Зміст і порядок розроблення виробничої програми підрозділів

На практиці досить широко обсяг продукції (викоіаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення — у стабіль­них (у межах року) нормо-годинах. Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також ні виробничих дільницях і в бригадах. Позитивна сторона цього вимірника — йо­го простота і доступність. На всі деталі, комплекти, вироби є нор­ми часу, і яких-небудь спеціальних обчислень не треба. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості проду­кції, що спрощує формування фонду оплати праці. Разом з тим вимірювання обсягу виробництва в нормо-годинах уіає недоліки. Основні з них такі: по-перше, у разі застосування цього вимірника не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; по-друге, за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких понижується внаслідок ме­ханізації та автоматизації виробництва; по-третє, можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі. Отже, зазначений вимірник не можна вважати достатньо обгрунтованим.

На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробни­чою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробни­цтва допоміжних підрозділів, передусім це стосується інструмен­тального, ремонтного цехів і енергетичного господарства. Особ­ливість діяльності цих підрозділів, а отже, і виконуваних ними виробничих програм, полягає в тому, що їх продукція і роботи мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробни­цтва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потре­бами останнього.

У виробничу програму інструментального цеху включається виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. Це, як правило, спеціальний ін­струмент широкої номенклатури, що виготовляється у невеликій кількості. Тому виготовлення інструменту належить до дрібносерійного типу виробництва.

У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включаються насамперед аварійні за­мовлення та дефіцитний інструмент. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявність у центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Інст­румент, що виготовляється вперше для нових виробів, включає­ться у виробничу програму відповідно до плану-графіка техноло­гічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою “макси­мум-мінімум”. Роботи із заточування, ремонту, відновлення інст­рументу включаються у виробничу програму в загальній сумі (нормо-годинах. гривнях) на підставі замовлень цехів або факти­чних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спромо­жності) для виконання позапланових робіт.

Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткуван­ня всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запас­них деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробни­цтво доцільніше. Крім цього, ремонтний цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи належать до індивідуального і дрібно-серійного типу виробництва.

Відповідно до змісту діяльності ремонтного цеху складається його виробнича програма на квартал і кожний місяць. План ре­монтних робіт розробляється на основі плану-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. Особливістю ремонтного цеху є те, що в структурі його виробни­цтва істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймо­вірні роботи в плані слід передбачати резерв виробничої потуж­ності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10—15%).

Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні уста­новки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, транс­форматорні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного, допоміжного виробництва, інші споживачі) частини. Процес ви­робництва, передачі та споживання енергії — це єдиний енерге­тичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. Незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

Підприємство має у своєму складі тільки ті генеручі підрозді­ли, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників. Обсяги власного виробництва енергії обумовлюються потребами в ній, які визначаються на основі складання енергетичних балансів під­приємства.

Виробнича програма підрозділів підприємства повинна мати ресурсне обгрунтування. До ресурсів, які забезпечують виконання виробничої програми, належать виробнича потужність, персонал і матеріали. Що стосується обгрунтування виробничої програми ма­теріальними ресурсами, то це питання вирішується більшою мі­рою на рівні підприємства і вивчається в дисципліні “Планування діяльності підприємства”. У наступних параграфах коротко зупи­нимось на методичних аспектах обґрунтування виробничої про­грами виробничою потужністю і трудовими ресурсами.