Розвиток хірургії в Україні

Земська хірургія сприяла проник­ненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.

У 1805 p. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який від­крили в Харкові. До його складу вхо­див медичний факультет. У 1834 p. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 p. організовано перші терапевтич­но-хірургічні клініки.

У складі професорів медичного фа­культету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало ви­датних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежу­валися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретич­но. Ще у 1850—1855 pp. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дис­циплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора Ї. Рейпольського є такий запис: "Лек­ція відбулася, але слухачів не було".

У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іме­нами таких відомих учених, як В. Гру­бе, В. Караваєв (мал.4), Ю.Шима-новський, М.Волкович (мал.5) та ін.

У 1865 p. відкрито університет в Одесі.

Через шість років після заснування у Київському університеті було відкри­то медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факульте­ту очолили видатні вчені.

Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київ­ському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.

У співдружності з В.Караваєвим пра­цював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хі­рургічну анатомію і оперативну хірургію.

Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного то­вариства.

Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-нова­тор Аполінарій Підріз. Він був піоне­ром хірургії серця. А.Підріза слід вва­жати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.

На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.

Після 1917 p. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і про­філактичних закладів. Після закінчен­ня громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургіч­ного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисловості Дніпропетровщини, Кривого Рогу і насамперед — на організацію травма­тологічної допомоги. Щодо цього про­відна роль належить Харківському ортопедо-травматологічному інститу­тові. Він на тривалий час стає мето­дичним центром з організації травма­тологічної допомоги в Україні.

Значну роботу проведено в країні з організації невідкладної медичної допо­моги, зокрема при хірургічним захво­

рюваннях. Уже в 30-х роках ця справа у великих містах і промислових центрах була на високому рівні. У повоєнні роки особливу увагу приділено органі­зації такої допомоги в районах. Тут створено хірургічні відділення на чолі з кваліфікованими хірургами. У разі складного щодо діагностики чи опера­тивного лікування захворювання ра­йонний хірург мав можливість через санітарну авіацію запросити консуль­танта з обласного центру чи відправити хворого у спеціалізований заклад.

У 1930 p. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивча­лися терміни життєздатності еритро­цитів, лейкоцитів, уперше встановле­но важливість визначення резистент­ності еритроцитів як біологічного кри­терію збереження консервованої крові.

У країні організовуються нові хірур­гічні школи, пов'язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов (мал.6), 0.0. Вишневсь-кий, Б.В. Петровський, І. Їщенко, М. Коломийченко та ін.

Українські хірурги поряд із хірурга­ми інших національностей брали актив­ну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомо­ги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професо­ром військово-медичної академії у Ле­нінграді В. Оппелем.

У роки Великої Вітчизняної війни ви­датну роль у керівництві хірургічною ро­ботою відіграли головний хірург Радян­ської Армії М.Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Купріянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І.М. Їщен­ко. Проте основний тягар праці винес­ли на своїх плечах тисячі рядових ме­диків, які під обстрілом ворога вико­нували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов'язані своїм життям саме цим мужнім людям.

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації ліку­вання та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фрон­тових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).

Було нагромаджено великий досвід у різних галузях воєнної медицини.

Після війни в Україні сформувало­ся багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техні­ки, розширенню діапазону оператив­них втручань.

У1957р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хі­рургії, у 1983 p. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Киї­вському НДІ клінічної і експеримен­тальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інсти­туту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клі­ніці Донецького медінституту.

М.М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Укра­їні, організувавши у 1952 p. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 p. — першу в Україні кафедру тора­кальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київсь­кого інституту вдосконалення лікарів.

У 50-х роках починається форму­вання анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіо­логічні центри. У 1957 p. кафедру то­ракальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і ане­стезіології Київського інституту вдо­сконалення лікарів, яку очолив про­фесор A.I. Трещинський.

Удосконалились за останні десяти­річчя діагностика та хірургічні мето­ди лікування захворювань органів че­ревної порожнини.

Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експерименталь­ної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим.

У 1965 p. було організовано ЦЯДР захворювання нирок і сечовивідних шляхів (урології), який став науково-організаційним центром урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.