Інвестиційні операції комерційного банку

Збільшенню обсягів довгострокового інвестиційного кредитування мала б сприяти і політика НБУ щодо процентної ставки за кредитами, принаймні останніми роками. Облікова ставка НБУ у 2000 році знизилася до 30,6% (про­ти 61,6% у 1998-му).

У 2001 році Нацбанк знижував облікову ставку шість разів: 10 березня її було знижено з 27% до 25%, 7 квітня — до 21%, 11 червня — до 19%, 8 серпня — до 17% і 10 вересня — до 15% річних, а з 10 грудня — з 15% до 12,5% річних. У 2002 році облікова ставка НБУ впала нижче за 10% і у серпні становила лише 8%.

Формально це мало б стимулювати як збільшення обсягів кредитування ре­альної економіки, так і здешевлення інвестиційних кредитів до прийнятного рів­ня. Насправді ж спостерігаються протилежні тенденції. Проте кредитні процен­тні ставки українських банків практично не знизилися і лишаються принаймні втричі вищими за ставку рефінансування НБУ. Слід розуміти, що активність кредитування з боку банків визначається не так обсягом грошової маси і став­кою рефінансування центрального банку, як термінами пасивів і припустими­ми ризиками, які бере на себе банк. Економічна ситуація в Україні настільки невизначена, що жодне підприємство не має гарантій ефективного функціону­вання на більш-менш значний період. Тому навіть обнадійливі показники

поточної діяльності не гарантують, що підприємство залишиться надійним плат­ником протягом усього терміну довгострокового кредиту.

У Російській Федерації, яка відкинула гасло "боротьба з інфляцією за вся­ку ціну", Центробанк не опускає ставки рефінансування до такої низької поз­начки, як український. У серпні 2002 року вона становила 21%, і це вважається рекордно низьким показником. Але передбачуваність і послідовне сприяння урядової політики в Росії створюють вигідні умови для бізнесу, банки упевнені у поверненні кредитів і, незважаючи на вищий ніж в Україні рівень інфляції, надають кредити під 16—17% річних.

І в Україні певний час, коли з'явилися надії на суттєве зростання економіч­ної активності — у 1999 році — процентні ставки за кредитами терміном понад рік фіксувалися на порівняно низькому рівні . У липні вони досягли 21,9%, у серпні — 26%, у жовтні — 26% річних, що було нижче від ставки НБУ на той час. Це було удвічі нижче від рівня процентної ставки за кредитами терміном на півроку-рік і навіть менше від рівня облікової ставки у відповідні місяці. Але ця тенденція так і не закріпилася.

Окрім того, декларація про низький рівень процентної ставки зовсім не оз­начає, що будь-який підприємець може реально отримати такий дешевий кре­дит. Нерідко банки зумисне створюють такі умови надання кредиту, що їх не­можливо виконати. Фактично українські підприємці не розраховують на банківські кредити як джерело коштів для нарощування виробництва.

Щоправда, важко зрозуміти, навіщо українські банки встановлюють низькі процентні ставки, але не надають кредитів. Пояснюється це потребою присто­суватися до наших реалій. Декларування низьких процентних ставок за довго­строковими кредитами і водночас ненадання їх дає змогу банкам, з одного боку, частково застрахувати себе від претензій з боку держави. Хоча регламентування максимального рівня процентних ставок в Україні формально не застосовують, поширена практика "добровільного" кредитування банками проектів, рекомен­дованих державою, за заниженими ставками. Якщо ж банк сам визначає низь­кі ставки, то будь-які претензії стають безпідставними.

З другого боку, комерційний банк залишає за собою право використовува­ти процентні ставки на цьому рівні лише щодо обмеженого кола позичальни­ків, натомість Іншим фірмам він відмовляє у кредиті, посилаючись на їхню низьку платоспроможність, чи запроваджує додаткову премію за ризик.

Щоб виправдати чи принаймні зрозуміти процентну політику банків, слід урахувати, що за умов сталого підтримання значної частки збиткових під­приємств пошук надійного позичальника набуває особливого значення. Станом на 1 липня в цілому успішного 2000 року обсяги простроченої, пролонгованої та безнадійної заборгованостей за позиками банків сягнули 4,118 млрд. грн. (або 21,9% від кредитного портфеля банків). 1 так триває з року в рік — станом на 1 січня 1997 року частка таких кредитів становила 22%, (щоправда, виявля­ла тенденцію до зниження).

За оцінками фахівців міжнародних фінансових організацій, фактично час­тка безнадійних кредитів у кредитному портфелі комерційних банків України становить навіть 50%.

Ризик неповернення позичених коштів лишається надто високим, і це головна причина підтримання високих процентних ставок і прагнення обмежува­ти кредитування реального сектору шляхом запровадження жорсткіших умов на­дання позики.

До причин дорожнечі кредитів належать і серйозні труднощі, з якими сти­каються українські банки під час аналізу реальної кредитоспроможності пози­чальника. Прагнення уникнути податкового тиску веде до використання усіля­ких прихованих схем розрахунків. Так, на кінець 1998 року частка бартеру в загальному обсязі товарообігу становила 42,5%, а в 1999 році хоча дещо й зни­зилася, але була на досить високому рівні — 32%.

Протягом 2000—2001 років частка негрошових розрахунків між суб'єкта­ми економічної діяльності зменшилася, але значно ускладнилися форми ті­ньових грошових операцій, що не сприяло прозорості економічної діяльності підприємств. Отже, визначити фінансову життєздатність кредитованого про­екту тяжко.

У фінансовій науці такий стан має назву асиметричної інформації. Ми вис­тавляємо претензії до української банківської системи за недостатні обсяги ін­вестиційного кредитування у порівнянні з розвиненими країнами, але не бере­мо до уваги, що за вимогами банківської діяльності розвинених країн у нас узагалі не можна надавати кредитів, бо їхня ризикованість не піддається жод­ним розрахункам.

Раціонування кредитів та запровадження високих індивідуальних ставок не завжди дає змогу відібрати ефективні інвестиційні проекти позичальників і ви­рішити питання проблемних кредитів передусім через втручання держави. За ок­ремими даними, обсяги кредитів, що їх надали комерційні банки під тиском державних органів, становлять 1,6 млрд. грн. Формально такі "примусові" кре­дити нібито забезпечені гарантіями з боку держави, однак реально втрати не від­шкодовуються, бо кредитуються здебільшого збиткові галузі. Щоправда, подіб­на практика поширюється переважно на найбільші, системні банки, а тому, зважаючи на значні обсяги їхніх фінансових ресурсів, вона має не такий уже й згубний для банківської системи характер.

Не сприяє інвестиційній активності банків і нестабільність державної бюд­жетної політики. Коливання розмірів бюджетного дефіциту не стимулює інвес­тиційного процесу. Так, лише за один рік відносна величина бюджетного дефі­циту зменшилася більше ніж удвічі — з 13,8% у 1992 році до 5,1% ВВП у 1993-му, але це не зумовило зростання інвестиційної активності. Ще більш від­чутне зниження обсягів дефіциту до 1,5% ВВП у 1999 році і аж до профіциту у 2000-му також не спричинило відповідного зростання обсягів інвестування.