Розвиток хірургії в Україні

Поліпшення нейрохірургічної до­помоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 p. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом 0.1. Арутюновим, а пізніше — акаде­міком А.П. Ромодановим.

У останні десятиріччя набула роз­витку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та вер­хніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор 0.1. Коломійченко та його школа.

Важливу роль у розвитку онко­логічної допомоги відіграє у пово­єнні роки Український рентгеноло­гічний інститут у Харкові і Київсь­кий науково-дослідний інститут он­кології та радіології.

Велика заслуга в розвитку онко­логічної допомоги в Україні нале­жить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 p. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної

проблем онкології AH УРСР. Сьогодні цей інститут носить його ім'я.

Після війни розвиток хірургічної оф­тальмологічної допомоги пов'язаний з ім'ям академіка В.П. Філатова — дирек­тора Українського НДЇ очних хвороб і тка­нинної терапії. В. Філатов був не лише видатним вченим, але й прекрасним клініцистом-хірургом і педагогом. Ним запропоновано метод пересадки шкіри за допомогою мігруючого шкірного клаптя на живильній ніжці, який широко ви­користовується в хірургічній практиці.

Гнійна хірургія знайшла розвиток у роботах відомого вченого В.Ф. Войно-Ясенецького. Поряд із хірургічною діяль­ністю, велику увагу він приділяв духов­ному наставництву. У 1921 p. ставши архієпископом Сімферопольським і Тав­рійським, він продовжує багато оперу­вати, консультує і навчає лікарів. Крім того, сумлінно виконує свої обов'язки як архієпископ. Його роботи внесли ба­гато нового в проблему гнійної хірургії.

За релігійні переконання вчений був переслідуваний радянською владою, неодноразово арештовувався, сидів у тюрмі, був у засланні. Помер архієпис­коп Лука у 1961 p. на 85-му році жит­тя. Похований в Сімферополі на міському кладовищі.

У повоєнний період було накресле­но плани щодо зміцнення охорони здо­ров'я населення, оздоровлення зовні­шнього середовища, запобігання за­хворюванням, збільшення тривалості життя людини, розширення мережі лікувальних закладів, поліпшення до­слідницької роботи з боротьби зі зло­якісними пухлинами, розвитку грудної, пластичної, відновної хірургії, випус­ку нових фармакологічних препаратів і медичної апаратури. У той час здава­лося, що є всі умови для здійснення цих планів. І лише сьогодні ми усві­домлюємо, як мало зроблено в цьому напрямку, скільки невикористаних можливостей і резервів є ще стосовно цих питань. Мало того, багато в чому ми не лише не досягли прогресу, а, навпаки, зробили значний крок назад. Тоталітарна адміністративна система, що склалася в СРСР, вичерпала себе і увійшла в суперечність із вимогами сус­пільства. Із середини 70-х років поча­лося зниження темпів економічного зро­стання, стали помітні явища стагнації. Це позначилося на всіх галузях народ­ного господарства, в тому числі й на системі охорони здоров'я, фінансуван­ня якої проводилося за залишковим принципом. Бюджетні видатки на охо­рону здоров'я неухильно зменшувалися. Так, у 1960 p. вони дорівнювали 6,6 % від загального бюджету, у 1985 p. — 4,6 %, а у 1990 p. — лише близько 3 %.

У останнє десятиріччя у колишньо­му Радянському Союзі сталася низка великих катастроф. Найтяжчою з них з далекосяжними, важко передбачувани­ми наслідками для населення стала ава­рія на Чорнобильській атомній елект­ростанції (1986), коли, за офіційними даними, у повітря потрапило понад 50 млн кюрі радіоактивних речовин. В Україні найбільшого радіоактивного забруднення зазнали райони Київської та Житомирської областей.

Все вищесказане призвело до того, що за чверть сторіччя в країні збільши­лася вдвічі кількість дітей з вадами роз­витку. Дитяча смертність у 2—2,5 разу перевищує показники розвинених країн. Частота захворювання на рак за період з 1930 по 1975 p. потроїлася, а до 1987 p. збільшилася ще у 1,5 разу. Тривалість життя зменшилася порівня­но з показниками 1985 p. і становить 69,6 року. Про екологічне становище в країні не доводиться й говорити. Є відставання з багатьох клінічних дис­циплін, у тому числі й хірургії. І пояс­нюється воно не тим, що у нас немає кваліфікованих фахівців. За хірургічною майстерністю українські хірурги не по­ступаються зарубіжним. Відсутність на­лежного устаткування, сучасної діагно­стичної і лікувальної апаратури, меди­каментозних засобів не дає можливості їм проявити себе. Не треба, однак, дра­матизувати ситуацію, яка склалася. Слід тверезо її оцінити, подивитися правді у вічі і докласти всіх зусиль, аби поступо­во виправити становище і піднести українську медицину, в тому числі й хі­рургію, до рівня світових стандартів.