Діалектика - це спосіб філософствування, оснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв'язки світу, людського мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію, боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що саморозвивається. Діалектика, перш за все, є теорією, тобто формою наукової діяльності суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність суспільства. 3 точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Метафізики ж твердять, що явища незмінні у своїй сутності. Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.
Епоха-напрям-метод-стиль. Сьогодні поняття «стиль» належить до найбільш дискусійних, що передусім пов'язано зі складністю його інтерпретації. Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об'єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха». Слід враховувати, що типологія мистецтва оперує численними визначеннями, до яких належать і ці поняття. Вони є своєрідними засобами осмислення та усвідомлення феномена художньо-творчого процесу. Поняття «художня епоха» варто інтерпретувати як конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що безпосередньо пов'язаний із суспільно-історичною добою. Художня епоха містить «художні напрями», що об'єднують митців, які, спираючись на спільні естетичні принципи, через особливості «індивідуального стилю» осмислюють і відображають дійсність у конкретно-чуттєвих образах. Отже, враховуючи етимологію, історію виникнення і розвитку поняття, можна зробити висновок, що художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві. Наприклад, зосередимося на історії мистецтва XX ст., що, безперечно, є яскравим зразком феномена художньої доби, позначеної могутнім і стрімким розвоєм культурно-мистецького руху. Одним із важливих понять естетичного тезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделі інтерпретацій і тлумачень. Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва поданий двома основними різновидами(реалістичний та нереалістичний)Символ у Чупринки Звуки небесні. Сформованими символістами в українській літературі вважають В. Кобилянського, Д. Загула, Я. Савченка, П. Тичину (за нашими ж спостереженнями у цьому ряду має стояти і Г.Чупринка, якого традиційно вважають пресимволістом). Вони — чи не найпослідовніші у своїй прихильності до модернізму. Сугестія, невичерпний за своєю природою символ, синестезія різних відчуттів, відповідності, езотеризм мови, «алхімія слова» , таємничість, містицизм, музичність, заснована на сугестії, — як стильові домінанти символізму — покладені ними в основу українського символізму, поглиблювалися і розвивалися в річищі національного колориту. І при цьому кожен із поетів виробив власний індивідуальний стиль. Музичності поезіям Г.Чупринки надають фоностильові фігури – асонанси, алітерації, звукопис, звуконаслідування, звуковідтворення, звукові анафори, парономазії. Творчість символістів вирізняється широким залученням невикористаних резервів класичних віршових форм. Нове поетичне мислення торкнулося насамперед лексики й тільки згодом позначилося на звуковому рівні віршового тексту. Будова вірша визначає звуковий склад рими, яка виступає збудником асоціацій, каталізатором поетичної думки. На перший план у символістів виходив звук, “наспівність” вірша. В естетичній концепції символістів це зумовлювало особливу роль звуку в структурі їхніх творів, “акт творчості визнається “станом екстатичним – чаклунством, магією слів” (Д.Самойлов).
Є.Маланюк «Символ» З-поміж інших поетів Євгена Маланюка вирізняє оригінальність строф. У його творах простежується неоромантизм, характерний для поезій про долю української нації («Одна пісня», «Варязька балада», «Лист», «Пам'яті Т. Осьмачки»). Неоромантизм ґрунтується на проникненні у внутрішні суперечності української історії. До поезій автор залучає античні образи (вірш «Символ»). Антична скульптура виростає до символу буття цілої нації. Через образи античності поет уводить до своєї творчості загальнолюдські цінності й ідеали. У поезіях Є. Маланюка також звучить думка про призначення та роль поета в сучасному суспільстві. Кожний з поетів-емігрантів, попри наявність спільних для всієї емігрантської поезії мотивів (варяги, степ, княжа та козацька доба, втрата рідної землі) утверджував власну історіософську концепцію України, яка отримувала свою образну домінанту. Євген Маланюк розкриває концепцію України через наскрізні образи-символи (Степова Еллада та Земна Мадонна). Ці образи — персоніфікація рідної країни в жіночому образі, з одного боку, а з іншого — проекція персонажа на Україну в широкому історико-філософському плані. Алегорія - іносказання, вираження абстрактного поняття через конкретний образ. При цьому між значенням та образовою конкретикою - значна дистанція узагальнення, типізації, що зближує алегорію та символ. Знову ж головна різниця між ними - символ тяжіє до "вічності", всеохопленості явища в той час, коли алегорія однозначна. Двоплановість зображення - ось що характеризує алегорію, як й усі тропи. В поезії Євгена Маланюка Україна - це Степова Еллада, Мадонна Дикого Поля. Фігура широко використовується у байках, притчах, народних сказаннях, моралізатрських проповідях.
Свідзинський «Огонь». Спільними мотивами профетичної поетики українських митців слова є: підвищена увага до символу і міфу, що втілюють вищі трансцендентні цінності (творчий процес здійснюється на несвідомому рівні як взаємодія із семантичними полями внутрішнього духовного досвіду і рефлексія цього досвіду через символічно-архетипні образні структури); конструювання авторського міфу і як акту пізнання ірреальності за допомогою синкретизму свідомого інтелекту і найвищої інтуїції духу, і як інтенції до утвердження нації у семантичній моделі світу; творення візій майбутнього за допомогою теургічних властивостей Слова-Логоса; активне використання фольклорних мотивів і давніх вірувань українського народу та світової символіки різних народів. Домінантним символом у профетичних мотивах В.Свідзінського є символ вогню, який реалізується в численних авторських інваріантах: багаття, пожар, блискавка, попіл, "огниста спіраль", "світ огневий", "огненні крила", "безодня огнева", "огнева ріка", "огневе джерело", "палаючий ключ", "огонь блискучий", „стозвучний огонь", "поривний вогонь" тощо. Вогонь є водночас і образом і символом у випадку В.Свідзінського: образом у зв'язку із біографічним фактом загибелі поета, символом – у духовному значенні перетворення і переродження; руйнівної і водночас народжуючої сили; сонця та ін. Супровідними профетичними образами, символами є зоря, ніч, осінь.
Завантажити реферат