Роман (фр. roman — романський ) — найбільш поширений у XVIII-XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою Прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Головними структурними елементами Р. є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними В сюжет. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), Р. властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Залежно від різновиду P., авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні — від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного Р., до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному P., опису в документальному P.). Розповідач у своїй класичній формі, сформованій реалістичним P., — авторитарний творець уявного світу, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в міцних, остаточних рамках своєї інтерпретації та оцінки. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють Р. просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний і т.п. За змістом — соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький, біографічний, науково-фантастичний та ін. За часом розгортання сюжету — історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), Р. про майбутнє (зображуються передбачені автором події, наприклад, у науково-фантастичному Р.). За тематикою чи зображуваним середовищем — урбаністичний P., мариністичний P., часом їх вважають підвидами P., класифікованих за змістовим принципом, (наприклад, автобіографічний Р. — різновид біографічного, Р. на тему села — різновид соціального, ' родинний Р. — різновид сімейно-побутового). В Україні Р. з'явився пізніше, ніж в інших країнах Європи, що було зумовлено культурно-політичною ситуацією, гострою цензурою, що переслідувала все українське. Спочатку українські Р. писалися російською мовою (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Куліш). Першим Р. українською мовою є "Чорна рада" П. Куліша (1846). Значно розвинув український реалістичний Р. Панас Мирний ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія"). Розвиток українського Р. пов'язаний із творчістю українських письменників XX ст.: В. Винниченка, М. Хвильового, У. Самчука, Наталени Королевої, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Дрозда, В. Міняйла, І. Чендея, Р. Іваничука, Р. Федоріва, Р. Горака та ін.
Структура літературною твору (лат. structura — будова, розміщення, порядок) — спосіб зв'язку між складовими частинами, компонентами твору як цілісного організму, система істотних відношень між ними. Ще з часів Аристотеля С.л.т. вбачали у відношеннях теми, фабули, перипетій, характерів дійових осіб, мовних засобів. Філософи (передусім Г.-В.-Ф.Гегель) характеризують чотиричленну структуру твору: смисл, зміст, внутрішню і зовнішню форми, конкретизуючи кожен з цих компонентів. З дослідженням проблем онтології і пізнання літературних творів естетиками-феноменологами (Н.Гартман, Р.Інгарден) почали виділяти чотири верстви (шари) у структурі літературного твору: а) представлений світ, б) його естетичний вигляд, в) значення мовних форм, г) мовлення і його звукову організацію. Структуралісти чітко поставили питання про розмежування в структурі твору тексту і підтексту, почали досліджувати структуру тексту як знакової системи, використовуючи здобутки семіотики. Окреслився принципово новий погляд на структуру літературного твору як своєрідного дискурсу. Таким чином, С.л.т. трактується залежно від концепції художньої літератури та її завершеної одиниці — твору, носієм якого є текст, що потенційно містить в собі код його сприймання та інтерпретації. Характеристика С.л.т. передбачає окреслення його жанрово-композиційної своєрідності. Отже, те чи інше розуміння С.л.т. опосередковує методологію та методику його аналізу і дослідження.
Вірш (лат. versus — повтор, поворот) 1) елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму. 2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури, де особлива роль належить ритмічним акцентам, альтернанси, анакрузи, віршові розміри, клавзули, рими, строфи тощо. Властива віршованому мовленню емоційна піднесеність позначається на інтонаційній самостійності окремих фразових відтінків, підвищує функцію пауз, посилює милозвучність, увиразнює естетичну вартість поетичного твору.3) ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Як особлива система вірш постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю. В праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді («Послання оріїв до хозар», «Велесова книга»). Його елементи існували і в києво-руський період, зокрема у «Слові про Ігорів похід», «Молитві Св. Феодосія», і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдвяні, великодні тощо вірші). Поняття вірш подеколи вживається як синонім до поняття «поезія»:
Художня інтерпретація тексту. Інтерпретація (лат. interpretatio — тлумачення, роз'яснення) — дослідницька діяльність, пов'язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Смисловий зміст досліджуваного літературного явища в І. виявляється через відповідний контекст на фоні сукупностей вищого порядку. Предметом І. можуть бути: 1) будь-які елементи літературного твору (фрагменти, сцени, мотиви, персонажі, алегорії, символи, тропи і навіть окремі речення та слова), співвіднесені з відповідним контекстом твору або позатекстовою ситуацією; 2) літературний твір як цілість, коли у творі й поза ним відшуковується те завуальоване, приховане, що з'єднує усі компоненти в одне ціле й робить твір неповторним; 3) літературна цілість вищого порядку, ніж літературний твір, наприклад, творчість письменника, літературна школа, літературний напрям, літературний період. І. існувала вже в античній філології ("алегоричне" тлумачення текстів), в середньовічній екзегетиці (християнська І. язичницького переказу), в епоху Відродження ("критика тексту"), Реформації (протестантська екзегетика XVII ст.). У цей час вона чітко не відмежовується від герменевтики. Перші спроби виразного розмежування мають місце на зламі XVIII-XIX ст., коли герменевтика починає тлумачитися як теорія будь-якої Г., як всеохопна наука про "мистецтво розуміння". Теорія І. у зв'язку із загальною теорією герменевтики стає одним із найпопулярніших предметів наукових дискусій у 70-80-х XX ст. Виразно вималювались у них дві протилежні тенденції з проміжною третьою: 1) об'єктивістська (редукційна): вважається, що значення, надане літературному творові автором, чи первісне значення самого тексту є визначальним і інтерсуб'єктивно пізнавальним (Е.Гірш, П.Югл, М.Абрамс); 2) суб'єктивістська: вважається, що значення тексту відносне; не текст детермінує І., а І. є продовженням тексту (С. Фіш); 3) раціональна: виходить з того, що значення літературного твору — це результат "діалогу" (М.Бахтін та його послідовники) чи "інтеракції" (В.Ізер, Юлія Крістева) між текстом і його реципієнтом. Свободу діалогу передбачають "недовизначеність", "недоокресленість", схематичність літературного твору, помічені ще Ф.-В.-Й.Шеллінгом, О.Потебнею, Р.Інгарденом. У сучасному літературознавстві І. у найбільш досконалих проявах пов'язується з такими напрямами наукових досліджень, як психо-аналітична критика, марксизм, екзистенціалізм, "нова критика", лінгвопоетика. Спільним для них є єдина основа — герменевтична теорія І.
Завантажити реферат