Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII ст. — друга половина XVIII ст.)

Територія. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північ­на Буковина (Пониззя), Закарпаття (Закарпатська і Підкарпатська Русь) — входили до складу кількох держав з різним юридичним статусом. З середини XVII ст. до останньої чверті XVIII ст. Східна Галичина входила до складу Речі Посполитої як частина Руського воєводства, Північна Буковина з кінця XIV ст. до російсько-туре­цької війни 1768—1774 pp. — до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Османської Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, що перебувало теж під протекторатом Туреччини. У 1687 p. під час австрійсько-турецької війни війська габсбурзької імперії окупували територію Трансільванії. На Карловицькому конгресі 1698— 1699 pp. Габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над Трансильванією, а, отже, і над Закарпаттям.

Селянство. У XVII—XIII ст. переважною масою феодально залежного населення західноукраїнських земель було селянство. Як і у Речі Посполитій, воно було неоднорідним класом. Поряд із невеликою частиною особисто вільних селян — кметів, чиншових селян, які несли феодальну повинність на користь держави, існува­ла велика група державних, церковних, приватне залежних селян, що перебували у кріпацькій залежності. До них відносились й тяглові селяни, які мали хату, робочу худобу, земельні наділи, від­робляли панщину і виконували інші повинності на користь як фе­одала, так і держави. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городни­ки, халупники, володіли тільки присадибними ділянками. Підсад­ки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили у чужих дворах "по сусідах", батрачили у заможних селян і міщан.

У XVIII ст. у зв'язку з тим, що кріпацька праця ставала все менш продуктивною, поміщики почали вдаватися до форм і різно­видів як натурального, так і грошового оподаткування, що супро­воджувалося обезземелюванням селян. На початку XVIII ст. кіль­кість коморників у Східній Галичині зросла від 0,1 до 2%, халупни­ків і загородників — від 19 до 29%, селян, які мали менше 1/4 лана*, - від 19 до 20%.

У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Галичині досягла 41% загальної кількості селян проти 30% у другій половині XVII ст. Тривалість панщини на тяглових землях залишалася висо­кою — 6—7 днів на тиждень з лану*. Прагнучи підвищити продук­тивність підневільної праці, поміщики вдавалися до урочної систе­ми, ретельної фіксації усіх видів панщини. Звичайно нормою був десятигодинний робочій день взимку і шістнадцятигодинний — влітку. Зберігалися натуральна данина і грошовий чин. Селяни також виконували на пана багато інших робіт: подвірну повинність, шарварки (ремонт шляхів, мостів та ін.), ґвалт, толоки (обов'язкові роботи понад панщину під час робіт влітку за поміщіцькі харчі). Крім перелічених повинностей, селяни були зобов'язані сплачувати поміщику за користування шляхами (шляхові), вилов риби у ставах та річках (ставщину), користування лісами (лісові). Особливою формою експлуатації селян і джерелом доходів поміщиків були надходження від панських монополій, перш за все горілчаної. Важким тягарем для селян були участь у посполитому рушенні (ополченні), а також стації — збирання різних припасів на утриман­ня військ.

На зростаючу феодальну експлуатацію селяни відповідали ма­совим рухом гайдуків і опришків. Влітку 1734 p. гайдуки під прово­дом Верлана оволоділи містом Броди. Рух опришків був поширений на Покутті — південно-східній частині Галичини, що прилягала до Карпат на кордонах Польщі, Молдови та Угорщини. Особливо активізувався цей рух в першій половині XVIII ст. У 1744—1745 pp. ватажок опришків Олекса Довбуш здійснив походи на Перемишль, Дрогобич, Турку. Його звернення до населення "проти князів" мало антифеодальний характер.

Значна частина селян Закарпаття наприкінці XVII ст. перебу­вала у залежності від угорських феодалів чи держави. Такі категорії селян, як обаді, удворники, лібертіни, сабодаши мали своє госпо­дарство, користувалися земельними наділами, виконували повин­ності на користь держави і феодалів. Желяри та таксалісти теж мали присадибне господарство, але були позбавлені польових наділів. Вони також були зобов'язані виконувати феодальні повинності.

У Закарпатті, як і в інших західноукраїнських землях, тривав процес позбавлення селян польової землі. Так, в Ужгородській домінії лише 2,2% селян обробляли повні наділи**, близько 44% користувалися половиною наділу, інші — і того менше. Феодальні повинності селян, по суті, не обмежувалися законом. В Ужгородській домінії наприкінці XVII ст. існувало п'ять різновидів грошових податків і панських повинностей. Селяни платили подушну подать ("динар вільний"), порцію-податок з селянського подвір'я, чинш, ценз тобто фіксований оброк. Крім цього, на користь держави, а також церкви сплачувалися десятина і дев'ятина (нона). Селяни платили подорожнє, подать з котла — за виробництво горілки та пива, і, навіть, за невживання горілки, яка вироблялася у поміщи­цьких винокурнях ("суха корчма"). Селянським обов'язком було одарювання поміщиків до свят мунерою (кухонною платою). Розмір таких дарунків залежав від примхів феодалів. До місцевих повин­ностей відносилися комітатський податок та вермельщина — тру­дова повинність, що стосувалася місцевого самоврядування*.

У Мукачівській домінії в 1659 p. кожний надільний селянин мав відпрацювати своїм тяглом 105 днів панщини на рік, желяри відробляли 50 днів "пішої" панщини. Наприкінці XV11 ст. в Ужго­родській домінії обаді половину робочого часу перебували на пан-шині. В окремих домініях безземельні селяни складали близько 85%.

У Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVIII ст. Особисту свободу зберегла тільки та частина селян, яка перебувала на військовій службі.

Однією з форм антифеодальної боротьби селянства, інших верств населення західноукраїнських земель була міграція на схід­ноукраїнські землі, де вони вступали до козацтва, брали участь в антифеодальних війнах. Однак в силу об'єктивних і суб'єктивних причин козацтво як стан в західноукраїнських землях не склалося.

Міщани. Феодальні виробничі відносини перешкоджали міс­там розвиватися належним чином, де найбільшими привілеями користувалася заможна верхівка — патриціат (купці, домовласники, власники міської землі). Вони були тісно пов'язані з магнатами, протистояли середнім і найбіднішим городянам. Переважна части­на ремісників об'єднувалася у цехи. Найнижчу ланку міського населення складали партачі — позацехові дрібні ремісники, різно­роби, поденники.

У середині XVIII ст. в містах Східної Галичини проживало 333 тис. чоловік або 12,8% всього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.

На початку другої половини XVIII ст. для жителів міст був встановлений новий податок-акциз у вигляді проценту від вартості товарів, проданих на ринках. Зберігалися і старі податки: шележні — податок на напої, чопові, якими обкладалися виробництво і продаж у міських шинках пива, меду, вина та оковитої, шос — міський податок на домовласників, губерна — обов'язок утримува­ти королівське військо під час його перебування в місті. Наприкінці XVII ст. правове становище міського населення визначалося кате­горією міст. Залежно від величини і кількості населення вони поділялися на три групи: Львів, королівські і муніципальні. Грома­дянство у кожному місті було спадковим і тривалий час в них зберігався старий порядок його одержання та втрачання.