цифра була на 3,7 млн. менша раніше опублікованої чисельності населення СРСР —165,7 млн. чол. на початок 1933-го. Хоча в ті роки нормальний середньорічний приріст населення СРСР мав становити, щонайменше, 3—3,5 млн. чоловік. Отримані під час перепису дані явно контрастували з цифрами, наведеними Сталіним у січні 1934 року на ХVII з’їзді партії про зростання населення СРСР зі 160,5 млн. чол. наприкінці 1930-го до 168 млн. наприкінці 1933-го, його доповіддю на ХVІ з’їзді ВКП(б) про те, що «щорічний приріст населення становить у нас понад 3 мільйони душ», і ще одним досить характерним за термінологією (поруч із терміном «гвинтики» щодо рядових громадян країни) виступом у грудні 1935 року перед передовиками-комбайнерами: «У нас тепер … населення стало розмножуватися швидше, ніж у давні часи… Нині у нас щороку чистого приросту населення виходить близько трьох мільйонів душ. Це означає, що щороку ми одержуємо приріст на цілу Фінляндію (загальний сміх)».

А виступаючи на ХVIII з’їзді ВКП(б) (з’їзді боротьби за перемогу комунізму) у березні 1939 року, Сталін, як це бувало не раз, на виправдання зменшення чисельності населення в СРСР змушений був змінювати аргументацію й шукати інше пояснення, інших винуватців. Щорічний тримільйонний приріст населення, про який він сам нещодавно говорив, був оголошений фантазією фахівців Держплану: «Вони вважали, приміром, що протягом другої п’ятирічки (1933—1937 рр. — А.Р.) щорічний приріст населення в СРСР мав становити три-чотири мільйони чоловік або навіть більше цього. Це також була фантастика, якщо не гірше». Не чекаючи попередніх результатів нового перепису, Сталін у цій самій доповіді назвав цифру чисельності населення СРСР — 170 млн.

Досі популярні серед частини наших громадян думки, нібито Сталін нічого не знав про голод, репресії тих часів і тим більше не був до них причетний, далекі від істини. Уїнстон Черчілль у четвертому томі своєї книги «Друга світова війна» пише, що у відвертій розмові на запитання англійського прем’єра про кількість жертв колективізації в СРСР Сталін назвав цифру 10 млн. засланих і померлих від голоду селян. Навряд чи можна думати, що «це все вигадав Черчілль у вісімнадцятому році», так само, як і те, що Сталін перебільшував такі невигідні для нього цифри.

Новий перепис населення в січні 1939 року дозволив трохи приглушити демографічні наслідки голоду та репресій. По СРСР він дав цифру чисельності населення 170,5 млн. чол., що на 8,5 млн. більше, ніж невідомі на тоді цифри 1937-го. Можливість 4,25 млн. середньорічного природного приросту населення за ці два роки викликає серйозні сумніви. Швидше за все, результати перепису 1939-го орієнтувалися та «прив’язувалися» до 170-мільйонної цифри, названої Сталіним за три місяці до того на з’їзді партії.

За відомими тепер даними, справжня чисельність населення СРСР за переписом 1939 року була на 2,4 млн. чоловік менша, ніж вказували офіційно опубліковані цифри, і становила 168,1 млн. чол. Її довелося підтягувати до сталінських цифр. Швидше за все, найбільші поправки у бік збільшення припали на Казахстан і Україну. При прирості населення Радянського Союзу між переписами 1926 і 1939 років на 15,9%, з одинадцяти союзних республік, які входили на початку 1939 року до складу СРСР, найменше зросло населення Казахстану й України — двох республік, у яких найдужче лютував голодомор. У Казахстані населення збільшилося лише на 1,2% (у сусідній Киргизії — на 45,7%), а в Україні — лише на 6,6% (у сусідній Білорусії — на 11,7%).

В Україні, за лише нещодавно оприлюдненими результатами січневого перепису 1937 року, було 28,4 млн. чол., що на 1,1 млн. менше, ніж за 12 років до того за грудневим переписом 1926-го, на 3,5 млн. менше, ніж вказували офіційно опубліковані цифри на початку 1933 року, та на 5,6 млн. (або на одну п’яту!) менше, ніж прогнозував академік М.Птуха .

Повоєнний період

Можна було очікувати, що невдовзі після війни буде проведено новий перепис населення. Але він показав би реальні втрати населення СРСР за роки війни. А вони в кілька разів занижувалися та протягом десятиліть офіційно визначалися цифрою 6 млн. чол.

У книжці члена тодішнього політбюро М.Вознесенського, яка вийшла 1947 року й відзначена Сталінською премією (через років два її автора тихенько розстріляли за ленінградською справою), докладно наводяться дані про втрати всіх видів худоби: коней — на 30%, порівняно з довоєнним рівнем, великої рогатої худоби — на 43%, свиней — на 11% і навіть овець та кіз — на 26%, але ніде не згадуються людські втрати в роки війни.

Перший повоєнний перепис населення СРСР проведено лише 1959 року, тобто через чотирнадцять років після закінчення війни. Тоді як у всіх європейських країнах вони відбулися через один-три роки після війни. У сусідній Польщі за цей період провели три переписи населення — у лютому 1946-го (через дев’ять місяців після закінчення війни), у грудні 1959-го та у грудні 1960-го.

Перепис 1959-го проводився в період хрущовської відлиги, і, порівняно з наступними — 1970 і 1979 рр., — отримані дані було подано найповніше. Про кожну союзну республіку видали окремий том, де наводилася вікова структура населення та, що слід особливо підкреслити, єдиний раз були опубліковані дані про чисельність військовослужбовців («у рядах Радянської Армії — 801,1 тис. чол.»). В умовах зростання таємності брежнєвських часів дані наступних переписів 1970 і 1979 рр. у відкритих публікаціях були дуже мізерними. Приміром, і по СРСР, і по союзних республіках не наводилася вікова структура населення. Певне, вважали (в дусі військових концепцій XIX століття), що наші тодішні стратегічні противники по НАТО зуміють здогадатися, скільки мільйонів солдатів ми зможемо поставити під рушницю на випадок нового воєнного протистояння. Але й без цих даних Муррей Фешбах у Бюро переписів США видав тими роками кілька дуже точних розрахунків вікової структури населення СРСР.

Ще одним прикладом підтасування даних стали показники письменності населення СРСР. Ці відомості в радянських переписах — починаючи з 1939-го і до останнього — за 1989 рік, наводилися лише для населення віком від 15 до 49 років. Якщо нижня вікова межа тут цілком закономірна і загальноприйнята у світовій демографічній статистиці, то верхня в 49 років штучно відтинала старші вікові групи, серед яких неписьменних було значно більше, і давала сприятливішу картину. По Україні відсутність даних про письменність населення старшого віку призвела до того, що протягом кількох років ПРООН у «Доповідях про людський розвиток» наводила цифри, що письменність усіх жителів України, старших 15 років, досягає в нас лише 95,0%. Тобто виходило, що один з кожних двадцяти громадян був неписьменним. Хоча насправді в Україні, за переписом 1989 року, було 1,6% неписьменних.

Загальна зміна чисельності населення України в повоєнні роки наведена в табл. 3. Хоча в нас наводилися й офіційні дані до 1950 року, оперувати ними можна з багатьма застереженнями. Швидше за все, відразу після війни, у середині 1945-го, населення становило приблизно 33,5—34,0 млн. чол. Якби не було війни, 1945 року в Україні мешкало б 43,0—43,5 млн. чоловік. Тобто прямі й непрямі (через падіння народжуваності) втрати за п’ять воєнних років досягли, за орієнтовними оцінками, приблизно 10 млн. жителів.

У повоєнний період населення України збільшувалося. 1957 року його чисельність перевищила 40 млн., 1965-го — 45 млн. і 1981-го — 50 млн. Зростання тривало до 1993 року, коли чисельність населення досягла 52,2 млн. Після цього почався істотний спад. На середину 2001 року нас уже стало менш як 49 млн. Частка міських жителів зросла майже вдвічі — з 34,9% 1950 року до 67,7% 2000-го. Причому 50-відсотковий рубіж було пройдено 1965-го.

Нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація, що під час проведення в СРСР переписів населення, зокрема останнього, 1989 року, при централізованій розробці отриманих від України даних Москва проводила додаткове долічування. Тому справжню чисельність населення завищували, і величина цього завищення залишається досі невідомою. Такі долічування справді були. Річ у тому, що під час переписів потрібно було якось розподілити військових, які перебували за межами СРСР — у тодішній НДР, Чехословаччині, Польщі, інших країнах. Їхня загальна чисельність спільно з родинами становила щось між мільйоном і півтора мільйонами чоловік. Певний час під час виборів до Верховної Ради СРСР створювалися три-чотири виборчі округи поза територією країни. Процедура таких долічувань і чисельність цих контингентів вважалися таємними. Але, наскільки можна судити, військовослужбовці термінової служби враховувалися за місцем їхнього призову. А офіцери й надстроковики, які могли служити по десять-двадцять років і разом із родинами досить часто змінювали місце служби, мабуть, додавалися (разом із сім’ями) до постійного населення на пропорційній чи якійсь іншій основі. Незрозумілим залишається питання і про те, як у переписах враховувалися особи, котрі перебували в місцях позбавлення волі на території інших союзних республік (приміром, жителі України у мордовських таборах).

РЕЗУЛЬТАТИ ПЕРЕПИСУ НАСЕЛЕННЯ

У січні активно дебатувалося повідомлення Державного комітету статистики України про кількість та склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року.

У цілому перепис виявив основні тенденції розподілу населення України за соціальними та етнічними групами, хоча, за різними оцінками, поза переписом залишилося від 0,5 до 1 відсотка міського населення.

Крім того, перепис врахував до кількості населення України тих громадян України, які працюють за кордоном. Водночас, велика кількість закордонних працівників (за деякими оцінками – до 30%) вже ніколи не повернуться в Україну на постійне проживання, а навпаки можуть вивезти за кордон своїх родичів з України.

З огляду на ці тенденції, демографічна ситуація в Україні виглядає ще більш загрозливою.

Згідно з даними перепису загальна кількість наявного населення України станом на 5 грудня 2001 року за уточненими даними Всеукраїнського перепису населення становила 48 млн. 457 тис. осіб, що на 3 млн. менше, аніж згідно з переписом 1989 року.

У ході Всеукраїнського перепису населення, крім наявного, було обліковане також і постійне населення, за кількістю якого здійснюються розрахунки показників, що характеризують соціально-економічну структуру населення. Загальна кількість постійного населення України станом на 5 грудня 2001 року складала 48 млн. 241 тис. осіб. З числа постійного населення кількість громадян України становила 47 млн. 950 тис. осіб, громадян інших країн – 168 тис. осіб, в тому числі громадян країн СНД – 151 тис. осіб. Осіб без громадянства в Україні налічувалося близько 83 тис., а тих, хто не вказав громадянство – 40 тис. осіб. Найбільші частки громадян інших країн, які постійно проживали в Україні, були в складі населення південних реґіонів: м. Севастополя (3,4%), Автономної Республіки Крим (0,8%), Одеської області (0,7%), у двох останніх була також зафіксована найбільша питома вага осіб без громадянства (по 0,5%).

Зміни, що відбулися у розміщенні наявного населення за реґіонами України у порівнянні з даними перепису населення 1989 року, наведено у таблиці.

*Включаючи населені пункти, підпорядковані міській раді.

Зменшення кількості населення мало місце у переважній більшості реґіонів країни, за виключенням Криму, Волинської, Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва, де цей показний залишився практично на рівні 1989 року. Найбільше зменшилося населення Чернігівської і Луганської областей – відповідно на 11 і 12%. Населення областей Центральної та Східної України зменшилося в середньому на 5-9%, Південної – на 5-7%.

Кількість міського населення за результатами Всеукраїнського перепису складала 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2%, сільського – 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8%. Порівняно із 1989 роком міське населення зменшилося на 2,0 млн. осіб, сільське – на 1,2 млн. осіб, проте співвідношення між ними в цілому по країні упродовж останніх двох переписів залишалося практично незмінним.

Частка міського населення зросла в 11 областях України, зменшилася – у 5, в інших 11 залишилася без змін. Зміни відбулися переважно у центральних, а також у деяких західних та південних реґіонах. Особливо високий рівень урбанізації в Донецькій (90%), Луганській (86%) та Дніпропетровській (83%) областях, низький рівень (менше 50%) характерний для Вінницької, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей.

За результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб (46,3%), жінок – 26 млн. 16 тис. осіб (53,7%).

За роки, що минули після перепису населення 1989 року, кількість міст в Україні збільшилась на 20 і на дату Всеукраїнського перепису населення склала 454 міста. Серед загального числа міст 37 – міста із кількістю населення від 100 до 500 тис. осіб, 9 міст налічували понад півмільйона жителів, у 5 з них кількість населення перевищувала мільйон осіб, в тому числі в столиці України м. Києві кількість населення становила понад 2,6 млн.

У кількості населення головних міст України відбулися такі зміни.

*Без населених пунктів, підпорядкованих міській раді.

Дані щодо найчисельніших національностей, які мешкають в Україні, наведено в таблиці.

У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 відсоткових пункта.

Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6% і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункти і складала 17,3%.

З часу перепису 1989 року в Україні істотно зросла кількість лише кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кількість вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях Півдня і Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях їх етнічного розселення.

Кількість українців, угорців, ромів (циган) і гагаузів фактично залишилася такою ж.

Тоді як зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів та азербайджанців пояснюється, насамперед, міграційними процесами, то зростання кількості румун пояснюється зміною національної самоідентифікації частини молдаван України, які почали вважати себе румунами.

Цим же чинником зумовлений і факт незмінності кількості тих, хто записався українцем під час перепису 2001 року у порівнянні з переписом 1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на 3 мільйони, і цілковито виключається, що цей процес зменшення населення не міг не заторкнути українців.

З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міграційних потоків, які б могли радикально зменшити кількість росіян в Україні, зменшення їхньої «переписної» кількості зумовлюється, насамперед, зміною самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали етнічними росіянами.

Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у білорусів та поляків – насамперед швидкою асиміляцією, яка пояснюється слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп та спорідненістюоточуючого етнічного середовища.

За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні:

Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%):

Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область, де українців близько 89%.

Регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності:

Місто Київ (82% українців, 13% росіян); Миколаївська (82% українців і 14% росіян); Херсонська (82% українців і 14% росіян) та Дніпропетровська області (українців 79,3%; росіян 17,6%).

Області Південної і Східної України, де частка росіян становить близько 25%:

Запорізька (71% українців, 25% росіян) та Харківська області (70,7% українців, 25,6% росіян).

Області Сходу України, де частка росіян більша за третину населення:

Донецька (58% українців, 38% росіян) та Луганська області (58% українців, 39% росіян).

Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни:

Крим (58,3% росіян; 24,3% українців; 12% кримських татар); місто Севастополь (71,6% росіян; 22,4% українців).

Поліетнічні області Західного регіону:

Чернівецька (75% українців, 20% румунів і молдаван) та Закарпатська області (80% українців і 12 угорців).

Поліетнічна область Півдня України:

Одеська (63% українців, 21% росіян, 6% болгар, 5% молдаван).

Мовний склад населення України – це показник, у реальному стані якого можливі значні відхилення у порівнянні з даними перепису. Так, зокрема, можливе заниження кількості громадян, які вважають російську мову рідною на Заході України і заниження кількості громадян, які вважають українську мову рідною на Сході України і в Криму. Це зумовлено, насамперед, установками інтерв’юерів, які проводили перепис у цих регіонах України. Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення характеризувався такими даними: українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткових пункта і становила 2,9%. Мову своєї національності вважали рідною 85,2% українців і 95,9% росіян. Найбільш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності росіяни, угорці, кримські татари і румуни. Найменш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності євреї, греки, поляки і білоруси.

Зменшення частки дітей у загальній кількості населення поряд із суттєвим підвищенням долі осіб у віці старшому за працездатний значно ускладнюють сучасну демографічну ситуацію в країні і зумовлюють наростаюче старіння населення.

Вік Кількість постійного населення,тис. осіб У % до підсумку

2001 р. 1989 р.

Молодший за працездатний 8743,7 18,1 23,0

Працездатний 27984,7 58,0 55,8

Старший за працездатний 11492,8 23,9 21,2

Результати Всеукраїнського перепису населення засвідчили тенденцію до підвищення рівня освіти населення, зростання кількості осіб, які мають вищу і повну загальну освіту. Кількість населення, яке має вищу та повну загальну середню освіту, склала 28,9 млн. осіб, що перевищило відповідний показник перепису населення 1989 року на 17,6%. Підвищення рівня освіти в цілому характерне як для міського, так і для сільського населення. Кількість осіб, які мають повну вищу освіту у розрахунку на 1000 осіб населення у вказаному віці, збільшилася у порівнянні з даними перепису 1989 року у містах на 30,7%, у селах – на 68,8%. Відповідну динаміку має й показник кількості осіб із повною загальною середньою освітою, підвищення склало у містах 17,2%, у селах – 33,1%. Такі тенденції зумовлені демографічними змінами, а також збільшенням кількості недержавних навчальних закладів. Ці тенденції не характеризують зростання якості освіти в Україні.

За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в України

Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%):

Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область, де українців близько 89%.

Регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності: Місто Київ (82% українців, 13% росіян); Миколаївська (82% українців і 14% росіян); Херсонська (82% українців і 14% росіян) та Дніпропетровська області (українців 79,3%; росіян 17,6%). Області Південної і Східної України, де частка росіян становить близько 25%:

Запорізька (71% українців, 25% росіян) та Харківська області (70,7% українців, 25,6% росіян). Донецька (58% українців, 38% росіян) та Луганська області (58% українців, 39% росіян).

Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни:

Крим (58,3% росіян; 24,3% українців; 12% кримських татар); місто Севастополь (71,6% росіян; 22,4% українців).

Поліетнічні області Західного регіону:

Чернівецька (75% українців, 20% румунів і молдаван) та Закарпатська області (80% українців і 12 угорців).

Поліетнічна область Півдня України:

Одеська (63% українців, 21% росіян, 6% болгар, 5% молдаван).

Використана література

1.)Остапчук , Стельмах. - “ З досвіду проведення перепису населення в Російській Федерації . – Ст.Укр2000 р. - №4 .”

2.)Остапчук . – “Коментарі до Закону України про проведення всенародного перепису в Україні .” – Ст.Укр 2001 р.- №1.

3.) Закон України про всеукраїнський перепис населення