Виникнення уніатства

Наступною акцією, яка мала на меті блокувати можливий союз українців-православних і греко-католиків, була так звана Пінська унія. Вона проводилась після 1921 р. в вигляді щорічних нарад єзуїтів у Пінську, де обговорювався хід безпосереднього навер­нення православних Західної України і Західної Білорусії в ла­тинсько-польську віру. Духовні і світські владики нової Польщі сповна врахували досвід Брестської унії і на цей раз обрали інший шлях. Передусім — ніякої прямої унії православної церкви з Римом, як це було в Бресті, і зробили греко-католицьку церкву рівноправною у формальному плані перед Римом з польським костьолом. Не могло бути й мови про збереження східного об­ряду, бо саме врятування обряду дало можливість греко-католи­кам значною мірою зберегти свою самобутність, а пізніше вести боротьбу за національне відродження. Греко-католицька церква заважала в проведенні великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Мимоволі зас­відчують це і матеріали Львівського собору: «З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаб­лення і нищення греко-католицької церкви» (Діяння собору гре-ко-католицької церкви у Львові. 8—10 березня 1946 р. — Львів, 1946. - С.88).

Проте, незважаючи на утиски, церква вже сама мала сили го­тувати собі духовенство — крім польських духовних закладів розросталася мережа українських гімназій і видавництв, велася боротьба з полонізацією народної освіти, за відкриття україн­ських шкіл. Відновлювалися, реформувалися і створювалися нові політичні, місіонерські і культурно-просвітницькі структури, що охоплювали більшість українського населення.

Водночас, відомі приклади нападок уніатських церковників на окремих письменників. У 1935 р. уніатський журнал «Католиць­ка акція» надрукував список «заборонених книг», до якого було включено понад 100 назв творів української, російської та світо­вої класики. Так, серед імен авторів, твори яких було оголошено «злими» або «сумнівними», можна зустріти такі відомі імена: Є.Гребінка, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, Л.Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т.Шевченко, В.Короленко, М.Лесков, Л.Толстой, А.Чехов та багато інших (Католицька ак­ція. —Львів, 1935. — № 3).

До 1946 року в Західній Україні було 3 тисячі греко-католиць-ких і 250 православних парафій. На кінець 80-х років Російська православна церква мала тут 3156 парафій. Українська греко-католицька церква була в підпіллі і за кордоном. У час перебу­дови, у час гласності, демократизації та відновлення історичної справедливості стало безсумнівним, що відкладати легалізацію УГКЦ (чи УКЦ) далі не вийде. Однак власті, за бюрократичною звичкою, вдалися до тактики затягування, відмов, внаслідок чого втратили контроль над цим процесом. Почалось бродіння в ма­сах, захоплення церков, тощо. Уникнути цього Можно було б, якби легалізацію церкви власті почали з того, з чого починалась її ліквідація — з ієрархії, церковної власності, собору . Тепер же це доводиться робити під тиском «знизу», а люди, розуміючи це, намагаються, щоб цей тиск був постійним і неослабним.

Ніякі документи, навіть прийняті на уніатському соборі, не мо­жуть відвернути населення від релігії, якщо в них є потяг до неї.

Чотири десятиліття греко-католицька церква на західноукраїн­ських землях перебувала на нелегальному становищі, і її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була «конститу­ційна свобода» і що залишається від прав людини, якщо вирі­шення ідеологічних проблем перекладається на репресивний дер­жавний апарат. Щоб усе це стало уроком для наступних по­колінь, воно мусить увійти в історію, створення якої слід почи­нати вже зараз, по гарячих слідах. А вивчати й осмислювати є що: глибока конспірація, підпільна' підготовка і висвячування духовенства, нічні, таємні як на зорі християнства богослужін­ня, напади «невідомих» на священиків, попередження, затри­мання, обшуки, штрафи, арешти, різноманітні провокації тощо.

Питання відродження, відновлення статусу греко-католицької церкви в Україні пов'язувалося із загальним процесом відрод­ження національної культури, мови, самосвідомості українсько­го народу, необхідність розв'язування релігійних питань була підтримана досить значними політичними силами нашої держа­ви.

З 1985 року встановлюються демократичні, гуманні відносини між державою і церквою.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви набув організованого характеру. Створений «Комітет за­хисту Української католицької церкви» звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватика-ну, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Ук­раїнської католицької церкви на території західних областей України. Все це, звичайно, дозволило поставити питання щодо легалізації греко-католицької церкви та її реєстрації. ЗО листо­пада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зро­била заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 р. греко-католицька церква взагалі і ок­ремі церковні структури зокрема були зареєстровані як юридичні особи. Кожна єпархія, деканат, парафія чи навчально-духовні заклади церкви були юридичне оформлені. Таким чином, Ук­раїнська греко-католицька церква була остаточно повністю ле­галізована і публічно визнана. Головою греко-католицької цер­кви став Блаженнійший Мирослав — Іван кардинал Любачів-ський, який до 1991 р. знаходився у Римі.

З перших днів свого існування всі зусилля церкви були спря­мовані на зміцнення духовного життя, своєї внутрішньої струк­тури, встановлення відповідної адміністрації у єпархіях в межах України, налагодження зв'язків із греко - католицькою церквою у діаспорі.

Сучасний стан греко-католицизму.

Сьогодні Українська греко-католицька церква має 11 єпископів, три єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську) та більше 5 мільйонів віруючих. Громади греко-католиків є у Києві, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Вінниці, Житомирі, Луцьку і т. д^

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів гре­ко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, свя­того Вікентія (бельгійки). Пресвятої Родини, сестри — служеб-ниці. Всі ордени мають спільне призначення — проводити яко­мога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. На­приклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сест­рами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним ви­хованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслугову­ють хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити ак­тивно займаються місіонерською діяльністю та підготовкою кадрів для церкви.

Особлива увага з боку керівників греко - католицької церкви приділялася і надалі приділятиметься семінаріям, питанням підго­товки майбутніх священиків. З цією метою семінаристів відряджають за кордон на навчання. Для подальшої організації єпархій і адміністративного об'єднання єпархіального духовенства вла­дики відновили деканати — осередки об'єднання клиру. Катех-ітичні курси — не лише для священиків і монахинь, а особливо для світських людей — забезпечили педагогічними посібниками і методологічними розробками для євангелізації дітей та молоді. Організація місій, які відбуваються переважно під час Великого Посту, стала найбільш ефективним засобом для духовного відрод­ження у парафіях. Діють греко-католицькі семінарії: львівська, івано-франківська, мукачівська та василіанська духовна семіна­рія, де загалом навчається близько 600 семінаристів. Засновано видавництво, виходять газети та журнали.