ПОПЕРЕДНИКИ ПРЕСИ В ДАВНІ ЧАСИ
ВСТУП
Починаючи дослідження історії преси, треба мати чітке уявлення про поняття інформації та її формуючі складові.
Інформація – це відомості або дані, що об”єктивно відтворюють різні сторони та елементи навколишнього світу і діяльності людини на певному етапі розвитку суспільства, і матеріалізовані у зручній формі для передачі, збереження і обробки людиною або ж автоматизованим засобом (1, с. 13).
Треба мати на увазі, що відрізняють поняття “інформація як засіб”, “інформація як процес” і “інформація як результат”(див. докл. 2 ). В історії преси ці значення актуалізувалися в різній мірі, дожурналістські факти свідчать в основному про розуміння інформациї, як засобу контролю, впливу, популяризації та комерційного збагачення.
Масові інформаційні процеси органічно пов”язані з соціокультурною ситуацією, з формуванням суспільно-політичної структури. Їх розгляд неможливий поза історичним часом та історичним простором. Та й розуміння проблем сучасного “інформаційного вибуху” вимагає наукового осмислення історії формування феномену впливу інформації на всі сфери суспільного життя (див.напр. 2, с. 19; 3, с. 40).
Багатофункціональність визначення терміну “масова інформація” зумовлює і специфічні труднощі курсу “Історія виникнення преси”, серед яких складність проблематики (особливо середньовічної публіцистики) недостатність емпіричного матеріалу, дискусійність в розумінні генези періодики.
Звертаючись до курсу “Історія виникнення преси”, треба ясно уявляти, що і публіцистика , і журналістика, і комунікація своїми методологічними засадами спираються на загальні властивості мовлення і перш за все на комунікаційні якості мистецтва і мови. Тому, верогідно, є сенс починати історію засобів комунікації навіть з перших наскельних зображень епохи палеоліту (4,с.10). Потреба первісної людини виразити себе графічно, відсторонено зумовлена не тільки вірою в магічність зображення, але й потребою в експресивному самовираженні.
Треба звернути увагу, що комунікативність є головною соціальною функцією мови, а повідомлення інформації стає універсальною її характеристикою разом з експресивно-емотивною та регулятивною.
Разом з тим, вже в давній період формуються два типи мовних знаків: конвенціональний і неконвенціональний, які стануть проявами різних типів логічного мислення. Первинний синкретизм у відтворенні світу актуалізує уяву про слово – не як умовне позначення предмету, а як його частину (5,с.42). Ці різні прояви міфологічної свідомості на століття зумовлюють притаманну релігійним текстам сакральність та “словоцентричність” культур Сходу.
Другою після появи мови епохальною подією в історії комунікації був перехід від усної традиції до писемної і, як наслідок, зміна структури інформаційного повідомлення, його обсяг і направленість.
Треба ураховувати пряму залежність цього процесу від зміни в характері господарської діяльності і структурі соціуму. Дослідники вважають, що межами сімейного та внутрішньоплеменного спілкування задовольнялася потреба у повсякденній інформованості первісної людини. Вона (потреба) задовольнялася беспосередньо тими людьми, що були поряд. (6,с.46).
Разом з тим, синкретична поліфункціональність родового суспільства зумовлювала невідокремленість аудиторії від джерела інформації. В загальних обрядових і ритуальних святах усі члени родової спільноти виступали одночасно і як учасники, і як глядачі. “ Інформаційні тексти, які вони створювали, носили форму міфів, легенд, казок, переказів, епосу, весільних пісень і поховальних обрядів. Вони ж були матеріально закріплені в побутових і ритуальних речах, в архітектурі” (7,с. 10).
Поляризація інтересу до громадської інформації співпадає з часом встановлення рабовласницького ладу, суспільство ділиться на виробників і споживачів інформації.
Причому керуючі системи спеціалізувалися на переробці і регуляції оперативної інформації, а ті, кого було вилучено з діяльності соціального управління, обходилися повсякденною інформацією. Новини з галузі суспільно-політичного життя доводилися до відома пересічних громадян неоперативно і нерегулярно. Якраз ці передумови сформують структуру авторитарної преси.
Масові інформаційні процеси мають , як відомо,професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші органідуються штучно, професіонально. Верогідно, є сенс розглядати різні аспекти “високої” і “побутової” культури. Адже з співіснування цих двох регістрів культури і складається “єдина поліфонія історії” (Г.С.Кнабе).
Первинні форми збору та поширення інформації і навіть її коментування дослідники пов”язують з історією Давнього Єгипту. Як свідчить французький дослідник Фернанд Міттон в Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750р. до н.е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.
Посилаючись на Геродота і Міттона, П.М.Федченко висуває гипотезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Верогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічними писемними пам”ятками (докл.див. 2,с.19-20).
Крім того, студентам слід згадати вже відомі їм з курсу “Історії світової культури” грецькі фасти, ефемеріди, анали, китайські дібао, “Літа і осені” та ін.
Становлення публіцистики і журналістики в античній культурі
Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтва переконувати - неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької метальності. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й поставила на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства.
Треба звернути увагу, що ораторське слово було невід”ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу “громадської людини”, як ідеала демократичної Греції (див. 3). Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах – вече (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.
Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа ( - той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом чисельних прийомів і фігур: “загальні місця”, ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія (див. напр. 4, с. 19-105).
Треба звернути увагу на появу діалога як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичного “увіщування”. Їх підкреслена спорідненість з усною мовою (“діатріба представляла імітацію діалога…”(С.М.Аверінцев)) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну невиокремленість слова усного і писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожньості присутні в епідектичному красномовстві і жанрі “риторичної біографії”. Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові ( 6,с. 7-8).
Завантажити реферат