Українські реферати, курсові, дипломні роботи
UkraineReferat.org
українські реферати
курсові і дипломні роботи

Національні інтереси України в контексті стратегій Росії і НАТО

Реферати / Політологія / Національні інтереси України в контексті стратегій Росії і НАТО

У листопаді 1880 р. 76 студентів Львівського університету подали до відома академічного сенату петицію про заснування кафедри історії Русі. Сенат ознайомив із змістом цієї петиції викладацький склад філософського факультету, до якого мала б належати новостворена кафедра. Філософський факультет поставився до пропозиції прихильно, але зауважив, що одночасно з кафедрою руської історії мусить бути відкрита кафедра історії Польщі. Крім того, було вказано на те, що на даному етапі немає фахівця, здатного зайняти посаду доцента кафедри історії Русі. Тому в липні 1881 р. студенти отримали відповідь, що сенат не може задовольнити їхню петицію/31/.

Не знати, як вплинула петиція руських студентів на справу заснування кафедри польської історії, але вже в жовтні 1881 р. сейм вирішив поклопотатися про її відкриття. Кафедру історії Польщі було відкрито в лютому 1883 р./32/.

Проблема створення у Львові кафедри історії України стала актуальною в другій половині 80-х років – у зв’язку з розвитком польсько-українських угодових контактів. Вже під час зустрічей О. Барвінського з князем Адамом Сапігою в 1886 р. було порушене це питання, і вже тоді кн. А. Сапіга надавав йому великого значення, причому не стільки академічного, скільки політичного. Очевидно, що сам факт відкриття у Львові кафедри української історії свідчив би про визнання офіційним Віднем окремішності українського народу, що було б повною противагою політиці переслідування українства в Росії. Крім того, покликання на неї В. Антоновича сприяло б утвердженню української ідеї в Галичині. Тому проблема відкриття кафедри історії України у Львові стояла на чільному місці вимог наддніпрянців у їхніх контактах з австрійським урядом та поляками і була однією з тих пропозицій, які подали народовці на розгляд намісника Галичини восени 1890 р.

Справа не йшла гладко. Прихильникам кафедри української історії довелося поборювати певні стереотипи та забобони у Відні як щодо особи В. Антоновича, так і до українців взагалі. Так, міністр освіти уряду графа Е. Таффе барон Павло Ґавч не вважав українців окремою нацією. Можна здогадуватися, що він розумів всі вигоди українського сепаратизму для Австро-Угорщини і хотів того чи ні, був змушений підтримувати українців, однак їхня окремішність, з його точки зору, була дуже проблематична. Що стосується кафедри історії України безпосередньо, то його думка щодо неї була такою: «Історія українського народу не є галуззю окремої науки» (іst noch keіne konkrete Wіssenschaft)/33/. Однак у даному випадку голос міністра освіти, без сумніву, не був вирішальний – у цій справі австрійський прем’єр-міністр прислухався не до нього, а до прихильних українцям намісника Галичини графа Казимира Бадені та міністра закордонних справ графа Ґустава Кальнокі.

Серйознішою перепоною на шляху призначення В. Антоновича була його приналежність до православної конфесії. В очах австрійських та галицьких політиків православ’я асоціювалося з російською імперською ідеєю. Крім того, полякам було відомо, що свого часу В. Антонович свідомо змінив своє католицьке віросповідання на православне – цей факт також свідчив не на його користь/34/.

Врешті, 6 вересня 1892 р. урядова «Ґазета Львовска» та «Діло» принесли звістку про те, що цісар дав дозвіл на відкриття кафедри історії Східної Європи у Львівському університеті та що професор, який очолить її, викладатиме по-українськи/35/. Дослівно її назва звучала так: «друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи» (zweіte Lehrkanzel der Weltgeschіchte mіt besonderer Berucksіchtіgung der Geschіchte Osteuropas). Відсутність у ній терміна Україна австрійські чиновники пояснювали тим, що його вживання може стати приводом до чергового загострення стосунків з Росією/36/. Однак запевнення такого типу не зовсім відповідали дійсності: вирішальним у наданні назви кафедрі був голос польських політиків. Як писав міністр освіти 22 березня 1892 р., «На основі фахової оцінки трудно отже, зокрема, в останньому часі задовільнити бажання українських послів у справі відкриття у Львівському університеті катедри історії українського народу, оскільки виключення українського населення Польщі з історії Польщі в даних обставинах не має наукової підстави і могло б викликати шкідливий для краю і для монархії конфлікт між польським і українським населенням»/37/.

Проте, здавалося, справа підходила до кінця, а імператору залишалося лише іменувати В. Антоновича звичайним професором даної кафедри. Однак В. Антонович раптово відмовився від своєї нової посади. Як свідчив О. Барвінський, головну роль тут відіграли його особисті проблеми/38/. Цієї думки традиційно дотримувалася українська історіографія. Винятком був Олександр Лотоцький, який у спогадах написав, що В. Антонович відмовився від кафедри не тільки через похилий вік, «а й тому головне, що по своїй вдачі не надавався він на те, щоб угрузнути у складні тоді галицькі обставини так, як се пасувало бойовій натурі Грушевського»/39/. Факти свідчать, що така думка ближча до істини. В. Антонович дуже болісно реагував на невдачі політики «нової ери» – політики, заінавґурованої насамперед ним і О. Кониським. Особливо ж він переймався тим, що галицькі радикали, в яких він вбачав своїх найближчих союзників в політиці «українізації» Галичини, їй опонували.

У той час М. Грушевський перебував під значним впливом В. Антоновича та О. Кониського і частково був посвячений у їхню «галицьку» політику. Немає ніякого сумніву, що всі троє були тоді однодумцями. Слід зауважити, що від своїх київських протеже він отримав категоричні рекомендації займатися наукою і в політичні баталії не втручатися. Та водночас наукова діяльність М. Грушевського повинна була мати політичне забарвлення. Його праці мали на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян історичного досвіду. Можна з певністю сказати, що із своїм завданням він впорався чудово. Оцінюючи покликання на новозасновану кафедру історії України М. Грушевського як здобуток «нової ери», треба погодитися з О. Лотоцьким, що «коли б «нова ера» обмежилася лише цим досягненням, то наслідки діяльності М. Грушевського в Галичині вже самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями були Антонович, Кониський, Барвінський»/40/.

Наукове Товариство ім. Т. Шевченка

Проект українського наукового товариства в Галичині виник у другій половині 60-х років під час зустрічей О. Кониського з колишнім членом Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пильчиковим41. У 1873 р. ця ідея частково була реалізована: того року у Львові було засноване Товариство ім. Шевченка. Проте йому не вдалося розвинути значної діяльності.

О. Кониський не відмовився від своєї ідеї і в 80-х роках. Задум товариства цілком відповідав концепції «Старої Громади» «через культуру в політику» і полягав у наступному: створення української науки довело б інтелектуальну спроможність української мови (відсутність наукової термінології давала підстави вважати український народ нецивілізованою спільнотою, саме тому значна частина австрійських урядовців скептично ставилася до ідеї національної окремішності українців аж до кінця 90-х років ХІХ ст., тобто доти, доки Наукове Товариство ім. Т. Шевченка не видало низку своїх праць), зміцнило б національну свідомість, а його успішна діяльність, можливо, сприяла б скасуванню Емського указу 1876 р. У лютневому випуску львівського часопису «Правда» за 1889 р. зустрічаємо думку про потребу переміни Товариства ім. Шевченка в наукове на зразок сербського «Дружства» або колишнього «Товариства Приятелів Наук» у Кракові з метою, щоб воно стало основою майбутньої Академії наук. Товариство мало б бути поділене на 4 секції: філологічно-філософську, природничу, етнографічну та правничу. Автором цієї статті був О. Кониський/42/. Ідея реалізувалася через три роки: 13 березня 1892 р. відбулися загальні збори Товариства ім. Шевченка, які схвалили новий статут, перетворивши товариство в наукове/43/. Авторами статуту були В. Антонович, О. Кониський та О. Барвінський/44/.

Завантажити реферат Завантажити реферат
Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8 

Подібні реферати:


Останні надходження


© 2008-2024 україномовні реферати та навчальні матеріали