Гегель про громадянське суспільство

На відміну від позитивної юриспруденції, яка вивчає юридичні закони (позитивне право), філософська наука про державу і право покликана, за Гегелем, до осягнення думок, що є основою права. «Наука про право, — наголо­шує він, — є складовою філософії. Тому вона повинна розвинути із поняття ідею, яка являє собою розум пред­мета, чи, що те ж саме, спостерігати іманентний розвиток самого предмета».

Отже, зробимо висновок що таке є діалектична логіка. За Гегелем діалектична логіка розкриває закономір­ності мислення і буття. Суть діалектичного методу полягає в тому, що мислення і дійсність перебувають у постійному безперервному русі, а рушієм їх розвитку є суперечність. Кожне поняття спершу відкидається, спростовується, по­роджує свою протилежність, а в єдності і боротьбі проти­лежностей виникає нова єдність. Також виділимо три основні ступені діалектичного розвитку духу, це є суб’єктивний дух (індивідуальна душа, антропологія — душа як чуттєва субстанція тіла; феноме­нологія — перетворення душі на свідомість; психологія — теоретичні і практичні здібності душі), об’єктивний дух (право мораль, моральність), абсолютний дух(мистецтво, релігія, філософія).

Гегель передбачав виокремлення правової науки із фі­лософії, намагався розглядати право як спеціальну га­лузь філософії. Тому не випадково дав своїй праці «Ос­новні напрями філософії права» другу назву — «Природ­не право та наука про державу в нарисах». Якщо перша назва відображає взаємозв'язок права і розуму, то друга позначає проблему цього взаємозв'язку. Природне право виростає не з природного ґрунту. Основу права становить духовне; творення його потребує значних зусиль. Най­важливішим чинником права є воля, те, що людина віль­но визначається в праві та завдяки праву. Право є сфор­мульованою і реалізованою в правових законах свободою. «Правова система (є) царством здійсненої свободи». Пра­во, що походить із воління духу та свободи, стає «другою природою людини».

Гегель розрізняв природні закони і правові закони. Ос­танні є «законами, що походять від людини». Розбудова правових законів здійснюється і завершується в державі, яка є достеменним місцем права і завдяки цьому право­вою державою.

Поняття «право» Гегель використовує в таких значеннях:

і. Право як свобода (ідея права). Суть його полягає в тому, що на ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, поняття «свобода» і «право» відображають єдиний сенс. В такому аспекті гегелівську філософію права можна трактувати як філософію свободи.

2. Право як закон (позитивне право). Його Гегель вважав одним із основних прав. Те, чим є право в собі, закла­дено в його об'єктивному бутті, тобто визначено для свідо­мості думкою, і відоме, як те, що є і визнано правом. Пос­таючи як закон, воно реалізується як позитивне право.

3. Право як новий ступінь і форма свободи («особливе право»). Система права як царство реалізованої свободи є ієрархією «особливих прав» (від абстрактних його форм до конкретних). Кожний ступінь ідеї свободи — це певне бут­тя свободи, а отже, і «особливе право». На вершині ієрар­хії «особливих прав» перебуває право держави. Оскільки «особливі права» всіх ступенів (особи, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства, держави) дані одночасно, перебувають у реальній чи потенційній колізії, то істинним с лише право вищеозначеного ступеня.

У гегелівському вченні головними формоутвореннями вільної волі і відповідно основними ступенями розвитку поняття права с абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право. На думку Гегеля, воно охоплює проблематику власності, договору і правопорушення. Це право є сферою можливого вияву свободної волі людини. Його основою є особа. Свободна воля, за Гегелем, виявля­ється через єдність таких взаємопов'язаних елементів, як власність, договір і правопорушення. У власності право реа­лізується волелюбністю особи; у договорі — узгодженою во­лею двох або кількох осіб; у правопорушенні співвідносять­ся різні особи, між якими існує протиріччя.

Гегелівське розуміння права відрізняється від тлума­чень, які існували до нього і розгорталися в координатах абстрактного права. Абстрактність права полягає в тому, що воно приносить лише зовнішню свободу. Найвиразніше це виявляється в праві на власність, яке є основним пра­вом людини на свободу, але недостатнім. Воно гарантує «зовнішню сферу свободи», оскільки власність є «зовніш­ньою справою». Це — свобода у справах. Громадянське право за своєю суттю є правом власності, а громадянське суспільство — суспільством власників. Якщо немає сус­пільства власників, то немає і держави.

Розглядаючи взаємозалежність власності, абстрактно­го права, зовнішньої свободи, Гегель запровадив поняття «приватна власність». За його висловлюванням, право ро­бить із володіння власність. Тобто наявність чогось у зов­нішньому розпорядженні утворює володіння так само, як особливий аспект того, що людина робить щось зі своєї природної потреби, спонукання чи волі, становить особли­вим інтерес володіння. При «володінні, яке є власністю», долучається до природного моменту те, що спонукає люди­ну до володіння, то власне політичне, завдяки якому воло­діння перетворюється на власність. При установленні права власності людина прагне, щоб її володіння визнавалось ін­шими. Це визнання можливо лише за умови визнання лю­диною кожного іншого в його володінні. Володіння стає власністю завдяки взаємному визнанню. Воно ґрунтується на акті установлення права. Цей акт є актом політичним, або, за Гегелем, актом моральнісним. Власність існує лише завдяки моральності, спільності, політичному взаємозв'яз­ку. Це є підґрунтям духовного, яке він розглядає у філосо­фії права і яке, за його твердженням, варто культивувати в моральнісному (політичному) розумінні.

Розрізняючи право й закон, Гегель, у той же час, прагне виключити їхнє протиставлення. Як велике непорозуміння розцінює він "припинення відмінності природного або філософського права від позитивного в протилежне й протиріччя між ними". Гегель визнає, що зміст права може бути перекрученим в процесі законотворення; але не все дане у формі закону є право, оскільки лише закономірне в позитивному праві законно й правомірно.

Він також розрізняє й громадянське суспільство. Під громадянським суспільством, власне кажучи, мається на увазі буржуазне суспільство. Гегель зображує громадянське суспільство розщеплене суперечливими інтересами, антагоністичне суспільство як війну всіх проти всіх. Трьома основними моментами громадянського суспільства є: система потреб, правлення правосуддя, поліції й корпорації. У структурі громадянського суспільства, Гегель виділяє три стани:

1) субстанціальне (землевласники - дворяни, селяни);

2) промислове (фабриканти, торговці, ремісники);

3) загальне (чиновники).

Висвітлюючи соціально-економічну проблематику, Гегель визнає, що навіть при надмірному багатстві, громадянське суспільство не в змозі боротися з надмірною бідністю й виникненням чорни. Гегелівський аналіз показує, що громадянське суспільство не в змозі, виходячи лише зі своїх внутрішніх можливостей, вирішити проблему бідності й діалектика внутрішніх протиріч змушує його (суспільство) вийти за свої межі - у пошуках нових можливостей у міжнародній торгівлі й колонізації.