Українські реферати, курсові, дипломні роботи
UkraineReferat.org
українські реферати
курсові і дипломні роботи

Політична еліта

Реферати / Політологія / Політична еліта

Щоб стати політичним лідером, людина повинна бути наділена як психологічними, так i соцiально-полiтичними якостями. Маючи на увазі перші, М. Вебер зазначав, що в основному три якості як вирiшальнi обов’язкові для політика: пристрасть, почуття вiдповiдальностi, окомір. Пристрасть у розумiннi орiєнтацiї на сутність “справи”, пристрасну самовiдданiсть їй. Проте однiєї тільки пристрасті недостатньо. Вiдповiдальнiсть за справу, якій служить політик, повинна бути провідною зіркою його дiяльностi. А для цього потрібен окомір, здатність внутрішньо зібрано i спокійно піддаватися впливові реальностей. Іншими словами, потрібна дистанція стосовно речей i людей. Вiдсутнiсть дистанції i тільки такої— один із смертних грiхiв усякого політика. М. Вебер наголошував, що політика — це повільне буріння твердих пластів суспільства, яке здійснюється водночас пристрасно i з холодним розрахунком.

Культ сильного керівника перейшов у політичну фiлософiю сьогоднішнього дня. Як докази необхiдностi сильного керівника наводяться три основні тези: у випадку кризи сучасного суспільства потрiбнi величезні зусилля, щоб подолати опір бюрократії; на політичну арену вийшли широкі народні маси i коли лідер перебуває з ними у прямому контакті, то це звільняє його від втручання політичних iнститутiв i дає змогу концентрувати владу «з волі народу»; у слаборозвинених країнах неможливо навести порядок без сильного керівника.

Якщо мовиться про соцiально-полiтичний аспект, то політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму i бажання боротися за й здійснення. А для цього потрібно володіти такими особистими рисами, як воля, цiлеспрямованiстъ, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час i можливість довести своє лідерство. Нарешті, iстиннiсть лідера виявляється i в тому, що навіть втративши свої офiцiйнi полiтичнi посади, він залишається самим собою.

Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебер вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою дiяльнiсть. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити i свою владу.

Далі — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), вiдповiдно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими ґрунтується на вiрi, що правитель має особливі магiчнi здiбностi. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену мiсiю. Це зумовлює послух підлеглих. i тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Пiдлеглi вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керiвникiв революцій, досвідчених далекоглядних політичних дiячiв, релiгiйних лiдерiв.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури i надання йому повноважень, за зловживання яких він несе вiдповiдальнiсть перед виборцями.

Г. Лассуелл намагається пояснити типи лiдерiв, виходячи із особливостей їхньої політики. З цих позицій він виділяє лiдерiв-адмiнiстраторiв, агiтаторiв, теоретиків. На думку Г. Лассуелла, вождями-агiтаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення через такі механізми, як викривання інших. Лiдери-iдеологи — це iндивiдуми, котрі пережили втрату багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу, перетворюючи й у слова, заяви i маніпулюючи ними.

Бiльшiсть сучасних полiтологiв виходить із дихотомічного трактування лідерства. В. Хагеман виділяє «консервативний» та «революційний» типи лiдерiв. Перший у своїй дiяльностi спирається на традицiйнi установки та норми, другий — основні свої дії спрямовує на поновлення останніх, тому мусить мати особливі риси характеру.

Р. Такер поділяє лiдерiв за мірою їхнього впливу на суспільство на “реальних” та мснеджерiв. Перші — це лiдери-герої, другі — ті, котрі майже не впливають на хід подій. Дві категорії лiдерiв — перетворювачів та дiльцiв — виділяє Дж. Бернс. Лiдери-перетворювачi діють в ім’я реалізації своїх глобальних поглядів, лiдери-дiлки, навпаки, чинять «тут» i «негайно», концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Бернс також пов’язує ці типи лідерів з наявною ситуацією i середовищем, де відбувається їхня дiяльнiсть. Він взагалі протиставляє революційне лідерство в межах суспільства як перетворююче партійному лідерству як діловому.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Е. Вятр. Вона ґрунтується на психологічних рисах й типах поведінки політичних лiдерiв i постає у такому вигляді: виходячи зі ставлення до iдеологiї власного руху виділяють “чисті” типи лiдера-iдеолога та лiдера-прагматика; за ставленням до власних прихильників існують лiдер-харизматик та лiдер-представник (перший формує, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть); за ставленням до противників лідери бувають угодовцями, що прагнуть до пом’якшення конфлікту i пошуку компромісних рішень, а також фанатики, котрі намагаються навмисне загострити конфлікт та знищити противника будь-що; за способом оцінки дiйсностi виділяють типи відкритого лідера та лiдера-догматика. Е. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії “чистих” типів лiдерiв взаємно не пов’язані, тобто окремі типи виявляються в різних комбiнацiях.

У перші десятиріччя ХХ ст. традиційного полiтика-парламентарiя почав витісняти політичний лідер «нового типу». Це, передусім, лiдер-демагог, який виник з приходом до влади в Європі фашизму i аналогічних політичних систем. Він апелював до широкої, здебільшого неорганізованої маси, спекулюючи на її інстинктах, передсудах, традиційному консерватизмі, полiтичнiй недосвiдченостi. В ужиток були введені примітивні заклики, розраховані на створення атмосфери масового психозу. Такі лідери оголосили себе керівниками народу, зверталися безпосередньо до народу, говорили про iстотнi для нього проблеми, обіцяли боронити інтереси народу. Їх характеризувало низьке соціальне походження, що давало змогу розуміти психологію народних мас i вміло використовувати це. Їхній полiтичнiй дiяльностi властивий особливий стиль. Манера промов відзначалася широким використанням просторічних зворотів, грубих примітивних висловлювань i навіть лайки. Все це призначалося для народних мас, які не звикли самостійно мислити. Маючи на увазі таких лiдерiв, Р. Мiхельс зазначав, що вони йдуть услід волі мас вдаючись до демагогії. Демагоги розсипають лестощі масовій волі. Замість того, щоб пiднiмати маси, вони опускаються до їхнього найнижчого рівня. І це лише для того, щоб під неправдивим прикриттям одягти на них своє ярмо i панувати від їхнього iменi.

Серед лiдерiв “нового типу” з’явилися полiтичнi бюрократи, фахiвцi по створенню політичних органiзацiй i керівництву ними, які володіли методами масової комунiкацiї. Але саме в цей час на грунтi представницької демократії Заходу народилися полiтичнi лідери, характерними рисами яких були висока загальна i політична культура, професiоналiзм, особиста порядність i мужність. Таким діячам властиве масштабне політичне мислення. Ці лідери дійсно виражали загальнонацiональнi інтереси i забезпечували вихід своїх народів з екстремальних умов. Сказане повною мірою стосується Ф. Рузвельта, У. Черчiля та інших.

Завантажити реферат Завантажити реферат
Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6 

Подібні реферати:


Останні надходження


© 2008-2022 україномовні реферати та навчальні матеріали