Україна в сучасному геополітичному просторі

Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітич­ний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу Стра­тегічна мета нашої країни полягає в інтеграції до європейсь­ких та євроатлантичних структур. За умов збереження бага-товекторності зовнішньої політики України принциповий євро­пейський вибір обумовлюється не сьогоденною кон'юнктурою, а національними інтересами. Об'єднана Європа вже перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави. Пріоритетним тепер стає набуття повноправного членства у Європейському Союзі, який, певно, визначатиме образ Європи XXI ст. Такий стратегічний курс має усунути вагання потенційних партнерів, пов'язані з «невизначеністю» і «непередбачуваністю» України.

Розширення ЄС через низку причин поки що перебуває в затінку розширення НАТО. Проте стратегічні інтереси Украї­ни, а також досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Цен­тральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвої активізації участі нашої країни саме в розширенні ЄС.

З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як ви­нятково військово-стратегічної проблеми стає надбанням ми­нулого. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні, аспекти безпеки вже не е визначальними для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, вона детермінована як внутрішніми, так і зовнішніми чинни­ками, залежить від наявності надійних партнерів і консоліду­ючої політики влади. Стосовно регіону Центральної та Східної Європи конкрет­но-історичні питання безпеки мають безпосереднє відношення до трансформацій у значно ширших масштабах, аніж власні соціально-економічні перетворення. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом і взаємодія їх у розбудові Європи. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким полюсом здебільшого виступа­ла Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були : проміжним простором, «санітарним кордоном» або сферою поді­ту впливу сильніших сусідніх імперій, об'єднань. ї ' Отже, досить суттєвим геополітичним фактором постає і зняття з політичного порядку денного німецького питання, що І є однією з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи. Віднині мирний порядок на континенті має будувати­ся на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб'єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Європи єдиної могутньої, ста­більної та впливової німецької держави. Якщо для України, як, власне, і для інших країн молодої демократії, проблеми нового державотворення, економічного зростання, подолання кризи постають пріоритетними під будь-яким кутом зору, то для Німеччини ці проблеми не мають такої гостроти, а еконо­мічні досягнення є привабливим чинником для її сусідів.

За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають: розширення політичного діалогу, зниження рівня озбро­єнь, подолання регіональних воєнних конфліктів та ін. Важли­ву роль має відіграти зростання довіри між країнами молода! демократії та іншими державами континенту і світу, створен­ня нової надійної системи колективної безпеки.

Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвро­пейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово но­вих дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внут­рішня трансформація. Наріжним каменем цього процесу є поло­ження Підсумкового акта про відсутність територіальних пре­тензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непо­рушність кордонів, що склалися історично. На відміну від дея­ких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кор­донів, жодна політична сила не висуває територіальних пре­тензій до наших сусідів. Розширення відносин Києва з біль­шістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, а й передбачуваний характер.

Принципово важливим новим виміром геополітичного ста­новища в Центральній і Східній Європі та в ширшихмежахстало добровільно взяте перед міжнародним співтовариством Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний ста­тус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за роз­мірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значно підвищує межу безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики, воно є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти вза­галі.

У середині 90-х рр. наш континент став безпечнішим, ніж раніше, оскільки зник ризик великої глобальної війни. Але те­пер він є менш стабільним. Подолання конфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи з однією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик євро­пейській економічній і політичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі — це вияв антиде­мократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен при­служитися, власне, демократичний характер розвитку.

Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Схід­ній Європі. Це поряд з іншимичинниками привело до пору­шення балансу сил країн регіону, посилило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю біль­шості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії з Європейським Союзом, намагання якомога швид­ше прикритися «парасолькою НАТО». Цю прагматичність мож­на зрозуміти — адже в Західній Європі знаходяться такі впли­вові економічні й військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь в європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачає пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Зго­дом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р. було підписано угоду про співробітництво з Украї­ною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін.

Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до Європейського Союзу доведеться подо­лати дуже високий «поріг», який буде ще вищим для постра­дянських держав. Один із перехідних варіантів — створення •шеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 р. Практика регуляр­них консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрі­чей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ і оборони країн молодої демократії.