Суспільний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробни­цтво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало казні. Закладе­ну у 1719 p. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни. В 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. чоловік. У другій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський "Арсенал", луганський ча­вунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було створено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, замо­жним козакам, поміщикам. В останній чверті XVIII ст. на Лівобе­режжі та Слобідській Україні працювало 200 мануфактур.

В матеріальному виробництві України йде спеціалізація, чіткі­ше визначаються окремі галузі. У 1722 p. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті). Зростають і економічно міцніють українські міста, закладаються нові.

Україна була торговою державою. Вона постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експор­туються худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Тради­ційно вона вела торгівлю із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. У 1754 p. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Треба підкреслити, що гетьмани, особливо t. Мазепа, приділяв багато уваги управлінню економікою України, що сприяло її зміц­ненню. Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського народу.

Українське суспільство XVIII ст., як і в усій Європі, ще залишалось феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. оформлюються старшинські династії — Апостолів, Безбородьків, Ґалаґанів, Горленків, Кочубеїв та інші. Верхівку українських феодалів складало бунчукове товариство, яке створив 1. Мазепа (перше згадування про нього відноситься ще до 1685 p.). Спочатку це були особи з близького оточення гетьмана. Вони не мали визначної посади і виконували почесні обов'язки — супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище,як і маєтності, стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана та генера­льного суду. З часом до цієї групи почали входити усі, хто раніше перебував у складі генеральної старшини чи на посаді полковника.

Наступна група — значкове товариство. Його члени займали те ж становище, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву "знатне військове товариство".

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель здобули українські феодали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським — землі України.

Крім цього, українська землевласницька еліта прагнула в усьо­му зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських уря­довців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснуван­ня в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка одночасно мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат під­сумки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Разом з тим, царський уряд надав, як раніше було визначено, права росій­ського дворянства представникам верхівки. Безбородькам, Завадов-ським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 p. комісія по складанню уложення підтвердила вільності українського шля­хетства, рівність його прав з правами російського дворянства. У 1764 та 1783 pp. вийшли укази про включення українського шляхе­тства та козацької старшини до складу дворянського стану Росії. У 1797 р. на них було поширено дію "Грамоты на права, вольности и преимущества росийского дворянства". Наприкінці XVIII ст. вже на всю Украшу була поширена дія Табеля про ранги.

Духовенство. Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а у другій половині XVIII ст. — Духовний регламент та штатний розклад 1764 p. За Указом від 10 квітня 1794 p. митропо­литам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російським.

Селяни-посполиті. Число вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшувалося. У 1731 p. вони складали лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 p. з посполитів, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчим обов'язком селянина було відбування панщини. У 1710 p. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі ця повинність складала 4—6 днів. У подальшому і на Гетьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбували також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову, виконували роботи, пов'язані з будівництвом фортець, риттям ка­налів та ін.

У 1706 p. 1. Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 p. універсал Скоропадського наказав старшині не допускати селянських перехо­дів. У 1739 p. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися у іншу місцевість, але за умов, що виконає усі повинності та одержить дозвіл на це власника і місцевої адміністрації.

Експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою, закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вони час від часу зверталися до царського уряду за захистом своїх прав і привілеїв, наполягали на введенні кріпосного права в Україні. 22 квітня 1760 р. за уніве­рсалом К.Розумовського (його підтвердила у 1763 p. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але у останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 pp. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 p. введений подушний податок в Слобожанщині, а у 1783 p. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 p. Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджував, що з порушниками обійдуться суворо, "по общегосудар-ственым установленням". Очевидно, акт 1783 p. був лише юридич­ною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду.