Анімізм слід розглядати у тому сенсі, наскільки він складає древню і нову філософію, що у теорії виражається у формі віри, а на практиці у формі вшановування.
Характер вчення про душ у примітивних суспільствах можна з’ясувати під час розгляду його розвитку. Очевидно, мислячих людей, що перебувають на низькому ступені культури, більш за все цікавили дві групи біологічних питань. Вони намагалися зрозуміти, по-перше, що складає різницю між живим і мертвим тілом, що складає причину сну, екстазу, хвороби і смерті. Вони задавалися питанням, по-друге, що таке людські образи, які з’являються у снах і баченнях. Розглядаючи ці дві групи явищ, древні дикуни-філософи, імовірно, насамперед зробили “очевидний” висновок, що в кожної людини є життя і є привид. Те й інше, безперечно, перебуває в тісному зв’язку з тілом: життя дає йому можливість почувати, мислити і діяти, а привид складає його образ, чи друге “я”. І те й інше, таким чином, віддільне від тіла: життя може піти з нього і залишити його непритомним чи мертвим, а привид видається людям осторонь від нього.
Таким чином, відповідно до теорії Е. Тайлора, анімістичні вірування розвивалися у двох напрямках. Перший ряд анімістичних уявлень виник у ході міркувань древньої людини над такими явищами, як сон, бачення, хвороба, смерть, а також переживань трансу і галюцинацій. Будучи не в змозі правильно пояснити ці складні явища, “первісний філософ” виробляє поняття про душу, що міститься в тілі людини і залишає його час від часу. Надалі формуються більш складні уявлення: про існування душі після смерті тіла, про переселення душ у нові тіла, про загробний світ. Другий ряд анімістичних вірувань виник із властивим первісним людям прагненням до уособлення й одухотворення навколишньої дійсності. Древня людина розглядала всі явища і предмети об’єктивного світу як щось подібне собі, наділяючи їх бажаннями, волею, почуттями, думками. Звідси виникає віра в окремо існуючих духів грізних сил природи, рослин, тварин, що у процесі складної еволюції трансформувалася у політеїзм, а потім і в монотеїзм.
Поняття про особисту душу, чи духа, у примітивних суспільствах може бути визначене в такий спосіб. Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, але своєю природою чимось подібна до повітря чи тіні. Вона складає причину життя і мислення тієї істоти, яку вона одухотворяє. Вона незалежно і нероздільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного господаря, здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізичну силу і з’являється переважно як привид, відділений від тіла, але подібний до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати ними і впливати на них.
Найбільш характерна риса уявлення про душу — це її пасивність. Душа людини уявляється як слабка, безпомічна істота, що легко піддається нападам з боку чаклуна чи злого духа. Цей пасивний характер душі найкраще свідчить про походження самої ідеї душі. Душа — це невидиме уразливе місце людини, об’єкт злої магії, здобич для злих духів.
Хоча це визначення не може мати загального застосування, воно у будь-якому разі досить широке, щоб бути прийнятим за норму, що змінюється в силу більших чи менших розходжень між окремими народами.
На думку багатьох дослідників термін “анімізм” не можна привласнювати якій-небудь певній, ранній чи пізній, формі або ступеню розвитку релігії, оскільки “навіть поверхневе знайомство з історією релігій показує, що анімістичні уявлення, тобто віра в душі й у духів, присутні в усіх без винятку релігіях, починаючи від найпримітивніших і аж до найбільш розвинутих “світових” релігій. Мало того, аж ніяк не можна сказати, щоб анімістичні вірування були найбільш характерні для ранніх стадій розвитку релігії, а на пізніх стадіях зберігалися б лише як пережиток, як це припускають прихильники “анімістичної теорії”. А з усього цього випливає, що анімізм ніяк не можна розглядати як визначену форму релігії. Навпаки, це невіддільна складова частина всякої релігії, особливо найбільш складних і розвинених релігій”(п.5, с.381).
Щоб досягти компромісу між цими двома поглядами на поняття “анімізм”, я дозволю собі висловити таке припущення: анімізм як певна форма релігії існував на первісних етапах розвитку людського суспільства, згодом увійшовши і ставши невід’ємною складовою частиною інших видів релігійних вірувань.
Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини є фетишизм (від португальського fetiço — чарівний, чудодійний), що полягає у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів і явищ неживої природи надчуттєвими якостями.
Поняття фетишизму як форми релігії оплутане значною неясністю, оскільки різні дослідники надають цьому терміну різних значень. Дійсно, у той час як одні дослідники (Шульце) називають фетишизмом шанування будь-яких матеріальних предметів (включаючи небесні тіла, людей і тварин), інші (Штернберг, Той) схильні обмежувати обсяг цього поняття, включаючи в нього тільки шанування неживих і притім земних предметів. Одні автори при цьому називають фетишем матеріальний предмет, якому віддається шанування (де Бросс), інші відносять цю назву не до самого предмета, а до духа, що перебуває в ньому (Тайлор, Спенсер, Шурц), в той час як треті вважають характерною рисою фетишизму саме невіддільність предмета від духа, що живе у ньому (Вайц, Харузін, Зеленін). Мало того, хоча більшість авторів називають фетишем матеріальний об’єкт культу, є дослідники, схильні настільки розширювати це поняття, що в нього включаються не тільки об’єкти, але і матеріальні приналежності культу (наприклад, церковне начиння, одяг), що самі по собі не є предметом шанування (Францев). Нарешті, для інших дослідників терміни “фетиш”, “фетишизм” означають не який-небудь визначений вид шанованих предметів, а певне ставлення людини до надприродного світу, саме те ставлення, при якому людина вірить у свою здатність примусити надприродні істоти служити собі.
Вперше феномен фетишизації докладно описав французький дослідник Шарль де Брюс у книзі “Культ богів-фетишів”. Він вважав, що фетиші — це предмети неживої природи, що привертали увагу людини якимись особливими рисами. Справді, фетишистські уявлення пов’язувалися не з усіма, а лише з особливими предметами та явищами. Для людини ранньородового суспільства, наприклад, не кожний камінець міг бути фетишем, а лише той, який вражає уяву особливостями форми чи обставинами, за яких його знайшли.
Але неправильним було б за прикладом де Брюса та деяких інших дослідників, вважати фетишизм за віру в надприродні властивості мертвих предметів. Таке тлумачення фетишизму суперечить самій його сутності як уособленню неживої природи. Фетиші — не просто предмети, а, за уявою людини, що їх вшановує, — істоти, наділені власним життям і здатні саме завдяки якимось таємничим, надприродним, надчуттєвим властивостям певним чином діяти на людину та її довкілля, тобто цим предметам приписувалися не притаманні їм властивості (здатність зцілювати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні і т. ін.). Якщо після звертання до предмета людині вдавалося досягти успіху в практичній діяльності, вона вважала, що в цьому їй допоміг фетиш, і залишала його собі. Якщо ж людина зазнала якої-небудь невдачі, то фетиш викидали чи заміняли іншим. Поводження первісних людей з фетишами говорить про те, що вони не завжди ставилися з належною повагою до обраного предмета: за зроблену допомогу йому дякували, за безпорадність “карали”. З цієї точки зору є цікавим африканський звичай катування фетишів, причому не тільки для їхнього покарання, але і для спонукання до дії. Наприклад, просячи про що-небудь фетиш, африканці вбивали в нього залізні цвяхи, думаючи, що після цього фетиш краще запам’ятає звернені до нього прохання й обов’язково виконає їх.
Завантажити реферат