Українські реферати, курсові, дипломні роботи
UkraineReferat.org
українські реферати
курсові і дипломні роботи

Суржик - проблема української мови

Реферати / Мовознавство / Суржик - проблема української мови

Для більшості націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп. Широко побутує явище диглосії – використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, “для хатнього вжитку” може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави.

На Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого вони поділяються на північні і південні, з парехідною смугою та поділом південних на східні та західні). Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші – “лебійська мова” сліпих лірників та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в “Енеїді”). Але, як свідчить сама етимологія слова (за Б. Грінченком, суржик – “смешанный зерновой хлеб или мука из него, напр. пшеница с рожью, рожь с ячменем, ячмень с овсом и пр.”, а також – “человек смешанной расы”: “се суржик – батько був циган, а мати дівка з нашого села”), явище суржика має причиною не діалектні чи фахові відмінності. За умов бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже виключно російсько- (на Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом – фабрична тощо) існувала виключно в чужомовних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-перше, мусив прилаштовуватися до “панської” мови (типова диглосія); по-друге, через свою неписьменність неминуче мішав елементи обох мов, рідної і “панської”. Як наслідок, слово “суржик” набуло третього, основного для нас сьогодні значення: “елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови, нечиста мова” [Словник української мови, с.854].

Реальну мовну ситуацію підполтавського села початку минулого століття добре відбиває невмируща “Наталка”. Ті герої Котляревського, чий світ все ще обмежений патріархальним життям дідів і прадідів (навіть Петро, побувавши в мандрах, не виходив поза межі цього світу), розмовляють виключно органічною народною мовою, що збереглася в недоторканності ще від часів Гетьманщини. Єдиний виняток – возний Тетерваковський. Він – також продукт тієї ж Гетьманщини з її традиційним судочинством (“когда б я іміл… столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві”). Але імперська мова вже тяжіє над адміністративними установами губернської Полтави – і Тетерваковський єдиний серед героїв п’єси говорить соковитим канцеляритним суржиком (“письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак”, “по благості Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян – возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей”, “твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак” тощо). Звичайно, почасти суржик Тетерваковського – данина старій “книжній українській” ученості бурс та академій. Але почасти – він продукт нового часу, особливо там, де возний говорить на теми цілком приземлені (“взяточок, сиріч – винуждений подарочок, весьма очень іскусно у істци ілі отвітчика треба виканючити”).

Інші герої ”Наталки” з містом ще майже не контактують – і тому не намагаються наслідувати возного, хоча й безумовно шанують його недосяжну вченість. Але вже на кінець ХІХ століття ситуація докорінно змінюється. Створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної війскової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші Мазепи й Полуботкову промову з “Історії русів” і намагався принаймі з челяддю говорити “по-наському”. Тому наприкінці минулого століття мовна чистота Наталки й Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. Офіційна політика “обрусіння” швидко давалася взнаки. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканішаний селянин зустрічався щонеділі!), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови.

Водночас від середини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Коло їхнє спочатку було “страшенно вузьким” (відомий анекдот про вісім київських родин – Луценків, Грінченків, Антоновичів, Лисенків, Старицьких, Косачів, Шульгиних, та Чикаленків), а до того ж за невиробленістю термінології в усьому, що виходило поза селянський побут, вчені дискусії “Старої громади” відбувалися переважно по-російському (також відомий віршик того часу: “собирались малороссы в тесно сплоченном кружке, обсуждали все вопросы на российском языке”). Втім, уже на початок ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли принаймі вільно друкуватися й розвивати шкільництво і які єдині витворили до 1900 року міське українське “койне”) українська літературна мова на Наддніпрянщині в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології.

Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а чи й примусу держави, то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до середини 80-х років, за винятком млявої і скороминущої “шелестівської” відлиги). Тим часом пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до найзатурканіших селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в середині цього століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні – українцями. Прибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого – й терміново переходили на російську (реально – на суржик).

З урахуванням обмеженого обсягу цього нарису все ж спробуємо докладніше, аніж в академічному “Словнику української мови”, окреслити рамки явища суржику в сучасній Україні. За умови практичної відсутності донедавна рідної мови у фаховому обігу запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стильово нейтральним). Жодна жива колгоспниця (поза сторінками романів якого-небудь українського радянського письменника) не могла б сказати: “Я водила корову робити їй штучне запліднення”. (Бабуся цієї колгоспниці щоправда, повідомила б щось на кшталт “водила корову погуляти” – але звичаї старої мовної стриманості пропали в роки розкуркулення й голодомору). Тому реальніші слова нашої вигаданої колгоспниці “водила робити іскуствене осємєнєніє” теж навряд чи можна вважати суржиком – бо ж при фаховому терміні-варваризмі (свого терміна колгоспниця знати просто не могла!) стоять все ж цілком нормальні слова “водила робити”. Але в мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтакса й фонетика лишилися українськими): наприклад, “нада” замість “треба”, “січас” замість “зараз”, “скіко время” замість “котра година” тощо. Тому класично суржиковою можна вважати фразу тієї ж колгоспниці: “водила корову дєлати іскуствене осємєнєніє”. Звісно, пропорції та специфіка змішування різних мовних компонентів змінювалися залежно від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця – але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною (хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямі від української до російської. Власне, подібні мовні явища спостерігалися на всіх обширах “одної шостої”, де успішно формувалася “нова історична єдність” – “радянський народ”. Досить згадати бодай білоруський аналог суржику – “трасянку”, де до початку дев’яностих незмивні плями білоруськості навіть у мовленні селян лишилися хіба у фонетиці.

Завантажити реферат Завантажити реферат
Перейти на сторінку номер: 1  2  3 

Подібні реферати:


Останні надходження


© 2008-2024 україномовні реферати та навчальні матеріали