Попередники преси в давні часи

ПОПЕРЕДНИКИ ПРЕСИ В ДАВНІ ЧАСИ

ВСТУП

Починаючи дослідження історії преси, треба мати чітке уявлення про поняття інформації та її формуючі складові.

Інформація – це відомості або дані, що об”єктивно відтворюють різні сторони та елементи навколишнього світу і діяльності людини на певному етапі розвитку суспільства, і матеріалізовані у зручній формі для передачі, збереження і обробки людиною або ж автоматизованим засобом (1, с. 13).

Треба мати на увазі, що відрізняють поняття “інформація як засіб”, “інформація як процес” і “інформація як результат”(див. докл. 2 ). В історії преси ці значення актуалізувалися в різній мірі, дожурналістські факти свідчать в основному про розуміння інформациї, як засобу контролю, впливу, популяризації та комерційного збагачення.

Масові інформаційні процеси органічно пов”язані з соціокультурною ситуацією, з формуванням суспільно-політичної структури. Їх розгляд неможливий поза історичним часом та історичним простором. Та й розуміння проблем сучасного “інформаційного вибуху” вимагає наукового осмислення історії формування феномену впливу інформації на всі сфери суспільного життя (див.напр. 2, с. 19; 3, с. 40).

Багатофункціональність визначення терміну “масова інформація” зумовлює і специфічні труднощі курсу “Історія виникнення преси”, серед яких складність проблематики (особливо середньовічної публіцистики) недостатність емпіричного матеріалу, дискусійність в розумінні генези періодики.

Звертаючись до курсу “Історія виникнення преси”, треба ясно уявляти, що і публіцистика , і журналістика, і комунікація своїми методологічними засадами спираються на загальні властивості мовлення і перш за все на комунікаційні якості мистецтва і мови. Тому, верогідно, є сенс починати історію засобів комунікації навіть з перших наскельних зображень епохи палеоліту (4,с.10). Потреба первісної людини виразити себе графічно, відсторонено зумовлена не тільки вірою в магічність зображення, але й потребою в експресивному самовираженні.

Треба звернути увагу, що комунікативність є головною соціальною функцією мови, а повідомлення інформації стає універсальною її характеристикою разом з експресивно-емотивною та регулятивною.

Разом з тим, вже в давній період формуються два типи мовних знаків: конвенціональний і неконвенціональний, які стануть проявами різних типів логічного мислення. Первинний синкретизм у відтворенні світу актуалізує уяву про слово – не як умовне позначення предмету, а як його частину (5,с.42). Ці різні прояви міфологічної свідомості на століття зумовлюють притаманну релігійним текстам сакральність та “словоцентричність” культур Сходу.

Другою після появи мови епохальною подією в історії комунікації був перехід від усної традиції до писемної і, як наслідок, зміна структури інформаційного повідомлення, його обсяг і направленість.

Треба ураховувати пряму залежність цього процесу від зміни в характері господарської діяльності і структурі соціуму. Дослідники вважають, що межами сімейного та внутрішньоплеменного спілкування задовольнялася потреба у повсякденній інформованості первісної людини. Вона (потреба) задовольнялася беспосередньо тими людьми, що були поряд. (6,с.46).

Разом з тим, синкретична поліфункціональність родового суспільства зумовлювала невідокремленість аудиторії від джерела інформації. В загальних обрядових і ритуальних святах усі члени родової спільноти виступали одночасно і як учасники, і як глядачі. “ Інформаційні тексти, які вони створювали, носили форму міфів, легенд, казок, переказів, епосу, весільних пісень і поховальних обрядів. Вони ж були матеріально закріплені в побутових і ритуальних речах, в архітектурі” (7,с. 10).

Поляризація інтересу до громадської інформації співпадає з часом встановлення рабовласницького ладу, суспільство ділиться на виробників і споживачів інформації.

Причому керуючі системи спеціалізувалися на переробці і регуляції оперативної інформації, а ті, кого було вилучено з діяльності соціального управління, обходилися повсякденною інформацією. Новини з галузі суспільно-політичного життя доводилися до відома пересічних громадян неоперативно і нерегулярно. Якраз ці передумови сформують структуру авторитарної преси.

Масові інформаційні процеси мають , як відомо,професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші органідуються штучно, професіонально. Верогідно, є сенс розглядати різні аспекти “високої” і “побутової” культури. Адже з співіснування цих двох регістрів культури і складається “єдина поліфонія історії” (Г.С.Кнабе).

Первинні форми збору та поширення інформації і навіть її коментування дослідники пов”язують з історією Давнього Єгипту. Як свідчить французький дослідник Фернанд Міттон в Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750р. до н.е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.

Посилаючись на Геродота і Міттона, П.М.Федченко висуває гипотезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Верогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічними писемними пам”ятками (докл.див. 2,с.19-20).

Крім того, студентам слід згадати вже відомі їм з курсу “Історії світової культури” грецькі фасти, ефемеріди, анали, китайські дібао, “Літа і осені” та ін.

Становлення публіцистики і журналістики в античній культурі

Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтва переконувати - неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької метальності. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й поставила на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства.

Треба звернути увагу, що ораторське слово було невід”ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу “громадської людини”, як ідеала демократичної Греції (див. 3). Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах – вече (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.

Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа ( - той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом чисельних прийомів і фігур: “загальні місця”, ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія (див. напр. 4, с. 19-105).

Треба звернути увагу на появу діалога як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичного “увіщування”. Їх підкреслена спорідненість з усною мовою (“діатріба представляла імітацію діалога…”(С.М.Аверінцев)) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну невиокремленість слова усного і писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожньості присутні в епідектичному красномовстві і жанрі “риторичної біографії”. Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові ( 6,с. 7-8).

Показові і факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі, навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст, ще не набув статусу “останьої інстанції”, це було теж саме усне слово, викарбоване на камінні, дошці, мурмурі. Як будь-який діалог, своєю спрямованістю на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів.

На відміну від грецького полісу, римська культура (753 р. до н.е. – рік заснування Риму) сприймалася як цивілізація індивідуальностей (6, с. 274). Це, в свою чергу, зумовлює приоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі,фасти,анали,“Ефемеріди”), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливу увагу треба приділити римським афішам. “Corpus inscriptionum Latinarum” налічує 120 тисяч надписів( докл. див. 8).

Ці засоби інформування були достатніми для жителів Риму. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, абож operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесіння патрону. Оскільки це були восновному декласовані елементи абож вільновідпущені раби, (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки) – то ж професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).

Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація і Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми листа. Слід відзначити, що суб”єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує і наявність особливого жанру відкритого листа – іn publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах в людних місцях (4, с.151).

Створення офіційної газети пов”язане з ім”ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезарь наказав складати і публікувати як сенатські, так і народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між “Acta senatus” – протоколів сенату, які направлялися в архіви і носили строго секретний характер, – і “Acta diurna senatus ac populi” (“Щоденні протоколи сенату і римського народу”), “настінна газета” Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Риму і усієї імперії.

Змістом “acta diurna” були не тільки звіти про засідання сенату, але й промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання (9,с.10). Крім того, в aктaх можна було прочитати про народження дітей у високих осіб, про різні надзвичайні події (“во время защиты Тита Анния Милона с неба валились кирпичи, что и занесено в ведомости того года” (Пліній)(9,с. 10)

За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, перелік осіб, що привітали імператриць Лівію і Агриппіну, повідомлення про одруження.

Мова газети не різнилася особливою правильністю (Малеин 13). Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) у той же час ураховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася різними засобами. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Ціцерон отримував “газету” з приватними лисами. Крім того, у Римі існувала пошта і спеціальні раби –поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani) розвозили римський вісник.

Особливу увагу слід приділити двом дискусійним моментам цієї теми. Перший стосується загального характеру газети, причин її відкриття. Частина дослідників додержується точки зору французького історика Гастона Буасс`є про антисенатський характер газети. Інші (Корнілова О.Н., Малеін А.І.) більш обережні в висновках, сприймаючи “Acta diurna” скоріше як модернізацію актів сенату.

Інша низка проблем пов”язана з методологічним визначенням газети Цезаря як першого періодичного видання. Серьозні доводи проти цієї думки наводить Теодор Моммзен, який вважає, що журналістики як такої римляни не знали. Acta diurna – цінне історичне джерело, але ця газета не мала вирішального політичного і літературного значення(цит. за 4,с.156)

Це підтверджується і подальшою генезою газети. Вже Октавіан Цезар зменшить обсяг офіційної інформації, значно розширить відділ пригод, які самі римляни назвуть “пустощами” (ineptiae) (4,с.156). А після імператора Августа газета (вона називатиметься “Acta senatus at populi”) перетвориться в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання . “Acta diurna” використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові “Acta senatus” стали об”єктом сатири в меніпеї Петронія (4,с.156-157).

Не менш актуальною залишається і проблема виникнення цензурних органів. Сам інститут цензури , як контролюючого органу, що встановлює общину і формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н.е. як наслідок дроблення патріціями консульської влади (7,с. 256). Складання acta diurna входило в обов”язки квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором в римську магістратуру входили два цензори, обов”язками яких були перевірка складу общини і її освячення, а косвено цензори здійснювали нагляд за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожне п”ятиріччя. Цією високою ціллю забеспечувати морально-етичне здоров”я общини та держави виправдовувалася не тільки поява цензури, але й її подальше існування.

Виникнення журналістики в Давньому Китаї

Означена тема вперше вводиться в структуру курсу і, безумовно, вимагає широкої апробації. У руслі сучасних досліджень з проблем співвідношень Схід-Захід (див. напр. 12, 13) виникає потреба у формуванні об”єктивованих універсальних історико-журналістських критеріїв.

Гегелівський класичний вислів “Схід і Захід присутні в кожній речі” афористично підкреслює “нерозривність і незлиття” цих різних моделей світу. Особливу увагу слід привернути до класичних філософем східної ментальності, орієнтованих не на дієвий початок (як в грецькій філософії, наприклад), а на принцип Увей – “недеяние”, на реальність психічного як головної і унікальної сутності існуючого“(Юнг). Світ в китайській рефлексії сприймається як досконалий, з іманентною йому гармонією, перетворювати його не можна – порушиться природний ритм космосу. Це змінює завдання оратора: не перемогти опонента, а просвітити його, досягти гармонії. Цим зумовлюється і сувора регламентованість, навіть ритуальність поведінки оратора.

Що ж стосується писемної журналістики, то її предісторію починають зі збірки “Весни та осені” (VIIст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г.Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть в книгу “Шуцзін”) використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стануть змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більша частина підданих були неосвічені, для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.

Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст.до н.е. була “Музична палата” (Юефу) , яка вивчала народні пісні, перероблювала їх в потрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій “секретаріатів” імператорських урядів входила цензуровка офіційних вісників.

Традиційність, інтровертивність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксілографічного і книгодрукарського досвіду, залишили незмінними періодичні видання майже до ХІХ століття.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кнабе Г.С. Двуединство культуры//Г.С.Кнабе Материалы к

лекциям по общей теории культуры и культуре античного Рима.

М., 1994. С. 17-25.

2.Федченко П.М. Преса та її попередники К., 1969. 3. Гаспаров М.Л. Цицерон и античная риторика //Цицерон Марк

Туллий. Три трактата об ораторском искусстве. М., 1994.

4. Корнилова Е.Н. Риторика - искусство убеждать. Уч. пособие.

М., 1998. 208 с.

5. Аверинцев С.Н. Поэтика ренневизантийской литературы. М., 1977. 320 с.

6. Курганов Э. Анекдот как жанр. СПб., 1997. 123с.

7. Зелинский Ф.Ф. История античной культуры . СПб., 1995. 380 с.

8. Буассье Гастон Газеты Древнего Рима // Картины

древнеримской жизни. Очерки общественных настроений времен

римских цезарей. СПб., 1896

9. Малеин А.И. Газеты у древних римлян . СПб., 1893.

10.Юнг К.Г. Различие Восточного и Западного мышления // Философские науки . 1988 № 10.

11.Сергеев Г.И. От дибао к «Женьминь жибао»: путь в 1200 лет. М., 1987. 224 с.

12.Мяло К.Г. Космологические образы мира: между Западом и Востоком // Культура,человек и картина мира. М.,1987. С 268 – 299.

13.Древние цивилизации:от Египта до Китая М.,1997. 1264 с.

14. Юефу. Из древних китайских песен. М.,Л., 1959.