Етнонаціональні відносини і національні відносини

І те, що єврейський народ постійно мандрував, зламало й по­калічило його душу, він ображений на свою історичну долю. На думку російського вченого, сіонізм — це пристрасна мрія євреїв про свою державність.

Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної ді­яльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і зма­гань . Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати сер­ця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших му­ках і терпіннях . Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його опти­мальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра­щих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витри­валий, високо здатний до організації, до громадської солідар­ності .»

За часів тоталітаризму склався негативний стереотип ук­раїнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть націо­нальна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділяли­ся на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфіку­вався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фак­тично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед наці­ональним; знищення національного гноблення пов'язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію на­станови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і анта­гонізм націй». Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні на­ціональних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває пробле­ма націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У да­ному разі націоналізм є основоположним політичним принци­пом державного устрою більшості країн світу. Тому з націона­лізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде марною та безперспективною. У цьому ще раз переконався світ, коли націоналізм трьох неве­ликих країн Балтії — Литви, Латвії, Естонії започаткував крах СРСР.

Будь-яка держава припускається тяжкої помилки, пропа­гуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу. Те­пер для України в соціально-національному сенсі надзвичай­но важливими є такі завдання:

— вироблення форм і засобів для стимулювання політич­ної активності українського народу, сприяння духовному онов­ленню суспільства;

— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвер­дження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій сус­пільства, ядром якої має стати власне державна національна ідея.

Причому ця ідея, з одного боку, повинна віддзеркалювати право нації на самовизначення, а з іншого, — залишити націю в рамках вселюдської спільності, прагнути до утвердження в житті загальнолюдських цінностей, боротися за соціальну спра­ведливість.

Націоналізм може виявлятися ще в одній якості — як іде­ологія. Тоді він означає надмірну любов до своєї нації-етносу, поєднану з негативними почуттями до інших національностей. Націоналізм державної нації, тобто фанатична любов до своєї нації, поєднана з боротьбою в даній державі проти національ­них меншин, є явищем негативним і реакційним. Коли цей на­ціоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних можемо віднести: національну самосвідомість; національну гордість;

національний сором (що дає змогу самоочищатися); прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. Негативні ас­пекти: визнання національної виключності; протиставлення іншим націям; прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів; національний нігілізм; пошук винних у життєвих труднощах.

Етнонаціональні відносини і світовий досвід са­мовизначення народів

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з пер­ших місць серед пекучих проблем сучасності. Під її натиском розпалися СРСР і Югославія. Національне питання залиша­ється складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Оль­стер), у Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), в Ка­наді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) і т. д. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спіль­ностей свідчить про наявність особливого типу соціальних від­носин, що характеризуються як відносини національні (між­національні).

Етнонаціональні відносним — це відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, на­ціональними групами та їхніми державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; прагнення до знищення інших суб'єк­тів. В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукуп­ність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справ­ляють економічні й політичні чинники, причому політичні ас­пекти частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовле­но насамперед значенням держави як важливого чинника ро­звитку нації. Само життя засвідчує, що етнонаціональні відно­сини — це міцний сплав національного й політичного. Головни­ми в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправ­ність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті

Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розріз­няти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, загальновідомо, що Жовтневий переворот 1917 p. сприяв розв'язанню багатьох аспектів національного питання в Ро­сійській імперії. Проте зроблений у 60-ті pp. висновок, нібито в СРСР повністю розв'язане національне питання, безперечно, був передчасним. Нещодавнє об'єднання Німеччини також ' вважають остаточним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необгрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки його суть полягає в тому, щоби нація не лише самовизначилась, а й мала можливість рівномірного й вільного розвитку всіх її спільностей. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо під кутом зору діалектики не може бути повного й остаточного розв'язання національного питання в усіх аспектах і соціаль­них вимірах. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рів­ності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.