Земська та міська реформа 60 – 70-х років ХІХ століття в Російській імперії - Курсова робота

як, наприклад, для селян. але тільки для певної категорії – посадових осіб, вибраних селянським самоуправлінням. В 20-ти губерніях (без столиці) в 1883 р. серед присяжних було: дворян і чиновників – 14,9 %, купців – 9,4%, міщан – 18,3%, селян – 57%. “Судові устави” були самою послідовною і радикальною із реформ 60-х років ХІХ ст. в Росії. Вони не тільки створили новий, буржуазний суд, але й встановленням норм правового порядку в юридичній сфері до певної міри обмежували самодержавну монархію.1

Були прийняті і інші реформи: народної освіти у всіх ланках, цензури, військові, фінансів (суди можна віднести і дуже важливу акцизну реформу 1863 р., яка замінила винні викупи), статистики, державного контролю (тобто обліку та публікації витрат і прибутків) тощо. Тільки вищі органи державної влади , центральна адміністрація, влада монарха та всевладність бюрократії залишалися поза процесом перебудови. У цих всіх реформах намагання зберегти самодержавство перемогло, що і відрізняло офіційну політику від курсу ліберальної бюрократії. Перемогла “ідея відкупного торгу” (вираз Валуєва), тобто поступок заради самозбереження влади. І в цьому полягала загроза самим реформам.

1 История Отечества: люди, идеи, решение. Очерки истории России ІХ – начала ХХ в./Сост.: С.В.Мироненко. – М.: Политиздат, 1991. – С. 319.

Розділ ІІ. Земська реформа 1864 р.

За Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні створювалися органи земського самоврядування.

Положення пропонувалося вести в 33-х губерніях, а в подальшому розповсюдити його дію на Архангельску і Астраханську губернії, 9 західних губерній, Прибалтійську, Бесарабську області, Царство Польське.

Царизм здійснив спробу організації місцевого самоврядування в умовах адміністративної сваволі і бюрократичної регламентації діяльності місцевих структур. Земства організовувалися за територіальною ознакою. Земська реформа торкалася широких питань і економічного життя, суспільних і політичних відносин, культури, і побуту. Намагаючись організувати місцеве самоврядування у ви­гляді земств, самодержавство водночас прагнуло нічим не послабити свою адміністративну владу на рівні губернії і повіту.

Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Черні­гівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській). У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.1

Три західні губернії Правобережжя не були охоплені земською реформою. Це стало наслідком того, що Російська імперія як державне утворення продовжувала і в умовах зростання капіталістичних відносин залишатися абсолю­тистською і спиралася на дворянство як основну соціальну опору. Дворянству заздалегідь відводилася провідна роль в органах земського самоврядування, що передбачалися. Тому в губерніях Правобережжя, де серед поміщиків було чимало осіб польського походження, яких підозрювали у співчутті до польського націо­нально-

_

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України / Навч. посіб. – К. Знання, 2000. – Сс. 278 – 279.

визвольного руху, самодержавство не ризикнуло ввести земське самоврядування. Земства з'явилися тут лише у 1911 р.

Органами земського самоврядування згідно з Положенням були губернські та повітові земські збори та їх виконавчі структу­ри - губернські та повітові земські управи. Обрані різними стана­ми суспільства, земські установи принципово відрізнялися від дореформених корпоративно-станових організацій. Поміщики обурю­валися тим, що на лавці у земських зборах «сидить колишній раб поряд зі своїм недавнім господарем». Станова за своїм соціальним устроєм імперія обрала куріальний спосіб формування розпоряд­чих органів земського самоврядування.

За Положенням від 1 січня 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії). Основною ознакою її був характерний для класи­чного буржуазного суспільства майновий ценз. Творці реформи підкреслювали: « . для визначення більшого чи меншого ступеня участі кожного в господарських інтересах повіту . не вбачалося іншої видимої ознаки, як кількість майна, яким володіє в повіті та чи інша особа».

До першої виборчої курії входили повітові поміщики, які во­лоділи землею певних розмірів (вони встановлювалися залежно від місцевості — від 200 до 3000 десятин), а також промисловці та тор­говці, які мали підприємства вартістю не менш як 15 тис. крб. або торговий обіг у 6 тис. крб., чи більше. До числа виборців першої курії входили також уповноважені від дрібних землевласників (передусім, найбідніших з поміщиків), які мали понад 1/20 повного майнового цензу, а також від духовенства.1

Друга курія мала назву міської і складалася з власників май­на у губернських і прирівнених до них центрах, повітових і заштат­них містах. До

_

1 Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 Т. / За ред. В.Д. Гончаренко. – 2-е вид., перероб. і доп. – Т. 1: з найдавніших часів до початку ХХ ст. - К., 2000. – Сс. 411 – 413.

неї входили власники міських «торговельно-промислових закладів» з річним обігом у 6 тис. крб. і більше, купці І та II гільдій, а також жителі міст, які володіли в межах міста нерухомою власністю, що залежно від чисельності населення мусила мати мінімальну оцінку від 500 до 3 тис. крб. Отже, більшість міських жителів, які не мали необхідного майнового цензу, в тому числі чи­сленні квартиронаймачі у великих містах, усувалися від земського життя.

Своєрідною даниною стереотипу про однорідність селянства, що склався у середовищі правлячої в Росії еліти (насправді селянс­тво розшаровувалося під впливом соціально-економічних чинників) була відсутність майнового цензу в третій - селянській - курії. Вибори тут були двоступеневі.

Спочатку на волосних сходах обиралися представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Хоча третя курія була найбільш численною, кінцевий результат виборів вияв­лявся не на користь селян.1

Вибори гласних від кожної курії відбувалися окремо. Склад губернських земських зборів формувався гласними повітових зборів.

Єдиний із трьох з’їздів – селянський носив чисто становий характер, що надавало можливість брати участь в ньому осіб, що не входять у склад сільської громади, перш за все сільської інтелігенції.

На з’їздах повітових землевласників і міських виборчих з’їздах могли вибирати гласних тільки від “своїх”, в той час як сільським виборцям дозволялося вибирати від себе як гласних так і землевласників, що не брали участі в цій курії, і місцевих священнослужителів. Позбавлені були виборчого права особи, молодші 25 років; особи, що знаходилися під карним

слідством і судом; заплямованих судом або громадським вироком;

1 Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной Росии. – М., 1968. – Сс. 238 – 239.

іноземці, які не присягнули на підданство Росії.

Наслідком запровадження системи нерівних виборів стало значне переважання в земствах дворян-поміщиків. Навіть у тих ви­падках, коли перемогу на виборах здобували селяни, вони не мали можливості нею скористатися. Характерним є такий приклад. У Бобринецькому повіті Херсонської губернії через відмову дворян балотуватися в земську управу були обрані тільки селяни. Але у зв'язку з неписьменністю вони були вимушені визнати, що вести і діловодство не зможуть. Це стало підставою для призначення но­вих виборів.1