Перемога Лютневої революції. Крах самодержавства і початок створення в Україні нових політичних структур

Лютнева революція 1917 p. була зумовлена ходом економічно­го і політичного розвитку Російської імперії. Як і будь-яка револю­ція, вона була б неможлива без надзвичайного загострення супере­чностей усередині старого ладу. Що них, перш за все, відносилися суперечності між трудом і капіталом, між селянами та поміщиками, між відсталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістич­ним містом. Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися і в Україні, де вони ще більше загострювалися внаслі­док політики національного гноблення, яку проводив царизм.

За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905— 1907 pp., була демократичною, точніше — загальнодемократичною. Проте ситуація в країні до 1917р. на відміну від передодня першої російської революції була іншою. За десятиріччя після 1907 p. Росія значно просунулась по шляху розвитку капіталізму. Істотно зріс промисловий потенціал країни, неухильно тривав процес концент­рації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їх зв'язки з державним апаратом.

Цей процес яскраво спостерігався в Україні — найважливішо­му регіоні Російської імперії. Тут сформувалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя — з розвинутими цукро­вою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуван­ням; Південь, який поділявся на Криворізько-придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням — і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю. Слід також виділити Харківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, ха­рчова промисловість) райони.

В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати "Продамет", "Продву гілля", "Продруда", цукровий синдикат та ін. У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі акці­онерні товариства зосередили 98,2% усього акціонерного капіталу.

Монополістичний капітал почав усе активніше впливати на державний апарат. Здійснювався процес переростання монополіс­тичного капіталу в державно-монополістичний. В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і взаємозрошення державного господарства та приватної промисловості. Внаслідок цього утворю­вався єдиний комплекс державно-монополістичного господар­ства.

Проте і до початку 1917 p. розвиток монополістичного капіта­лу не змінив значною мірою аграрного характеру економіки країни. Капіталізм був "обплетений" густою сіткою пережитків феодальних виробничих відносин. В Україні 8,9 млн. десятин кращої землі належали дворянам. Крім того, величезна кількість землі знаходи­лась у царській родині, церкви та монастирів.

Аграрні перетворення П.Столипіна, і перш за все ломка об­щинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання тут капіталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феода­лізму і пов'язаних з ними соціальних суперечностей. Більш того, внаслідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.

Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гноблен­ням національним. Самодержавство, сповідуючи принцип "поділяй і володарюй", цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм. Пов­ною мірою це виявлялося в Україні. Тут царська влада закривала українські школи, клуби "Просвіти", газети та журнали, забороняла твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напрямку. Українці, як і інші приг­ноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р. вважалися "чужородцями". Жорстоких утисків з боку самодержавства зазнавав і трудовий російський народ.

Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ре­сурси, країна з вини царизму та правлячої верхівки знаходилася на межі убозтва. Ще до початку 1917 р. в Росії виникла революційна ситуація.

Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв'яз­ку із світовою соціально-економічною, політичною і національною кризою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тіль­ки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисло­вості. На 1 млн. 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочався товарний голод, інфляція, в містах і промислових пові­тах не вистачало продовольства.

у/Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 р. в Петрограді, а вже 27 лютого озброєні робітники та солдати майже повністю оволоділи столицею Російсь­кої імперіїл/У ніч на 28 лютого були заарештовані міністри остан­нього царського уряду. 'Незабаром революція перемогла у всій країні.\Розвалилася багатовікова монархія.

Повалення царизму. Зречення від імператорського престолу Миколи II і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на російський престол відбулися на початку березня.\Але офіційно республікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися маневри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення у трохи іншому вигляді монар­хії в майбутньому.

Пролетаріат Петрограда приступив до утворення міської Ради робітничих депутатів, перше засідання якої відбулося 27 лютого. І березня Рада поповнилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів. За прикла­дом Петрограда Ради робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депутатів почали виникати в містах і селах України.

Більша частина депутатів Петроградської Ради, як і Рад, що виникли в інших районах країни, в цей період підтримувала мен­шовиків та есерів, які керували Радами. У діяльності Рад в цей час спостерігався політичний плюралізм.

Меншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, були партіями соціалістичними. Вони ставили за кінцеву мету побудову шляхом реформ соціалістичного суспільства. Проте вони вважали, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демокра­тичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не повинен прагнути до влади. Члени цих партій багато зробили для повалення царизму, перетворення Росії на демократичну республіку. Їх прог­рама подальшого розвитку країни докорінно відрізнялася від планів і політики екстремістського крила російської соціал-демократії, яке складалося з більшовиків.

Останні твердили, що Росія у своєму розвитку досягла вищої стадії капіталізму — імперіалізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Хоча Росія ще не відносилась до найрозвиненіших капіталістичних держав, В.Ленін вважав, що готовність Росії до соціалістичної революції необхідно розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Вибух у Росії В.Ленін трактував як початок світової соціалістичної революції. Більшови­цька партія в основу своєї тактики на початку 1917 p. поклала вказівки В.Леніна про те, що Лютнева революція є лише етап у боротьбі трудящих мас за своє визволення, що вона повинна пере­рости в революцію соціалістичну. Подальша історія показала трагі­чність такого вибору. Конкретний план боротьби за перехід від демократичної революції до соціалістичної В. Ленін виклав у "Кві­тневих тезах". Щоправда, в них тоді було ще зроблено висновок про можливість мирного розвитку революції шляхом завоювання кому­ністами більшості в Радах. Тому вони і висунули лозунг "Вся влада Радам", обіцяючи кожному робітникові, солдату, селянину участь в управлінні державою. На ділі ж єдиновладдя Рад створювало ідеа­льні умови для диктатури однієї партії, тієї, яка візьме контроль над Радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів з Рад. Курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке в процесі суспіль­ного розвитку виробило принцип поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову — як необхідну передумову демократії. Відмов­ляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися й від де­мократії, вступали в конфлікт з переважною більшістю населення і підштовхували у кінцевому підсумку Росію до громадянської вій­ни. Петроградська Рада спочатку виявила себе як демократична влада, претендуюча на роль всеросійського державного центру.УУ перші дні революції на роль керівної влади претендував також буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи. За згодою між лідерами Тимчасового комітету і керівництвом Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів був утворений Тимчасовий уряд. формально він нікому не підпорядковувався, але фактично йому доводилося діяти під контролем Тимчасового комітету, з яким до травня 1917 p. він здійснював спільні засідання.'/В той же час Петроградська Рада зв'язала уряд рядом обов'язків і стежила за їх виконанням.