Економісторія

1. Основні періодизації історії господарства.

Історія економічного розвитку (або, як її ще називають, історія господарства) - наука прикордонна. У тому розумінні, що перебуває на стику двох поважних дисциплін - історії й економіки. Але проблема в тому що "класичні" історики, за рідкісним винятком, не цікавляться економікою й не надають великого значення економічним законам, а економісти, у свою чергу, приблизно так само ставляться до історії.

Традиційна історія як наукова дисципліна вивчає переважно хронологію таких важливих подій, як: війни, революції, повстання, географічні відкриття, життя видатних політичних діячів, учених і художників у широкому значенні цього слова. А також намагається виявити причинно-наслідкові зв'язки між цими подіями.

Економіка як наука вивчає процеси виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ і послуг, а також відносини між людьми, організаціями й державою, що виникають під час протікання цих процесів.

Історія ж господарства вивчає процес економічного розвитку в історичній перспективі. Вона прагне одержати відповіді на такі питання, як: скільки було людей у тім або іншому регіоні в різні історичні періоди? Що ці люди їли? Де вони жили? Як одягалися? Що з себе представляли гроші? І т.д. і т.п.

Економічна історія досить повчальна. Говорять під місяцем практично немає нічого нового. Навіть коли трапляється щось незвичайне, екстраординарне, ерудовані люди завжди можуть знайти в історії аналог.

Економісти вперше звернули серйозну увагу на історію в середині минулого століття, коли кілька німецьких учених на противагу англійській класичній політекономії висунули тезу про те, що треба шукати не загальні закони розвитку, а уважно вивчати економічну історію окремих країн, регіонів, цехів, гільдій, спілок і інших суспільних інститутів. Саме німецька історична школа (економічна) і поклала тоді початок новій науковій дисципліні - економічної історії.

Але все ж таки до середини вісімдесятих років двадцятого століття історія господарства існувала як би на узбіччі історії й економіки, удалині від основного напрямку досліджень. Інтерес до економічної історії сильно збільшився саме останнім часом настільки сильно, що в 1993 році американські вчені Роберт Фогель і Дуглас Норт одержали Нобелівську премію за розробку економічних методів випромінювання історії, чого раніше ніколи не траплялося. (Нобелівська премія по економіці присуджується тільки з 1969 року, а "історичної номінації" і зовсім немає.)

Існує безліч підходів до періодизації історії економічного розвитку, тобто до розподілу історії господарства на окремі характерні відрізки - періоди. Розглянемо, не вдаючись у подробиці й критику, найцікавіші з них.

Трьохстадійна модель Гільденбранта-Бюхера.

Німецькі економісти й історики - Бруно Гільденбрант і Карл Бюхер, що жили в середині минулого століття, виділили всього три стадії в історії господарства. При цьому в основу поділу історичних епох була покладена довжина шляху, яку долає товар-продукт, направляючись із виробляючого господарства в споживаюче:

1) "Природне", натуральне (або домашнє) господарство, з найдавніших часів - до середини XII століття. Шлях у середньому не більше милі - з поля або городу хлібороба через млин і кузню в його й панський будинок.

2) "Грошове" (або міське) господарство, до кінця XVIII століття. Шлях від декількох миль до декількох десятків миль, з поля селянина або з майстерні ремісника, через міський ринок або ярмарок за допомогою купця у будинки споживачів.

3) "Кредитне" (або народне) господарство починаючи з XIX століття. Шлях у сотні й тисячі миль, із шахт Ельзасу, ланів України, з чайних і бавовняних плантацій Азії, кавових і цукрових плантацій Бразилії, золотих рудників Африки, за допомогою купців і банкірів, на європейські ринки й фабрики, а відтіля у будинки споживачів, а у зворотному напрямку - машини й устаткування, сталь, тканини, взуття та ін.

Формаційний підхід Маркса-Сталіна.

А ось у нашій країні єдино правильним 75-80 років вважався так званий "політичний" (або марксистський) підхід, запропонований у другій половині XIX століття Карлом Марксом, що перекочував потім у роботи Леніна й офіційно затверджений Сталіним в 1933 році. Відповідно до цього підходу виділяються п'ять суспільно-політичних формацій, залежно від пануючого виду власності на основі засобів виробництва. Вид власності на засоби виробництва визначає характер способу виробництва й усього суспільного ладу.

1) Общинний (або первісно-общинний) лад - з X тисячоріччя по VI століття до н.е. Рівень економічного розвитку низький, що забезпечує споживання на грані фізичного виживання. Немає приватної власності на землю - основний засіб виробництва, а отже, немає експлуатації. Основні суспільні відносини - внутріобщинний дарообмін. Примус до праці носить об'єктивно-фізіологічний характер - хто не добуває собі їжі, вмирає від голоду. Класів не існує.

2) Рабовласницький лад - з V століття до н.е. по V століття н.е. З'являється й поширюється приватна власність, у тому числі й на людей (рабів) експлуатація яких приносить рабовласникам прибавочний продукт. Примус до праці носить суб'єктивно-терористичний характер - полонених, що відмовляються бути рабами, убивають; точно так само роблять із "поганими" рабами. Основні суспільні відносини - рабство. Основні суспільні класи - раби й рабовласники. Протиріччя між ними нерозв'язні - антагоністичні й рано або пізно повинні призвести до зміни формації.

3) Феодальний лад - VI - XVIII століття. Земля стає основним об'єктом приватної власності, джерелом прибавочного продукту й експлуатації. Примус до праці носить суб'єктивно-економічний характер - власник землі відстоює своє право на прибавочний продукт силою зброї й сам вирішує, кому надати право оренди цього основного засобу виробництва необхідного продукту. Основні суспільні відносини - рента. Основні суспільні класи з антагоністичними інтересами - селяни й феодали.

4) Капіталістичний лад - XIX століття. Основним об'єктом приватної власності стають засоби виробництва в промисловості. Примус до праці носить об'єктивно-економічний характер - той, хто не має власності або інших засобів існування, змушений продавати свою робочу силу (працю) на ринку й піддаватися експлуатації. Основні суспільні відносини - прибавочна вартість (капітал). Основні суспільні класи з антагоністичними інтересами - робітники й капіталісти.

5) Комуністичний лад - наступає з перемогою робітників над буржуазією. Засоби виробництва переходять у колективну (суспільну) власність, а отже, зникає експлуатація. Примусовий, "важкий" характер праці змінюється добровільним, творчим. На базі чого досягається найвищий рівень виробництва й задоволення потреб всіх членів суспільства.

Історико-хронологічний підхід.

Найбільш зручним підходом, є традиційний підхід, відповідно до якого в історії народів Середземномор'я, виділяється сім закінчених періодів.

Древній - XXXIII - VIII ст. до н.е. Відбувся поділ праці, і сформувалися основні соціальні інститути: сім'я, громада, власність, право, держава, релігія.

Античний - з VIII ст. до н.е. по V ст. н.е. З'явилися ремесла, торгівля, приватна власність на землю й рабів.

Середньовічний - з VI по середину XV століття. Сформувалися основні європейські нації, виросли самостійні міста.

Відродження - із середини XV по середину XVII століття. Епоха великих географічних відкриттів і первісного нагромадження капіталів.

Освіти - із середини XVII до останньої чверті VIII століття. Відбувся територіальний розділ світу.

Вільної конкуренції - з останньої чверті XVIII до останньої чверті XIX століття. Промислова революція.

Монополістичної конкуренції - з останньої чверті XIX по середину XX століття. Концентрація капіталів і боротьба за економічний переділ світу призвели до серії криз і воєн.

Соціального (ринкового) господарства - починаючи із середини ХХ століття. Найбільш розвинені країни досягли стабільності, сформувався новий середній шар і суспільство споживача.

Циклічність в економічному розвитку.

Економічний розвиток не лінійний, не стабільний. Періоди бурхливого підйому змінюються періодами спаду (кризи), застою (депресії), що переходить у пожвавлення й новий підйом. Перераховані чотири фази, які змінюють одна одну становлять економічний цикл. Особливо яскраво ця закономірність проявляється останні двісті років. Може бути, просто тому, що ми маємо набагато більше статистичних даних про XIX століття, ніж, наприклад, про XIII століття.

Причини, що задають циклічність, різноманітні. Це й такі зовнішні стосовно економіки явища, як зміна погодних, кліматичних умов, глобальні – епідемії, стихійні лиха тощо, військові і т.д.

2. Промисловий переворот у країнах західної Європи.

Промисловий переворот — це перехід від ручного, ремісничо- мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей; парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі.

Промисловий переворот — це світовий процес. Для нього були характерними як загальні закономірності, так і специфіка та особливості у кожній окремо взятій країні.

Промисловий переворот в Англії: передумови, хід, наслідки.

Батьківщиною першого промислового перевороту була Англія. Соціально-економічні передумови для його здійснення визріли в цій країні у середині XVIII ст. Важливою передумовою промислового перевороту була буржуазно-демократична революція середини XVII ст., яка ліквідувала основні перепони розвитку підприємництва, розчистила шлях для становлення індустріального суспільства.

Цьому сприяв і аграрний переворот ХVІ-ХVІІ ст., внаслідок якого прискореними темпами розвивалося високотоварне, базоване на фермерській основі, сільське господарство. Аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості.

До другої половини XVIII ст. в Англії завершилося формування нації - важливого політичного чинника, який мав великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу. У цей же час у країні відбулося становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому.

Зовнішньоекономічні передумови промислового перевороту в Англії полягали у безоглядному пограбуванні колоній. На кінець XVIII ст. Англія перетворилася у найбільшу морську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, які забезпечувалися пануванням у світовій торгівлі, використанням незліченних багатств Північної Америки, Індії та інших колоніальних володінь, вкладалися в англійську промисловість.

Надзвичайно сприятливими для промислового перевороту було географічне розташування Великобританії та природноекономічні умови країни - водні комунікації, зручні гавані, великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини для текстильної промисловості.

Зовнішньоекономічні умови - постійний попит в Європі на англійські вироби, викликаний безперервними війнами, забезпечував їм ринок збуту і теж сприяв здійсненню промислового перевороту.

Важливим фактором промислового перевороту був вихід на якісно новий технічний рівень англійської бавовняної промисловості, що забезпечувався поступовим впровадженням у текстильне виробництво нових машин і механізмів.

Механік Джон Кей у 1733 р. удосконалив ткацький верстат «летючим човником». Винахідником - ткачем Джеймсом Харгривсом у 1764 р. була винайдена механічна прядка «Дженні», на якій можна було працювати з 16-18 веретенами. В останній третині XVIII ст. С. Кромптон створив «мюль-машину», яка базувалася на принципах роботи прядки «Дженні», але виготовляла тонку і міцну бавовняну пряжу. Вона поширилася у виробництві і стала технічною основою механізованого прядіння.

Процеси ткацтва деякий час відставали від механізованого прядіння, але ця невідповідність була ліквідована винаходом механічного ткацького верстата Е.Картрайта у 1785 р. Він заміняв роботу 40 ткачів. Так в англійській промисловості з'явилися перші машини і фабрики. У 60-80-х роках XVIII ст. вони з'явилися в інших галузях промисловості.

Епохальне в історії промисловості значення мали винаходи шотландського механіка Джеймса Уатта, який у 1769 р. винайшов першу парову машину. У 1782 р. Дж. Уатт удосконалив її, і з цього часу парова машина стала основним джерелом енергії британської текстильної промисловості. Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. Невдовзі, після відкриття заводу парових машин (неподалік Бірмінгема), парові машини почали застосовуватися у різних галузях промисловості. У 1820 р. у Великобританії працювало 320 парових машин Дж. Уатта, їх кількість та потужність постійно зростала.

Застосування машин прискорило розвиток металургії, вугільної промисловості. Виникло машинобудування, основу якого складали винахід і широке застосування токарного верстата та свердлильної машини. Зростання промислового виробництва зумовило появу нових досконаліших та швидкісніших транспортних засобів. Наявність парової машини зробило можливим її застосування на залізничному і морському транспорті. У 1812 р. в Англії пущено пароплав на р. Клайд. У той же час розпочалися експерименти на залізницях. Р.Тревтик збудував декілька моделей парових повозок. Продовжив його пошуки Дж. Стефенсон, який створив самохідну паросилову установку на основі стаціонарної парової машини. Локомотив Стефенсона у 1829 р. пройшов перші випробування і розвивав швидкість у 22 км/год. У 1830 р. була збудована перша в Англії та світі залізниця, яка з'єднала Манчестер і Ліверпуль та мала велике господарське значення. Будівництво залізниць викликало корінні зміни в економіці Англії, створивши стабільні комунікації між різними районами та галузями промисловості.

Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. Англія перетворилася у «майстерню» світу, її винаходи знаходили застосування у багатьох країнах. Змінилася соціальна структура суспільства, збільшилася кількість робітників, які становили 45,5% зайнятого населення. Прискорилася урбанізація Англії. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.

Особливості промислового перевороту у Франції.

Промисловий переворот у Франції мав свої особливості і специфіку. Вігі розпочався пізніше, ніж в Англії і був затяжним. На думку деяких вчених, у т. ч. французьких, велика демократична революція 1789-1794 рр. негативно вплинула на хід економічного розвитку країни. Незважаючи на проголошені свободи, у країні тривалий час панував економічний хаос та дезорганізація, що дало підстави французькому вченому М.Леві-Лебуайє вважати революцію в економічному плані «національною катастрофою».

Перші машини тут з'явилися ще в кінці XVIII ст., але не мали широкого застосування. Промислове піднесення відбулося у 1805-1810 рр. в часи правління Директорії та Наполеона, які активно підтримували промисловість і торгівлю. У цей же час у Франції знайшли поширення англійські винаходи. Особливу роль у текстильній галузі промисловості відіграв верстат Жаккара, створений у 1804-1808 рр., який виготовляв тканини з візерунком, та машини Жирара (1810 р.), які здійснювали хімічно-механічну доробку льону. Щоправда, ці винаходи поширилися у французькій текстильній промисловості лише у 40-их роках. В цілому інженерно-технічна думка у Франції відставала від англійської.

Континентальна блокада Англії, яку проводив Наполеон у 1806 р., дорила французький і європейський ринки для англійських промислових товарів, створила великі економічні труднощі для Англії. Вона прискорила становлення і розвиток деяких галузей французької промисловості (суконної, хімічної, металообробної). Проте ті галузі промисловості, які працювали на колоніальній сировині (бавовняна, цукрова), переживали занепад. В цілому, прагнення Наполеона створити умови для панування французької промисловості на континенті негативно позначилися на ході промислового розвитку. Франція на довгі роки була позбавлена англійських машин, металовиробів та вугілля, необхідних для механізації виробничих процесів. Сільське господарство Франції страждало через припинення експорту зерна, вин та інших продуктів. Континентальною блокадою були невдоволені союзники Наполеона.

На другому етапі промислового перевороту (1815-1848 рр.) хід економічного розвитку Франції прискорюється. Зростають темпи механізації виробництва. Розвивалася текстильна, металургійна, поліграфічна, керамічна та інші галузі промисловості. У 20-их роках зароджується французьке машинобудування. За обсягом виробництва промислової продукції в середині XIX ст. Франція займала друге місце у світі після Великобританії. Однак її технічний рівень і конкурентоспроможність залишалися низькими. У Франції зберігалися невеликі мануфактури та дрібне кустарне виробництво. Такий стан деякі історики пояснюють антикапіталістичною атмосферою французького суспільства, характером підприємця: дрібного ділка, людини консервативної, обережної. Торгово-промислова буржуазія не мала достатнього впливу на формування державної політики. Уряд ігнорував її інтереси.

Вже на етапі промислового перевороту у Франції сформувалися фінансова буржуазія, яка відігравала значну роль в державі, зате мало опікувалася розвитком промисловості. Вона збагачувалася за рахунок лихварства, фінансових та біржових спекуляцій. Грошовий капітал зростав швидше, ніж промисловий.

У Франції XIX ст. повільними темпами зростало населення, попит на товари і продукти залишався низьким. Ця негативна тенденція поглиблювалася відносинами на селі, складною та суперечливою структурою аграрного сектора економіки країни. В сільському господарстві Франції домінували дрібні селянські господарства, які з ростом сільського населення все більше подрібнювалися. Перевага дрібних селянських господарств стримувала капіталістичний розвиток французького села. Державна митна політика, яка більше сприяла аграріям, ніж підприємцям, стримувала розвиток промисловості,

Третій етап промислового перевороту у Франції відбувся після революції 1848-1849 рр. і тривав до кінця 60-их років. У цей період фабрично-заводське виробництво охопило більшість галузей промисловості. Загальний обсяг промислової продукції за 1851-1865 рр. зріс майже вдвічі. Кількість парових двигунів у промисловості і на транспорті збільшилася з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км.

За прикладом Англії було проголошено свободу торгівлі, ліквідовано обтяжливі мита. Успішно розвивалася кредитна справа, а біржа, банки і акціонерні товариства досягли небувалої сили і значення. Такі успіхи у розвитку економіки країни були досягнуті завдяки мудрій ліберальній політиці Наполеона III та його уряду

Особливості промислового перевороту у Німеччині.

Німеччина вийшла на шлях капіталістичного розвитку пізніше, ніж Англія та Франція. Промисловий переворот тут розгорнувся лише в другій половині XIX ст. Найважливішою причиною такого відставання була наявність феодальних середньовічних порядків в сільському господарстві, збереження цехів у промисловості та політична роздрібненість країни.

На відміну від Англії та Франції, становлення суспільства нового типу в Німеччині відбувалося не революційним, а еволюційним шляхом. Середньовічні порядки: панування феодального землеволодіння та повинності селян ліквідовувалися поступово, шляхом реформ. Навіть після революції 1848 р. у Німеччині зберігалася феодальна монархія і політична та економічна влада великих землевласників-юнкерів. Щоправда, монархія стала обмеженою, і деякі політичні права отримала національна буржуазія.

Запізнення промислового перевороту було зумовлене ізольованістю країни від світових торговельних шляхів, відсутністю власного флоту. Політичне роздрібнені німецькі держави будували свою власну економічну політику. Кожна з них мала власні гроші, метричну систему, митні кордони і норми господарського законодавства, які гальмували створення єдиного національного ринку. Основні промислові райони країни — Прусько-Сілезький, Саксонський і Рейнсько-Вестфальський - були-економічно слабо зв'язані між собою.

У Німеччині довгий час панувало середньовічне ремісниче виробництво, основною формою якого були цехи. Мануфактури появилися у кінці XVIII ст., і були розташовані, як правило, у сільській місцевості. Панування міських цехів було підірване німецьким законодавством лише у 60-их роках XIX ст. Ремісниче виробництво було малоефективним. Промислова продукція не була конкурентоспроможною на зовнішньому ринку. Більше того, внутрішній ринок країни заполонили дешеві вироби французької та англійської фабрично-заводської промисловості. Німеччина в першій половині XIX ст. була аграрним придатком промислове розвинутих Англії та Франції.

Перші парові машини в німецькій промисловості знайшли застосування у 30-их роках XIX ст. Проте їх було небагато —у 1837 р. у промислове розвинуті й Сілезії працювало всього 8 парових двигунів (у той же час на бавовняних фабриках Ланкашира (Англія) діяло 714 парових двигунів.

Промисловий переворот прискорюється у 50-60-их роках, коли німецька промисловість переходить від мануфактурної стадії до фабрично-заводської. Впродовж 60-их років різко збільшується загальна потужність парових двигунів. Особливо високими темпами розвивається важка промисловість.

Особливістю запізнілого промислового перевороту в Німеччині було те, що він базувався на основі вітчизняного машинобудування, на власних інженерно-технічних досягненнях. У Німеччині відразу будувалися величезні на той час машинобудівні підприємства, оснащені найновішим обладнанням. Саме це забезпечило небачені у XIX cт. темпи промислового виробництва. Структура німецької фабричної промисловості теж вигідно відрізнялася від англійської та французької. У Німеччині було здійснено ряд винаходів (барвники), внаслідок чого почала успішно розвиватися хімічна промисловість.

Боротьба за об'єднання Німеччини та підготовка до війни із Францією стали важливим стимулом промислового зростання країни у 50-60-их рр. У зв'язку з цим прискореними темпами розвивалася воєнно-промислова база, в якій особливу роль відігравали сталеплавильні, артилерійські заводи Крупна (Рейнська область). Велике значення надавалося залізничному будівництву, яке набуло загальнонаціонального характеру, ліквідувало економічну розрізненість країни, сприяло консолідації внутрішнього ринку.

Господарському піднесенню та прискоренню промислового перевороту сприяв також митний союз німецьких держав (1867 р.), який очолювали союзна митна рада і митний парламент. Ця господарська організація немало спричинилася до пізнішого політичного об'єднання держави.

3. Господарська реформа у 1965 р. в СРСР.

Проект Директив по восьмому п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР (1966-1970) розроблявся з великими труднощами. Уже в самий розпал роботи (1963-1964) стало ясно, що цифри, закладені в Програмі партії, у тому числі й на 1970 рік, навряд чи здійсненні, економісти - учені й практики - билися над тим, як розрахувати п'ятирічку відповідно до проголошених завдань, адже недарма їх уже на жовтневому (1964) Пленумі ЦК КПРС назвали волюнтаристичними.

Виникла ідея розробити ще один семирічний план на 1966-1972 роки, щоб якось замаскувати неможливість виходу на рубежі, визначені XXII з'їздом партії, і щоб до 1972 року хоча б трохи перевершити план 1970 року. Але до кінця 1964 року вирішили все-таки відмовитися від цього й знову повернулися до восьмої п'ятирічки, протягом якої планувалося збільшити продуктивність праці в промисловості на 33-35%, прибуток - більш ніж у двічи. Також передбачалось 80% приросту продукції забезпечити за рахунок збільшення продуктивності праці (проти 62% у сьомій і 72% у шостій п'ятирічці, за офіційним даними).

Однак здійснити задумане було неможливо без кардинальних змін в економіці, а тому гостро встала проблема її реформування.

У вересні 1965 року на Пленумі ЦК була прийнята постанова "Про поліпшення управління промисловістю, удосконалювання планування й посилення економічного стимулювання промислового виробництва", відповідно до якого в країні почалася нова економічна реформа. Було вирішено скасувати совнархози й повернутися до галузевого принципу управління. Були знову створені союзно-республіканські й загальносоюзні міністерства по галузях промисловості.

Наступним важливим напрямком даної реформи стала зміна всієї системи планування й економічного стимулювання. Було визнано необхідним усунути зайву регламентацію господарської діяльності підприємств. Для цього скоротили число планових показників, установлюваних зверху. На відміну від колишньої системи, зорієнтованої на зростання виробництва валової продукції, тепер головним показником ставав ріст обсягів реалізованої продукції підприємства. Передбачалося оцінювати підсумки господарської діяльності по отриманому прибутку (рентабельності виробництва) і виконанню завдань по поставках найважливіших видів продукції.

Серед обов'язкових показників установлювалися ще й такі: основна номенклатура продукції, фонд заробітної плати, платежі в бюджет і асигнування з бюджету, показники по обсягу централізованих капіталовкладень і введенню в дію виробничих потужностей і основних фондів, завдання по введенню нової техніки й матеріально-технічному постачанню. Всі інші показники господарської діяльності передбачалось встановлювати підприємствам і організаціям самостійно, без затвердження в міністерствах і відомствах.

Відповідно до постанови було вирішено розширювати економічні права підприємств, розвивати прямі зв'язки між виробниками й споживачами на принципах взаємної матеріальної відповідальності й зацікавленості. Пропонувалося впроваджувати в практику відносини, засновані на господарських договорах між підприємствами.

Для підвищення ролі економічного стимулювання була зроблена спроба вдосконалити систему ціноутворення на користь низькорентабельних виробництв. Справа в тому, що в радянській економіці поряд з високоприбутковими заводами й фабриками завжди існувала безліч збиткових підприємств (наприклад, вся вугільна промисловість). Найчастіше на деяких високоприбуткових підприємствах були ділянки, що випускали необхідну для населення, але збиткову продукцію. Тому підприємства самі не хотіли випускати ці вироби й усіляко намагалися від них позбутися. У зв'язку із цим підсилювалося значення таких інструментів, як ціна, прибуток, премія, кредит, яким повертали їхнє вихідне значення.

Підприємствам надавалася оперативно-господарська самостійність (у встановлених межах), що вони повинні працювати на принципах окупності, рентабельності, матеріальній зацікавленості й матеріальній відповідальності за досягнуті результати, в умовах грошового контролю з боку держави за використанням матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

Вважалося, що нові принципи планування й економічного стимулювання повинні створювати в колективів підприємств зацікавленість у прийнятті більш високих планових завдань, більш повного використання факторів виробництва, досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості продукції.

Господарська реформа почалася дуже активно. Уже в січні 1966 року на нові умови роботи переведені перші 43 підприємства в 17 галузях промисловості. У жовтні 1965 року було затверджене Положення про соціалістичне державне підприємство, у якому закріплювалися його права в галузі виробничо-господарської діяльності, будівництва й капітального ремонту, в галузі матеріально-технічного постачання, фінансів, праці й заробітної плати, а також коло обов'язків і ступінь відповідальності за їх порушення.

Помітно змінилися відносини між підприємством і державою. Була введена плата за виробничі фонди, за земельні й водні ресурси. Дозволялося реалізовувати зайве обладнання іншим підприємствам. Встановлювалася залежність між розмірами виробничих фондів підприємства і їх внесків у державний бюджет, щоб зацікавити підприємство в кращому використанні цих фондів.

Відбулися помітні зміни й у системі ціноутворення: оптові ціни стали більш об'єктивно відбивати реальні виробничі витрати й підприємства вже могли отримувати прибуток від реалізації своєї продукції. З цього прибутку підприємства повинні були вносити в бюджет плату за виробничі фонди, фіксовані (рентні) платежі, а також могли створювати свої заохочувальні фонди.

Для підприємств, переведених на нову систему господарювання, був установлений державний Знак якості для найважливішої серійної й масової продукції. Цей Знак підтверджував стабільність якості даного виробу, високу культуру виробництва й ін.

У 1967 році на нові господарські умови стали переводити цілі галузі промисловості, і під кінець року працювало по-новому вже 15% підприємств, на долю яких доводилося 37% промислової продукції. Незабаром на новий порядок планування й економічного стимулювання стали переходити підприємства будівництва й торгівлі.

У рамках господарської реформи були зроблені конкретні кроки по підвищенню продуктивності праці й матеріальної зацікавленості колективів підприємств у результатах своєї роботи.

У перші два роки роботи по новій схемі помітно збільшився виробіток на кожного працівника, виросла заробітна плата. Люди, що вивільнялися, переводилися на нові потужності.

Господарська реформа торкнулася й сільського господарства. У березні 1965 року на Пленумі ЦК КПРС було поставлене завдання усунути негативні наслідки хрущовських "експериментів" на селі. Скасовувалися обов'язкові повсюдні посіви кукурудзи, більше уваги стало приділятися Центральним Чорноземним і Нечорноземним районам країни, відновлювалися присадибні ділянки й т.д. Мінялася система закупівель сільськогосподарської продукції: уводилися тверді (незмінні) і порівняно низькі плани заготівель на кілька років вперед до 1970 року включно. Підвищено закупівельні ціни на пшеницю, жито й інші культури, передбачалася диференціація цін по різних зонах і районам країни. При надплановому продажі зерна державі встановлювалася 50%-ва надбавка до основної закупівельної ціни (так звана "полуторна ціна"). Приймалися заходи щодо зміцнення господарського розрахунку в сільськогосподарських підприємствах.

Підсумки восьмої п'ятирічки були досить підбадьорюючими. У перші ж роки були досягнуті непогані результати. Зблизилися темпи росту продуктивності праці й середньої заробітної плати працівників, зайнятих у промисловості.

Чим можна пояснити прогресивні зміни в економіці? Вплив реформи, звичайно ж, був великим, але не вирішальним, тим більше, що очевидні поліпшення в економіці відбулися саме в першій половині восьмої п'ятирічки, коли масовий перехід на нову систему ще тільки розвертався. Справжня причина в іншому: у період повернення від совнархозів до міністерств підприємства дістали деяку свободу маневру, деякий час вони не були сковані жорсткою регламентацією, що й дало тимчасовий позитивний результат. Слід зазначити також, що до складання восьмого п'ятирічного плану були притягнуті професійні економісти, які прагнули закласти в план найбільш оптимальні параметри економічного розвитку країни.

Але вже у 1968 році темпи росту заробітної плати по всій індустрії обігнали темпи росту продуктивності праці, а це означало, що займаючись лише косметичними заходами, важко забезпечити довгостроковий економічний ріст. Хоча деякий ефект господарської реформи проявився досить швидко, але він виявився досить короткочасним.

Причина цього явища така. Насамперед, командна система швидко вихолостила навіть ті боязкі й непослідовні заходи, які були закладені в господарській реформі. Так, наприклад, для підприємств зверху встановлювався один з найважливіших показників - норма прибутку. Виконати цей плановий показник можна було двома шляхами: зниженням виробничих витрат або штучним завищенням цін. Перший шлях виявився дуже важким для підприємств, тому що жадав від керівників постійно займатися вдосконалюванням організації виробництва, а це було майже неможливо в умовах рутинної техніки. Тому багато керівників воліли йти по іншому шляху, тим більше, що ціни встановлювалися не на основі ринкового співвідношення попиту та пропозиції, а у високих кабінетах вольовим рішенням чиновників. Почався поступовий, ніде не афішований, ріст оптових цін.

Наприкінці 1960 - початку 1970-х років позитивний потенціал господарської реформи став вичерпуватися, народне господарство поверталося до традиційних джерел економічного росту за рахунок паливно-енергетичного й військово-промислового комплексу (у рамках ВПК перебувало до 80% машинобудівних заводів країни). Не принесли очікуваних результатів спроби впровадити в масове виробництво наукомісткі технології (радіоелектроніку, інформатику, обчислювальну техніку, біотехнологію й ін.). Структура радянської економіки здобувала усе більше нераціональний, однобокий характер з ухилом у важку індустрію й з мінімальним виходом на безпосередні потреби людей.

До початку 1970-х років, коли в економіці ще відчувався вплив реформи 1965 року, ставало ясно, що вона поступово згортається, хоча ніхто не скасовував економічних методів управління, а в партійних документах постійно підкреслювалася необхідність підвищення фондовіддачі, зниження виробничих витрат і фондоємності виробництва й т.д.

Однак все частіше стали з'являтися різні обмеження й регламентації, що підривало саму ідею госпрозрахунку. Так, були введені ліміти на створення фондів економічного стимулювання, понад які навіть високорентабельні підприємства не могли збільшувати ці фонди. Весь додатковий прибуток у вигляді "вільного залишку" доводилося перераховувати в державний бюджет. Таким чином, добре працюючі підприємства не заохочувалися, а фактично каралися за високі результати. Втім, на наступний плановий період завдання для них установлювалися з обліком цих високих досягнень.

Самою уразливою ланкою господарської реформи, мабуть, були взаємини щодо самостійних підприємств і державних управлінських структур, які у своїй діяльності усе більше опиралися на адміністративні методи. Апарат міністерств поступово розростався, виникали нові підрозділи. Фактичне прийняття рішень розподілялося між численними інстанціями партійно-господарської ієрархії, де всі документи необхідно було "погоджувати" і "узгоджувати".

Реформа А. Н. Косигіна була із самого початку приречена на провал, тому що вона залишала без змін глибинні відносини виробництва - відносини власності. У реформі були закладені несумісні принципи: розширення прав підприємств і посилення централізації. Хоча підприємства й ставали формально більш самостійними, вони не мали права самі призначати ціну на свою продукцію. Те ж саме відбулося і з правом підприємства самостійно розпоряджатися робочою силою, наймати необхідних працівників, звільняти зайвих або погано працюючих людей. Тут керівники підприємств зштовхнулися з жорстоким опором профспілок і партійного апарату, які боялися розбудити найменші прояви невдоволення серед робітників.

Використана література

1. Волоизанова Г. П., Годзина Г. С. История менеджмента. - М.: ИНФРА-М, 2001.-231 с.

2. История менеджмента: учебник / под общ. Ред. О. Д. Кузнецовой, Н. И. Шапкина. – М.: ИНФРА-М, 2000.-384 с.

3. Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.). - К., 1999. – С. 75.

4. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія: Курс лекцій. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Вікар, 2001. — 334 с.

5. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу. Підручник За ред. Б.Д. Лановика. К.: Вікар: Знання, 1999. — 737 с.

6. Тимошина Т. М. Экономическая история России: Учеб. пособие / Под ред. М. Н. Чепурина. –М.: Информационно – издательский Дом «Филинъ», Юридический Дом «Юстицинформ», 1998.-432 с.

7. Шумпетер И. Теория экономического развития. М., 1982