Право першої половини XIX ст.

Перша половина XIX ст. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законода­вства, інших юридичних норм, які раніше визнавались Російською імперією.

У 1840—1842 pp. на території України, що входила до складу Росії, було введено в дію "Свод законов Российской империи".Це призвело до уніфікації системи джерел права, що діяли в Україні, і виключило застосування норм попереднього права. В той же час у всіх районах України глибоко шанувалися звичаї. Тому як джерело права норми звичаєвого права не були викорінені до кінця періоду, який досліджується.

Кодифікація права. Всі роботи по кодифікації українського права проводилися паралельно та з огляду на кодифікацію права Російської держави.

ифщійний привід кодифікації місцевого права України пов'я­зувався з необхідністю упорядкування норм, що діяли в Лівобереж­ній і Правобережній Україні, а також максимально наблизити правові системи України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства. Загальне керівництво кодифі­каційними роботами з 1804 по 1808 pp. здійснював М.Сперанський. Головою Української кодифікаційної комісії був граф П.Завадовсь-кий. Групу кодифікаторів права Правобережжя очолював А. Повста­нський, Лівобережжя — Ф.Давидович. Їх зусиллями були складені "Свод местных законов губерний и областей, присоединенных от Польши" та "Собрание гражданских законов, действующих в Ма­лороссии" ("Собрание малороссийских прав 1807 г.").

"Собрание малороссийских прав" стало першою в Україні систематизованою збіркою реально діючих норм цивільного права. Наприкінці 1807 p. його відредагований примірник було передано для перевірки у II експедицію кодифікаційної комісії, де він і залишився на довгі роки.

У 1826 р. "Комиссию составления законов" перетворено у друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинно було постійно займатися кодифікаційними роботами. Результатом діяльності відділення стали "Полное собрание законов Российской империи", публікація якого почалася у 1830 р., та "Свод законов Российской империи", що почав виходити з 1833 p. У 1830—1833 pp. у складі відділення працювала група під керівниц­твом І.Даниловича, яка підготувала "Свод местных законов запад­ных губерний") (Правобережної України та Білорусії). У 1838 p. проект Зводу затвердила Державна рада, але юридичної сили чин­ного джерела права він так і не набув- За своїм характером Звід був збіркою цивільного матеріального та процесуального права.

У процесі запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії на Україну в 1840—1842 pp. було поши­рено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. При підготовці другого видання "Свода законов Российской импе­рии'' у 1842 р. було затверджено до включення в 10-й том Зводу ряду норм "Свода законов западных губерний" для застосування їх лише у Чернігівській та Полтавській губерніях.

На Правобережну Україну поширювалося виключно російське законодавство. У двох зазначених губерніях законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до "Свода законов Российской империи". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей.

Цивільне право. З розкладом феодалізму і загостренням класо­вих суперечностей у кінці XVIII і початку XIX ст. значна частина земельних наділів вільних селян і козаків перейшла до поміщиків. У 1828 p. право власності козаків на землю було обмежено. Іменним наказом заборонявся продаж землі, що належала козакам на правах власності. Зміст цієї заборони був дещо змінений у 1845 p.

Виходячи з правової традиції, на Правобережжі допускалося право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до введення загальноросійського законодавства. Право дворян розпо­ряджатися нерухомою власністю не мало обмежень. Кріпосний стан селян визначався не тільки положеннями, закріпленими у "Своде законов Российской империи", а й сеймовими постановами про пожалування селян, а також судовими рішеннями. Звід встановлював на Правобережній Україні більш високий вік настання дієздатності.

Політику лавірування царський уряд здійснював у Правобе­режній Україні, де поміщиками переважно були поляки, прямо чи побічно пов'язані з польським національно-визвольним рухом. У 1848 p. було проведено інвентаризацію їх земельних володінь. Інве­нтарні правила визначали розміри селянських господарств, форми взаємовідносин між селянами і поміщиками. Зафіксовані інвентар­ними правилами земельні наділи, формально не підлягали змінам.

У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні порівняно з Росією полягала у наданні влас­никам вотчин права продавати свої вотчини тоді, коли вони за договором чи судовим рішенням перебувають у тимчасовому воло­дінні третіх осіб.

Укладення шлюбу передбачало договір між двома сторонами, усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо додержува­лися усі обряди весільного процесу, які не завжди збігалися з церковним обрядом. Крім так званих законних шлюбів з церковним вінчанням, в Подільській, Київській та Волинській губерніях існу­вав шлюб "на віру", по суті, цивільний шлюб. Тут жінка була рівноправною з чоловіком.

Кримінальне право. Основними джерелами кримінального пра­ва в Україні стали 15-й том Зводу законів (1832 р.) та введене у дію з 1846 р. Уложення про покарання кримінальне та виправне (1845 p.). Поняття злочину у Зводі визначалося як заборонена законом дія під загрозою покарання, в Уложенні — як дія, що полягає "на недоторканість прав власті верховної й установлених нею властей, або ж на право і безпеку суспільства або приватних осіб". Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, звичайні злочини та проступки. Відповідальність встановлювалася при наявності як умислу, так і необережності.

За вчинення політичних злочинів Уложення встановлювало рівні міри покарання незалежно від стадій злочину, а також ступенів співучасті. Перелік складу злочинів значно розширився. Уло-ження передбачало нові види злочину, серед яких особливо визна­чалася участь селян в антикріпацьких виступах, а робітників — у страйках. Вони розглядалися як політичні злочини.

Метою покарання в першу чергу ставало залякування, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертною карою, а також введення нерозмірне суворих покарань. Система покарання складалася з 35 видів — від смертної кари до догани.

У 1832 p. був прийнятий "Свод учреждений и уставов о содгржащихся под стражей и о ссыльных" — перший документ загальноросійського тюремного законодавства, яким регламентува­лися такі види покарань, як заслання, каторга, тюремне ув'язнен­ня.

Судочинство. Царським указом від 15 квітня 1842 р. в Чернігів­ській і Полтавській губерніях було введено російське законодавство з судочинства. З цього часу на усю територію України були поши­рені єдині загальноросійські джерела процесуального права.