Філософською засадою теорії лікування є концепція саморегуляції І теорія функціональних систем.
У теорії лікування виділяють дві взаємопов'язані методологічні проблеми: 1) проблема прийняття рішень як вихідний етап теорії лікування; 2) теорія очікування як теорія управління (корекції) живою системою.
Процес вироблення клінічного рішення — то об'єктивний процес, пов'язаний з участю у ньому людини, а відповідно, цей процес с об'єктивним відображенням у свідомості індивіда і прийняття ним на цих засадах рішення. Об'єктивний бік — сукупність реальних зв'язків і явищ (що притаманні конкретним умовам), який існує поза свідомістю людини і незалежно від її волі. Відтак, правильними можна вважати таке рішення лікаря, яке в головних рисах відображає клінічну ситуацію і відповідає поставленій меті.
Прийняття лікарем клінічного рішення нерідко зводиться до вибору однієї або декількох альтернатив (варіантів). Теоретично кількість варіантів рішення за більшості захворювань може бути над* звичайно великою. У практичній діяльності лікар виходить із 2 — 3 альтернативних рішень: двох крайніх варіантів і одного проміжного. Якщо отримані два проміжки між крайнім варіантом і середньою альтернативою розбити ще на дві частини і обрати для прийняття рішення п'ять альтернатив, то їхній аналіз визначить приблизний напрямок, у якому треба шукати оптимальне рішення. Якщо час, стан хворого й лікувальні засоби дозволяють маневрувати, то доцільно довести загальну кількість порівнювальних лікувальних альтернатив до семи. Лікувальна практика засвідчує, що вивчення семи альтернатив для багатьох одноразових лікарських рішень є максимально ефективним.
У виборі крайніх варіантів і однієї середньої альтернативи необхідно керуватися результатами аналізу клінічних фактів і спробувати вибрати логічно обґрунтований напрям лікувального впливу, який наближає нас до оптимального рішення. Вибір крайніх альтернатив нерідко здійснюється інтуїтивно: нічого не розпочинати і дати хворобі розвиватися своїм природним шляхом; спрямувати всі сили і лікувальні засоби на ліквідацію критичної ситуації ("терапія-максимум"). Бувають ситуації, коли дві крайні альтернативи не є оптимальними лікувальними рішеннями.
Обґрунтування лікувального рішення може бути представлено в такій логічній послідовності:
1. Визначити теоретично максимально можливий лікувальний ефект при даній хворобі.
2. Визначити практично максимально реальний лікувальний ефект на сучасному рівні медичної науки І практики.
3. Визначити практично реальний лікувальний ефект, виходячи із можливостей і засобів, що с на даний момент у розпорядженні лікаря.
4. Завжди І до кінця робити все можливе для досягнення максимально реального лікувального ефекту.
Успіх лікарської діяльності залежить від знання закономірностей етіології й патогенезу захворювань, тенденції перебігу патологічних процесів. Для того щоб цілі та способи лікарської діяльності відповідали об'єктивним законам етіології і патогенезу, необхідно враховувати вплив цих законів як підсвідомий, так і свідомий.
У першому випадку лікар, який не знає цих законів, на основі емпіричного лікарського досвіду, навчаючись на помилках і невдачах, виробляє правильні принципи лікування хворого. У другому випадку лікар, пізнавши закономірності етіології і патогенезу, свідомо використовує їх у практичній діяльності. Б обох випадках об'єктивні закони етіології і патогенезу є основою доцільної лікарської діяльності лише з тією різницею, що у першому випадку закони патогенезу пізнаються через практичні пошуки, ціною неминучих помилок і невиправдано витрачених зусиль, у другому — лікарська діяльність, лікарська тактика І стратегія свідомо заплановані, спрямовуються відповідно до пізнаних медичною наукою законів патологічних процесів.
Сучасні методи лікування прийнято поділяти на патогенетичні, етіотропні, замісні, паліативні. Під патогенетичною терапією розуміють штучне втручання в механізм патологічного процесу з метою змінити (сповільнити, прискорити, припинити) його подальший розвиток. Для цього використовують фармакологічні й фізичні методи лікування. Під етіотропною терапією розуміють зниження активності або ліквідацію етіологічного чинника. При симптоматичній терапії ставлять за мету не намагатися змінювати хід патологічного процесу, а насамперед усувати найвираженіший симптом, найвірогідніше — суб'єктивного (больового) характеру. Метод замісної терапії передбачає штучне введення синтетичних або натуральних препаратів з біологічно активними речовинами, які містяться в організмі в недостатній кількості або не утворюються в організмі через порушення функцій або відмирання органа (наприклад, щитоподібної залози, підшлункової залози, кіркового шару надниркових залоз, слизової оболонки шлунка), а також зміну чутливості тканин до деяких гормонів (наприклад, до інсуліну при цукровому діабеті).
Паліативна терапія (від лат. palliatus — прикритий плащем, прихована істина, суть явища) є різновидом симптоматичної терапії, у разі якої передбачається лише "напівзахід" — лікування, за допомогою якого досягається тимчасове полегшення стану пацієнта при невиліковній хворобі (злоякісні пухлини, гостра недостатність функції органа).
Методи лікування видозмінюються, удосконалюються з отриманням нових знань про функції організму та його окремих систем. На даний час достатньо глибоко вивчені закономірності функціонування Імунної, ендокринної систем і генетичного апарату. Ще більші можливості відкриваються завдяки розвитку молекулярної біології, а також формуванню уявлень про загальну функцію організму, виокремленню функціональних блоків його активності в нормі й у разі патологічного процесу. Такі уявлення можуть визначати і напрямок лікування.
Викладені вище загальні положення про функціонування організму, теорія функціональних систем дозволяють у методологічному плані розглянути деякі аспекти сучасної проблеми лікування. Передусім, у виокремленні трьох типів тканин (паренхіма, сполучна тканина, кровотворна тканина) передбачається спільність основних обмінних процесів кожної із них, незалежно від локалізації і формування певного органа. Життєдіяльність тканин забезпечується складними, але все-таки обмеженими за кількістю обмінними блоками: вуглеводним, жировим, білковим, мінеральним, водним. Таким чином, і у разі патологічного процесу можна очікувати типові для кожної тканини і для кожного виду обміну речовин і енергії морфобіохімічні і функціональні зміни.
Однотипність порушень зумовлює і відповідну однотипність лікувальних заходів при різних захворюваннях. Внутрішньотканинні процеси, їхній перебіг та послідовність мають певну автономію, їхні якісні характеристики практично не можуть бути зміненими в межах нормальних умов функціонування, але можуть бути змінені їхні кількісні характеристики: посилення (прискорення) або гальмування енергетичного обміну, пластичне забезпечення функцій тканини, імунні та репаративні процеси. Така регуляція підтримується нервовою, ендокринною, імунною системами збереження гомеостазу організму.
Завантажити реферат