Центральна нервова система

НЕРВОВА СИСТЕМА

(SYSTEMANERVORUM)

У прогресивному розвитку тваринних організмів відбувалися два взаємно про­тилежних процеси: диференціація, пов'я­зана з розділенням функцій тканин і ор­ганів, та інтеграція, яка забезпечувала ці­лісність організму, сталість його внутріш­нього середовища. Результатом інтеграції виявилася нервова система, яка регулює роботу всіх органів і систем, налагоджує між ними певні функціональні взаємо­зв'язки.

Специфічні властивості нервової тка­нини полягають у здатності сприймати різноманітну інформацію із зовнішнього або внутрішнього середовища, передавати отримані імпульси і відповідним чином відповідати на них.

Структурно-функціональною одиницею нервової системи є різної форми нервова клітина — неврон (neuron), яка має відро­стки двох видів: дендрити (часто їх буває значна кількість) — коротші, через які надходить нервовий імпульс до тіла нев­рона, і аксон (нейрит) — звичайно дов­гий, одиничний, який несе нервовий імпульс від тіла неврона.

Аксони іноді вкриті мієліновими обо­лонками, іноді цих оболонок немає (во­локна автономної нервової системи).

Щодо функціонального значення та дея­ких морфологічних особливостей неврони можуть бути розподілені на чутливі (афе­рентні), рухові (еферентні), автономні (ру­хові, секреторні), вставні, асоціативні та ін.

Чутливі (аферентні) неврони сприй­мають нервові імпульси із внутрішнього та зовнішнього середовища через чутливі нервові закінчення (рецептори) й дендри­ти. Це часто псевдоуніполярні неврони, відростки яких відходять від тіла неврона одним стовбуром, а потім роздвоюють­ся.

Рухові (еферентні) неврони, на відміну від аферентних, отримують нервове збуд­ження внаслідок імпульсів, які виникли в інших невронах, і передаються через особ­ливі утвори (синапси) на дендрити (рідше на тіло) рухового неврона. Синапси ма­ють різну структуру, але всі вони забезпе­чують тільки односторонню провідність імпульсу. Через аксон рухового неврона збудження досягає іннервованого органа, де через рухові закінчення забезпечує пев­ний (руховий, секреторний) ефект. Ці нев­рони найчастіше є мультиполярними — мають різкі контури й значну кількість дендритів, що розгалужуються.

Асоціативні неврони забезпечують нер­вовий зв'язок між різними (прилеглими або розташованими поряд) групами нерво­вих клітин. Ці неврони (вони містяться переважно в корі головного мозку) ма­ють різноманітну форму.

Дендрити і аксони називають нервови­ми волокнами. У всіх органах і тканинах нервові волокна утворюють чутливі та рухові нервові закінчення. Чутливі нер­вові закінчення, або рецептори, сприйма­ють подразнення із зовнішнього або внут­рішнього середовища і перетворюють енергію подразників (механічних, хімічних, термічних, світлових, звукових тощо) на нервовий імпульс, який передається чут­ливими волокнами до центральної нерво­вої системи. Рухові нервові закінчення передають імпульси з нервового волокна на іннервований орган.

Сукупність функціонально пов'язаних між собою невронів з їхніми відростками та нервовими закінченнями створює не­рвову систему. Скупчення тіл нервових клітин утворює сіру речовину (substantia grisеa), а їхніх відростків — білу речови­ну (substantia alba) центральної нерво­вої системи.

Сукупність нервових клітин, розташо­ваних поза центральною нервовою систе­мою, має назву нервового вузла (ganglion) (спинномозкові вузли, вузли автономних сплетень тощо). Об'єднання нервових волокон у вигляді стовбура називається нервом (nеrvus). Розрізняють чутливі, рухові, автономні та змішані нерви.

В основі функцій нервової системи є рефлекс, морфологічну основу якого становить рефлекторна дуга. У найпрос­тішому вигляді ця дуга складається з двох-трьох невронів: того, що приносить імпульс, або чутливого, й того, що виносить, або рухового, і часто вставного. Складніша дуга охоплює багато невронів.

Усі життєві прояви в організмі — чи то простий або складний м'язовий рух, робота травних залоз, обмін речовин то­що — здійснюються за участю нервової си­стеми у вигляді нервово-рефлекторного процесу.

Найглибше дослідили рефлекторну функцію нервової системи І. П. Павлов і його послідовники. Пізніше було вста­новлено рефлекторну регулюючу роль ви­щих відділів головного мозку у функціях внутрішніх органів, а також нервові про­цеси, пов'язані із зворотною аферентацією, тобто передаванням сигналів від робочо­го органа до нервових клітин.

До складу центральної нервової системи (systema nervosum centrale) людини належить спинний мозок, який багато в чому зберіг давню примітивну структуру, і головний, що генетично виник пізніше й зазнав під час еволюції низку складних перетворень.

Кора великого мозку

Кора великого мозку (cortex cerebri) є найважливішою частиною центральної нервової системи як орган вищого нервового аналізу й синте­зу, пов'язаний з формуванням умовноре­флекторних зв'язків та індивідуального досвіду. У людини, на відміну від тварин, функція кори великого мозку визначає також символічні форми спілкування, най­вищим проявом якого є виразна мова, тісно пов'язана з абстрактним мисленням.

Кора великого мозку вкриває білу ре­човину півкуль. Загальна площа кори ве­ликого мозку людини становить у серед­ньому близько 22 000 мм, товщина її на більшості площі — 1,3 - 4,5 мм і лише в прицентральній часточці досягає 10 мм.

До складу кори належать тіла дуже ве­ликої кількості нейроцитів, закладених у нейроглії. Залежно від типу та розташу­вання нервових клітин кору великого моз­ку можна поділити на шість пластинок (шарів): І — молекулярну (lam. molecularis); II — зовнішню зернисту (lam. granularis externa); III — зовнішню піра­мідну (lam. pyramidalis externa); IV — внутрішню зернисту (lamina granularis interna); V — внутрішню пірамідну (lam. pyramidalis interna); VI — багатоформну (lam. multiformis).

Цитоархітектоніка різних відділів кори великого мозку різноманітна (вперше це довів київський анатом В.О. Бец, 1874). У корі великого мозку розрізняють близь­ко 200 полів, кожне з яких має свої струк­турні особливості.

Центри. Стосовно локалізації центрів кори великого мозку довгий час існувало дві теорії. Згідно з першою певна, чітко обмежена ділянка кори, або центр, відпові­дає лише певній функції на периферії (те­орія вузького локалізму). Друга теорія — наявність обмежених центрів, різних за своєю функцією, не визнає, а всю кору розглядає порівняно рівнозначною (тео­рія еквіпотенціалізму). І.П. Павлов довів, що кожен кірковий центр не є чітко обмеженим, а містить ядро й розсіяну час­тину, причому розсіяні елементи розташо­вані не лише поблизу ядра, а й вдалині від нього (теорія ядра і розсіяних еле­ментів). Нижче подано деякі найваж­ливіші нервові центри (ядра), розташовані в корі великого мозку.

Передцентральна звивина (gyms precentralis) і прицентральна часточка (lobulus paracentralis) лобової частки становлять руховий центр кори і є аналізатором кінестезичних імпульсів, які над­ходять від посмугованих м'язів, суглобів, су­хожилків. Тут замикаються рухові умовні рефлекси. У верхній ділянці передцентральної звивини розташовані клітинні групи, що належать до м'язів нижніх кінцівок, ниж­че — верхніх кінцівок, ще нижче — неврони, пов'язані з іннервацією м'язів голови. Оскільки нервові шляхи перехрещуються, праві рухові центри кори пов'язані з мус­кулатурою лівої сторони тіла і навпаки.