Психологія сприйняття художнього тексту. Наше спілкування з художнім твором – складний психологічний процес, який розпочинається актом чуттєвого сприйняття, що відрізняється від сприймання предметів оточуючого середовища насамперед тим, що має справу не стільки з безпосереднім впливом фізичних подразників (друкованих букв в літературі, окремих звуків в музиці і т. п.), скільки із дією закодованої символічної інформації, яка здатна сприйматися реципієнтом одночасно великими "шматками". У процесі розвитку художнього сприйняття розвивається читацька спрямованість, зароджується і оцінка сприйнятого. Спочатку оцінки, які виникають в результаті внутрішньої активності особистості, виражаються у перевазі того, що подобається: разом з художнім розвитком особистості вони вдосконалюються, набувають характер високого судження про мистецтво з точки зору естетичного ідеалу. М.М.Бахтін виділяє у процесі художнього сприйняття три етапи, котрі під час живого читання одночасні й злиті; вчений наполягає на їх смисловому розмежуванні. Перщий етап читацької діяльності – етап “вживання” – характерний тим. Що читач освоює життєвий простір героя як свій власний. Читач ніби зливається з героєм, відчуває, преживаєте, що й він. Читач стає читачем-героєм: бачить світ, в якому відбуваються подїї, стає їх учасником, вживаючись в героя, ототожнюючи його думки зі своїми. Етап “вживання” не здатен абстрагувати читача від реального світу. Повнота внутрішнього злиття читача з героєм, констатує М.М.Бахтін не є метою його естетичної діяльності.Естетична діяльність починається на наступному етапі – позазнаходження, коли відбувається найважливіша естетична подія – зустріч автора й читача. Діяльність автора М.М.Бахтін називає “активністю того, що відкривається”, діяльність читача - “активністю того, хто розуміє”. Зустріч автора й читача багато вчому залежить від уміння першого виразити себе, предати власне ставлення до події, а також від уміння читача зрозуміти автора, тобто розгадати форму, осмислити. За М.М.Бахтіним, читач деякою мірою стає “творцем форми”, бо форма є вираженням активного ціннісного ставлення автора-творця і сприймаючого до змісту, надає їй смислу – це і є етап завершення сприйняття художнього тексту
Творча індивідуальність (від лат. individuum — неподільне) — термін, який вживається для означення суб'єкта художньої творчості. Як поняття набуває поширення в естетиці романтизму, ідентифікуючись переважно з оригінальністю таланту митця, своєрідністю його стилю і манери письма тощо. У літературознавчій практиці побутує в різних формах: індивідуальність письменника, творча особистість, індивідуальність особи митця, авторська (поетична, письменницька, літературна) індивідуальність та ін., — які, однак, не тотожні між собою. Як явище історичне Т.і. проходить ряд етапів розвитку.Геній (лат. genius — дух) — найвищий ступінь обдарованості, таланту; людина, що володіє таким талантом. Г. — постійна проблема філософсько-естетичних, психологічних роздумів. Платон, Г.-В.-Ф.Гегель, А.Шопенгауер, Б.Кроче, Ч.Ломброзо, С.Грузенберг, Д.Овсянико-Куликовський, О.Іліаді залишили чимало спостережень над особливостями Г., думок про його сутність, роль у житті суспільства, розвитку мистецтва. Розрізняють природні задатки як психо-фізіологічну основу обдарованості людей, а за ступенем прояву обдарованості, потужністю емоційно-інтелектуальної сфери, співвідношенням інтуїції і дискурсивного мислення — дар, талант, Г. Д.Овсянико-Куликовський, крім психологічних передумов геніальності (незвичайна чутливість, вразливість, активність інтуїтивно-підсвідомої сфери, розвиток інтелекту), виділяв у Г. особливу працьовитість, інтенсивну діяльність, спрямовану на розв'язання складних проблем, створення оригінальних концепцій, мистецьких явищ.
Слово — основна структурно-семантична одиниця мови, що є назвою предметів, їх властивостей, процесів, явищ дійсності. Йому притаманні семантичні, фонетичні, граматичні ознаки, специфічні для кожної мови. С складається з морфем, виступає компонентом речення і може становити собою сукупність словоформ (див.: Парадигма). У С. закріплюються результати пізнавальної діяльності людей, воно є засобом вираження, передачі та формування понять. Розмежовують лексичне і граматичне значення С. (див.: Значення слова). Для словесних значень властива не тільки певна стійкість, але й змінність. С. бувають одно- і багатозначними (див.: Полісемія). У ряді випадків семантика С містить емоційно-оцінні компоненти, тобто С виступає виразником почуттів, суб'єктивних оцінок, наприклад: "Та вже, тітусю, годі об сім ." (Г.Квітка-Основ'яненко). Залежно від певних ознак С. у мові об'єднуються в різні групи, ряди, розряди, наприклад, частини мови і т.д. Серед С. виділяють: архаїзми, неологізми (аспект уживання в історичній перспективі); терміни, професіоналізми, діалектизми, арготизми та ін. (за сферою використання і поширення); антоніми, синоніми, пароніми, омоніми тощо (за семантико-звуковою співвідносністю). С. характеризуються неоднаковою частотністю використання, яка в художніх текстах може залежати від тематики твору, автора, епохи. У зв'язку з цим виділяють "ключові" С, яким властива відносно висока частотність уживання в тексті чи текстах певного автора. Проте кількісні показники не завжди відбивають особливості естетичного навантаження С. Так, лексема "каменяр", яка в поетичних творах І.Франка набула глибокого символічного змісту, вживається тут усього два рази. У мові художньої літератури С виступає одиницею звукової, ритмічної, синтаксичної, семантичної організації тексту, що особливо яскраво простежується у поетичних (віршових) творах. Літературно-художній образ— 1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ. Міметичне розуміння категорії Л.-х. о. (коли уявний світ визнається за більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще Аристотель: "Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того, що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або ж з необхідністю" ("Поетика"). У сучасному літературознавстві знаходимо широкий діапазон міметичного трактування Л.-х. о.: від розуміння Л.-х. о. як відбиття чи навіть віддзеркалення емпіричного світу до художньої трансформації лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза літературним твором. Перша актуальна для реалізму, натуралізму, друга — для модернізму і особливо — для постмодернізму. 2) Будь-яке явище уявного світу, котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як щось цілісне, завершене, зриме (образ Чіпки, образ стихійної бунтарської сили в романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"; образ народу, образ землі у творах У. Самчука "Волинь" і "Марія").
Завантажити реферат