Медицина Китаю

МЕДИЦИНА КИТАЮ

На території Китаю людина жила уже в епоху палеоліту — давньокам'яного віку. Скелет людини, відкопаний на південь від Пекіна (пекінський синантроп), належить до найдавніших ви­явлених на землі решток людини. Рабовласницький лад склався в Китаї до початку II тис. до н. е., передусім у Північному Китаї, в басейні Жовтої ріки (Хуанхе). До цього ж періоду належить створення китайської писемності, спочатку піктогра­фічної (малюнкової), потім ієрогліфічної, що утрималася про­тягом тисячоліть. Виняткова складність цієї писемності, що уві­йшла в прислів'я («китайська грамота»), зумовила трудноприступність грамотності й освіти і монополію щодо них невеликої привілейованої групи жерців і аристократів. Найдавніші пам'ят­ки китайської писемності, серед яких перший в Історії людства календар і перша карта зоряного неба, записані на черепаша­чих панцирах, на пластинках з пресованого бамбука, на кам'я­них і бронзових ритуальних посудинах. Пізніше, в І тис. до н. е., китайські тексти писали на шовку й папері, який уперше почали виробляти в Китаї.

У Стародавньому Китаї було винайдено також порох, ком­пас (магнітна голка), пензель для письма. Ці та деякі інші винаходи проникли з Китаю в інші країни, пізніше їх іноді при­писували іншим народам. Вироби китайських промислів — шов­ки, гончарні, з кості, згодом фаянс і фарфор — широко відомі протягом тисячоліть.

Серед писемних пам'яток традиційної китайської медицини особливе місце належить трактату «Хуанді Ней-Цзін» (Канон медицини Жовтого Предка). Згідно з легендою, Хуанді — леген­дарний «Жовтий предок» китайського народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг», датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити мораль­ність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров'я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами».

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п'ятьма основними елементами, з яких скла­дається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважа­лося активним, світлим, друге — як жіноче (інь) —пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з пере­вагою начала ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій.

У Китайській Імперії в період її найбільшого посилення існу­вала державна медична установа — медичний приказ. Основ­ним його призначенням було обслуговування потреб імператор­ського двору і передусім особисто імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при епідеміях).

Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворен­ням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині пере­йшла до жерців. В епоху Чжоуської династії (XI—III ст. до н. е.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась відповідни­ми комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна меди­цина почала поповнюватись великою кількістю засобів містич­ного характеру? В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI—VII ст. до н. е. в лі­тературних пам'ятках Китаю «Шицзін» знаходимо численні ві­домості медичного характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Ціо, який жив у VI— V ст. до н. е., автор відомого «Трактату про хвороби». За за­гальною глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс.

Лікар Цан Гун (III ст. до н. е.) перший почав вести записи перебігу захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в симптомах, призначене лікування, результати лікування).

Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були, недостатні, оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм, буддизм) заборонялося робити розтини людських трупів. Анатомічні описи і малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів «Нуці-Кінг» зазначаєть­ся, що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупи­няється», але пояснень щодо механізму цього руху не по­дається.

У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові, загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню пульсу в китайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року, години дня. Гадали, що за пульсом можна довіда­тися, як функціонує не лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали увагу на характер виділень хво­рого. Сечу досліджували на вигляд і смак у різні години дня і ночі

Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тіль­ки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров'я має » регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».

Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається лікуванню; якщо хвороба невиліковна — нама­гайся полегшити страждання вмираючого».

Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів становлять ліки рослинного походжен­ня. Фармакопея XVI ст. складається з 52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому припису­валася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру. З ліків тваринного походження застосовувалися пан­ти — роги молодих плямистих оленів; мускус — для лікування захворювань серця, печінки; кістковий мозок — для лікування гемералопії. В особливій пошані були кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть — від сифілі­су, сірка — від корости та ін.

Особливістю суто китайської медицини г метод лікування уколами — чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями — моксами. В стародавні часи ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють «отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо. Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які нале­жить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Викори­стовувалися моделі людського тіла з точковими отворами в пев­них місцях, в які учням треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках» робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому, з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не завдавали опіків, їх тримали на якомога ближ­чій відстані від тіла — тобто фактично виходила місцева тепло­ва процедура. Таким припіканням приписували не тільки місце­ву, а й загальну дію, включаючи довголіття. Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті «Ней-цзінь», що не раз доповнювався І перероблявся.