Земська та міська реформа 60 – 70-х років ХІХ століття в Російській імперії - Курсова робота

Для вирішення цього завдання було знижено земельний ценз щодо дворян-землевласників. Так, з шести українських губерній колишній ценз зберігся лише в Катеринославській, в решті губер­ній його було знижено. В першій курії право обирати й бути обраними мали тільки дворяни. Втрачали активне і пасивне виборче право «шеститисячники», купці першої і другої гільдій. У містах підвищувався майновий ценз, внаслідок чого більшість виборців цієї категорії перейшли до розряду дрібних власників з правом вибору тільки уповноважених. Обмежувалися і права товариств, ком­паній

1 Ерошкин Н.П. История государственных учреждений дореволюционной Росии. – М., 1968. – Сс. 238 – 239.

тощо.

З цієї категорії могли брати участь у виборах тільки установи, що мали повний ценз, тоді як за Положенням 1864 р. це право поширювалося також і на компанії та товариства, що мали 1/20 зе­мельного цензу. Незважаючи на те, що майновий принцип форму­вання списків виборців до земських установ зберігався, істотно зро­стала роль станового чинника. Ступінь користування виборчими правами ставився у безпосередню залежність від належності до то­го чи іншого стану. На правах гласних до губернських зборів вводи­лися всі повітові предводителі дворянства, що ще більше підтвер­джувало панування дворян.1

Положення 1890 р. значно посилювало нерівномірність пред­ставництва різних класів. Ценз дворян зменшився вдвічі. Позиції дворянства зміцнилися не тільки в земських зборах, а й у виконав чих органах. Водночас спроби забезпечити домінування дворянства в земських установах шляхом зміни законодавства демонстрували відірваність самодержавства від реалій життя. Дворянство значною мірою набувало буржуазного забарвлення. У багатьох випадках до дворянського стану належали представники інтелігенції, які увійш­ли до «благородного стану» за «Табелем про ранги» завдяки влас­ним силам, знанням та праці. Унаслідок цього багато хто з гласних земських зборів, які формально належали до дворянського стану, дотримувалися більш-менш поміркованих ліберально-демократич­них поглядів.

Закон 1890 р. значно посилював нагляд адміністрації за діяль­ністю земських виконавчих органів. Губернатори і міністр внутріш­ніх справ отримували право затверджувати або не затверджувати кандидатури не тільки голів, а й членів земських управ. Водночас голови і члени управ

1 Історія держави і права України. Академічний курс: у 2т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін.; За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Т. 1. – К., 2000. – С. 461.

вважалися такими, що перебували на держа­вній службі. Відтак законодавство прагнуло вихолостити саме по­няття самоврядування в діяльності земств, зробити їх не більше, ніж додатком до державної машини.

Помітно звужувалися і межі самостійності земських установ. До раніше існуючих понять «порушення закону» і менш конкретно­го — «зачіпання державного інтересу» як причин адміністративно­го втручання в діяльність земств додалося розпливчасте і юридич­не некоректне — «істотна шкода інтересам населення». Таке фор­мулювання надавало губернаторам широкі можливості для сваволі і грубого втручання в земські справи.

Постанови земських зборів, призупинені губернатором, передавалися на розгляд в губернське з земських (після міської контрреформи 1892 р. з земських і міських) справ присутствіє, що очо­лювалося знову-таки губернатором. До складу присутствія входили від земських установ голова земської управи та ще один представ­ник. Рішення присутствія могли оскаржуватися земством до Сена­ту. Губернатори широко користувалися наданими їм можливостя­ми. Після контрреформи 1890 р. кількість незатверджених канди­датур представників земської виконавчої влади зросла по імперії в 17 разів.

Якщо за Положенням 1864 р. земські установи мали можли­вість реалізувати свої постанови відразу ж після їх прийняття, то Після 1890 р. вони мусили вичікувати двотижневий строк, протягом якого губернатор міг зупинити виконання постанови земських установ.

Коло питань, щодо яких вимагалося обов'язкове затверджен­ня адміністрації, порівняно з 1864 р. не розширилося. Водночас, якщо до реформи губернатор повинен був винести рішення в семи­денний, а міністр внутрішніх справ — у двомісячний строк, то після 1890 р. такі обмеження взагалі знімалися. Земські збори зберігали право оскаржити рішення присутствія в Сенат, але при цьому не могли вдруге виносити на обговорення опротестовані адміністра­цією питання. Губернатор отримував можливість пропонувати для внесення до порядку денного земських зборів різні питання.

Губернатор і присутствіє дістали ширші права і щодо вико­навчих земських органів. Якщо за Положенням 1864 р. управи в усій своїй діяльності підпорядковувалися земським зборам, перед якими несли повну відповідальність, то після 1890 р. губернатор мав право здійснювати ревізії управ. У разі незгоди земських управ з їхніми висновками остаточне рішення виносило присутст­віє. Збори могли оскаржити вердикт губернського присутствія тіль­ки в Сенат. Справи про відповідальність членів управ порушували­ся за ініціативою не тільки земських зборів, а й губернатора. Рішення виносили присутствіє або Рада Міністрів із затверджен­ням міністра.

Втім, незважаючи на такі явні реакційні зміни в законодавстві про земське самоврядування, уряд не досягнув своєї мети. Анахронічний становий принцип вже не працював.

Тенденції до розвитку земського лібералізму збереглися і піс­ля здійснення контрреформи 1890 р. Отже, основне завдання, що ставилося під час підготовки закону 12 червня 1890 р., — ліквідувати опозиційність земств—досягнуто не було.1

Протягом 50-ти років діяльності земств у різних їх установах влаштувались люди, які з причини політичної не благонадійності” не могли знайти праці і державних установах: лікарі, вчителі, статистики; ветеринари і т.п. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами Видатними земськими діячами були: проф. Т. Лучицький; родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський статистик), І. Піраг, Б. Грінченко;

1 Історія держави і права України. Академічний курс: у 2т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін.; За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Т. 1. – К., 2000. – Сс. 462 – 463.

В. Самійленко; М. Коцюбинський. О. Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели середні землевласники-дворяни серед яких наприкінці ХІХ ст. було багато революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств Б. Веселовський, підкреслив, що “тут не було місця для злісної боротьби кляс”.

Не можна випускати з поля зору, що найбільші податки на земство платили великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної свідомості, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме і земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.