Київська русь під владою Польщі та Литви. Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і поль­ськими феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на зем­лю означало збереження класового розподілу суспільства на експ­луататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на економічне і правове становище населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств феода­льного класу на українських землях визначалося розмірами їх земе­льної власності. Починаючи з кінця XIV ст., і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загар­бання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєн­ня пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово зем-іі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їх власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від польського короля і Великого князя Литовського земельні пожалу­вання за службу. Жалуваними землями вони володіли удвох формах: тимчасовій — доки виконували службу на користь сюзерена ("на поживенье", "до волі та ласки господарської"), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст., роздачі земель в умовне володіння стають звичайним явищем на українських землях. Такі роздачі здійснювалися не лише Великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адмініст­рації — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагали­ся закріпити свої права на ці землі. Якщо у XVI ст. землі роздава­лися "до живота", тобто до смерті володаря, то, починаючи з ЗО—50-х років XVI ст., землі вже давалися "до двох животов" (до смерті васала і його сина) і навіть "до трех животов".

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Головним центром вели­кого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина. Саме на Волині знаходилися володіння князів Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, в Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського. Про економічну і політичну мо­гутність великих землевласників в Україні свідчить той факт, що у першій половині XVI ст. декілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевлас­ники оформилися у вищій феодальний стан, що отримав назву "магнати", і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя литовського або польського короля. В руках магнатів зосе­реджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання "князів і панів хоругових".

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовсь­кому було оформлено привілеями 1492 і 1506 pp., у відповідності з якими Рада великого князя ("пани-Рада"), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалеж­ного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтри­мував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою "пани-Рада". У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або "пани-Рада".

Литовський статут 1588 p. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

Протягом другої половини XVI ст. — першої половини XVII ст. в українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з "Полисом землі Волин­ської" 1528 р. в цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатсь­ких і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині, 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 "димами", тобто 3/4 усіх селянських господарств. Найвпливовішими землев­ласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі. У другій половині XVI ст. їм належало близько 1/3 земельних угідь (32,6%) усієї Волині, а наприкінці XVI ст. — понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн. моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 000 чиншовиків.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння в укра­їнських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 p. Зага­рбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. "Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою".

Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.

Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи і XVII ст., з їх кола сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українсь­ких землях була шляхта — середні і дрібні землевласники.

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Га­личини сприяло широким пожалуванням українських земель польсь­ким шляхтичам. У той же час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польсь­кі шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і натуральні подат­ки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже досить широко користувалася шляхта в Польщі.