18 Літ.дискусія 25-28 рр.
Розпочав її М.Хвильовий на сторінках “Культури і побуту “ — додатку газети “Вісті ВУЦВК”,надрукувавши в ньому 30 квітня 1925р. пристрасний памфлет під “чудернацькою” назвою: “Про “сатану в бочці”, або про графоманів спекулянтів та інших “просвітян”, спрямованою проти плужанського масовізму та “червоної” халтури.Стаття справила величезне враження не лише на літературну громадськість,а на всю національну інтелігенцію.Невдовзі,24 травня,з приводу неї у великому залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут “Шляхи розвитку сучасної літератури”,на якому були присутні представники всіх літературних організацій Києва- “Гарту”, “Плуга”,“Ланки”,“Жовтня”.У диспуті взяли участь О.Дорошенко (головуючий), Ю.Меженко (доповідач),Б.Коваленко,М.Зеров, В.Десняк,І.Ле, М.Рильський.Якщо більшість промовців підтримала пафос дражливої статті, розвивала багато в чому суголосні думки (непересічно виступив М.Зеров, який згодом ще відгукнувся низкою статей у пресі), то Б.Коваленко, І.Ле, С.Щупак вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил, недозволену атаку на той невибагливий загал у літературі, і використали дискусію для звичних “класових” звинувачень на адресу “попутників”.Тим часом у Харкові події розвивались ще бурхливіше.Навздогін своїй першій статті М.Хвильовий опублікував ще цілу серію матеріалів, полемізуючи зі своїми опонентами, серед яких найактивнішим був С.Пилипенко.Багато ущипливих закидів М.Хвильового він узяв на свою адресу та “Плугу”.Г.Яковенко, С.Пилипенко, Б.Коваленко та інші прихильники масовізму закидали критику та його однодумцям “олімпійство”, зарозумілість, ревізію партійної лінії в літературі.Коли ж М.Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля подолання культурницького епігонства і окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву (“центр всесоюзного міщанства”), а навчатися у “психологічної Європи”,дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, в неї втрутилися партійні функціонери, а потім безпосередньо Політбюро ЦК КП(б)У.Хвильовий виступав проти засилля сумнозвісного масовізму, зведення ролі мистецтва до ролі ідеологічного обслуговування партійної і державної політики.Порушує питання про орієнтації української культури “Європа чи просвіта”? Коли поняття “просвіта” уособлює тут усе відстале, Європу Хвильовий трактує як психологічну категорію.Наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від “російського диригента”.Дискусія набирає політичного характеру – не виходить “ВАПЛІТЕ” і закривається організація.Хвильовий1 змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології.Крізь його памфлети проходить три тези: кінець малоросійському провінціоналізмові,українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу, західноєвропейську,кінець російській гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? – Самостійна.Ну так і Україна самостійна,українське мистецтво має власну велику місію, вона започатковує новий великий культурний рух, що йому Хвильовий дав умовну назву “Азіатський ренесанс”. Політичний злам у літературній дискусії стався після появи “Апологетів писаризму” навесні 1926 р. Тут Хвильовий вдався до рішучого протесту проти “диригентської палички Москви”,яка постійно паралізувала національне життя Україні.Зокрема, у 13 розділі “Московської задрипанки” він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: “Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати.”Розділяв погляди М.Хвильового і М.Зеров: “Гадаю,що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1)засвоєння досвіду всесвітнього письменства, і вперта систематична робота коло перекладів та добра освіта письменників,2)виявлення нашої української традиції і переоцінка нашого культурного надбання, 3)мистецька вибагливість: підвищення технічних вимог до початкових письменників”.Протистояли в літературній дискусії М.Хвильовому, і М.Зерову А.Хвиля,С.Пилипенко та ін. Партійні діячі трактували позицію Хвильового,як “національне ухильництво”,як ідеологічну диверсію, котра спрямовує проти… Москви не лише співвітчизників,а й західно – європейський пролетаріат, який із захопленням дивиться на прапор,що повіває над Москвою. Й.Сталін,ознайомившись із “Апологетами писаризму” вичитав там гасло “Геть від Москви”! у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л.Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У,який сприйняв цей лист як обов’язкову директиву . У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів . Розмова блискавично перевелася з естетичної площини на політичну .Вкотре відбулась груба підміна понять. Більшовики керувались твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду .І вони свого домоглися .Літературна дискусія “захлинулася” .Її учасники були дискредитовані,а перегодом фізично знищені.
19 Деформаційні процеси у пресі 30-х рр
Посилюється “чистка”у заводській пресі, замовчується голодомор, натомість прогресує “культ особи” Сталіна, спадок науки=>наукової преси, українізовані газети переходять на рос. мову, остаточно оформлюється партійно-радянська преса, закінчується період її формування, фізичне знищення журналістів (Ю.Меженка, Грушевського, Єфремова, Касяненка), допускається свободний перелік “ворогів народу” та їх покарання, зхвалюються доноси та провокується багато арештів, за допомогою преси розвивається почуття шаленого патріотизму, яке згодом виправдає себе у війні.
20 Перебудова преси у зв’язку з початком ІІ Св. війни
21 Украйнське радіо у ІІ Св. війні
16 листопада 24р-І передача на У., 25р.-у Києві. Перші відгуки на Звернення про оголошення війни інформаційна служба Українського радіо подала вже через кілька годин після його передачі у випусках “Останніх вістей”. Вони оповіщали про гнів і обурення людей віроломним нападом фашистів, повідомляли про їх готовність стати на захист Вітчизни, закликали примножити трудові зусилля на допомогу Червоної Армії. Закликом до боротьби залунали того дня випуски із Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Донецька та інших обласних центрів. Вже в перший день війни з особливою виразністю проявилася перевага інформаційного мовлення – його оперативність. На відміну від республіканських газет, радіо перебудувало свою роботу на воєнні дії практично за кілька годин. “Останні вісті” розповідали про спорудження оборонних об’єктів, вели передачі з фабрик і заводів, де робітники виготовляли та ремонтували зброю й військове спорядження. Часто лунали репортажі з військових частин. Щоразу, коли над містом літали ворожі літаки, радіо в репортажній манері інформувало про повітряні бої…Після демонтажу потужної київської радіостанції РВ-47 і вивезення її до Челябінська інформаційне мовлення з Києва доповнюють редакції фронтового радіомовлення з Броварів. Звідти теж З Одеси було евакуйовано радіостанцію, і журналісти залишилися без власних засобів радіомовлення. Та в Інституті інженерів зв’язку одесити відшукали розукомплектований радіопередач і за кілька днів відремонтували його. З того часу і до кінця оборони Одеси голос чорноморської твердині чула вся країна. Після падіння Харкова, звідти теж деякий час велося інформаційне мовлення, Український радіокомітет переїхав до Саратова. Тут 23.II.41 року розпочала свою роботу радіостанція Т.Г.Шевченка. (Олійник, Довженко, Тичина, Рильський). Радіостанція щоденно по кілька годин на добу інформувала населення України про найважливіші події на фронтах, у країні та за кордоном. Періодично готувалися спецвипуски для партизанів та українців, що були евакуйовані до Середньої Азії та на Поволжжя. Основний тягар взяла на себе радіостанція “Радянська Україна”, яка запрацювала в Москві після відкриття радіостанції ім. Т.Г.Шевченка. Щоденно вона готувала радіогазету, в кожному випуску якої звучали звернення Радіоінформбюро, кореспонденції з фронтів, розповіді про партизанські бої, інформація про роботу Уряду України, роботу Українців у тилу. Перед мікрофоном часто виступали бійці, командири Червоної Армії, селяни й робітники, що кували в тилу зброю, відомі вчені, письменники… Через цю радіостанцію велися спеціальні передачі для партизан і підпільників, зміст яких ті могли не лише почути, а й записати та поширити серед населення – усно, рукописно, друковано.З початком визволення території України починає вести передачі українською мовою ще одна радіостанція – “Дніпро”, позивні якої “Реве та стогне Дніпр широкий” згодом стали позивними Українського радіо. Ця радіостанція просувалася слідом за військами 1-ого Українського фронту з міста Калач Воронезької обл. до Куп’янська на Україні і потім до Харкова. 6.II.43 столицю України було визволено, а в грудні по міській трансляційній мережі вже звучали інформаційні випуски, які передавались тричі на добу – вранці, вдень, ввечері. 9.I.44 із Саратова до Києва повертається і поновлює свою діяльність Український Радіокомітет. Одночасно з Харкова починає перебазовуватись радіостанція “Дніпро”. У Києві колективи обох цих радіостанцій об’єднались і з лютого 1944 столиця України починає вести мовлення для всієї республіки, а також для воїнів Червоної Армії, партизанів, що діяли в західних областях України та на території Польщі і Чехословаччини. Провідне місце у передачах займають випуски “Останніх вістей”.10.VII.44 припинила свої передачі з Москви радіостанція “Радянська Україна”. Відтоді все мовлення для українського населення ведеться з Києва. Кількість випусків новин зростає з трьох у 1944 до семи у 1945, що перевищувало довоєнний рівень. Крім того, редакція щоденно готує огляди республіканських газет, спеціальні випуски для жителів західних областей; налагоджує передачі для українців, що проживають за кордоном; спортивні і шахові випуски; веде позастудійні передачі про відбудову Хрещатика, роботу річковиків і залізничників, передплату та випуск воєнної позики тощо. Наприкінці 1945 інформаційній службі республіканського радіо дедалі більшу допомогу починає надавати місцеве радіомовлення, яке на той час уже функціонувало в усіх обласних і більш як у ста районних центрах. З першого і до останнього дня війни інформаційна служба Українського радіо була на передньому краї боротьби з фашизмом. Окупанти боялись створених нею передач. Під страхом смертної кари вони забороняли населенню слухати їх, а місця, звідки велося мовлення, позначали на картах льотчиків як об’єкти першочергового знищення. Створена нами картина, проте, носить дещо однобічний характер, оскільки вона відтворює діяльність інформаційної служби радіо, контрольованої більшовицьким режимом. Тим часом, на окупованій німцями території України виникло і діяло ще 15 радіостанцій, які вели мовлення для українського населення. У радянській історіографії їх, як правило, іменують “ворожими”, “фашистськими” або “націоналістичними”. Крім цих ярликів, про них більше нічого не відомо. Щоправда, в радянській літературі можна знайти деякі відомості про діяльність німецьких воєнних радіостанцій. Прагнучи деморалізувати населення і війська, ці станції поширювали брехливі чутки, сіяли міжнародну ворожнечу, твердили про швидкий і неминучий крах Червоної Армії. Працювали на тих станціях, за відомостями із тих же джерел, спеціально вимуштрувані офіцери пропаганди, під командуванням яких перебували цілі підрозділи. Щоб німецький вплив не поширювався на населення радянска влада конфісковувала в населення всі приймачі.52р.-будинок радіо та звукозапису,56-6,6 млн. радіоточок.
Завантажити реферат