Фізичні особи

Правовий статус громадян (фізичних осіб) як суб'єктів ци­вільного права. Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відно­синах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільне значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли лю­дина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист грома­дянина як особи, як суб'єкта права.

Варто усвідомити, що суб'єктом права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок виро­блених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежніс­тю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обме­женими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гід­ність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зу­мовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випад­ку, якщо в законі не передбачено подібної підстави при­пинення правовідносин) або призводити до інших нега­тивних для порушника наслідків.

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правозда­тність і цивільна дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність громадянина мати цивільні права і обов'язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широко­му і вузькому значенні. У широкому значенні під пра­воздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо),

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність* застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не по­в'язана з іншими галузями права. Чисельні норми конс­титуційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють від­носини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мі­рою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент наро­дження. Це означає, що ще до народження людини сус­пільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав лю­диною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чин­не законодавство України не встановлює якогось міні­мального строку, який має прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його наро­дження.

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так, Пленум Верхо­вного суду України в постанові «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звер­нув увагу судів на те, що особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого. Припустимо, що одразу ж після на­родження дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла, чи відкри­вається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Керуючись зазначеною постановою Пленуму Верхо­вного суду, потрібно дати негативну відповідь. А якщо так, то виникає запитання: яке практичне значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з мо­менту народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. 30 цивільного кодексу закріпив пра­вило, згідно з яким дитина не вважається народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.

Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на за­няття підприємницькою діяльністю, вибір місця прожи­вання тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та ін­ших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та ін­шою, не забороненою законодавчими актами, діяльніс­тю; самостійно або разом з іншими громадянами і орга­нізаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та ін­шого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й ви­значається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припи­нення цих прав, за винятком випадків, коли така відмо­ва допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної право­здатності - добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження циві­льної правоздатності може бути випадок, коли громадя­нин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної пра­воздатності є також закріплена в законодавчих актах за­борона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаю­чи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава по­винна компенсувати його пільгами соціального та ін­шого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності до­пустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням по­рядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Пев­но, саме це призвело до того, що в літературі панує дум­ка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосу­вання деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення грома­дянина права займати окремі посади або займатися пев­ною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздат­ності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.