Архітектор М. В. Риков

В. М. Риков був дуже цікавим і своєрідним архітектором-художником, творчість якого позначена нескінченними шуканнями. Це людина з великим творчим потенціалом, широкої ерудиції, відмінний фахівець бу­дівельної справи.

Народився Валеріан Микитович Риков у 1874 році в місті Тифлісі в сім'ї педагога. Після закінчення Тамбовського реального училища він їде до Петербурга, де успішно складає вступні екзамени на архітектур­ний відділ Академії мистецтв.

Професійне вивчення архітектури він проходить у майстерні відо­мого російського архітектора, професора, педагога Леонтія Миколайови­ча Молодому Рикову було чому повчитися, адже Бенуа мав величезний досвід з будівництва, багато будував у Петербурзі, Москві, Києві, Варшаві та інших містах. Тут Риков вперше познайомився з ро­ботами старих майстрів, навчився їх розуміти і любити.

Професійне вивчення архітектури і перші роки своєї творчої діяль­ності В. М. Риков почав в умовах складного суспільного життя.

Останні роки XIX і початку XX століть були роками інтенсивного розвитку капіталізму, періодом загострення соціально-економічних про­тиріч в Росії. В цей час швидко почали будуватися залізниці, великі промислові підприємства, жилі прибуткові та різні торговельні будинки, спеціальні навчальні заклади та ін. Разом з цим ріс і розвивався росій­ський пролетаріат.

Ще студентом архітектурного відділу Петербурзької Академії мистецтв Валеріан Микитович починає свою професійну роботу архітектора.

В 1897—1899 роках він працює помічником архітектора в Петер­бурзі, пізніше займає посаду помічника архітектора в місті Одеса виконуючи ряд архітектурних проектів, в тому числі проект оформлення залу в приватному будинку Фалц Фейна, проект і робочі креслення банку на колишній Херсонській вулиці, проект огорожі і воріт для Одеського во­догону та ін.

З 1900 по 1901 рік він працює технічним контролером на споруджен­ні будинків Політехнічного інституту в Києві, бере участь в архітектурному житті міста

У 1902 році Валеріан Микитович Риков закінчує з відзнакою архі­тектурний відділ Академії мистецтв і одержує звання архітектора. Піз­ніше за конкурсний проект «Синодальне подвір'я для Петербурга» йому присвоюють звання архітектора-художника.

Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв В. М. Риков з 1902—1904 рр. працює архітектором на станції Жмеринка Південно-Західної залізниці, де в співдружності з архітекторами 3. І. Журавсь запроваджувались нові, ефективні на той час будівельні матеріали — метал і бетон. В будівельній практиці Києва почали застосовувати спе­ціальну цеглу для облицювання стін, різнокольорові керамічні плитки та майоліку. З використанням відкриттів і винаходів у будівельній техніці був зроблений великий крок вперед у створенні побутових вигод для мешканців міст (санітарне та побутове обладнання).

Не дивлячись на посилений вплив модерну і декадансу на початку XX століття, частина архітекторів при створенні більш значних і відпо­відальних споруд незмінні поверталась до вивчення кращих пам'ятників світової і російської архітектури, як основи творчих шукань. Тому в цей період серед антихудожніх архітектурних споруд можна зустріти будівлі з високими художніми якостями.

Під впливом модерну були майже всі зодчі того часу. Не уникнув цього і В. М. Риков. Однак він не втратив реалістичної основи своєї твор­чості, йому все ж вдалося зберегти певну строгість в архітектурі, до якої він завжди прагнув. В. М. Риков незмінно стояв за модернізацію класики.

Найбільш цінним в «модерністському» періоді творчості В. М. Рикова є те, що негативні властивості цього стилю зовсім не торкнулися його цілісної художньої натури. Він сприйняв від модерну і розвинув лише те, що було найбільш важливим і позитивним — гострий подих су­часності, почуття нових архітектурних форм.

Споруди архітектора відзначаються високою культурою архітектурних деталей, що завжди відповідали характерові, пропорціям та образові будинку в цілому.

Першою будовою, що виявила творче обличчя В. М. Рикова як до­зрілого майстра архітектора-художника, є будинок «Народної ауди­торії» по вулиці Бульварно-Кудрявській (нині вулиця В. В. Воровського, № 26, де розміщується Діпроцивільпромбуд).

Проект цього будинку розглядався на закритому конкурсі, організо­ваному «Киевским обществом содействия начальному образованию» у 1909 році і був схвалений журі як один із кращих. Проект виконаний у стилі італійського ренесансу з частковим застосуванням елементів стилю французького ренесансу.

В процесі самого будівництва (1909 рік) автор дещо переробив свій початковий проект. Змінилися деякі пропорції будівлі, майже заново були перерисовані та грунтовно перероблені окремі деталі.

Шукання архітектурного образу в процесі самого будівництва — од­на із характерних рис у творчій роботі Валеріана Микитовича. Цей на­прям виявляється і в наступній його архітектурно-будівельній практиці.

Цей перший архітектурний твір В. М. Рикова був свого роду заяв­кою на право творити у вибраному напрямку, тут автор продемонстрував основні прийоми своєї творчості, від яких майже не відступав протягом наступної архітектурно-творчої діяльності. В передреволюційній забу­дові Києва будинок «Народної аудиторії» можна вважати однією із кра­щих споруд того часу. Тут в буденні дні організовувались лекції для до­рослих, а в неділю відбувались концерти. При будинку діяли майстерні, В яких виготовлялись світлові картини для проекційних ліхтарів.

Маючи на увазі громадсько-освітнє значення «Народної аудиторії», В. М. Риков відмовився на користь цієї аудиторії від будь-якої платні, яка була йому нарахована за архітектурний нагляд на будівництві та визначена журі як конкурсна премія.

В ці ж роки Валеріан Микитович бере участь у конкурсі на складан­ня проекту будинку публічної бібліотеки в місті Києві. Представлений на конкурс проект був виконаний у стилі ренесансу і одержав премію, але, на жаль, не здійснений в натурі. Міська дума прийняла для будів­ництва проект архітектора Е. Л. Клаве. Будинок публічної бібліотеки збудований в 1911 році по вулиці Олександрійській (нині вулиця Кірова).

У 1911 році Київське товариство «Аполло» відбудувало театр-сад по вулиці Меринговській, № 8 (нині вулиця Заньковецької). Ця споруда своїм оздобленням зобов'язана мистецькому таланту архітектора-художника В. М. Рикова.

Винахід кінематографа в кінці XIX століття вимагав створення но­вого типу будинку—кінотеатру. Перші такі будівлі почали з'являтися у великих містах і використовувалися приватними особами у вузько ко­мерційних цілях.

У 1912 році в Києві на вулиці Хрещатику відбулося відкриття місько­го кінотеатру А. А. Шанцера, проектуванням і будівництвом якого керу­вав архітектор-художник В. М. Риков.

В 30-х роках кінотеатр А. А. Шанцера за проектом автора був пере­обладнаний під звуковий кінотеатр, якому було присвоєно ім'я Карла Маркса. Це був перший звуковий кінотеатр у місті Києві. Під час Вели­кої Вітчизняної війни його зруйнували фашистські загарбники.

У 1912 році за дорученням Виставочного комітету (комітет по влаштуванню в 1913 році в місті Києві Всеросійської виставки) В. М. Ри­ков проводив консультації проекту головного будинку виставки, який передбачалось спорудити на Троїцькій площі, по сусідству з Троїцьким народним будинком, в тій її частині, яка знаходилась між вулицями Мало-Васильківською і Прозорівською.