Право (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.)

Право України у період, що вивчається, розвивається, як і держава, по шляху демократизації. XX з'їзд КПРС закликав усі партійні та радянські органи пильно стояти на сторожі законності. Адже командні риси права виявилися сильнішими і в багатьох випадках перемагали демократичну тенденцію.

Гарантією зміцнення законності мала стати кодифікація зага­льносоюзного і республіканського законодавства. В історії права УРСР це була уже друга кодифікація. Кодифікаційні роботи розпо­чинаються тут у травні 1956 p. Особливо вони пожвавилися після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого 1957 p. віднесла до відання союзних республік законодавство про устрій судів союзних респуб­лік і прийняття цивільного, кримінального та процесуального ко­дексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання Основ законодавства в цих галузях. Це нововведення мало за мету зміцни­ти демократизм федеративної структури радянського права.

Вводився такий порядок кодифікації: щодо принципу верхо­венства союзного закону спочатку розроблялися та приймалися Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік, а згодом, в розвиток цих Основ, в союзних республіках розробляли та прий­мали кодекси.

Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась високок­валіфікованою підготовкою актів, що кодифікувалися. Поступово кодифікація перетворилась в постійну частину повсякденної зако­нодавчої діяльності України.

Під час кодифікації, в період, що вивчається, в УРСР були прийняті та стали чинними Закон про судоустрій УРСР (1959 p.), Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 квітня 1961 p.). Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 січня 1964 p.)**, а також багато принципових нормативних актів майже з усіх галузей законодавст­ва. Однак не всі вони мали послідовно демократичний характер, чимало з них були консервативними, що об'єктивно відображало зусилля командно-адміністративної системи зберегти свої позиції. Зокрема, зберігалася така з її основ, як участь партії, її центральних органів у нормо творчому процесі, їх керівний вплив на цю діяль­ність.

У лютому 1962 p. Рада Міністрів УРСР доручила Міністерству юстиції до 1 жовтня 1962 p. підготувати до друку рукопис у шести томах хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду, що були прийняті у період 1917—1961 pp. Це зібрання призначалося до загального використання*.

Цивільне право. Основа цивільно-правового регулювання — право державної власності — залишилася непохитною. Як завжди, воно спрямовується на розвиток і зміцнення державної власності.

У цей період значно збільшується кількість об'єктів права державної власності.

З відання Союзу РСР у безпосереднє відання України було передано чимало промислових підприємств та галузей народного господарства (вугільна, нафтова, паперова, деревообробна та ін.). Разом із тим були поширені права України з управління підвідом­чими господарствами. У 1953-1956 pp. під управління України перейшло приблизно 10000 підприємств і організацій. Це підвищи­ло частину республіканської продукції з 36 до 76%**. Промисло­вість залишалась пріоритетною галуззю економіки. Старі підприє­мства модернізувались, будувалось багато нових.

^Збільшення об'єктів державної власності було досягнуто та­кож за рахунок реорганізації, точніше — ліквідації промислової кооперації. Це безпідставно, ненауково мотивувалося тим, що, нібито, кооперативні підприємства, у порівнянні з державними хоча і були недосконалим видом підприємств, але в процесі побу­дови соціалізму вони вже втратили характер кустарно- кооператив­ного виробництва і по суті не відрізнялись від державних. З 1956 p. розпочалось згортання промкооперації. Згодом вона була повністю знищена, а її артілі передано до державної власності.

У середині 50-х років коло об'єктів державної власності по­повнили нові зернові радгоспи, а також радгоспи, у які були перетворені деякі колгоспи.

Врешті-решт Україна виявилась перенасиченою промислови­ми підприємствами. Але це поспішне перенасичення мало не лише позитивні наслідки, воно негативно відбилося на стані природи та якості продукції.

Вже на початку 1957 р. обсяг промислової продукції в Україні у порівнянні з 1940 p. збільшився у чотири рази.

Частина фонду державної власності направлялась на посилен­ня колгоспного ладу. У 1958 р. МТС були реорганізовані в ремонт­но-технічні станції (РТС), а їх техніка вводилась у цивільний обіг, щоб її могли купувати колгоспи. Це нововведення розглядалося як юридична база зближення власності державної і власності коопера­тивно-колгоспної. Головне ж полягало у тому, що воно означало принципове визнання можливості запроваджувати об'єкти держав­ної власності — знаряддя виробництв — до цивільного обігу.

Була визнана нова, третя форма соціалістичної власності — власність громадських організацій, у тому числі, як виявилося, і власність компартії.

Як і раніш, закон піклувався, щоб майно, яке знаходиться в особистій власності, не використовувалось для одержання нетрудо­вих доходів.

Розширюються житлові права громадян. Було скасовано адмі­ністративне виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.,

Цивільне право багато займалося врегулюванням договірних відносин між підприємствами, господарськими організаціями. У травні 1955 p. було знято заборону на продаж, обмін та відпуск на сторону обладнання і матеріалів. Цей акт усував серйозні перешко­ди цивільному розподілу та перерозподілу об'єктів державної влас­ності між їх володарями і доцільному, за прямим призначенням, їх використанню.

Але підприємства і господарські організації все ж не мали необхідної самостійності для участі у цивільному обігу. Вони підля­гали централізованому плануванню та адміністративному розпоряд­женню з боку відповідних відомств.

Тим часом, особливо на початку 60-х років, усе більше усвідо­млюється необхідність використання вартісних важелів управління, йдеться про підготовку до впровадження на підприємствах повного госпрозрахунку. На жаль, цей напрямок у розвитку економіки і права не був належним чином забезпечений.

Трудове право. У період, що вивчається, основним джерелом правового регулювання праці залишався КЗпП 1922 p. Але його постійно доповнювали норми, які розширювали трудові гарантії.

23 квітня 1956 p. було скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення роботи*. На початку 1957 p. відмовилися від призивів-мобілізацій молоді до ремісничих та залізничних учи­лищ. Відтепер, як і до 26 червня 1940 p., працівник мав право припинити трудові відносини, попередивши про це адміністрацію за два тижні до вказаного ним строку залишення роботи. Таким чином було відновлено право громадянина за власним бажанням укладати та розривати трудовий договір.

З метою поліпшення охорони праці підлітків заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років.

Йде процес скорочення робочого часу. З 10 березня 1956 р. для робітників і службовців робочий день у передвихідний день скороче­но на дві години. З 1958 p. розпочало переведення усіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день, який завершився у 1960 p.